Перший листопад

Д-р Євген Петрушевич, голова Української Національ­ної Ради й одночасно голова її віденської делеґатури, став енерґійно добиватись у Відні, щоб австрійський уряд визнав створення Української Держави з української части­ни Галичини, Буковини й Закарпаття, проведене згідно з цісарським маніфестом, та щоб дав доручення австрій­ській цивільній і військовій владі на тих теренах передати пости представникам уряду Української Держави. Одно­часно робив заходи, щоб полк Українських Січових Стрільців, що його Українська Національна Рада визнала зав’язком армії галицької Української Держави, був пере­ведений до Львова, а далі й усі частини австрійської армії, зложені з українських вояків, щоб були вилучені з різнонаціонального складу й переведені на територію Галичини, Буковини й Закарпаття. Львівська ж та Черновецька деле­гації УНРади мали підготовити адміністраційні сили для перебрання в українські руки всієї адміністрації нової дер­жави, та старшинський склад для української армії, що по­винна створитися з вилученого з загально-австрійської армії українського вояцтва. Для останнього завдання ство­рено було окремий військовий комітет у складі: І. Кивелюк, д-р С. Баран, д-р В. Панейко, д-р В. Бачинський і д-р Л. Це­гельський.

Але переговори з австрійським урядом ніяких пози­тивних наслідків не давали. Навпаки, все виразніше става­ло, що австрійський уряд хилиться до передачі Галичини полякам як заплати за те, що поляки покличуть на коро­лівський престіл відновленої польської держави австрій­ського цісаря Карла.

Зовсім млявою виявилась теж праця згаданого Вій­ськового Комітету.

А тому, не дивлячись на заходи Української Національ­ної Ради, що йшла строго леґалістичним шляхом, та на пра­цю Військового Комітету при УНРаді, виступили з ініціятивою революційної дії старшини УСС та українська студентська молодь.

Серед Українських Січових Стрільців виявилось було сильне невдоволення відношенням австрійського уряду до української справи вже в 1916 р., коли то австрійський ці­сар Франц-Йосиф своєю грамотою з 5 листопада приобі­цяв був Галичину полякам. Тоді серед українського стрі­лецтва зродились були дійсно пляни розв’язати легіон УСС на знак протесту проти польонофільської політики австрій­ського уряду. Кілька місяців пізніше, коли в Росії вибухла революція і в Києві створено Українську Центральну Раду, серед УСС виринув плян перейти до диспозиції київської Української Центральної Ради. Та обом тим плянам рішуче протиставився сот. Дмитро Вітовський, якого всі УСС-и вважали своїм ідейно-політичним провідником. Дмитро Ві­товський звертав увагу на те, що демонстративне самороз­в’язання леґіону УСС, як це було пляновано в листопаді 1916 р., ніяких політичних успіхів не осягнуло б, а позба­вило б українців тієї військової частини, якої треба в май­бутньому, а перехід до диспозиції київської Центральної Ради, назверх тотожній з переходом на сторону ворожої російської армії, був би використаний поляками для закиду політичної зради галицьких українців Австрії і для здобут­тя тим поляками повних впливів у справах Галичини. Арґу­ментацію Д. Вітовського стрілецтво визнало правильною й обидва пляни були закинені.

Та в жовтні 1918 р., УСС постановили перебрати таки дальшу ініціятиву в політичній і військовій підготові для перебрання влади на українських землях в Австро-Угор­щині в свої руки. Представники УСС порозумілись з ініці­ятивною групою у Львові, що почала вже була працю для військової підготови, і в першій половині жовтня 1918 р., створено Український Генеральний Військовий Комісаріат, членами якого стали: д-р В. Старосольський, сот. д-р Н. Гірняк, підхор. Д. Паліїв, пор. І. Рудницький, чет. Караван, чет. Л. Огоновський, хор. Ватран, хор. Бараник і представ­ник студентства В. Полянський. Місце голови задержано для сот. Дмитра Вітовського, який не зміг ще приїхати до Львова, бо комендант леґіону УСС архикнязь Вільгельм держав його як адьютанта при собі в Чернівцях.

