Скривлені перспективи

Дразлива розмова скромного доктора Ростислава з очайдушним енциклопедистом Жоржем, високодумним кумом Грицем та стидливим криптонімом про опростачену Европу, як також різні повчальні міркування про мистецтво, масовізм і зітхання за Горпиною, ще далі про люпу, Швейка, геспероманію та багато інших цікавих справ.

(Дискусійна стаття)

В останніх часах піднісся у нашій пресі гомін за те, щоб висвітлити становище до Европи. Цей гомін вдержуваний в тонації F-dur, хоч як звичайно, одні за другі — проти. Дивлячися очима такого "европейця", бачиш нашу прекрасну країну малощо не в жовтих, азіятських кольорах, малощо не відокремленою оазою з висохлими криницями, де ростуть, чи пак можуть рости тільки гарбузи і дині, де Гриць зітхає за Горпиною і всі танцюють гопака; змінивши очі, чи пак люпу бачиш Европу, наче астроном якусь планету — так вона далеко. Дивитися в ці люпи справді годі без розливу жовчі; нам здається, що ті люпи викривлюють перспективи, тому то й згадані погляди не можуть бути правильні, а ще до того, коли самі диспутанти блукають, як блудні планети. Вживаючи вислову пана Євгена з Варшави, кращого поета, ніж мислителя, що гукнув ним у передостанньому числі "Наших Днів" наче з якогось мортира — такої стародавньої козацької канони, — ми маємо тут справу із опростачуванням: і в тих, що боронять Европу, і в тих, що бороняться перед нею... Але ми пригадаємо: таж Україна лежить не тільки географічно на европейському континенті, але й жила вона і живе в його духовому кліматі, навіть тоді, коли безпосередній сутик перерваний або унеможливлений. Здійснюючи себе в своїх творчих зусиллях так чи інакше, більше яскраво або менше підсвідомо здійснює вона европейські первні, вміщені в надрах її духа й раси, що є кість кости і плоть від плоті тієї Европи. Зважмо, що до упадку Константинополя жили ми переважно в геллено-візантійському світі, нехай що із деякими малоазійськими, ба навіть сірійськими домішками, при чому ми відкидали свідомо, із глибин нашої душі, ці останні; по упадку ж того світу — переважно в світі романо-германському. Розриви з цими світами відчували ми завжди як задушливість, а пізнішу московську супрематію — як брутальне калічення, в лагідніших випадках — деформацію.

Привід до писання цих рядків дала стаття Ю. Косача в "Наших Днях", ч. 7, далі відповідь Л. Нигрицького в "Краківських Вістях" ч. 215 та низка статтей там таки стидливого криптоніма Н. Д. — Ю. Косач, покликуючись на довжезну низку прізвищ европейської літератури, хоче доказати, що сучасний мистець мусить стати лицем до маси. Ми поминаємо вже інший вислів цього письменника, повторений кілька разів в інших місцях, що мистець має бути закорінений у повітрі (sic!), якщо хоче в своїх творах закути вічність, — вислів, зовсім протиріччий з масовізмом, бо вистачає нам тут його найновіше вірую. Чи ж би справді европейський дух був поклонником юрби? Дотепер завжди говорено, що такий саме — Схід, на північ від українських границь аж по Сахалін і Курилі. Так говорили, і кожний з нас у це вірив. А втім, про це переконувала нас усіх і історія філософії: на індивідуальній свідомості спирають всі свої міркування багато гелленських філософів, а далі Декарт, Бєрклі, Фіхте, Ніцше, і т. і. і т. і., якщо назвати самих стовпів епох, для яких індивідуальне "я" стає вихідною точкою їх світогляду. Це переконання так глибоко закорінилося в свідомості всіх европейців, що твір Ле Бона "Психологія юрби" подіяв просто засоромлююче, бо розбивав особовість, як внутрішню, замкнену і незалежну від посторонніх чинників, величину, розбивав справжнє джерело духовости.

