Від леґенд до правди. XXIX—ХL.

(див. попередні розділи I—XXVIII)

 

 

XXIX. Втрата Львова

XXX. Рішальна нарада — Місія на Велику Україну

XXXI. Справа Василя Вишиваного

XXXII. Як виглядала революційна свобода?

XXXIII. Двоміліонова орда

XXXIV. В розбурханому морі — Історичні місця

XXXV. Формується революційна армія

XXXVI. У Директорії

XXXVII. Автономія чи централізм? — Підписання умови про злуку

XXXVIII. У Білій Церкві

XXXIX. Поміч, але спізнена

ХL. Серед розбурханого моря

 

 

XXIX.

Втрата Львова

 

Десь коло півночі (21. листопада 1918), ми приїхали до Красного. На двірці застали кількох молодих старшин, що саме їхали з Великої України до Львова. Вони розказували, що австрійська армія на Великій Україні розпалася. Військо пре додому.

 

Між тими старшинами найстаршим був сотник артилерії Воєвідка. Сміливий, енергійний, ідейний тип красуня-козака, з орлиним носом, чорним вусом, короткою, рішучою мовою. Він відразу показав себе людиною акції.

 

Від начальника стації у Красному, чи може шляхом телефонічної розмови ми довідалися, що там є яких 200 охотників-вояків. Їм доручено їхати до Львова тим самим шляхом, яким ми приїхали. Сотник Воєвідка обняв команду над ними, а інших старшин він відразу взяв під свою руку. З правдивою сатисфакцією ми обсервували енергійні зарядження сотника Воєвідки — ясні, рішучі, доцільні.

 

Ми розповіли йому про сотню в Лисиничах, і десь над раном поїхала ця нова сотня під Львів. До Львова вона вже не доїхала, бо тим часом наші евакуували Львів. Але під Львовом — здається у Винниках — злучилася вона з відступаючими із Львова нашими військовими частинами.

 

Сотник Воєвідка відограв опісля визначну ролю в облозі Львова як командир нашої артилерії, що стояла між Куровичами і Винниками та обстрілювала Львів. Його далекобійні батерії були одними з найбільш ефективних. Він був одним із головних організаторів нашої артилерії, яка значно перевищала польську. (На Великій Україні сот. Воєвідка згинув трагічною смертю. Його большевики розстріляли.) Це був один із наших найліпших, найсолідніших старшин з глибоким почуттям обовязку та дисципліни, високо характерний, ідейний, самовідречений.

 

Може декому дивно, що я — оповідаючи про листопадовий переворот і звязані з ним події, згадую, здавалося б, маловажні та персональні речі. Та саме з поодиноких епізодів і осіб складається історія, і такі спомини кидають нераз більше світла на даний період і події, ніж загальне, схематизоване оповідання. А до того, я хочу спомянути тих, вартих згадки і пошани людей, які може більше заслуговують на те, ніж деякі окричані „герої“.

 

Не памятаю вже, як довго ми ждали в Красному на „поїзд“ до Золочева та не памятаю, де і як ми ночували. Мабуть, на лавках поїзду. Ось так перекунявши, ми опинилися 22. листопада 1918 р. в Золочеві. Тамошній „комісар української держави“ д-р Ваньо (бувший соймовий посол і адвокат) та місцевий командант, сотник д-р Цьокан, зайнялися нами. Мене примістили в домі мого вуйка (по мамі), президента окружного суду, Гната Дзеровича. Бачучи, що я „омнія меа мекум порто“ (все, що моє, із собою ношу), — дав мені у валізку по кілька штук всякого білля, тепле накривало тощо. Спитав, чи маю гроші. В мене було кількадесят корон.

 

 — Що?! Кількадесят корон? І ти маєш бути міністром та займатися державою? — Старий вуйко вийняв 200 корон і вручив мені. — Як будеш потребувати ще, то пиши або телеграфуй — сказав.

 

Пригадую, що було це в день після нашого відходу зі Львова, а саме 22. листопада. Десь під вечір, коли ми саме нараджувалися з дром Ваньом і д-ром Цьоканом, яку поміч міг би Золочів вислати негайно до Львова — відчинились двері і до бюра ввійшов у комплеті... ціліський наш кабінет зі Львова: д-р Кость Левицький, д-р Роман Перфецький, д-р Мирослав Здерковський, полковник Вітовський та інші.

 

Можна собі було уявити наше здивування! Посипались запити і відповіді. За пару хвилин нам було ясно, що Львів утрачений, цебто, що наш уряд та наше військо залишили Львів Полякам. Рідко коли, а може ніколи, в житті не мав як такого почуття упокорення та невдачі, як у тому моменті.

 

То нас, „господарів краю“, польська боївка викинула з „нашої столиці“, з „города князя Льва“. Нам дано наочну лекцію, що Львів є „польським містом“, і ми тепер мусимо здобувати „свою власну“ столицю. Антанта дістала тепер арґумент, що наші претенсії до Львова „безпідставні“. А до того наша комунікація з краєм у цілості спараліжована, бо до Жовкви чи Яворова можемо тепер дістатися лиш окружною дорогою через Красне-Камінку-Жовкву і то не залізницею, а фірами чи автами. А з Красного до Городка треба буде їхати (фірами) на Куровичі-Бібрку-Щирець цілий день або і більше, замість залізницею через Львів за три години!

 

Мені стало ясно, що 50% боротьби за Галичину ми вже програли з власної вини, через невідповідну обсаду команди у Львові, через спізнене прибуття УСС, через змарнування нагоди для помочі даваної Гетьманом Львовові та через короткозоре задержування військових сил провінціяльними містами (от як Станиславовом, де було кілька тисяч війська!), мовляв, Поляки зроблять там повстання. І що з того, що політично ми так добре списались, переводячи переворот у цілому краю впродовж однієї ночі, коли наш мілітарний провід на початку так недописував.

 

Д-р Кость Левицький, д-р Перфецький і д-р Здерковський оповіли нам, як евакуовано Львів.

 

Може в годину чи дві по тому, як ми (д-р Голубович, д-р Панейко, д-р Цегельський) 21. листопада по полудні пішки покинули Львів дорогою на Знесіння, у д-ра Костя Левицького явилися старшини нашої команди у Львові та заявили, що положення так погіршилося, що коли наш уряд негайно не покине Львова, то за кілька годин буде вже запізно, і він попаде в польський полон.

 

Д-р Кость Левицький зразу не хотів виходити зі Львова, але старшини наставали, що це мусить статися негайно, а навіть проговорилися, що вони силою вивезуть наш уряд зі Львова.

 

Коло 5-ої чи 6-ої години ввечері заїхали наші військові автомобілі, члени нашого уряду повсідали в них і виїхали зі Львова на „Жовківську рогачку“.

 

Розказували при тому д-р Кость Левицький та інші члени його групи, що коли доїздили до Жовкви, на якомусь роздоріжжі стримала їх наша стійка під командою молодого старшини. Наші державні секретарі вилеґітимувались, хто вони, і на тому, здавалося, кінець. Та ба! Смаркатий старшина зажадав, щоб наш премєр та інші члени кабінету висіли з автомобіля, яким вони їхали — бо він, мовляв, „реквірує цей автомобіль для війська“ (цебто для себе!). Треба було доволі довгої та різкої перепалки, щоб наш уряд міг дальше їхати автом.

 

В Жовкві д-р Кость Левицький пожалівся на це команд антові, отаманові Коссакові (молодшому братові полковника Гриця Коссака, відомому бувшому організаторові Соколів та одному з організаторів Січових Стрільців, що помер у Києві вже під большевиками). Отаман Коссак, людина розумна та серіозна, перепросив премєра за поведінку свого підчиненого та заявив, що покарає його. Але тоді й не кожного винуватця можна було потягти до відповідальностіи. Тому і не знаю, чи покарали його.

 

XXX.

Рішальна нарада — Місія на Велику Україну

 

Коли ось так всі головні члени влади найшлися в Золочеві, ми відбули негайно офіційну нараду кабінету під проводом д-ра Костя Левицького.

 

Українська Національна Рада, так як вона була зорганізована 19. жовтня 1918 р. у Львові, не могла функціонувати. Чимало її членів залишилося у Львові та знаходилися по польському боці боєвої лінії (наприклад, д-р Володимир Бачинський, Іван Кивелюк, Юліян Романчук, Митрополит Шептицький, о. Олександер Стефанович, д-р Володимир Старосольський, редактор Микола Ганкевич й інші у Львові, д-р Теофіл Кормош і д-р Володимир Загайкевич у Перемишлі, о. шамбелян Погорецький у Ярославі і т. д.). З інших парляментаристів знову деякі, (д-р Євген Петрушевич, Володимир Сінгалевич, Микола Василько, Ілля Семака, д-р Євген Левицький, д-р Кирило Трильовський), залишились у Відні, бо на Краків, через Польщу, їхати не могли, а в Угорщині була революція. Тому ціла відповідальність і завдання вести щойно збудовану молоду державу та ще й війну, лягла тягарем на нас кількох (Кость Левицький, премєр, Сидір Голубович, державний секретар судівництва, Мирослав Здерковський, шеф канцелярії ради державних секретарів, Василь Панейко, державний секретар закордонних справ, Лонгин Цегельський, державний секретар внутрішніх справ, Роман Перфецький, товариш секретаря внутрішніх справ, Степан Витвицький, товариш секретаря закордонних справ, Йосип Бурачинський, товариш секретаря судівництва, Дмитро Вітовський, державний секретар військових справ, Петро Бубела, товариш секретаря військових справ — ось здається і всі!).

 

Треба відмітити з признанням для тієї групки людей, що хоч знайшлися без дому і без забезпеченого вдержання, то вони ні на хвилину не втратили духа, ані голови серед важких обставин, в яких тоді і вони, і ціла ними ведена держава знайшлися, вміли прийняти всі потрібні заходи, щоб зорганізувати державу, цебто її нове законодатне тіло — Українську Національну Раду в Станиславові — і цілий складний апарат центрального уряду, як також її оборону (армію, штаб, фронт). Це була величезна, напружлива праця, а зроблено її упродовж шости тижнів від часу залишення Львова (21. листопада 1918), до часу відкриття нової Української Національної Ради в Станиславові (3-ого січня 1919 року). В міжчасі зорганізовано штаб і фронт (коло 15-го грудня 1918 р.).

 

На згаданій щойно нараді кабінету в Золочеві, 23. листопада 1918 р., прийнято головні виконні рішення, що стали основою цілого дальшого розвитку західньо-української держави. Перш усього рішено перенести негайно осідок влади зі Золочева до Тернополя, бо звідтам було краще залізничне получення чи до Бережан-Стрия-Самбора, чи до Станиславова-Коломиї-Черновець, чи до Чорткова-Заліщик, а також до Києва.

 

Рішено розписати та перевести вибори депутатів до нової Української Національної Ради, до якої мали входити всі члени Української Національної Ради з жовтня 1918, та ще й депутати, вибрані повітовими з'їздами мужів довіря з усіх сіл і містечок. В цей спосіб нова Українська Національна Рада мала мати около 150 членів. Переведення цих виборів доручено секретаріятові внутрішніх справ. В практиці переводив їх д-р Роман Перфецький, як мій заступник, бо мені доручено іншу місію, для якої я більшу частину грудня 1918 року, перебував за двома наворотами (від 2. до 9. і від 17 до останніх днів грудня 1918), на Великій Україні. Значить — я урядував дійсно як секретар внутр. справ у самих початках, цебто в листопаді, опісля в грудні між 9. і 17. та з початком січня 1919 р. Решту грудня секретаріят внутрішніх справ вів фактично д-р Роман Перфецький. З д-ром Перфецьким ми працювали в повному порозумінні і я все згадую його як лояльну людину, та повного посвяти, невсипущого в праці співтовариша державно-творчої праці.

 

Щоб скріпити наші війська, що вийшли зі Львова та стояли між Винниками і Куровичами, ми наказали вислати негайно туди по кілька сотень з Тернополя, Станиславова і т. д. та післали навіть д-ра Василя Панейка і д-ра Степана Витвицького на Покуття, щоб особисто вияснили тамошнім провідникам вагу положення та допильнували висилки військових частин під Львів. Усі бувші австрійські полки, зложені з Українців, що зачали саме напливати до Галичини чи то з Великої України, чи (через Угорщину, головно через Лавочне) з бувшого сербського або італійського фронту, ми наказали транспортувати просто під Львів, не даючи бідним воякам змоги поїхати домів, до родин. Та ми не мали іншого виходу, бо треба було на ґвалт творити фронт під Львовом. Тут треба піднести на славу і честь так старшин, як і мужви, тих війною перетомлених полків, що коли вони почули про серіозне положення під Львовом — з незначними дуже вийнятками — без надуми йшли під Львів боротися за волю рідного краю. Це з них, з тих бувших австрійських полків із різних фронтів ми збудували наш фронт проти Поляків. Це саме була та славна, приснопамятна Українська Галицька Армія, що більше як пів року здержувала наступ Польщі, опісля йшла на Київ і під Одесу, а вкінці загинула у ,,чотирокутнику смерти“ на безпуттях степів України.

 

Одним із дуже важливих рішень була висилка місії на Велику Україну, щоб дістати від неї поміч — головно штабовиків, фонди на ведення війни, тяжку артилерію, амуніцію і одяг для війська, що мусіло тепер, в зимі, вести позиційну війну.

 

До цієї місії вибрано мене головно, мабуть, тому, що я однаково добре знав та був у добрих відносинах як з членами гетьманської влади (з самим Гетьманом я був знайомий) так і з членами революційної Директорії (Винниченком, Петлюрою і т. д.). Казали крім того, що я „гладкий“ і здатний до швидких рішень і доброї стилізації письмових умов. Тому я майже весь грудень 1918 та січень, лютий і березень 1919, проїздив у всяких дипломатичних місіях, а тільки в інтервалах брав участь у працях кабінету чи Української Національної Ради (галицької), або знову влади у Києві.