А тим часом 29 жовтня 1918 р. стало українцям відо­мим, що поляки одержали від австрійського уряду оста­точну згоду на передання їм Галичини і що в Кракові ство­рилися „Ліквідаційна Комісія”, яка повинна приїхати 1 або 2 листопада до Львова, щоб перебрати від австрійського намісника Галичини Гуйна владу в польські руки. Супроти цього, сот. Дмитро Вітовський прибув 29 жовтня до Льво­ва і на нараді Генерального Військового Комісаріяту прий­нято постанову, щоб негайно почати збройне повстання і силою перебрати владу в свої руки. Про це рішення пові­домлено Українську Національну Раду. Але УНРада була проти революційної методи і радила виждати, запевняючи, що австрійський уряд передасть українцям владу в Гали­чині леґальним і мирним способом. Для вияснення, чи справді є реальні підстави сподіватись на мирне передання українцям влади, було постановлено вислати голову львів­ської делегації УНРади д-ра Костя Левицького як пред­ставника українського уряду до австрійського намісника Галичини Гуйна. 30 жовтня д-р К. Левицький відвідав на­місника Гуйна і дістав від нього рішучу відмову передати українцям владу. На нараді УНРади вечером 30 жовтня обстоювано далі думку, щоб виждати таки доручень з Від­ня, звертаючи увагу на факт, що до диспозиції австрійського намісника стояли сильні військові залоги Львова тоді, коли українці не мали ще що протиставити їм. Та сот. Д. Вітов­ський станув на становищі, що не вільно дожидати безчин­но того, що 1 або 2 листопада владу в Галичині перебере з рук австрійського намісника у Львові польська „Ліквіда­ційна Комісія” і тому заявив в імені Військового Коміса­ріату, що Комісаріят перебирає на себе завдання перевес­ти уночі з 31 жовтня на 1 листопада збройне повстання.

Ранком 31 жовтня відбулося засідання Українського Генерального Військового Комісаріяту, на якому виготов­лено плян дії. Комісаріят переіменувався в „Українську Ге­неральну Команду" і визначив окреме керівництво дії в скла­ді: сот. Дмитро Вітовський, от. Сень Ґорук, пор. П. Бубела, пор. Богдан Гнатевич, пор. І. Цьокан, чет. Іванчук і підхор. Д. Паліїв. До Черновець вислано гінця з наказом, щоб ле­ґіон УСС негайно прибув до Львова, кур’єри роз’їхались до всіх міст Галичини й Буковини з наказами, щоб українці перебрали в ніч на 1 листопада скрізь владу в свої руки. Для дій на терені Львова виготовлено подрібний плян, д-р Цьокан перебрав на себе завдання намовити команду австрійського й мадярського куренів, що становили вій­ськову залогу Львова, щоб вони заявили невтралітет.

І в декого з членів Генерального Військового Коміса­ріату під час останньої наради виринули сумніви щодо мож­ливости проведення повстання: адже полк УСС був ще лиш у Чернівцях, українці могли до часу прибуття УСС числити всего на одну до дві тисячі українських вояків австрійських частин, що були в тому часі у Львові, а австрійська влада мала до диспозиції два повні курені у Львові й около 150-тисячну армію на терені цілої Галичи­ни, поляки ж мали свою таємну „Військову Організацію”, яка диспонувала на терені Львова понад 500 старшинами й невідомою кількістю боєздатних рядовиків. Та сот. Д. Вітовський не допустив до дискусії на тему можливости чи неможливости проведення пляну і Генеральний Військо­вий Комісаріят переформувавшись в „Генеральну Коман­ду” перейшов відразу до обговорювання техніки збройного виступу.

Місцем осідку Генеральної Команди став Народній Дім. Перед північчю старшини порозходились на призначені їм місця і в 4-ій год. ранку 1 листопада 1918 р. почався зброй­ний виступ. Обидва австрійсько-мадярські курені вда­лося в останній хвилині намовити до невтральности і до ранку було без бою занято ратуш, намісництво, команду площі, головну пошту, австро-угорський банк, залізничні станції та ще кілька важних будинків. Втаємничені в спра­ву українські вояки австрійських частин зігнали зі сну і розброїли чужонаціональне вояцтво й виставили свої збройні стійки біля захоплених об’єктів. До охорони Ге­неральної Команди зголосився відділ українських вояків силою 50 люда з двома скорострілами. На ратуші Львова вивішено український прапор. Ранком інтерновано наміс­ника Галичини Гуйна та коменданта львівської військової округи ген. Пфеффера. Гуйн передав намісництво свому заступникові Децикевичеві і від’їхав як приватна людина до Відня, а Децикевич поставив уряд намісництва до ди­спозиції Української Національної Ради.

Повідомлена про успіх збройного зриву, Українська Національна Рада негайно видала відозву до населення міста Львова, яку видрукувано й афішками та летючками роздано населенню, та відозву до населення Галичини, Бу­ковини й Закарпаття, яку вислано кур’єрами в терен. Текст обох відозв такий:

„До населення міста Львова.

Волею українського народу утворилася на українських землях австро-угорської монархії Українська Дер­жава.

Найвищою властю Української Держави є Українська Національна Рада.

З нинішним днем Українська Національна Рада обняла власть в столичнім місті Львові і на цілій території Україн­ської Держави. Дальші зарядження видадуть цивільні і вій­ськові органи Української Національної Ради.

Взивається населення до спокою і послуху тим заря­дженням. Під цею умовою безпечність публічного порядку, життя і маєтку, як також заосмотрення в поживу вповні за­ручається.

Львів, дня 1 листопада 1918 р. — Українська Націо­нальна Рада.”

„Відозва до населення Української Держави.

Український Народе!

Голосимо Тобі вість про Твоє визволення з віковічної неволі. Від нині Ти господар своєї землі, вільний горожа­нин Української Держави.