Вичислювання маси прізвищ не може нікого переконати щодо маси, нічого не може доказати, ані навіть не може нікому заімпонувати. Цим способом ніхто нікому не заімпонує, навпаки видасться підозрілим, бо ж чи справді автор не тільки носить у кишені хоч би найважніші твори цих мужів, але і їх мислі пережив — кількадесяти мужів, з яких кожний написав одну підручну бібліотеку? Без пережиття, якщо хочете — пережиття мислей (ми думаємо, треба переживати не тільки любовні пригоди, але й ідеї) — нема правдивого пізнання. За студентських часів автора цих рядків один старший добродій заливав своїх слухачів цілим потоком бренькітливих прізвищ, з яких вони не знали ні одного. Це пригнічувало їх самих, що вони так мало знають, тим то один з них запам'ятавши кілька прізвищ, побіг до енциклопедії... Ні одного не знайшов, бо цей добродій вигадував прізвища, щоб свої думки перемінити в цитати. Ах, буйна молодосте, яка ти догадлива! З того часу той студент цитував у розмові навіть сторінки, які взагалі не існували. Отак для приємности і спорту! — Ага, мовляв, далі за мене не підеш! Але ж бо чи це щось розв'язувало? Ні трохи! Так у дечому із Косачем. Він сипле в очі жменю піску або ще гірше — французького перцю, й осягає протилежну ціль: глядачі не бачать справжньої Европи.

Мало того! Косач рад би загнати мало не всю українську літературу в гаркун-задунайщину, звідки вона повинна б щойно виборсуватися. Чи ж би справді з нашою літературою було так погано? І тим то досить слушно виступив Л. Нигрицький з критикою такого погляду, хоч і непотрібно вилив при цьому з водою й дитину: для нього своє і тільки своє стає неповторною чарівною казкою. Европа ж такого Бальзака і Дюма — нудьгою і затухлим повітрям... Він пише: "Ніякі цитати неукраїнських філософів і неукраїнських театрознавців не розв'яжуть питання українського театрального мистецтва. Бо український театр є органічно зв'язаний з нацією, він не є надбудовою суспільно-культурного життя даної нації, як на Заході, тільки він є одною з підвалин одною з клітин української нації. І тому поклонники ідолів доходять до таких просто злочинів, як ось у статті Косача"... і т. д. Якщо слова Косача є "злочином", то переконання Нигрицького наповнюють нас просто жахом. Таж це найчистішої води "Просвіта", та, проти якої з таким фанатизмом виступив свого часу Хвильовий: — за те, щоб українська література не душилася у кількох рядках петитом в історії світових літератур. Про це писав і за це згинув Хвильовий — отже його думок хіба непотрібно повторяти. Мимохіть виникає питання: може б так нам шукати правди посередині? Може б так викинути велику частину української літератури до її історії, а решту задержати, і може б так яку половину "Европи" пустити під вітер, відділюючи полову, а що залишилося — оцінити як наші власні цінності, наші — це значить рідні нам, з тієї самої кости і плоті? А пустити під вітер треба було б усі ті европейські "маси", які Косач знайшов у Шатобріяна, бо Европа ніколи не омасовлювалася і не омасовиться, хіба що зрадить себе саму. Ми розуміємо Европу як демона індивідуалізму, як глибину пристрастей, як високий літ ідей, що доходять до меж можливого, — як Европу того чорнокнижника з Віртенберґу, що про нього згадує Хвильовий, як відвагу сягати в метафізичне, щоб знайти суть усіх речей — і все це в стрункій формі, хоч би довелося стояти самотньо або навіть осамотнено; ми розуміємо Европу як вертикальне зусилля або, висловлюючись образово, — ґотику, що, як пірнаста стріла, вистрілює в безконечність, угору, а не в поземну далину, — ґотику, що є найдосконалішим символом одуховлення; ми беремо, врешті, Европу як пильне і тверде шукання та будування на гелленській основі, як досяги багатьох творців упродовж століть, які, в свою чергу стають основами для грядущих поколінь.