 

До помочі і як товариша в тій місії додали мені (на моє внесення) д-ра Дмитра Левицького. Ми не знали, з ким нам — з Гетьманом, чи з Директорією — доведеться говорити. До переговорів з Директорією д-р Дмитро Левицький міг дуже придатися і помогти. Нам виставили повновласть звернену загально до „Української Держави“, бо — як сказано — ми не знали, що це буде за влада, що її ми застанемо над Дніпром: Гетьман чи Директорія. Уповажнено нас взагалі заключати всякі умови між „Українською Державою“ і „Західньо-Українською Державою“. Не памятаю точно, коли саме ми виїхали зі Золочева на Велику Україну. Мабуть в останніх днях листопада 1919 р.

 

XXXI.

Справа „Василя Вишиваного"

 

Перед моїм виїздом на Велику Україну доручено мені полагодити ще одну „делікатну“ справу. А саме зявився був у Золочені молодий архикнязь Вільгельм Габсбурґ, що його між Січовими Стрільцями звали Василем Вишиваним.

 

Архикнязь Вільгельм, молодий, двадцятькілька-літній старшина, служив зразу при кінному австрійському полку, зложеному з Гуцулів, а опісля (1918 року, коли УССтрільці разом з австрійською армією пішли на Велику Україну), був командантом армійської групи, в склад якої входив легіон Українські Січові Стрільці. Майже від початку війни молодий архикнязь цікавився Українцями, вивчив українську мову в слові й письмі та був у приязних взаєминах із деякими українськими політичними діячами. Як цісарем став Карло, з яким архикнязь приятелював, він став посередником між цісарем і нашими політиками.

 

Коли архикнязь стояв із кошем УССтрільців на Великій Україні (на Запоріжжі), дехто зі стрілецьких старшин став висувати його кандидатуру чи то на короля чи на гетьмана України. Були одиниці серед придніпрянських Українців, які підтримували цю кандидатуру. Але, що в Києві був уже Гетьман (Павло Скоропадський), то це викликувало тільки непотрібний заколот. Тому УССтрільців та Вишиваного відкликано з України (в серпні 1918 р.) і перенесено їх на Буковину. Про це подбала німецька влада в Берліні, яка не бажала собі занадто сильної австрійської пенетрації в українські справи в Києві.

 

Не бажаючи собі поглиблювання заколоту в молодій Українській Державі та оцінюючи політичне й мілітарне положення Австрії і Центральних Держав як непевне вже літом 1918 р., Українська Парляментарна Репрезентація рішуче оспорювала згадані політичні задуми УССтрільців.

 

Переїхавши на Буковину, УССтрільці не покидали одначе своєї думки. В змінених умовинах, уже по Листопадовому перевороті, дехто з них почав думати про „Василя Вишиваного“, як про короля Галичини й Буковини. Це видалося нашому західньо-українському урядові політично нереальною і шкідливою справою. Вязатися з Габсбурґами в хвилині, коли одне тільки їх імя викликувало вияви ненависти й люті в опінії Антанти — було, очевидно, нерозумно. Тому ми безоглядно засуджували такі задуми.

 

А тут нам якраз дано знати, що „Василь Вишиваний“ у Золочеві. Наш кабінет, що саме думав над висилкою д-ра Василя Панейка (державного секретаря закордонних справ) до Парижу для переговорів з Антантою і Вилсоном, рішив усунути все те, що могло утруднювати нашу політичну дію. Для того на нараді кабінету рішено однодушно, що архикнязь Вільгельм має або покинути негайно нашу територію, або — якщо він не має куди подітись і бажає залишитись у Галичині — то має відійти від активної військової служби і має бути інтернований у манастирі ОО. Василіян у Краснопущі. Цей манастир вибрано задля його відлюдного положення. Місце побуту архикнязя мало бути таємницею, а назверх мали пустити чутку, що він виїхав закордон. Для товариства архикнязеві приділено йому його приятеля в особі сотника Остапа Луцького, що мав бути звязковим між архикнязем і нашою владою. Сотника Луцького зроблено також відповідальним, що „інтернування“ буде виконуване в рукавичках, але все таки по думці інтенцій влади і добра нашої держави. Розуміється, ухвалено дати архикнязеві на утримання платню отамана (майора).

 

Коли прийшло до того, хто має говорити про це з „Василем Вишиваним“, ніхто з кабінету не спішився брати цю немилу задачу на себе. Д-р Мирон Здерковський вийшов із думкою, що „найкраще виконає це д-р Цегельський“. Я не думав викручуватися, бо розумів, що державний інтерес вимагає, щоб Вишиваний зник наразі з овиду. Я вірив, що він зрозуміє це, коли йому виясниться положення і наші мотиви. Отже я згодився і приготовився на стрічу з архикнязем.

 

Ми зустрілись у ресторані, де я вияснив йому політичну неможливість його кандидатури та шкідливість самих слухів про неї для нашої молодої держави. Запевнив я його про нашу особисту симпатію до нього і що ми його не виганяємо. Навпаки — ми дамо йому азиль, охорону і поміч. Але він мусить на час кількох місяців зникнути з овиду. Опісля — якщо він схоче — може прийняти наше громадянство та вернутися до військової служби в нашій армії. А як обставини зміняться, як повіє в Европі іншим вітром і як він здобуде симпатії нашого народу, то з часом може й вирине знову питання його кандидатури на нашого короля.

 

Архикнязь згодився з моїми виводами і запевнив мене, що рішенню влади льояльно піддається, бо вважає себе громадянином західньо-української держави. Спитав, де йому призначено жити? Я розповів, що в Краснопущі, та додав, що там є гарна бібліотека та що він може свобідно в лісах полювати, коби лиш загал не знав, хто він такий. Дуже зрадів, коли я йому сказав, що сотник Луцький буде його товаришем. Ми розпрощались найліпшими приятелями. Наступного дня отаман „Вишиваний“ і сотник Луцький виїхали до Краснопущі з письмом нашої влади до о. ігумена манастиря, з проханням, щоб манастир прийняв їх гостинно та держав особу архикнязя в тайні. Так і сталося.

 

Не знаю наскільки це правда, але мені оповідали потім, що архикнязь мав переїхати на весну 1919 року, за згодою уряду — до Станиславова і запропонував свої услуги на фронті проти большевиків, який саме творено на Збручі. Поставлено там 20,000 мужа, а „Вишиваному“ віддали команду над ними з ранґою полковника. Опісля з Галицькою Армією пішов він за Збруч, був у поході на Київ, знайшовся в „чотирокутнику смерти“, перележав на пятнистий тиф у безпамяті на підлозі двірця, мабуть, у Жмеринці серед соток наших хворих вояків. Видужав, а коли армія розпалася, перекрався на Буковину та жив там перебраний за леґіня серед Гуцулів, поки Румуни не заарештували і не інтернували його. Ходили тоді слухи, що його сватають з дочкою румунського короля, Ілеаною. За деякий час архикнязь опинився у Відні, а потому у Парижі.

 

Я стрічав його на вигнанні в обох цих містах. Говорив він по-українськи дуже добре, хата в нього обвішана українськими килимами та гуцульськими виробами, служба в нього українська, розговірна мова українська і страви на столі були українські. Ориґінальна поява — Габсбурґ, що вважав себе Українцем. І не можна відмовити йому права зватись Українцем! Служив Україні, боровся за її волю, майже вмирав під час тієї служби, тинявся і блукав задля свого українства.

 

В кожному разі був він непересічним епізодом, звязаним з нашими державницькими змаганнями. Тому й треба було про нього розповісти.

 

XXXII.

Як виглядала революційна свобода?

 

Як сказано вже, не памятаю добре, коли ми з д-ром Дмитром Левицьким виїхали на Велику Україну, щоб іменем західньо-української держави старатись про поміч від України. Нам додано кількох УСС-ів для охорони та для полагоджування різних справ. Ми приїхали до Підволочиськ, де гранична команда була в наших руках. Границя була замкнена та бережена нашою сотнею, що мала також кулемети.

 

Не памятаю, хто тоді був там командантом, але памятаю, як він нам оповідав, що діється мало не кожного дня з австрійськими та мадярськими полками, які верталися з України додому, бо австрійська (а так само німецька) армія, що стояла на Україні, розклалася. Він розказував, що за Збручем, у граничній полосі, селяни-пачкарі мають подостатком зброї (ще з часів розкладу б. російської армії) та задержують військові поїзди австро-угорських поворотців-воякїв і обграбовують їх. Забирають зброю, одежу, чоботи, ремені та пускають обідраних і напівголих через Збруч до нас. Тут треба їх нагодувати теплою стравою, одягнути і якнайшвидше завагонувати та вислати їх на Тернопіль-Бережани-Стрий-Лавочне в Мадярщину. Держати їх довше небезпечно через хвороби.

 

Цей старшина розказував про те, як оці грабіжники за Збручем понищили багато коней, везених австро-угорськими полками, бо стягали тих коней силою з вагонів, не приставивши містків. Коні скакали з високих вагонів на залізничі рейки чи пороги і ламали ноги. Там їх лишали на загибіль, бо поля вкриті були глибоким снігом.

 

Ось такі звірства нашого „революційного, трудового народу“ були відомі мені зі сотень оповідань, які я чув у часі моїх попередніх побутів в Україні. Відрізування расовим коням хвостів живцем, із кістю і мясом, при самім тулобі або знов відрізування коням губ (що за варварський помислі), вирубування панських парків, чи овочевих садів до останнього пня, нищення оранжерій, інспектів, бібліотек, меблів, образів, ваз і т. п., належали до стилю тодішньої революційної діяльности. Доконували ці варварства не справжні селяни-господарі, а головно здеморалізовані елементи селянства, зокрема підміська голота, пачкарі в граничній полосі, сільські пяниці, які власне творили революційний актив тощо. Розказували мені дальше наші старшини, що ця пачкарська наволоч пробувала навіть ночами переходити купами Збруч, щоб грабувати наші магазини, але їх висікали на нашому боці кулеметним вогнем.

 

Вкінці розповіли про труднощі з такими австро-угорськими полками, які були настільки сильні, що самі відбивали напади грабіжників. Ось так до Підволочиськ приїздило нераз по тисяча-дві такого війська зі зброєю, кулеметами, гарматами, кіньми, возами, припасами тощо. Були це Мадяри, Хорвати, Німці (австрійські) і т. д. Очевидно, наша кордонна команда не могла пускати на нашу територію озброєних чужих вояків і роззброювала їх. Вони мусіли скласти всю зброю, амуніцію, гармати, а також віддати коней, обоз (вози з припасами) і полкові каси. Лишали їм тільки те, що мали на собі й при собі, та ще по револьверові з амуніцією кожному старшині і по яких 30 крісів на курінь (баталіон) для втримування карности. Залишали їм також польові кухні та харчові припаси на тиждень їзди додому. Наша військова влада стояла на становищі, що ці воєнні припаси та зброя, що ми забирали, це наша спадщина по Австрії, бо заплачена вона податками нашого народу. Те саме зрештою робили з нашими полками, що верталися з італійського чи сербського фронту до Галичини, Німці в Австрії, Мадяри чи Юґославці, хоч треба додати, що наші полки звичайно не давалися обеззброювати та привозили все воєнне майно до Галичини.

 

Наші команди ввесь час проїзду чужих поворотців через наш край (від Підволочиськ до Лавочного) обходилися з ними дуже добре, годували їх (якщо вони не мали своїх припасів), давали їм тютюн тощо. Ціле сконфісковане майно списувано в двох копіях. Протоколи, інвентар і розписки, підписані обома сторонами, цебто українською та даних поворотців.

 

Пару годин мого побуту на стації в Підволочиськах навчило мене багато дечого. Перш усього наша гранична влада боялася перекинення велико-української анархії на наш терен. Вони бачили, що діється за Збручем і тому рішили, що такого не сміє бути в нас. Ці прикордонні наші команданти це не були ніякі політики, а просто чесні, досвідні старшини. Здоровий розум казав їм, що треба здержати анархію на Збручі, аби наше населення не заразилось нею. І вони замкнули кордон від Великої України герметично...

 

Розказували вони мені також, що зразу — по 1. листопада — за Збручем було спокійно та був лад. Зачалося це безладдя аж в який тиждень після бунту Директорії (що почався 13. листопада 1918 р.), коли вісті про цю „революцію“ докотилися аж до Волочиськ, до границі. Тоді прикордонна пачкарська голота зрозуміла, що тепер для неї пора та... „загуляла“. Я спитав їх, яка влада у Волочиськах.

 

 — Ніякої, властиво, нема, — була відповідь. — Одинока влада, чи там управа, є на залізниці, бо залізничники добре зорганізовані. Це переважно Українці. У Волочиськах начальник стадії свідомий Українець та енергійна людина. Він зорганізував яких 30 озброєних людей для охорони стації. Доки сягають їх кулемети, доти є лад. Але буває, що він телефонує до нас і просить післати йому поміч, і ми це вже тричі робили. Сусідська прислуга...

 

Тому кілька днів там була правдива битва, коли яких 200 озброєних грабіжників заатакували стацію. Ми мусіли помагати відганяти їх. Дали ми їм добру науку та, думаю, на довший час буде спокій...

 

XXXIII.

Двоміліонова орда

 

Друга проблема, що її мені відкрила границя, це були транспорти не тільки зорганізованих та сяк-так карних австро-угорських військових частин, але, що гірше, полонених. А саме полонених Австрійців та Мадярів із б. Росії, і навпаки, полонених Росіян (цебто всякої народности російських салдатів) з Австро-Угорщини на Схід. У Росії було коло міліона австро-угорських бранців. Частина їх, з європейської Росії, по берестейському мирі вернулася вже переважно додому. Деякі одначе навмисне лишились у Росії служити за гроші в „червоній армії“, яка зразу складалась переважно з Лотишів, Китайців та Мадярів-наємників. Але ті, що були в полоні аж на Сибірі, не мали ще спромоги (задля перерваної революцією комунікації і т. п.) вернутися і чомусь якраз тепер зачали над'їжджати.

 

Полонені ці представляли страшний образ. Опухлі з голоду і холоду, набряклі, брудні неймовірно, в смердючім, завошивленім лахмітті, що його вони обвязували довкола тіла шнурками (інакше злетіло б із них) — вони були жахливими доказами, до чого сяк-так цивілізовану людину можуть довести нужда та суспільна анархія.