Дня 19 жовтня Твоєю волею утворилася на українських землях бувшої австро-угорської монархії Українська Дер­жава і її найвища власть — Українська Національна Рада. З нинішним днем Українська Національна Рада обняла власть в столичнім місті Львові і на цілій території Укра­їнської Держави.

Український народе! Доля Української Держави в Тво­їх руках. Ти станеш як непобідний мур при Українській На­ціональній Раді і відіпреш усі ворожі замахи на Українську Державу.

Заки будуть встановлені органи державної власти в за­коннім порядку, українські організації по містах і селах мають обняти всі державні, краєві і громадські уряди і в імені Української Національної Ради виконувати власть. Де чого ще не зроблено, дотеперішні неприхильні Україн­ській Державі уряди мають бути скасовані.

Всі жовніри української народности підлягають від ни­ні виключно Українській Національній Раді і приказам установлених нею військових властей Української Держа­ви. Всі вони мають стати на її оборону. Українських жовні­рів з фронту відкликається отсим до рідного краю на обо­рону Української Держави.

Все здібне до оружжя українське населення має утво­рити боєві відділи, які ввійдуть у склад української армії, або на місцях оберігатимуть спокій і порядок. Особливо мають бути оберігані залізниці, пошта й телеграф.

Всім горожанам Української Держави без різниці на­родности і віроісповідання запоручається горожанську, на­ціональну і віроісповідну рівноправність. Національні меншости Української Держави — поляки, жиди і німці — ма­ють вислати своїх відпоручників до Української Націо­нальної Ради.

Аж до видання законів Української Держави обов’я­зують дотеперішні закони, наскільки вони не стоять у про­тивенстві до основ Української Держави.

Як тільки буде забезпечене й укріплене існування Укра­їнської Держави, Українська Національна Рада скличе на основі загального, рівного, безпосереднього і тайного ви­борчого права Установчі Збори, які вирішать про дальшу будучність Української Держави.

Склад утвореного Українською Національною Радою кабінету і його програму оголоситься.

Український Народе! Всі свої сили, все посвяти, щоб укріпити Українську Державу!

Львів, 1 листопада 1918 р.

Українська Національна Рада.”

Вдало і скоро пройшов першолистопадовий зрив теж в усіх інших містах Галичини й Буковини, за виїмком тільки Бориславщини та Перемишля. В нафтовому басейні Бориславщини, де працювало багато польських робітників і урядовців, поляки зорганізували військовий відділ, який протиставився заведенні української влади. Та в відповідь на те українські селяни здержали зовсім доставу харчів до Борислава і це змусило той польський відділ залишити Бо­риславщину й відійти на захід, до Польщі. Українську вла­ду встановлено теж в Бориславі.

В Перемишлі австрійським комендантом міста та твер­дині був поляк ген. Пухальські. Він заявив готовість пере­дати місто польській „Ліквідаційній Комісії”. Та стаціоно­ваний у Журавицях під Перемишлем 9-ий австрійський полк, зложений з самих українців, загрозив наступом на Перемишль, якщо він не буде переданий українській владі і ген. Пухальські проголосив під тиском тієї загрози не­втралітет. 2 листопада українці договорились з представ­никами поляків про підпорядкування Перемишля україн­ській владі при запевненні рівноправности польському на­селенні. Але поляки не додержали умови і польські леґіо­ністи захопили військові об’єкти, а полк. Сікорскі почав організаційну роботу в характері представника польського уряду. Це спонукало український полк до інтервенції: полк заняв Перемишль, інтернував ген. Пухальського та заареш­тував полк. Сікорского. Але Сікорскому вдалося втекти з тюрми і він подався до Кракова по допомогу. Ген. Пу­хольські підпорядкувався українській владі.

В інших містах — в Коломиї, Станиславові, Стрию, Снятині, Жовкві, Раві Руській, Золочеві, Самборі, Чернівцях і ін. — представники Української Національної Ради та українські вояки перебрали владу в українські руки вже 1 листопада. Вслід за містами проведено те саме по всіх селах Галичини і Буковини.

Так революційним шляхом було встановлено на укра­їнських землях колишньої австро-угорської монархії Укра­їнську Державу. При перебиранні влади інтерновано тіль­ки тих представників австрійської влади й австрійської державної адміністрації, які пробували опиратися, але після передання ними їхніх постів представникам Української Держави їх звільнювано й дозволено їм виїхати свобідно до Відня.

Листопадовий зрив, проведений націоналістично на­строєною українською молоддю при щирій співпраці всего українського громадянства, випередив поляків і коли 2 листопада до Львова прибула польська „Ліквідаційна Ко­місія”, щоб перебрати від австрійського намісника офіцій­но владу і завести польську владу в Галичині, вона зустрі­лась вже з фактом існування галицької Української Дер­жави.

Кілька днів після листопадового зриву прийшло до українського уряду офіційне повідомлення з Відня, що австрійський уряд визнає створену Українську Державу.

[Петро Мірчук «Перший литопад», Торонто, 1958 рік]