Ці і подібні елементи не єдині в европейському мистецтві, — в ньому виступають ще й інші, але не вони стають там ідеалом та метою творчих зусиль. В нас навпаки! Не зважаючи на презирство, яким громили наші справжні европейці гопаківсько-шараваристий хлам, щоб не глушив він в українських душах ґотичности, щораз наново вискакують всякі Пилипи й Пилипенки та повзають по рівному, замість видряпуватися вгору, — ба, ще й інших заставляють повзати, лякаючи заржавілими мортирами з забутих магазинів. Ми розуміємо тут ґотичність як символ, але вона не є тільки символом. Українська архітектура знає елемент пориву вгору, наприклад, в мазепинському барокку, і хай ніхто не говорить, що ця стильова різниця розділює оба елементи. Вони б'ють з того самого джерела стрункости, з тієї самої духовости з синтези форми й ідеї, в протилежності до східної, московської архітектури, де накопиченість формальних виявів стає якоюсь дикою, строкатою, просто незрозумілою декоративністю. Таким чином, живучи в тому самому культурному циклі, ми з одного боку дихаємо тим самим вершинним повітрям, з другого ж — виплекуємо і вдержуємо своєрідні притаманності, тільки нам дані. Та ті притаманності є тільки деталями в надбудові, спертій на тих самих загальноевропейських основах, — не самою надбудовою, тим більш — не самими основами, як це випливало з міркувань Нигрицького, що проповідує якийсь гіпергіперизм.

Беручи Европу за свою, треба її добре пізнати і знати, щоб попросту не повторюватися, — якщо лиш хочемо стояти поруч, не в далекій черзі. Але цього не досягається сипанням цитат і прізвищ, ані зарозумілим відокремленням там, де зв'язок очевидний. Тільки духове поглиблення, те саме горіння мистецтвом та пізнання високої техніки може досягти того, щоб у мозольних розшуках не розкривати застарілих комуналів. Якщо стати на цьому становищі, то між Европою і Україною не знайдемо різниць. Ми їх не бачимо. "Ой не ходи Грицю" — добра річ, тому два роки він в новій постанові робив колосальне вражіння, сьогодні він знову починає бути нудний. Певно, ми хочемо Гриця, нашого Гриця, — бо ж він в інших країнах називається тільки інакше — Жорж, Ґеорґ чи Джордж, — але вже іншого в інших вимірах і з іншими пристрастями. Старицький написавши цю п'єсу, показався талантом, хто ж хоче ще раз так само написати п'єсу або при ній залишитися, той буде "згрицьовувати" нашу літературу, і публіку, і Европу. І тим то нонсенс говорити, ще неукраїнські філософи і театромани не розв'яжуть питань нашого мистецтва. Nota benе, вповні не розв’яжуть. Але ж бо всі великі драматурги в дивний спосіб знаходили для себе час, щоб перекладати чужі твори і на них вчитися. Так було з Молієром, так було з Шіллером. А чому? Бo вони саме думали, що чужі теоретики розв'яжуть питання також і їх рідного мистецтва. А що залишалося ще не розв’язане, — те вже вони виконували самі, беручи це за своє призначення, за своє завдання, і в тому прихована таємниця їх великости. Ми тішимося, що наш Микола Куліш схопив свою драматургію просто неповторно. Але ж бо, чи він вигадав усе з власної голови? Тільки Швейк учився всього сам з себе, навіть мови, але в це ніхто не вірив. В Куліша чути не тільки перегуки з нашим старим вертепом, але і з Шекспіром і Молієром, до цього він і сам признавався, — але ж це зовсім не зменшує ні його величини, ні українськости.

Йдемо далі: криптонім з "Краківських Вістей" — Н. Д. перестерігає перед геспероманією, бо вона, мовляв, виявляє почуття меншевартости.