 

Ще більше було полонених Росіян в Австро-Угорщині; мабуть, чи не півтори міліона. Ця орда — голодна, обдерта, некарна, завошивлена, заражена різними епідемічними недугами, за тиждень-два надсуне через Карпати та перевалиться поперек Галичини на Велику Україну. Перетранспортувати їх, нагодувати, здержати від грабунків та не допустити до рознесення ними епідемій по наших селах і містечках — оце була проблема. Можна сказати, що в обі сторони перейшло через Галичину за грудень 1918, та за січень і лютий 1919 до два міліони тих нещасних людей. У моїх частих урядових подорожах я бачив їх нераз і того страшного виду людської недолі не забував ніколи. Бачив я набиті ними десятки вагонів. Навіть дахи вагонів — у тріскучий мороз! — були ними обліплені. Просто дивно, як вони там держалися. З поїздів полонених, що приходили з Лавочного до Підволочиськ через Тернопіль, вигружували нераз і по 200 трупів — тих, що померли з виснаження, гарячки, а може й задушені товпою. Трупи складано стосами коло шляху, поливано карболем чи вапном, а потім загребували в ями.

 

А наші жінки, правдиві Самаританки — в Тернополі за почином о. совітника Громницького та під кермою пань Конрадової (жінки священика) та інших — щоднини варили та розділювали при кожному поїзді теплу страву, хліб тощо з припасів, які з християнського милосердя привозили наші села із околиці. Я бачив, як на то страву зголоднілі, дрижачі нелюдські постаті кидались як дикі звірі — аж військо мусіло робити лад.

 

Серед того безмежного людського горя ця милосердна служба наших жінок була ясним промінням, що таки казав вірити в благородне людське серце, в чоловіколюбія, в силу Христової науки. Нехай оцим жінкам, ангелам у людській подобі, буде честь та глибока пошана за їхнє серце і за їхню посвяту. Услугувати цим заповітреним, завошивленим, напів озвірілим істотам місяцями, день за днем, це не був хвилевий сантимент мякосердних дам; це була християнська посвята, до якої треба великого серця, характеру і самовідречення. Глядячи на це, я багато передумав і багато пізнав. І я там і тоді зрозумів ясніше ніж колись, що не в гаслах соціяльної боротьби, не в сліпій расовій ненависті, а в Христових заповітах любови лежить одинокий вихід для людства.

 

Я згадав спеціяльно Тернопіль та його Самаританок. Але подібне було в Стрию і в деяких інших головних залізничих точках, тільки, на жаль, я не вмію назвати імен тих жінок (з інтеліґенції, міщанок тощо), що робили ту подивугідну працю.

 

„Велика мандрівка народів“ з 4-го століття щодо числа людей була, мабуть, малою, в порівнянні до тієї мандрівки полонених через Галичину в обох напрямах: від Збруча до Карпат і від Карпат до Збруча. Що ця проблема абсорбувала велику частину сил, засобів, часу й персоналу молоденької, щойно повсталої держави, що була у війні — це ясне. Не мала цієї проблеми ні Польща, ні Чехословаччина, ні Литва, Латвія, Естонія чи Фінляндія. І це треба взяти до уваги, говорячи про державне будівництво Галичини в 1918 і 1919 рр. Треба просто подивляти адміністративний і організаційний змисл наших адміністративно-військових і залізничих чинників, що подужали це завдання.

 

Особливо я з респектом згадую наших залізничників. Поляки-залізничники переважно покинули службу. Нашого персоналу було мало, отже він був переобтяжений понад усяку міру. Втрата Львова перевалила ввесь рух на лінію Стрий-Ходорів-Тернопіль. Вугілля не було, бо польсько-українська війна достави вугілля зі Шлеська припинила. З часом, у січні 1919 р., льокомотиви перероблено на опалювання нафтою, але зразу палилося в льокомотивах дровами. Поїзди йшли черепашиним ходом, ставали подорозі цілими годинами, „роблячи пару“.

 

Що при таких відносинах залізниці не могли перевезти оцієї маси поворотців, це ясне. Тому цілі товпи полонених ішли пішки: обезсилені, хворі, виголоджені, чорні та обдерті хмари людських істот — не істот, а чоловікоподібних створінь — мандруючи серед зими (грудень, січень) шляхами від Карпат до Збруча, безупину, як день так ніч. Я бачив їх нераз подорозі, їдучи службово автомобілем із Станиславова на північ і північний схід, зокрема до Тернополя. Ці мандруючі товпи опізняли їзду автомобіля, бо закутавши в шмати вуха, не чули безнастанного голосу сигналу, а може взагалі зрезиґновані, не вступалися з дороги. Через те ми нераз мусіли зїздити з головного та найкоротшого шляху на бічні дороги. Серце краялося, минаючи ті страшні групи загинаючих людей, яких очі хворобливо горіли завистю, що вони не можуть сісти на цей автомобіль. І я брав їх на автомобіль, скільки влізло, хоч мій шофер „протестував“ задля обтяження коліс та задля невигоди, а ще більше з огляду на воші й хвороби. Вони чіплялися автомобіля збоку, з-заду, сиділи на покриві мотору, довкола мене на плечах сидження. Я не мав серця відмовити тим, що мали щастя захопити місце на автомобілі та віз і годував їх під час дороги теплою стравою, поки їм було подорозі зі мною. На диво — ніразу не чіплялися мене воші, ані не набрався я хвороби. Може на тріскучому подільському морозі ні воші, ні бацилі не мали сили атакувати мене.

 

Та бачив я і більш трагічні види. Ось у рові при дорозі лежить у лахмітті труп, а там знову за пів милі другий і т. д. Ось так нераз за день їзди минав я кількадесять трупів. Мандруючі поворотні минали їх, задержуючись на хвилину або й ні. Спішились, мабуть, щоб і їх не захопила така смерть на шляху. Я зразу здержувався при перших стрічних тілах, але переконавшися, що це вже небіжчики, минав їх. Ховали їх довколішні громади, збираючи їх щораз по дорогах. Наші війти дбали про це. А бувало знову таке, що ось біля шляху збилась купка постатей над лежачим чоловіком. Це один із них знемігся; впав. Я брав таких на автомобіль та в найближчому місті передавав до шпиталю. Бували між ними Українці: Полтавці, Слобожани тощо. Бували Москалі: з Рязаня, Тули. Орлова і т. д. Були й Татари, Башкіри, Сибіряки. Молодші, старші. Везучи їх автомобілем, я розмовляв з ними. їм тяжко було говорити — мабуть із холоду, голоду та ослаблення.

 

 —  Куди йдете? — питаю.

 

 —  У Вятскую губернію (на Уралі) — відповідає тихо.

 

 —  Кого там маєте?

 

 —  Жена єсть і дєток троє. Даст-лі Бог увідєть їх, родних маїх?...

 

І чую, що він конвульсійно трясеться. Плаче. Я перестав питати. Що я можу зробити для нього?... Підвезти яких 20 до 30 старокраєвих миль, нагодувати подорозі, дати пять корон чи гривень та поручити його Божій опіці...

 

 — Спасіба! Спасіба, барін! — прощали вони мене, коли ми розходились. Я їхав у свою дорогу та думав, скільки то ще миль чи верстав іти їм, бідним, від Збруча до Уралу! В тріскучу зиму... У нас бодай був лад, сяк-так хтось ними зайнявся. А там, де божевільна революція все розруйнувала, де ні залізничого руху, ні статочної влади, де людські серця закаменіли — як вони пробються додому?.. Думаю, що й половина їх не добилася.

 

Бувало ще трагічніше. Одного разу я їхав поїздом із Президентом Петрушевичом та ще з двома-трьома членами уряду на якісь переговори з отаманом Петлюрою до Красного.

 

Десь за Потуторами шлях ішов глибоким яром. Курило снігом, що світу Божого не було видно. Поїзд сопів, розсуваючи глибокі сніги. Нагло станув. Ми думали, що знову треба буде лопатами розгортати снігову заспу. Але це було що інше. В сніговиці машиніст не доглянув, що шляхом ішло кілька російських полонених-поворотців і наїхав на них, бо вони в хуртовині не чули гуку поїзду. Пять людей убило на смерть. За-ки поїзд станув, наш вагон переїхав по них. Витягнули тільки трупи в кривавих лахміттях. Були це люди з-під Полтави. Зложено трупи на плятформі останнього вагону та довезено до стації. Списано з цілої події протокол. Машиніст ломив руки з жалю і розпуки та присягав, що сніг цілком закрив йому всякий вид. Ми також потвердили, що серед сніговиці не видно було на кілька стіп.

 

Та інші поворотці скористали з пригоди. Коли поїзд на місці випадку задержався, поворотці, що стояли здовж шляху в снігах, стали лебедіти, щоб їх забрати на поїзд.

 

Президент Петрушевич казав випорожнити для них останній вагон, і ми їх довезли до Тернополя за кілька годин. Пішки вони були б ішли з два дні або погинули б у снігах.

 

Розповів я те все тому, щоб унагляднити, серед яких важких відносин творилося нашу державу та в якому окруженні й настрої ми працювали. Це не той настрій „національної паради“, що про неї різні високопарною фразою надуті промовці плетуть з естради на оклепаних „святах злуки“ чи „святах державности“, або що про нього з нагоди цих роковин так наївно пишеться в газетах. О, ні... Революція, переворот, війна, море людського горя, тисячі, сотні тисяч людей в обличчі смерти — це був справжній овоч революції. Серіозна це справа — будова держави, та ще в такий тяжкий час.

 

Та ще одну ціль мав я, розказуючи це все. В нас звичайно звертають увагу тільки на політику в дуже вузькому нього слова значенні та на поборюванні національних ворогів. Я бажав звернути увагу і на іншу сторону подій, а саме, на цю, що заторкує загального людське почуття. Коли пані Конрадова, чи інші пані, годували вимарнілих поворотців, вони не питали їх ні за народність, ні за віру. Вони сповняли заповідь „голодного накормити“ — чи він Українець, чи Москаль, Черкес, Башкир, чи Татарин, християнин, чи могаммеданин.

 

Вони годували та рятували терплячих, голодних людей. На жаль, ми часом між собою забуваємо, що ми люди... В ложці води один одного втопив би, тому що він „не моєї партії“. Ненависть — сліпу, низьку ненависть підносять до ідеалу, до політичного максімуму, тоді, коли тільки з любови може вийти дійсно творче, позитивне діло. Куди веде сама ненависть, видно на практиці Марксової теорії клясової боротьби. Те саме може статися і на національному полі. Україну треба нам будувати не тому, що ненавидимо ворогів, а тому, що любимо свій нарід, своїх людей. Та не забуваймо, що і ворог у нещасті є перше всього людиною. Часом добре переживати трагедії, бо тим вчимося бути людьми...

 

XXXIV.

В розбурханому морі. — Історичні місця.

 

Було це в одному з останніх днів листопада 1918 року, як ми переїхали річку Збруч. Командант Підволочиськ потелефонував до стаційного начальника у Волочиська, що д-р Лонгин Цегельський і д-р Дмитро Левицький їдуть як посли Галичини до Києва, до Української Держави. Він відтелефонував, що Київ відтятий і обложений, що в Україні революція та що на провінції влада перейшла в руки Директорії (Винниченко, Петлюра, Швець, Андрієвський, Макаренко). Додав, що негайно получиться телефоном з „головною ставкою“ Директорії в Хвастові чи в Козятині. За якої півгодини повідомив нашого команданта, що Директорія запрошує нас до „головної ставки“ та що зі Жмеринки вислано до Волочиськ „спеціяльний поїзд“ по нас. За кілька годин він доніс, що поїзд по нас уже приїхав та що можемо негайно їхати до Хвастова. Командант нашої стації дав нам граничні „візи“ на наших документах і ми переїхали поїздом, зложеним із льокомотиви й одного вагону до Волочиськ.

 

У Волочиськах привітав нас тамошній начальник стації, та з велико-українською гостинністю запросив нас на вечерю у просторому стаційному ресторані. Цю стацію та ресторан я знав ще з царських, довоєнних часів, а опісля з моїх поїздок на Велику Україну за Української Держави. Останній раз я проїздив туди двома-трьома місяцями тому (в другій половині вересня 1918), коли я вертався з Києва з невдалої місії від Української Парляментарної Репрезентації, а саме: з місії погодити українську опозицію з Гетьманом.

 

За цей короткий час змінилося багато. Тоді — у вересні — в Києві правив Гетьман. На залізниці був лад, поїзди ходили правильно. Тепер Україна находилася у стані революції, Директорія облягала Гетьмана в Києві, поїзди не ходили, а грабіжницькі банди атакували навіть стацію у Волочиськах. І в ресторані помітно було зміну. За царських часів буфет її аж угинався від усяких закусок, прикусок, маринатів, кавярів, риб і рибок, якими славна була Україна. Видно було, що це молоком і медом текуча земля. І все було казково дешеве. За Гетьмана — по кількох літах війни і революції — все ще був там добрий та дешевий ресторан та достатній буфет. Тепер кухня обслугувала тільки стаційних урядовців, а буфет зник. Залізничі стації та буфети бувають дуже влучним показником політичних та економічних відносин...

 

По вечері ми — цебто я з д-ром Д. Левицьким і наша військова охорона — сіли в поїзд, що складався з льокомотиви і трьох вагонів, та рушили на схід. Утомлені, ми скоро поснули. Поїзд, будучи легким та маючи прочищений від руху шлях — мчав стрілою та майже ніде не зупинявся. Рано коло 9-ої години пробудившись, ми завважили, що поїд стоїть.

 

 —  Де ми? — спитали з одного з наших вартових.

 

 —  У Хвастові, — відповів. — Побіч нас стоїть поїзд Директорії.

 

Хвастів! Історичне місце! І ось знову в Хвастові творитиметься українська історія, замість у столиці — Києві. Около 300 років тому в Хвастові стояв Хмельницький головною кватирою. Яких 250 років тому Хвастів був твердинею полковника Семена Палія. Сьогодні це „головна ставка“ революційної Директорії, що йде проти Гетьмана.

