Наталка заєдно плаче, коли собі пригадає, що з цього хлопчини нічого путнього не виросте. — Я його кличу в поле, хай він побігає з дітьми на межі... Та де йому бігання в голові! І колачі я спекла білі, та даю йому повну пригорщу, але він ані не глипне в цю сторону... Приманюю його, чим лише можу; про малі писклята оповідаю йому, що в гніздечку вивелися на полі, і про зайчика казку та про метелика... А він гейби слухає та нічого не чує; він лише вп'ялить свої очі, як ці терки, у папір і над цим папером увесь день просидів би... Яке ж йому горенько-життя буде, коли він ізмалку не навикне до господарської праці? Чого я собі таку суєту на світ привела? Хіба візьму, — подру всі ці його папері, олівець у піч кину, то може він спам'ятається...
— Мамо, мамочко, ви мені й руки поломіть, та я і так рисувати не перестану, — малий Олекса ховає свій олівець за пазуху.
— Ей, жінко — каже батько Михайло, — чого ти заєдно дитини їмаєшся?
— То, як би ти був кращий господар і не сидів на трьох прутах ріллі, міг би ти вивести дітям кращий ряд! — далі Наталка нарікає. — Тобі, господарю, легко слова на вітер кидати, але, — якби ти подумав, що з такої дитини не буде ні тобі, ні мені жодної потіхи на старі роки, тоді ти не потурав би свому маляреві! — це слово Наталка з притиском вимовила: — Ти й ременем обернув би, коли добре слово не помагає...
— Цить, жоно, цить — ласкаво мовить Михайло, — ти ще будеш радіти, що хлопчина, Олекса, має свій талан. Невже всі наші діти мають остатися — як ти кажеш, на трьох прутах і жоден не буде з цього ситим? Хвалити Бога, що дитині такий талан подарував, а на ріллю найкраще надасться Степан. Хіба не бачиш, як йому кожна робота в руках горить? Він уже до сіяння цеї осени брався, та ходив за плугом наче старий плугатар. Ти, жінко добра, вийми радше зі скрині гроші, що їх там прискладані держиш, а я піду за тебе й за себе податок заплатити. Не буду я ждати, щоб по мене аж пригадку слали. Я, хоч і не дука, але глибоко в голові маю записано: національну вкладку мусить кожний свідомий українець платити! Чуєш, моя дружино? Я лише засміявся, що податок піду заплатити; податок уже давно заплачений, бо це теж важна річ, як кожний інший господарський обов'язок. Одначе національну вкладку, хочби ми всі без соли бульбу їсти мали, то я ще сьогодні віднесу, куди треба. Ти, Наталочко, не морщи брів і не розкладай рук, — ці гроші не йдуть у чужі руки.
Олекса бігав до школи, добре вчився та далі бавився своїм олівцем. Він коня нарисував, що ґальоп біжить, — осідланого, — та на сідлі козак; він шаблюкою татаринові голову відрубує, бо татарин село підпалив. За цей образок Юрко сусідів дав Олексі свій ще тільки один раз заструганий олівець, і дві грушки. А вивірку, що сиділа на гилці, перед вікнами школи, малий маляр живцем переніс на папір і горіх їй у лапки ще встромив...
— Подаруй нам, Олексо, цю вивірку, подаруй, то ми, що тільки собі забажаєш, за тебе зробимо, — просили школярі свого малого побратима. І пера, крейдки, чисті листки паперу, яблука, горіхи, кожний школяр хотів Олексі подарувати за його живі рисунки.
Але батько Михайло під кінець жнив мовить: — Годі вже тобі, сину, довше в цих папірчиках час витрачувати. Я завезу тебе до малярської школи до Львова.
— Світе ти наш тихий! — зойкнула знову Наталка. — Ти, Михайле, хіба з розуму сходиш... А з чого же дитина буде жити в такому великому місті? Ні, я Олексу не пущу ніде, хай уже радше вдома дармує, аніж мав би він пропадати десь серед чужого народу! Господарю, кажу ж я тобі — дитина там щезне на віченьки між високими кам'яницями, між мурами, загубиться на вулицях, залізна машина його розчавить, або інше лихо собі напитає... Йой, йой, йой! Що ти, нещасний, для своєї дитини продумав?...
Михайло не слухав ні жінчиного плачу, ні не зворушували його сльози. — Має дитина талан, треба йому дорогу відчинити.
— Добре, ми вашого сина приймемо до школи — каже пан директор у Львові — коли Олекса має охоту вчитися малярства, то гарно; ми таких збираємо, щоб їх у людей вивести. Але, як ви, господарю, дасьте собі раду з удержанням дитини в місті? Ви маєте виказку національної приналежности?
Батько Михайло виймив із книжечки свою виказку та показав директорові.
— Гаразд! Підіть до Комітету, щоб вашого учня до бурси прийняли. Я даю вам ще від себе картку. Дякую вам, що ви свідомі свого обов'язку та платите точно національну вкладку. Міліони українців платять вкладки та ми можемо з цих грошей молодь виховувати.
Осьтак почався найщасливіший день у житті малого маляря Олекси. Свідомий батько його, Михайло, хоч господарить на трьох лише прутах ріллі, вибрав своїй дитині відповідний до його талану фах.
Олекса в добрих руках принесе радість і потіху своїм батькам, а народові славу.
Рідна земля
07.11.1943