Пізнання органічного зв'язку з Европою не може виявляти меншевартости. Досить порівняти своє з чужим. Витримує порівняння Котляревський, Гоголь (він — наш!), Л. Українка, Франко, Хвильовий, Бажан, М. Куліш і т. д. і т. д. Безперечно! І ще як витримує! Не в усіх творах? Певно, але де і який цілий письменник видержує порівняння? Порівняйте Франкове "Зів'яле листя" і листи Фосколя! Не маємо чого соромитися за Франка, хоч обидва письменники черпають мотив з одного джерела. Порівняйте Тичину і Рільке! Ми горді з "Сонячних клярнетів" Тичини, але в яких умовинах жив Рільке! Та — на усіх богів з козацькими вусами! — не порівнюйте Старицького з Шекспіром, бо це не порівняння: Шекспір одноразове явище в цілому людстві, Старицьких — у кожного народу багато.

Ні, Европа не може зроджувати меншевартости. Чогось не вміти — не сором; чогось не хотіти вміти — це ганьба. Ми йдемо до Европи не по здібності, бо ми, як молодий, ще не зурбанізований народ, маємо їх доволі, — тільки по знання високої форми і пізнання себе самих серед багатогранности духових розвитків. Цей похід по Европі не є на те, щоб пізніш обернутися до неї задом, як москалі, тільки, щоб іти вже з нею далі одним кроком. І пізнаваймо цілу Европу, не її одну частину, бо станемо інакше тим, про кого висловився раз римлянин — timeo hominem unius libri — дурнями або провінційними плазунами. І ще провінційними плазунами станемо, якщо почнемо творити всякі "модні" теорії, щоб тільки показатися великим народом. Робім добре, робім рекордово все те, що до кожного з нас належить, але залишім ефемерні миляні баньки, які тріскають, бо щойно вони створюють у душах намул меншевартости. Ми нещодавно пізнали одного арабіста (а скільки тих екзотиків маємо?), який, замість розкривати документально перед нами взаємини між Україною і близьким Орієнтом від VI століття починаючи, взявся говорити нісенітниці про українську націю, створену, на його думку, в XIX ст.

Далеко важче, ніж творити такі, з дозволу сказавши теорії, працювати і передумувати через ціле життя долю свого народу серед осамітнення і не йти за сенсаціями, від яких гомонить ціла Україна, а цього можна навчитися тільки в творчих мужів Европи. Хто піде іншим шляхом, цей розказуватиме казки для дорослих дітей.

Ми тішимося, що наше переконання про таку саме Европу не є відокремлене. Було і є багато сучасників, що саме так думають, серед нас, нехай, що вони і не непомильні, але їх оправдує фавстівський хор янголів: "Nur wer im Streben sich bemüht, den können wir erlösen". Тому коли їх ідеї просякли вже в широкі кола громадянства, тоді дивно вражає виступ Н. Д. Це показує, що щось не в порядку з нашою духовістю, коли все наново треба вертатися до тих самих проблем і роз'яснювати ясне.

Той самий Н. Д. каже: Навіщо нам журитися Европою, як вона нами не журиться! Мені здається, що справедливо не журиться. Чому? Скільки ми дали їй письменників, учених, мистців? Нас ніхто не знає. Але пригадайте собі наше безприкладне геройство і достойну поставу в недавніх роках! Чи про це не гриміло в цілому світі, не тільки в Европі? Покажім себе в правдивому світлі — й Европа заінтересується далі вже сама, бо вона любить індивідуальності і велич, а нам таки їх не брак, хоч може і не вбрід.

Вихід з цього стану може бути тільки один: засвоїти собі критично змагання наших найкращих мужів; вивчати речі не з цитат ні з енциклопедій, але з джерел; схоплювати синтетично суттєвість всяких мистецьких появ, не їх половинчастість, що ефемерно живе; вибираючи зразки, вибирати гігантів, що стоять, як шпилі, — не безликі маси, бо вони розтачують нас, як тісто; зацікавлення Европи осягати вибранням друзів не серед возних і ідейних голярів, але серед рівних собі.

А поза тим, залишаймося собою, не обріхуючи інших, не обріхуючи себе і то в ніякому випадку, бо щирість — найголовніша передумова в мистецтві. І відсвіжуймося тільки в Европі, бо вона для нас не тільки близька, але й рідна.

[Наші дні, 01.11.1943]