 

Історія повторяється і ходить на диво тими самими шляхами. Оця земля — Хвастів, Біла Церква, Трехтимирів, Канів, Тараща, Сквира, Черкаси, Корсунь — все це Поросся споконвіку грає в українській історії неабияку ролю. Тут відбувалися найбільш бурхливі та критичні події нашої батьківщини. Ця земля зродила і Тараса Шевченка. Де не поступити, історичні місця. Століття говорять тут до вас... „І войни і чвари“ — як писав Шевченко. Ох, ті чвари!.. Це клясична земля цих чварів. Вона ними дише... Тут зароджувалися всі козацькі повстання. Відсіля вийшла Гайдамаччина. Тут зачалося повстання Директорії. І відси опісля вийшов отаман Зелений та ця славетна „Таращанська дивізія“, що підкосили Директорію. Земля бунту та чварів. Непокірна, незагнуздана, неспокійна, руїнницька...

 

Коли ми вийшли з вагону, щоб на двірці в ресторані зїсти сніданок, нас привітав молоденький адютант отамана Петлюри, сотн. Б., Галичанин. Він повідомив нас, що отаман Петлюра під Києвом, але голова Директорії просить нас на 12 годину на розмову, а опісля на обід. Він сам приділений нам до помочі як „звязковий“.

 

В ресторані застали ми десятки старшин, Січових Стрільців Галичан і Наддніпрянців — переважно знайомих. Привітання, запити, відповіді. Гамір та глітно довкола. Вони оповідають про своє „повстання“, що Київ обложений, що д-р Осип Назарук під Києвом, що хвиля повстання розливається по Україні. За тиждень буде в них 100 тисячна армія озброєних селян. Ми розказуємо, що сталося зі Львовом.

 

 — Е, що там Львів! — кажуть деякі з них. — Київ, серце України. Як візьмемо Київ, підемо на Львів. Шапками закидаємо...

 

Ми дипломатично ні потакуємо, ні перечимо. Нам треба помочі і то зараз. Тому краще не зачинати суперечок.

 

В душі я мав сумніви, чи то так легко піде, як у ресторані язиком плескати. А большевики що?.. Будуть глядіти зі заложеними руками?.. І та „стотисячна армія“ вже тоді не виглядала мені надійною. Я дуже сумнівався, чи вона схоче піти на нову війну за якусь там „Ґаліцію“ та „Львов“, що їх вони вважали тоді чужою землею. Коли мені молоденькі старшини зі захопленням розказували, як щодня тисячі селян зголошуються під зброю та як з них негайно твориться нові полки, мені не хотілося в те майже вірити. Я слухав цього, як якої казки. Ми, в Галичині, маємо свідоме, патріотичне селянство, виховане в національному дусі від 1848 року — та не могли оборонити Львова. А тут нагло цілком аморфна, несвідома маса дядьків мала б утворити свідому національну армію?! Щось воно не теє... А може. Може це якесь політичне чудо доконується? Може це справді якесь нагле відродження нації?

 

XXXV.

Формується революційна армія

 

Щоб нам показати, як виглядає ця мобілізація селянства в революційну армію, кількох знайомих Стрілецьких старшин взяли нас на площу, де ця мобілізація саме деконувалася. Ми пішли. Снігом покрите поле роїлося товпами мужви. На право і на ліво чорніли на снігу довгі, нерівні лави молодих переважно селян — лава за лавою, глибоко в поле. Справді тисячі людей; в кожухах, сіряках, піджаках, з клуночками, що лежать перед ними на землі, або і без клуночків. Перед лавами стоять одинцем якісь старші селяни. Видно — організатори. По середині чотирикутника серед тих лав стояв стіл чи два, а коло них кілька старшин нахилених над паперами. Близько стояла інша група старшин; мабуть, штаб. Це мої знайомі Січові Стрільці. За ними гурт, молоденьких старшин. Кілька офіцерів промовляють голосно та наказуюче до передніх лав. По акценті пізнати, що це Галичани, які намагаються „балакати“ хоч „паршиво“ „по-тутешньому“. Казали „зараз“ замість „тепер“, „економія“ замість „фільварок“ і т. д., а що хвилини чути слова „єрунда“ та „чепуха“. Вони були тоді в моді, особливо в молодих Галичан.

 

Одні обяснюють новобранцям що це за війна та проти кого це „повстання“. Говорять наївно, палко, демагогічно. Обіцюють панську та кулацьку землю „робучим селянам“. Лають Гетьмана, що це „пан“, „поміщик“, „генерал“, „буржуй“, „ворог трудового народу“. Фрази „земля і воля“, „земля робочому народові“, „геть панів поміщиків, геть куркулів, геть буржуїв“! — так і літають у повітрі. Струна соціяльної жакерії сильно домінує... Часом рідко десь трапиться фраза про Україну „без холопа і без пана“.

 

Такі самі промови можна б виголошувати й до мужиків з-під Костроми — з тим самим ефектом. Слухачі-селяни слухають та не пізнати по них що вони думають. Ніодного оклику, ніякої реакції.

 

Інші старшини мають більш практичне завдання. Вони ділять лави на сотні, із сотень складають курені. Приділяють куреням і сотням старшин. Старшина, що формує ті кадри, викликує з паперу імена кільканадцяти старшин. Вони виступають із старшинського гурта.

 

 —  Сотник X! Це ваша сотня, а Вам приділені хорунжі Н., М. і т. д.

 

Сотник X стає перед своєю сотнею і ділить її на чоти. Перша чота — хорунжий Н. Друга чота — хорунжий М. Третя чота — і т. д. Хорунжі стають перед своїми чотами.

 

 —  Це новоіменовані хорунжі — пояснює мені услужний адютант Петлюри. — Набирають їх із Січових Стрільців. У Січовім полку в Білій Церкві був учора десятником, а тепер став хорунжим. Хорунжі стали сотниками, а сотники отаманами чи полковниками. Інакше нам не стало б старшин для них нових формацій.

 

З хвилиною, як курінь ось так сформовано, і як його команд ант обняв команду, перша фаза організації скінчена. Командант дає наказ і курінь машерує за ним до магазинів, де їм видають добрі чоботи, ремені, кожухи, шапки, коци, рушниці (кріси), багнети, набійниці, їдунки, наплечники, амуніцію. За деякий час всі вже одіті і озброєні. Тепер їх ведуть до паруючих польових кухонь, нагодовують під відкритим небом борщем із мясам та хлібом, а ще за яку годину їх завагоновують і везуть під Київ.

 

Як я опісля дізнався, всеньке їхнє воювання під Києвом обмежилося до стояння на позиціях та до марнування набоїв, бо всякі операції та наступи виконували білоцерківські Січові Стрільці і „Дніпровська Дивізія“ (отамани Зелений і Данченко) на Правобережжі, та Запоріжці на Лівобережжі.

 

Коли облога Києва скінчилася, то ця „революційна армія“, розійшлася домів, забираючи зі собою кожухи, чоботи, шапки, коци, кріси і т. д. Це була оця „революційна“ сточи двісті-тисячна армія „освідомленого трудового народу“, що мала йти відбивати Львів. Що більше! Якраз з тієї „армії“ потворились ті большевицькі банди, які рознесли Україну, та й сумної памяті, саму Директорію на кусні.

 

Що самі організатори цієї „армії“ не мали до неї довіря, це помітив я таки першої днини у Хвастові. Як я спостеріг, у магазинах старшинами були самі Галичани, а обслуга машинових крісів (кулеметів) та гарматня на фронті була виключно в руках Галичан. Я спитав старшин — це були мої знайомі — чому воно так?

 

 — Це наша засада — була відповідь. — Тут мало кому можна вірити. Хто зна, що в кому сидить.

 

Ось тобі й „освідомлений трудовий нарід“ України, що на ньому ці політичні діти — Січові Стрільці, та соціяльні авантюристи в роді Микитів Шаповалів, Винниченків і т. д., думали будувати якусь фантастичну соціялістичну Україну. Замість того, щоб дати Гетьманові спромогу закріпити його хліборобсько-козацьку Україну — вони в міжнародньо-найбільш непригожу хвилину взялися за соціяльні експерименти та за подразнювання соціяльних апетитів мас, головно голоти.

 

Цієї голоти на Україні відносно не багато. Але вона була рухлива, аґресивна, захланна та не мала нічого до втрачений. І вона саме помогла повалити Гетьмана, але разом із ним повалено Україну, як державу. Бо ця голота помагала опісля большевикам, буквально за два місяці від тих хвастівських днів — викинути Директорію. Це незабаром зрозумів і Винниченко. Коли вже по „здобутті“ Києва Директорією я був при кінці грудня в нього (також у місії), Винниченко був уже в мінорному настрої. А коли ми зговорилися про армію Директорії, він махнув рукою та іронічно повторив: „Армія? Армія?.. Забрали дядьки кожухи та рушниці і пішли додому. На одних тільки Галичан, Січових Стрільців, можемо покладатися“.

 

Треба одначе підкреслити, що були між Стрілецтвом незапаморочені люди, які мали силу не допускати до своєї душі та ума суґестії масової дурійки.

 

Оповідав мені хорунжий СС Сенета, що на двірці у Хвастові 14. листопада 1918 р. малощо не прийшло до кровопролиття при спорі, чи Стрільці мають носити на своїх шоломах (французьких касках) синьо-жовті чи червоні стяжки. Більшість мала на шоломах червоні ярлики.

 

Інший старшина оповідав мені, що з доручення Директорії, Стрільці звільнили з Хвастівської тюрми всіх кримінальних вязнів (крім т. зв. політичних), що їх із трудом упродовж місяців виловила була гетьманська поліція, як вельми небезпечний для всього населення елемент. І ця справа викликала гарячі суперечки між стрілецькими старшинами, яких вік хитався тоді в пересічі між 19 і 21 роком життя.

 

Якби так можна було залишити на боці політичні рефлексії і якби можна було глядіти на оцю „революцію“ тільки оком артиста, маляра, поета чи повістяра — то можна б говорити про динамічну картину. Куди оком не глянути, людські маси, метушня, гарячкове темпо, сміливість проводирів і грандіозні розміри акції — цього не дасться заперечити.

 

Глядячи на це, я мимохіть уявляв собі, що так само було тут тому 300 років, коли тодішні Січові Стрільці — українське козацтво — формували полки із збунтованого поспільства. Але тоді була в Україні сильна та енергійна провідна кляса — козаччина — що взяла ці розбурхані маси кріпко в свої руки, вжила їх до розгромлення Польщі та зорганізувала свою, цебто козацьку державу. Тоді були в нас реально думаючі лідери, не фантасти, не доктринери з головами начиненими чужими теоріями. Хмельницький, Виговський, Кричевський, Богун, Жданович, Золотаренко, Сомко — посивілі в боях і в політиці — мужі, а не наївні студенти, не соціялізмом зачаджені літератори без ніякого глузду до дійсности.

 

Те, що діялося тут тому 270 років, це був великий, творчий зрив. Те, що я бачив на свої очі, була — поминувши зверхню подібність — „велика авантюра“, як назвав це один із головних її авторів і акторів, небіжчик Микита Шаповал. (Я чув це на мої власні уші!) І „авантюрою“ воно скінчилося. Навіть з Гайдамаччиною не дасться її порівняти. Бо Гонта і Залізняк були певні своїх Гайдамаків; між ними була созвучність. А Винниченко, Петлюра, Швець, Коновалець не вірили своїм „дядькам“ — бо „дядько“ думав про землю і розграблення двора. Винниченко про марксизм, а Коновалець про „лицарство абсурду“ — як казав і писав стрілецький історик Василь Кучабський.

 

Занадто багато я обсервував народні масові рухи у Галичині (криваві вибори 1898, рільничі страйки 1902, ґрандіозний рух за виборчою реформою 1906, вибори 1907 та 1911), а здалеку революцію 1906 р. в бувшій Росії, і занадто багато я мав досвіду в організуванні селянських мас (1898 — 1918, цебто 20 років участи в цій ділянці), щоб мене міг загіпнотизувати оцей імпонуючий вид збунтованих мас. Я знав, що вони тільки „збунтовані“, а далеко ще їм до організації, дисципліни та свідомости великої мети.

 

Я глядів на цей на око величавий рух, а серце моє щеміло. Я знав, що цей рух повалить Гетьмана. Але я ні на одну хвилину не вірив в будучність цього руху. Я бачив, що Директорія сидить на бочці пороху. Та ми, Галичани, не мали виходу. Соборницька ідея казала нам лучитися, хоч би на памятку нащадкам. А поза тим нам треба було помочі і я ще вірив, що при допомозі Січових Стрільців (Коновальця, Мельника і т. д.) ми її дістанемо. З тими думками я пішов на конференцію з Директорією.

 

XXXVI.

У Директорії

 

Нас — цебто мене і д-ра Дмитра Левицького — проведено до царської сальонки. Згаданий попереду адютант отамана Петлюри впровадив нас до „передньої“ (передпокою) і „доніс“ Директорії, що ми прийшли. Лишивши у „передній“ свої кожушки та шапки, ми зайшли в „сальон“ чи у „вітальню“. Петлюри не було, але Винниченко, мій старий знайомий ще з 1902 року та з частих пізніших зустрічей у Галичині і в Києві, привітався з нами щиро і з широким жестом та познайомив нас з іншими членами Директорії: Андрієвським, Макаренком та професором Шевцем. По звичайних товариських фразах, як нам їхалось тощо, ми перейшли до офіційної розмови. Я предложив Директорії наше дипломатичне уповноваження та виложив коротко, яка мета нашої місії, а саме розпочати кроки для злуки обох українських держав в одну державну цілість назовні та привезти поміч нашим військам під Львовом.

 

Винниченко, а за ним Андрієвський і Макаренко привітали головну політичну ціль нашої місії прихильно і відразу заявили, що поміч дадуть.

 

Одинокий Швець показався справжнім професором, що тяжко орієнтувався в положенні. Ботанік чи геолог по спеціяльності, він був до революції доцентом університету в Юрієві (Дорпаті). Величезний ростом та плечистий, з буйною ясною чуприною, яка спадала йому щохвилини на очі, в сильних окулярах, з глибоким басовим голосом і повільний, він робив на мене враження величезного ведмедя. В політиці він був „як табака в розі“, не орієнтувався зовсім. У Директорії заступав він „партію“ соціялістів-революціонерів. Макаренко, — малий ростом, худощавий та чорнявий, живого темпераменту, говіркий та скоро хапаючий усе, був антитезою Шевця. Сам залізничний урядовець, він заступав у Директорії залізничників, що вважались — „партією“ для себе. Він був, мабуть, також соціяліст — революціонер. В Макаренка було чимало щирости та доброї волі, але політичного досвіду мало. Найбільше політично зрілим членом Директорії видався мені Опанас Андрієвський. Малий ростом, барилкуватий та лисий як місяць вповні, він вирізнявся логічною спокійною мовою, ясною думкою, прецизним висловом, бистрою орієнтацією та юридичним умом. Він був, мабуть, адвокатом по фаху, а „соціялістом-самостійником“ по „партії“. Другим щодо розуму був Винниченко — по „партії“ соціял-демократ, що до війни бував в Европі, жив які два-три роки в Галичині (у Львові), скоро орієнтувався та скоро рішався.

 

Коли я розказую тут про Директорію та її склад, то для ясности образу на місці буде сказати, як вона повстала та яка була її влада. З усіх трьох влад, що були в Україні від революції 1917 року (Центральна Рада, Гетьман і Директорія), ця остання була найбільш „революційного“ походження. Центральна Рада була самонастановленою владою, але склад її вийшов із різних громадських організацій (партій, різних з'їздів, земств і т. д.). Гетьмана проголосив легально скликаний конґрес коло 7.000 делеґатів хліборобів (заможніх і середньо-заможніх селян-власників, переважно нащадків наших козаків). Директорія натомість назначена була конспіративно тісним кружком людей, а саме центральними управами тільки тих „партій“, що входили до т. зв. „Українського Народнього Союзу“. Цей Союз — мимо своєї назви, обчисленої на збаламучення опінії — був обєднанням самих тільки соціялістів, з метою його було повалення Гетьмана та заведення соціялістичної республики. Коли Союз рішив уже зробити повстання, заіменував Директорію з пятьох членів, що мала виконувати верховну владу, поки не переведеться виборів до конституанти (установчих зборів). Значить — влада Директорії була дуже вузького, майже самозванчого походження, бо спиралась вона тільки на ухвалі згаданого Союзу, а в дійсності на баґнетах Січових Стрільців. Не диво отже, що вона так легко і так скоро провалилася.

 

Та в недостачі іншої влади в Україні, ми мусіли переговорювати з нею. Коли порівняти її було з нашою владою у Галичині, спертою на правильно вибраних парляментарно-соймових репрезентаціях та на перфектно майже зорганізованих партіях (дійсних партіях, а не купках інтеліґентів!), то Директорія була нормальною банькою з мила, що висіла в повітрі. Вона й трісла скоро.

 

Та тепер ми сиділи з нею в бувшій царській сальонці, говорили з Директорією та старалися про її „ласку“. Нам треба було помочі на ґвалт. Винниченко, Андрієвський та Макаренко розуміли вагу свідомої, кріпко зорганізованої Галичини і тому радо нас вітали. Один Швець не розбирався в тому. Він зрозумів вагу Галичини аж тоді, коли большевики вигнали Директорію з України, а її члени, і він перший між ними, шукали захисту в упорядкованій Галичині (в березні 1919 р.).

 

Проф. Швець закинув нам найперше, що наше уповноваження не виставлене для переговорів із Директорією чи з Українською Народньою Республикою, а з „Українською Державою“.

 

 —  Ну, а ви, панове, не держава? — питаю. — Кого ж представляє Директорія, як не державу?..

 

 —  Ні, ми республика, — відповідає професор Швець, — а держава гетьманська. Ваша повновласть звернена до Гетьмана, не до нас...

 

Ось тобі й правитель України, — подумав я. — То республика в нього не держава... А може він і має рацію... — шибнула в мене думка. — Оця ,,республика“ дійсно не держава, а якесь безголовя, безвластя, безлад, от і все покищо. Дальший розвиток подій тільки ствердив цю діягнозу.

 

Проф. Швець несвідомо та наївно сказав глибоку історичну правду. Дійсна держава — цебто упорядкована країна з усіми органами влади, судами, поліцією, армією і т. д. — була за Гетьмана. А республіка ніколи ладу в себе не завела і країни не опанувала. Ця „республика“ — це не була держава, а тільки хаос і війна всіх проти всіх.

 

З тяжким трудом удалося Винниченкові й Андрієвському втовкмачити професорові геології, що й республика підходить під поняття держави. Знетерпеливлений Андрієвський так і сказав Швецеві, що як він не розуміє речі, то краще б не виривався. Проф. Швець обидився та почав майже кричати, що обиджаючи його, Андрієвський обиджає тим „партію“, що вислала його до Директорії. Андрієвський знову щось сказав, а тоді Швець покинув нараду.

 

Нам було ніяково. Ми раді були договоритись до чогось, а саме дістати допомогу, а тут на самому вступі виходить непорозуміння. Макаренко вийшов за Швецем завернути його. Винниченко замітив до Андрієвського:

 

 —  Ви знаєте, що він (Швець) поза геологією в нічому не розбирається. Чого ж Ви дратуєте його...

 

 —  Як не гриб, то не лізь у борщ. Як не знає політичної азбуки, то хай не пхається до Директорії, — відповів Андрієвський.

 

Між тим Макаренко привів Швеця і розмова продовжалася.

 

XXXVII.

Автономія чи централізм? — Підписання умови про злуку

 

Виринуло нове питання.

 

 —  Нам донесено ще зі Львова — говорив Винниченко — що Ваша влада не хоче лучитися з Україною. Якже ми можемо Вам помогти?

 

 —  А чого ж ми приїхали? — питаю я. — Саме для обєднання. Це Вам кажуть повновласники влади, а що говорять приватні інформатори, то ми не будемо тим займатися. Якщо не хочете з нами говорити, то ми можемо ще й нині відїхати, — відповів я.

 

 —  Юридично нема що балакати, — вмішався Андрієвський — бо д-р Цегельський і д-р Левицький є правильно встановленими повновласниками галицької республики, а ми є представниками Української Народньої Республики. Отже це є переговори між двома державами. А що поза тим балакають різні люди, це тут ні причому. Зачинаймо переговорювать...

 

Розмова поплила дещо гладше. Члени Директорії прийняли до відома, що ми готові підписати передвступну умову щодо злуки Галичини з Великою Україною.

 

 —  А чому передвступну, чому не остаточну умову? — знову опитав хтось із Директорії.

 

Д-р Дмитро Левицький пояснив, що така умова мусить мати для своєї важности потвердження галицького уряду та Української Національної Ради (галицької). Отже тому все, що підпишемо, матиме передвступний характер. Одначе і передвступний договір вяже бодай у принципі, а детайлі розробиться у дальших переговорах.

 

Виринула з черги справа тих детайлів. Зачав її знову проф. Швець.

 

 —  Якщо це буде передвступна умова, то яка це злука? Так ви, Галичани, можете відділитися, а ми не можемо післати до Галичини нашого губернатора.

 

 —  Губернатора Ви, панове, і так до нас не пішлете, хоч би злука була й остаточна, — відповів я — бо ми його не приймемо. Ви царських порядків в Україні не заводіть. Як ми лучилисяб з Вами, то тільки зі застереженням широкої автономії для Галичини. Ми хочемо мати свій сойм і свою провінційну владу, бо наші відносини дуже відмінні від ваших. Галичина від 1848 року привикла до конституційно-парляментарного ладу, а ви його ще не мали. Галичина католицька і Церква в нас національна та займає поважне становище. А Ваша Україна православна і Церква у Вас зросійщена, покищо неприхильна Українству. Галичина звикла до західньо-европейського права, а у Вас закони російські, інакші.

 

 —  Ви, товаришу Швець, — вмішався Винниченко — не знаєте Галичини, а я там жив, то знаю. Галичанам краще дамо автономію, аби тільки закордонна політика, армія, закордонна торгівля, залізниці, пошта та телеграфи були в завідуванні центральної влади в Києві. А школи, суди, здоровя, місцеву адміністрацію нехай вони собі самі ведуть. Знаєте — це добра ідея! Те саме треба зробити з Кримом та Кубанню, а може і з Поліссям. Їх життя цього вимагає.

 

Макаренко і Андрієвський згодилися з ним. Швець замовк.

 

Тоді обізвався я.

 

 —  Треба ще взяти до уваги, що в нас нема соціяльної революції і ми не потребуємо і не хочемо її. Земельну реформу переведемо самі — цебто наша Українська Національна Рада. Але в нас не буде соціялізації, ні націоналізації землі. Селяни дістануть землю на індивідуальну, особисту власність. Ви ж соціялісти, і бажаєте завести в себе соціялізацію всієї землі. В нас на це не буде згоди. Це дуже важливе питання і щодо цього ми не поступимось. Навіть наші радикали, як д-р Бачинський Лев, д-р Макух, Думка, Стефаник згідні в тому з нами.

 

 —  А прецінь — перебив Винниченко — в радикальній програмі стоїть, що їх партія спирається на „Комуністичному Маніфесті“ Карла Маркса...

 

 —  Так, це стоїть, — сказав я — але ніхто цього не бере поважно. Це доктринерська балаканина. В практиці радикали це вузько-хлопська партія, от і все. А ми, націонал-демократи, обєднуємо і хлопів, і міщан, і інтеліґенцію на дрібно-буржуазній та національній плятформі. В практиці нема майже різниці між нами і радикалами. Можу вас, панове, впевнити, що вони будуть солідарні з нами.

 

 — А соціял-демократи? Ганкевич Микола і д-р Ганкевич Левко, Темницький, д-р Старосольський, Вітик? — вкинув Винниченко.

 

Я засміявся.

 

 — Це каварняні соціялісти, — сказав я. — Одинокий Вітик є практичним політиком чи радше аґітатором та має в Дрогобиччині силу. Ось і все. Ви на них не рахуйте, бо заведетеся. Взагалі, мусите знати, що ми не зречемося самоуправи та не дозволимо мішатися нам у наші хатні відносини.

 

Проф. Швець глядів на мене з-під лоба, невдоволено. Макаренкові та Андрієвському моя проста мова видно подобалася. Вони обсервували мене цікаво. Мабуть уперше побачили та почули Українця не соціяліста. Бо треба знати, що тоді вся інтеліґенція на Придніпрянщині записалась у соціялісти. Були отже „соціял-демократи“ (Винниченко, Петлюра, Порт, Мартос, Мазепа, Антонович і т. д.); були „соціялісти-революціонери“ (Микита Шаповал, Ковалевський, і до них вписався також... старий Михайло Грушевський!); були „соціялісти-федералісти“ (Єфремів, Ніковський, Чикаленко, і взагалі бувші українські ліберали з Т.У.П.-у); були вкінці „соціялісти-самостійники“ (другий Макаренко та інші з бувших „націоналістів“ Миколи Міхновського, що останньо прихилявся до гетьманців).

 

Ні „федералісти“, ні „самостійники“ соціялістами по душі не були. Але це була революційна мода зватись соціялістом. І кожен інтеліґент — чи був він ним чи ні — грав соціяліста. А тут саме заступник Галичини „касує“ соціялізм... Це було для них щось нове, тим більше, що через мою розвідку „Русь-Україна і Московщина-Росія“, я мав популярність на Придніпрянщині.

 

Один Винниченко не показував, що думає. Тільки його очі дещо всміхалися. А що я знав його дуже добре, то я читав з тих хитрих очей його думки.

 

 —  Пождіть, — думав він. — Нехай ми тільки приберемо вас, Ґаліціяшків, до наших ірук, то так затанцюєте, як заспіваємо. А тепер тіштеся автономією...

 

Знаючи його натуру і погляди, я був певний за ті його думки. Він обізвався:

 

 —  Та пощо сперечатися? Хочете автономії — згода. А потому вже покажеться, як воно вийде в практиці. Може по-вашому, а може по-нашому... Ми сьогодні досить набалакалися, а Петлюра і так аж завтра приїде. А без нього годі. Завтра будемо продовжати, а Ви сьогодні спочинете. Завтра поговоримо і про те, яку Вам поміч дати. А тепер просимо гостей на обід.

 

Ми перейшли до іншого царського вагону, де була їдальня. Тяжкий просторий стіл, тяжкі різьблені крісла, багато вирізуваний буфет з... царським орлом вирізаним для декорації в дереві. Стіл накритий багатою посудою та сріблом з... царськими ініціялами. Кухарі — також, мабуть, бувші царські — в сніжнобілих блюзах та шапках внесли величезну срібну вазу з чудово витисканою чи вирізьбленою покривою та стали наливати пахучий борщ.

 

 — Випємо на здоровя! — сказав Винниченко — і подано чарки.

 

Обід був царський. Я бував на обідах у першорядних ресторанах Відня чи Берліну, знав ще до війни ресторани Києва — їв і при ґалевому цісарському столі в австрійському Бурту і в намісників та міністрів, їв і в Гетьмана, але обід, яким нас гостила соціялістична Директорія Української Народньої Республики трудового народу, закасував всі ті прийняття.

 

Після галицької мізерії, де ми — члени влади — харчувались по малих трактієрнях, мені видавалося це просто розпустою. І страва, в царській сальонці і на царській посудині подана, чомусь не лізла в горло. Директорія робила на мене враження так званого „парвеню“. У Гетьмана — бувало — я почувався без порівняння краще. Там приймали по-панськи, цебто добірно та культурно, але помірковано, навіть доволі скромно. Тут в революційній „головній ставці“ їли і забагато, і зарозкішно. Що ж то буде, як ці соціялісти стануть дійсними володарями України?..

 

Ці мої помічений декому здадуться може далекими від політики. А тим часом — воно не так. На таких проявах краще пізнається людей, їхній характер та ідейну їхню вартість, ніж по словах чи програмах. А від характеру та внутрішньої вартости людини, залежить її конструктивна, творча вартість для народу. Я нераз опісля обсервував українських революційних, цебто соціялістичних достойників чи в Києві, чи вже по втечі з Києва до Станиславова, чи знову на чужині, по європейських столицях. Я мав враження, що все їхнє „достоїнство“ так і лежить у викидуванні казкових сум грошей на їду, значить: в догоджуванню піднебінню і череву. Для мене було це дуже несмачне.

 

Наступного дня, 1. грудня 1918 р. рано дали нам знати, що перед полуднем над'їде з „фронту“ під Києвом отаман Симон Петлюра, та що тоді докінчимо переговори. Справді десь коло 11 години запрошено нас знову до сальонки Директорії, де ми застали повну Директорію.

 

Петлюру я знав ще з 1906 року, коли він вперше приїхав до Львова під прибраним прізвищем Таґон. Це був тоді студент, віком яких 24 роки, присадкуватий, широкоплечий та наче дещо згорблений, бльондин. Опісля я його зустрічав ще кілька разів у Галичині та в Києві — останній раз за Гетьмана, в червні 1918 р., коли він у Києві проводив конґресові земств України. Хоч він був соціяліст, а я націонал, то наші особисті відносини були дуже добрі та приязні. Як із Винниченком, якого я знав довше та багато краще як Петлюру, мої відносини були все дещо холодні, хоч і приязні, то з Петлюрою ми були якось один до одного щиріші, тепліші. Він і тепер привітався зі мною і з д-ром Д. Левицьким з очевидною привітністю. Він був нам радий.

 

Петлюра вже знав, за чим ми приїхали та про що ми вчора переговорювали. За кілька хвилин він дав свою згоду на те, на чому ми вчора стали. На мене зробив він найкраще враження з цілої Директорії. Андрієвський, що правда, перевищав його знанням, освітою та прецизним юридичним умом, Винниченко — інтеліґенцією, але Петлюра перевищав їх всіх очевидячки — активністю та вмінням підпорядкувати другорядні справи — основним. А головне: він мав гнучкий ум, для практичних комбінацій. Був отже політиком. Він не робив ніяких квестій з нашої повновласти, кажучи:

 

 —  Це ясне. Якби ви застали Гетьмана при владі, ваша повновласть була би добра для нього. А що ми опинилися при владі, то вона добра і до нас.

 

І на наші автономні застереження погоджувався без зупинки. Він цінив Галичан і Галичину, бо знав її практичну вартість у будові армії та держави. Так само з радої душі годився дати нам поміч. Казав, щоб ми порозумілися з полковником Осецьким, а він зарядить видати нам те, що нам давав був Гетьман. Тільки наставав, щоб умову про злуку виготовити до підпису негайно, бо він ще сьогодні по полудні вертається на „фронт“ під Київ.

 

 —  От, сідайте, пане после — звернувся він до мене — та зробіть нарис умови.

 

 —  Осьде папір та олівець — докинув Винниченко. — Сідайте в другій кімнаті та скомпонуйте умову.

 

Я знав, що на мене випаде стилізування умови. За деякий час я покликав до моєї кімнати д-ра Дмитра Левицького та прочитав йому проект, олівцем писаного нарису умови. Він згодився на нього. Текст складався усього з кільканадцяти рядків.

 

Ми вернулися до сальону, де сиділа Директорія. Я прочитав нарис раз та другий. Відчитав ще й втретє зпроквола деякі речення, що їх професор Швець не міг так скоро розібрати.

 

 —  Товаришу Андрієвський — сказав Винниченко, — ви в нас юрист. Перегляньте докладно та дайте нашому секретареві переписати на машині.

 

Андрієвський мовчки та уважно переглянув нарис, просячи мене в дечому пояснити йому мої „ієрогліфи“ (в мене дуже нечиткий почерк).

 

 —  Нема що зміняти — вирішив Андрієвський та вийшов. За яких десять хвилин вернувся з двома примірниками, писаними на машині, та з моїм чорнописом. Він відчитав один примірник, тоді як я з д-ром Д. Левицьким слідкували, за текстом з другої копії та ориґіналу.

 

 —  Згода? — Згода...

 

Не знаю, хто підписав перше — ми, Галичани, чи Директорія. Досить, що було це 1. грудня 1918 року коло полудня, в історичному Хвастові, як між Галичиною й Україною станула перша умова про злуку.

 

Тієї самої ще днини ми говорили з полковником Осецьким, що був шефом штабу при Петлюрі. Сам Петлюра познайомив нас із ним та доручив Осецькому запасти нас, чим можна. Ми розповіли йому, чого треба нашій армії, яких припасів, а він усе те посписував. Окремо мали ми того дня ще одну конференцію тільки з Винниченком та Макаренком, щоб обговорити з ними фінансову скруту галицької влади і армії. Не знаю вже, хто з Галичан при Директорії, (Січових стрільців) звернув нашу увагу, що в руках Директорії находиться 10 міліонів австрійських корон у банкнотах. Це була якраз та сума, що Гетьман хотів дати нам через д-ра Осипа Назарука. Ми запропонували Директорії, щоб вони дали ці гроші галицькій владі на війну з Поляками. Винниченко та Макаренко не хотіли бути скупішими від Гетьмана, погодились з нашою пропозицією і обіцяли поговорити про це з іншими членами Директорії.

 

XXXVIII.

У Білій Церкві

 

Втомлені всіми тими конференціями та, мабуть, ще більше безнастанними розмовами зі знайомими Галичанами і Наддніпрянцями, що приїжджали до „головної ставки“, то знову виїжджали, ми в своєму вагоні пізно вночі заснули твердо. Коли наступного ранку пробудилися, на наше здивування, ми довідались, що ми в Білій Церкві. З поїзду Директорії не було й сліду. Як нам потім „довірочно“ сказали, вночі настала у Хвастові якась паніка і Директорія виїхала на борзі в сторону Жмеринки (цебто на південний захід), а нас чомусь перевезли на південь, до Білої Церкви. Що це була за паніка, я так ніколи і не дізнався. Члени Директорії й штабу заховували про це „благорозумну“ мовчанку. Знаючи їх конспіраторські, смішні нераз звички, я й не питав їх. Зрештою одні казали, що це якісь німецькі частини ішли на Хвастів, інші говорили, що це були гетьманські війська, а ще інші казали, що збольшевичені „дядьки“ з новопотворених та Стрільцями озброєних „полків“ зачали своє власне „повстання“... проти Директорії.

 

Серед тих сплетень та слухів годі було розібратися. I я не думав ломити собі голови над тим, хто оце саме зачинає „чергову авантюру“. Мені цілком не було б дивно, якби прийшли вісті, що Директорія втекла, що її заарештували Німці, що її полонили якісь збольшевичені банди, або що в самій Директорії доконано ,,пуч“. До мене вже в Хвастові доходили шептані слухи про антагонізм між Петлюрою і Винниченком та про можливість „палатної революції“... Д-р Дм. Левицький натомість виявляв чомусь більше занепокоєння. Він, очевидячки, зажурився непевністю положення. А може журився тим, чому нас відставили до Білої Церкви — на бік від шляху, що вів до Галичини — а не до Жмеринки, що лежить по дорозі з Хвастова до Волочиськ. I мені нераз також приходила думка — чому? Може це сталося ось так просто без пляну, як там багато речей діялося. А може і з пляном, щоб нас тримати здалеку від Галичини, або знову, щоб ми не були свідками паніки, яка будь що будь не свідчила б добре про Директорію? Але над цим усім я собі голови не ламав. Буде, як має бути. Треба вичекати — а тим часом забити чимось час.

 

Ми поїхали з д-ром Д. Левицьким до касарень Січових Стрільців та оглянули магазини, де Гетьман нагромадив, як добрий господар колосальні припаси, забрані від російських полків з „юго-западного“ фронту, що їх генерал Павло Скоропадський 1917 року, як командант „1 Українського Корпусу“, роззброїв. За оцією джунґлею брехонь, що всякі невідповідальні люди розпустили та далі розпускають про Гетьмана Скоропадського, не видно тієї правди, що по вибуху російської революції (на весну 1917 року) та по утворенні Української Центральної Ради, генерал Павло Скоропадський перший признав владу Української Центральної Ради, зукраїнізував свій корпус та заприсяг його на вірність Українській Центральній Раді як „1 Український Корпус“. З тим корпусом генерал Скоропадський обсадив Білу Церкву, де були великі військові припаси та вузлову стацію Жмеринку, через яку всі російські полки, що відходили з фронту, мусіли проїздити. Там він їх роззброював. Я бачив сам на власні очі коло Жмеринки тисячі гармат та тисячі кулеметів, що залягали поле здовж залізничого шляху, доки оком засягнути. Будучи Гетьманом, він придбав ще більше припасів, все, що лиш можна було захопити для держави. Головні маґазини були в Білій Церкві. Гетьман дав їх під охорону Січових Стрільців. Коли я раз питав Гетьмана, чому він переніс полк Січових Стрільців до Білої Церкви, Гетьман відповів: „Там головні воєнні припаси України. А Стрільці це одинока частина, щодо якої я певний, що ті магазини не попадуть у ворожі руки“.

 

Як вони вивязалися з цього доручення — історія розкаже. Що Гетьман нагромадив, те Директорія прогайнувала.

 

Та коли ми 6. грудня 1918 р. були у Білій Церкві, магазини були ще повні. З гордістю показували їх нам Стрілецькі старшини, між ними Євген Цегельський — один із моїх численних, молодших значно від мене, стрийних (двоюрідних) братів. Ми оглядали прекрасні, величезні офіцерські бараки та офіцерську „столову“, де саме д-р О. Назарук — як нам оповідали — промовляв до зібраних стрілецьких старшин, переконуючи їх, що треба повалити „реакціонера“ Гетьмана та завести „народню, соціялістичну республику трудового народу“.

 

— А що ж ти думаєш? — спитав я мого стрийного брата, хлопця яких 22 літ віку. — Добре сталося?

 

— Я не політик. Я вояк. Куди всі, туди й я. Я не знаю чи добре. Але д-р Назарук політик, то він знає. І Коновалець ліпше це розуміє ніж я та інші, такі як я. А він наш командант. Так я йду за ним.

 

Я не питав дальше. Не хотів засівати в його серці недовіри до його команданта. Але подумав — ось яких щирих, гарячих, лояльних хлопців збито з пантелику. Завертати вже годі. З гарячого „патріотизму“ та „народолюбія“ женуть Україну до гробу. А ті золоті хлопці, це чільне зерно, сама щириця, куди вони женуть? Що з них останеться?.. Біда, як істерики та дітваки ведуть дітей...

 

З бараків та магазинів поїхали ми до міста. Також історична місцевість. І так собі нічого; типічне правобережне містечко. Жидівське середмістя, українські окраїни. Доволі чисто. Ми вступили до команди міста, де я хотів бачитись з підпоручником Сидориком, молоденьким адютантом міського команданта, отамана Ковенка. Цей адютант, — Січовий Стрілець, — доводився мені свояком та я хотів сказати дещо його матері, як славно її одинак служить Україні. Команданта ми зразу не застали, але мій свояк був у канцелярії. Ми розговорилися. Хлопчина пишався своїм становищем і був, очевидно, захоплений своїм зверхником, як типом „козака“. Наївно став він мені розказувати, як його командант видавлює „контрибуції“ з населення, головно певної його групи. Все це мало посмак поганої криміналістики і якогось дуже безголового, садистичного опричництва.

 

Ось у таку то „школу“ ти попав — подумав я. — 3 ідейного стрільця та з чесного хлопця зроблять з тебе опричника-гайдамаку. І я не змовчав. Я взяв мого свояка (він титулував мене „вуйком“) до другої кімнати, де ми були сам на сам, та дав йому гостру лекцію, як повинен поводитись старшина та взагалі чесний вояк, а не розбійник. — Ти Січовий Стрілець, борець за волю України, і ти не соромишся дивитися мовчки на те все, що робить К? Ти не соромишся помагати йому в тому мерзькому ділі?! Якби твоя мама, сестри й тітка знали про це, вони гидилися б тебе, як кримінальника. Ти ще дуже молодий і не розумієш того. Береш розбишацтво за лицарство. Лицар той, хто у бою ворога зустрічає, а хто старих людей мучить, це мізерний падлюка та звірюка. Такого в інших арміях розстрілюють. Ти підеш геть звідсіль. Я поговорю з Січовими штабовиками і тебе приділять деінде. А так само я подбаю, щоб з К. зроблено лад.

 

Мій хлопчисько налякався та почав мене благати, щоб я ні словом нікому не згадував про це все, бо К. забє мене шомполами на смерть.

 

Я запевнив його, що поки він служить тут, я не подам виду, що щонебудь знаю. Але подбаю, щоб його перенесли деінде.

 

Я сказав про те д-рові Дм. Левицькому і ми рішили поговорити зі старшинами Січових Стрільців, як стрінемося з ними. Так ми і зробили, як нас наступної ночі назад перевезли до Хвастова. Я просив, щоб молодого Сидорика взяли з Білої Церкви, подаючи якусь причину, що не мала звязку з Ковенком. Мені обіцяли покликати його в інше місце. А д-р Д. Левицький і я разом розповіли, що „ми чули“ про Когенка та „радили“ зробити цьому скандалові кінець. Що справді сталося потім, не знаю.

 

Вернувшися до стації з якимись Стрільцями старшинами, не памятаю вже з ким, ми зайшли до якогось трахтиру, де — вони казали — добрий борщ та добра горілка. Трахтир був собі мізерненький, але гарячий борщ смакував, особливо при непривітній погоді надворі. Що мені, Галичанинові, впадало в очі, це гори білого, пшеничного смачного хліба. Давали його, скільки ви захотіли, даром. Це входило вже в обід. Нас, Галичан, все це вражало, бо в Галичині кожний шматок хліба коштував 2 чи 4 сотики. В Галичині „кельнер“ питався гостя: „а скільки хлібів?...“ Тут не питали, а як тільки гора хліба на столі зменшилася, приносили нову гору. Був це знак величезного багатства краю, — багатства, що незабаром стало зникати, по році революційної анархії замінилося в недостаток, а до двох років у безприкладний голод.

 

Взагалі, як я їздив по Україні за Гетьмана чи за Директорії, я майже не бачив чорного чи житнього хліба. Всюди білий, пшеничний хліб. На публичних торгах (базарах) перед сидухами (перекупками), що продавали всякі припаси на лавках чи в ятках, лежали гори пшеничного хліба, грубого на долоню-дві, а білого як сніг сала (солонини) та звої запашних ковбас.

 

Глядячи на те, як тут люди жили, пили та їли, і то з найнижчої верстви, — які в них кожухи, шапки, чоботи, який достатній вигляд, я дивувався, нащо їм революції. Моя діягноза, що їх розпирав добробут. „Добре дуріти, як приступає“. І вони здуріли. З добробуту, з обильної їди та напитків, нарід був бутний, легкодушний. А інтеліґенція, нахапавши з чужих, революційних літератур переворотових гасел, ширила їх безкритично і без застанови серед мас по Росії і по Україні. В антагонізмі селян до панів більше було традиції історичного гайдамацтва та звичайної зависти, чим дійсної економічно-соціяльної потреби. Якби цих селян не підбехтували проти панів, то й не було б революції, а потім повної руїни краю та пізніших десятків міліонів жертв московського терору та голоду. Так пімстилася легкодушність і політична дурійка української інтеліґенції.

 

XXXIX.

Поміч, але спізнена

 

Коли ми вернулися до Хвастова, за кілька годин зявився і поїзд з Директорією. Зголосився до нас „генеральний отаман постачання“ (цебто обозний, або „фельдцайґмайстер“), що ним був Галичанин, Д. із Станиславова. Не наводжу його прізвища та буду говорити більше про нього в загальних споминах про українську революцію. Я тоді перший раз у житті стрінув його. Для нас, галицьких відпоручників, він був дуже учинним. Але пізніші мої спостереження щодо нього і те, що мені говорив про нього чоловік такого чистого характеру, як бл. п. д-р Лев Бачинський (бувший адвокат із Станиславова, посол і заступник президента Української Національної Ради), — все це казало мені дивуватися, як легкодушно влада Директорії обсаджувала відповідальні пости.

 

Цей „отаман постачання“ повідомив нас, що ми дістаємо — цебто галицька армія дістає — батерію гавбиць з амуніцією і гарматниками, не знаю вже скільки десятків скорострілів та скільки тисяч рушниць та скринь набоїв, кілька тисяч добрих кожухів, шапок і кілька тисяч чобіт, до того кілька тисяч білля, теплих панчіх, кілька вагонів муки і кілька вагонів цукру. Все це готове та заладоване у вагони; нехай тільки командант нашого охоронного відділу зголоситься підібрати це все, підписати розписку, після чого вагони будуть причіплені до нашого поїзду. Так і сталося.

 

— Гей, гей! — подумав я собі. — Якби оця поміч, особливо ці гавбиці, прийшли були до нас три тижні тому, не покидали б ми Львова так швидко, а може і взагалі пішло б інакше... Прийшла поміч — та спізнена ... Тепер треба облягати та здобувати Львів. А це вже тяжче діло.

 

Того ж таки дня виплачено нам, цебто до моїх рук і за моєю „розпискою“ (квітом), десять міліонів австрійських корон банкнотами, переважно по 10 та 20 корон, дещо по 50 і 100 корон. Очевидно, — ми не перечисляли їх, бо це була би безконечна робота. Я взяв їх на слово без перечислення. Цю суму передано нам у простому міху, як на бараболі. Міх звязано звичайним шнурком, а в одному розі міха була діра, заткана... соломяним віхтем, так якби це були крадені гроші. Я так і повіз цей міх до Галичини та в Тернополі передав його державному секретареві скарбу, яким був тоді вже д-р Голубович. Коли там перечислили оцих десять міліонів, найшли, що недостає одна десятка; а коли я хотів її доплатити з власної кишені, „подаровано“ мені цю недостачу.

 

Всю дорогу з Хвастова до Тернополя оцей діравий міх з міліонами їхав у моїм переділі, в куті на лавці, на якій я спав, чи сидів. Вночі моя голова спочивала на нім, наче на подушці. Ніхто, крім мене, д-ра Дмитра Левицького і його братанича, Січового Стрільця Панькова (з Камінки Струмилової) не знав, що ми веземо. Брудний міх нікого не цікавив.

 

Ми вже мали розпрощатись із Директорією та відїхати, коли трапився випадок, що, на наше щастя, дав нам готовий штаб для нашої армії. Переходячи через стаційну салю у Хвастові, ми завважили двох високих старшин, що їх вели як арештантів до кімнати, що служила раніше за почекальню 1 чи 2 кляси. Там їх і замкнули, а коло дверей поставили стійку.

 

— Що це за старшини? — спитали ми нашого „звязкового“, згаданого вже вище поручника Б.

 

— Це гетьманські старшини, генерал Омелянович-Павленко та полковник Мишковський. Вони їхали в якійсь місії від Гетьмана до Румунії та їх по дорозі заарештовано і приставлено тут.

 

Про генерала Михайла Омеляновича-Павленка я чув раніше, що це гарна, чесна людина та добрий Українець. Імя Євгена Мишковського було мені тоді незнане.

 

— Чи можна нам з ними поговорити? — зачіпив я нашого „звязкового“.

 

— Або ви їх знаєте, пане после? — спитав він.

 

— Ні, не знаю, але саме рад би познайомитися. Вони нам здалися б у Галичині. Нам треба штабовиків. А тут для них перспективи невеселі.

 

— Та певно, що не веселі. Як не розстріляють, то будуть держати під ключем — сказав Б.

 

— Та за що їх розстрілювати? Чей же Директорія — це український уряд — сказав я. — Вони ж добрі Українці. Ану, підіть тільки до пана отамана Петлюри та скажіть, що я і д-р Левицький хотіли б з ним говорити в справі цих гетьманських старшин.

 

Наш молодий „звязковий“ пішов і за хвилину ми були вже у Петлюри, що саме находився тоді у „головній ставці“. У нього були два чи три Галичани, Січові Старшини — чи не полковник Мельник і ще один чи два старшини. Петлюра знав уже, що нам треба штабовиків, бо я йому, а так само полковникові Осецькому згадував про це. Але він не міг нам нічого порадити, бо сам не мав власних дійсних штабовиків. Тепер я запропонував Петлюрі, щоб відступив нам тих двох „полонених“ чи арештованих. Петлюра зразу зацукався, чи можна „гетьманських генералів назначати командантами армії“. Та на це я йому сказав, що наші військовики повітають цих правдивих штабовиків з ентузіязмом і новий дух вступить у них, як почують, що ми привезли їм правдивого генерала, чи полковника.

 

— А ви тут і так маєте клопіт, що почати з ними — говорив я. Дайте їх нам! Збудетеся клопоту!

 

Приявні старшини завважили, що це може справді добра розвязка справи, бо Галичина дістане штаб, а Директорія збудеться клопоту. Це, мабуть, і рішило. Ми — Петлюра, я і д-р Левицький — пішли до другого поїзду, до Винниченка. Винниченко вмить погодився: — „Баба з воза, коням легше“. — Беріть собі цих генералів у вашу Галичину... (Він думав: „у вашу відсталу, дрібнобуржуазну Галичину!“ але голосно не сказав цього.)

 

Післано одного зі старшин по ген. Омеляновича-Павленка та полк. Мишковського. За хвилину вони були тут — Михайло Омелянович-Павленко малий ростом та дрібного складу, з раненою рукою на перевязці, з малою борідкою, а Євген Мишковський — це плечистий, кремезний мужчина.

 

Нас познайомлено і Петлюра вияснив їм, про що мова. Винниченко додав, що коли оба штабовики готові обняти службу в Галицькій Армії, то Директорія погоджується на те, та дає їм волю, під умовою, що вони поїдуть із нами. Петлюра додав, що звільняє їх від арешту на їх офіцерське слово. А як не договоряться то будуть знову увязнені. Вони подали на це руку Петлюрі і з нами обома вийшли до ресторану.

 

Наша спільна поява в ресторані викликала очевидну сенсацію. Всі голови повернулися в нашу сторону. Ми сіли в окремім куті, щоб свобідно розмовляти. Коротко представив я їм стан нашої армії та положення під Львовом. Я запевнив їх, що й влада та армія приймуть їх отвертими раменами. Дальше вияснив я їм, що наша влада не є соціялістична, що в нас є дисципліна в армії та ранґи згідно з австрійською системою. Я сказав, що не маю повновласти робити з ними умови та що умову заключать вони з урядом на місці, в Галичині. Але це певне, що генерал Омелянович-Павленко стане головним командантом армії, а полк. Євген Мишковський його правою рукою, цебто шефом штабу. Пів години розмови вистачило, щоб ми стали добрими приятелями. Вони згодилися негайно їхати з нами.

 

Ось з тим ми в чвірку пішли ще раз до Петлюри. Оповіли йому, на чім стануло. Омелянович-Павленко попросив Петлюру, щоб йому можна було забрати до Галичини двох чи трьох поручників, що він їх мав із собою як адютантів, коли його увязнено (їх також увязнено). Петлюра згодився і зараз казав їх звільнити. З тим ми і подякували Петлюрі та розпрощалися. Він бажав нам і генералові успіху під Львовом. Не знаю, чи він завважив це, що ми не побажали йому успіху під Києвом. Та це зрозуміле. Під Львовом велася війна з чужим ворогом-напасником. А під Києвом ішла домашня, горожанська війна — соціяльна війна між клясами, між двома політичними системами, між Директорією й Гетьманом.

 

Ми пішли ще попрощатися з рештою членів Директорії та казали своїм хлопцям з „охорони“ бути готовими до виїзду.

 

ХL.

Серед розбурханого моря

 

Було це, здається, 7. грудня 1918, під вечір, як ми виїхали з Хвастова. Приїхали двома вагонами, а верталися кільканадцятьма. В нас було тепер 14 чи 16 вагонів. В одному вагоні ми оба (д-р Дмитро Левицький і я), з 10 міліонами корон, з Паньковом та ще з одним стрільцем; в другій половині цього ж вагону генерал, полковник і їх адютанти-поручники. В другому вагоні половина нашої „охорони“ з двома чи трьома кулеметами та гарматники від гавбиць; дальше вагони-„площадки“ з гавбицями і кулеметами; опісля вагони з амуніцією та рушницями; дальше вагони з мукою та цукром. А на кінці знову вагон з другою половиною нашої „охорони“ з кулеметами. Нема що казати: гарний дарунок від Великої України везли ми нашому війську та владі. Особливо радували мене штаб, гавбиці і кулемети та 10 міліонів корон. Але й решта придасться — і то дуже. Буде в що, хоч невелику частину, хлопців обути та огріти, а це важна справа.

 

Та хто б думав, що воно легко було тоді вивезти з України таке майно, той помиляється та ще й дуже. За тих кілька днів, що ми пробули у Директорії, „революція“ зробила великі „поступи“ вперед. Коли ми їхали до Директорії, анархія ще не вспіла була так дуже поширитися. А може тому, що ми гнали, не задержувалися, то й не мали нагоди бачити щонебудь. А тепер ми верталися з набором, вповні, і тому вертались поволіше, задержувались на стаціях. Тому мали нагоду ввійти в контакт з „народом“. Годі сказати, щоб цей контакт належав до приємних споминів.

 

Не стану описувати всіх пригод. Розкажу тільки деякі, а читач виробить собі з того, що скажу, деяке поняття, як тоді виглядала Україна, цебто як то виглядає, коли „революція“ розіллється по країні. Бо ще півтретя місяця назад, коли я за Гетьмана проїжджав тим же шляхом (на Жмеринку-Проскурів-Волочиська), ввесь край був спокійний. Всюди був лад і було безпечно. А тепер ми їхали, не знаючи, що принесе нам найближча година, що на найближчій стації нас чекає, та взагалі не знаючи, чи поїдемо дальше і що буде з нами та з тим майном, що ми везли, чи ми взагалі доїдемо до Галичини? Щоправда, ми мали з собою і гавбиці, і кулемети, але тих 30 хлопців „охорони“, що їхали з нами, а всіх нас разом уже з гарматниками, з нами та штабом, що ми його везли, до 150 мужа, це була замала сила для оборони цього поїзду.

 

За видна було ще сяк-так. Але коли стемніло, а місяця не було, то скільки разів поїзд звільнив біг у переїзді через якусь стацію, зазіхали на нього банди злодіїв та грабіжників. Вправлені видно в цьому ремеслі, вони у пітьмі знечевя вискакували зі засідки на вагони, розбивали двері чи просто виломлювали кілька дощок із стіни та викидали повні міхи чи скрині на, шлях. За гуркотом поїзду часто не чути було їх операцій, а в бігу поїзду нашій сторожі неможливо було дістатись до заатакованого тягарового вагону. Залишалось одне: стріляти на осліп вздовж поїзду в сторону, звідки чути було стук чи тріскіт. І наша сторожа робила це, хоч заходила небезпека, що можуть поцілити своїх, що вихилялися з вагону.

 

Ось таке повторялося за одну ніч кількакратно в переїзді через кілька стацій. Про сон не було мови. А коли розвидніло, ми стверджували, що один чи два вагони з цукром і так само один чи два з мукою були відкриті і багато дечого бракувало. Для мене було тільки загадкою: звідки ці бандити знали, в котрому з черги вагоні є цукор чи мука? Хто їх поінформував і як? Мені говорили, що між бандитами були залізничники і звязані з ними злодії та що їх інформували інші „товариші“ з попередніх стацій таки залізничними телефонами чи телеграфом. Ось такі гієни — це перші, що користають з усякої революції та безвладдя.

 

Та, мабуть, вони й одинокі, що мають користь із революції взагалі. Бо досвід з революцій у Росії, в Україні і взагалі з усіх інших країн, показує, що революція це тільки загальна руїна — для тих, що правили, для тих, що збунтувались, і для краю взагалі. Багато легше, та без руїни можна осягнути ті самі або й кращі результати дорогою ступневих реформ. Та політично невироблені люди, а саме всяка недовчена інтеліґенція, різні на брошурках „освідомлені“ „провідники“ — є нетерпеливі і легковірні, їм здається, що насильною революцією скоріше дійдуть до мети. Розчарування та кращий розум приходять запізно... І поки на світі є недовчені і амбітні інтеліґенти та на бруковій літературі „освідомлені“ люди, доти і повторюватимуться революції.

 

Другою замітною революційною появою, що з нею ми стрінулися тепер, були „отамани“ та їхні „загони“. Ось так стаємо вночі на одній стації, бо стаційні семафори поставлені на „стій“! Питаємося, що є. Стадійний урядовець обяснює нам напів по-українськи, напів по-московськи, що „отаман такий то а такий,“ зайняв стадію і каже здержувати всі „поєзда“.

 

— Але ж це урядовий та воєнний поїзд і нам спішно — кажу до нього.

 

— Нічево нє подєлаю ... — відповідає він. — Підіть самі до отамана. Він на станції...

 

Нема ради. Злажу з поїзду та йду до стаційної канцелярії. Що буде, то буде! — думаю. В канцелярії сидить на столі, сперши ноги у гарних чоботях на кріслі, молодий козак літ яких 23. Як мальований. Лице потягле, чорні брови, палкі очі, чорний підкручений вусик. Одітий напів із солдатська, напів із козацька. Прекрасна смушкова шапка з червоним денцем. Наган при поясі. Нагайка в руці. Коло нього якісь два — ні то солдати, ні то офіцери, не розбереш.

 

Коли я увійшов із стаційним урядовцем, отаман ані не рушився. Урядовець сказав, у чому діло, та вказав на мене, що я керівник поїзду.

 

— А ви хто? — спитав отаман із стола.

 

— Моє імя д-р Цегельський. Я є членом українського уряду в Галичині, коли чували. Вертаюся ще з іншими людьми та з моєю охороною від Директорії до Галичини.

 

Отаман хлопячим скоком зіскочив із стола та сказав щось півголосом до своїх прибічників. Вони вийшли.

 

— Так, ви Галичани? — зачав він чисто по-українськи. — О, я стрічав кількох Галичан. Славні хлопці. Сідайте — пожалуйста! Дозволите цигарку?.. Моє імя отаман Іскра. Я, бачите, зібрав оце революційний загін та й зайняв станцію. Треба знати, який дух проїздить. Не всякого можно пропустить... Так у вас тоже революція?..

 

— Також — кажу я. — Та тільки в нас трохи інакше. В нас спокійно, бо ми скінчили революцію за три години.

 

— За три години?.. Яка ж це революція? — розчаровано спитав він.

 

Коротко я оповів йому, що в нас всі свідомі люди та зорганізовані; за одну ніч перейняли владу і спокій! Але за те є в нас війна з Ляхами. І тому мені спішно.

 

— Ще поспієте — вже цілком приязно заговорив отаман. — Давайте, трохи попоїмо та випємо...

 

Я не знав, як це судити; чи це знак миру чи засідка, щоб проволікти, поки не збереться його ,,загін“, що певно десь на „ловах“.

 

— З вами рад випити й закусити, пане отамане. Але я мушу сказати моїм людям, щоб пождали, а то з нетерплячки ще чого накоять. Вони, бачите, стріляють до кожного, хто наблизиться до поїзду — сказав я навмисне та вийшов до поїзду. Я розповім моїм хлопцям про все, та казав бути готовими на всякий випадок, а саме пильнувати, чи де не підлазить у пітьмі якийсь „загін“ до нашого поїзду. А як мене за пів години не буде, нехай їх двох-трьох прийде за мною на стацію.

 

Коли я вернувся до отамана, на столі стояв „графин“ горілки, а на чистих листах паперу лежало сало, ковбаса, сіль та хліб. Ми випили й закусили, приговорюючи. Я запрошував отамана до Галичини, обіцював гарно гостити. Малював йому картини боїв з Ляхами, наче з Гоголевого „Тараса Бульби“. Він і захопився (23 літ віку!). Так і пролетіло пів години. Мої хлопці, видно, занепокоїлися, бо ось відчинились двері і трьох їх увійшло до канцелярії. У кожного по два револьвери при поясі та ще й по гранаті. Мій господар поглянув занепокоєно на них. Та я поспішив заспокоїти його.

 

— Оце мої козаки — зачав я. — Заскучали за мною, бо нам пора їхати. Кому дорога — тому час! Хлопці! Це пан отаман Іскра, гостинний, як усі Українці.

 

Мої хлопці вдарили в запятки і в „дах“, салютуючи. Отаман подав їм руку, налив чарку та підніс її першому з краю.

 

— Вибачте, пане отамане! Ми в службі. Нам не вільно пити — сказав перший із них.

 

— Які ж ви козаки? Козацький звичай вихилити чарку й другу — замітив отаман.

 

— Але не в поході — відповів мій вояк.

 

— Ось, Галичани! — міркував голосно отаман — і в тому інакші...

 

— Ну, нам пора, пане отамане — зачав я. — Цілу годину гостюю у Вас. Доволі. Ми в службі. Галичина кличе нас. Треба їхати. Кажіть урядовцеві пустити поїзд.

 

Отаман попрощав нас, стискаючи руку по-козацьки, прикликав стаційного урядника і казав пустити поїзд.

 

Ми поїхали дальше в темну ніч на широких степах України, що крила Бог-зна які ще несподіванки для нас. А ми тим часом обмінювалися думками про отамана Іскру. Хто він? Розбишака, революціонер, чи так собі романтичний козак?.. В кожному разі один із тих багатьох, що заводять анархію і замішання. Має озброєний „загін“, тероризує залізничних урядовців, задержує поїзди, спинює рух. Робить замішання. А як таких отаманів і загонів є цілі сотні, то можна собі уявити, в яку анархію попадає країна. Вже саме слово „загін“ — характеристичне. В давнину загонами ходили Татари й гайдамаки. Значить: неправильне військо, а ватаги, що йшли на грабунок. Козацтво ж знало полки, курені й сотні. А тепер Україна знову вертається до доби... загонів. Поступ — нема що й казати.

 

В умовинах ладу ось такий Іскра був би ідеальним матеріялом на кадета чи поручника. І кадети, бувало, „загуляли“; молоде, дурне та бутне. Але дисципліна і старші тримали їх в руках, клали межу їхньому гулянню. А хто стримає отамана Іскру? Хто оберне його молодечу енергію в пожиточне для громади і краю русло?

 

Так назріла доба отаманщини, котру породила якраз Директорія і Петлюра, поваливши авторитет Гетьмана. І на жаль, досьогодні, культивується в нас отаманщину і дальше вщіплюється цю анархічну отруту в душу молодшого покоління.

 

Ось таких „отаманів“, за тих дві ночі і один день, що нам тепер довелося їхати з Хвастова до Збруча, ми зустріли ще трьох. Один із них був несимпатичний тип із тих „товаришей“, що для них Україна була „буржуазною видумкою“. Він пропустив нас, бо не почував за собою досить сили, щоб нас спинити. Але я бачив злобу в його очах. Бачучи, що це за зілля, я загрозив, що як не пустять негайно поїзду, то обсаджу стацію своїми людьми, яких у мене є „200“. Інший отаман був так само симпатичним типом козака, як отаман Іскра та тільки дещо буйніший, від нього більше степом заносило. Бачу його як живого. Та імені ані місцевости, де це було, не памятаю. Я бачив його не довше як 20 хвилин. За тих 20 хвилин він розповів мені, що він з фаху народній вчитель, що мав вчора „бій“ з Німцями, яких хотів обеззброїти, та що йому це тільки частинно повелося, бо Німці лишили вкінці вагони з мукою, цукром і т. п. — але зброї не здали. Мабуть тих самих Німців ми стрінули на одній з дальших стацій — чи не в Проскурові — та через них мало самі не попали в перехресний вогонь.

 

Було це так: Заїжджаємо на стацію. Не памятаю — було це досвіта чи вечором. Досить, що сутеніло. По лівій руці від нашого поїзду була простора стація, а по правій стояв довгий поїзд. Чуємо з цього боку німецьку мову і якусь команду. Рівночасно бачимо якусь метушню на стації. Чути українсько-російський „воляпік“ з „неодмінною“ московською порнографічною лайкою. Лайка, як ми зорієнтувалися, була звернена на нашу адресу. Кілька хлопців з нашого поїзду зіскочили та побігли до стації спитатися, в чому діло. Миттю прибігли вони задихані та повідомили, що оце саме мав початися ,,бій“, а ми вїхали між оба ворожі табори і перешкодили боєві. На стації засіли українські повстанці-дядьки під командою якогось отамана. З усіх вікон виглядають кулемети та рушниці націлені в сторону німецького поїзду, що ми його їм саме заступили. Ось вони і грозять стріляти по нашому поїзді.

 

Так ми опинились між двома вогнями! „Приємна“ ситуація. Тим часом деякі наші хлопці, що говорили по-німецьки, розговорились з Німцями. Німців було до тисячки, всі озброєні, а їх кулемети звернені проти стації, отже також у нашу сторону. Німці мали також кілька гармат. Вони були рішені боронитися до загину проти „дізес лявзіґе бандітен-баґаж“ (цеї вошивої бандитської сволочі). Щиро признаюся, що моя симпатія була по стороні Німців, а не по стороні мого „трудового народу“, що кляв по-московськи та хотів оце змасакрувати тих, що врятували були Україну від большевизму в лютому-березні 1918 р.

 

У нас чомусь забувається, що в лютому 1918 р. большевики (Муравйов і Пятаков), вигнали були Центральну Раду з Києва, що Центральна Рада шукала захисту в Німців, що Німці — на прохання Центральної Ради пішли походом на схід України, заключивши в Бересті Литовському договір з Україною. Забувається те все і лається „Німців-окупантів“.

 

Між тим, якби не ця „окупація“, кінець був би Центральній Раді, а так само і Україні, вже в лютому 1918 р. Німецька „окупація“ відсунула справдішню, большевицьку окупацію аж до січня 1919 р. Німецькій „окупації“ треба завдячити, що під її охороною Центральна Рада простояла аж до 29. квітня 1918 р., то опісля існувала Гетьманщина до грудня 1918 р. та що Директорія могла ще в грудні 1918 р. „вїхати торжественно“ до Києва. Бо як тільки не стало Німців в Україні, большевики залили Україну та захопили Київ (2 лютого 1919). Короткотямущі Українці все це забувають. Цього ніколи не забував автор цих споминів, що все те бачив на свої очі, та що знав всі явні і закулісові дороги, якими до цієї „окупації“ прийшло та скільки Україна могла завдячувати цій „окупації“. Ось чому я симпатизував тепер з Німцями, а не з „повстанцями“, що наставилися Німців змасакрувати, простелюючи шлях большевизмові та закріплюванню Москви в Україні.

 

Та стояти тут на шляху між Німцями і повстанцями не належало ні до приємних ні до безпечних ситуацій. Ану ж зачнуть стріляти з обох сторін. Тоді буде пекло. Треба отже було вирватись звідси і то чим скоріше. Я зліз із поїзду та пішов на стацію, рискуючи всім.

 

— Хочу побалакати з вашим отаманом — сказав я до повстанця, що заступив мені дорогу при вході до стаційного будинку. — Я командант цього поїзду.

 

Він пропустив мене до середини, а інші провели мене до отамана. Я представився отаманові та сказав, що ми хочемо вступитися зі шляху, як тільки наша машина набере води. Просив його дати відповідні накази начальникові стадії. Отаман випитав, хто ми, звідки їдемо і куди, та чогось надумувався. Я бачив, що з ним треба бути рішучим.

 

— Ваше діло з Німцями нас не торкається — сказав я. — Ми не хочемо встрявати в цю справу. Але якщо ви зачнете пальбу, коли ми стоїмо на шляху, то це буде ворожий крок супроти нас. Тоді будете мати діло і з Німцями, і з нами. Тож дайте нам спромогу зараз відїхати.

 

Отаман зрозумів, що не проковтне відразу двох куснів та згодився, щоб ми набрали до машини води і відїхали.

 

За якої пів години або й більше ми рушили. Перед тим я поговорив з командантом Німців, майором, та його офіцерами. Я сказав їм про мою розмову з отаманом та що ми за кільканадцять хвилин відїдемо. Майор заявив, що він дасть собі раду з повстанцями. Пізніше, коли я знову був на Україні, я чув, що там був бій, що по обох сторонах були вбиті і ранені, та що вкінці Німцям дозволено відїхати, коли вони згодилися лишити деяке майно.

 

(далі буде)

 

ХLI. Штабовими радять — Ми нарешті дома

ХLII. Друга моя місія в Україну — Тріюмф Директорії

XLIII. До Версалю — Ліквідаційна комісія у Відні. — Кадовбова влада в Тернополі

XLIV. Клопоти молодої держави

XLV. Янівська республика

XLVI. Бориславська „диктатура пролетаріяту“

XLVII. Київські розмови з головою Директорії

XLVIII. Стрілецькі похорони — Зустріч із премієром Чехівським

XLIX. Тривожні вісті — Розвал почався

L. Знову в Галичині — Нова столиця — Нова влада

LI. Своя рідна солдатеска

LII. Українська Національна Рада в Станиславові

LIII. Ратифікація Хвастівської умови

LIV. Перша українська державна парада

LV. Дальше організування Секретаріяту Закор­донних Справ

LVI. Антантські місії у Галичині

LVII. Подвійна закордонна політика

LVIII. Розлад між українськими місіями в Парижі

LIX. Невдала виправа на Закарпаття

LX. Делеґати Закарпаття в Станиславові і Києві

LXI. До Києва

LXII. Свято Злуки Земель України

LXIII. Ще раз: федерація чи централізм?

LXIV. 22. січня 1919 р

LXV. Трудовий Конґрес

LXVI. Роля Галичан у Трудовому Конґресі

LXVII. Селянська Спілка і Галичани

LXVIII. Результати і значення Трудового Конґресу

LXIX. В міністерстві Чехівського

LXX. Польсько-українська проблема

LXXI. Сумерк Директорії

LXXII. Евакуація Києва

LXXIII. Евакуація Галичан із Києва

LXXIV. Тяжкий поворот

LXXV. У Винниці — Посольство до Масарика — На­решті в Галичині

LXXVI. Закінчення

Слово під Видавництва

 

 

[Лонгин Цегельський Від леґенд до правди Спомини про події в Україні звязані з Першим Листопадом 1918 р., В-во „БУЛАВА" Ню Йорк — Филаделфія, 1960, с.113—161]

01.12.2018