Спомини про події в Україні звязані з Першим Листопадом 1918 р.
I. Хто організував переворот 1. листопада 1918 р.?
II. Перший військовий командант Львова
III. Роля УСС
IV. Роля української парляментарної репрезентації
V. Львів і Київ
VI. Труднощі з плином перебудови Австрії
VII. Трійка для переведення перевороту
VIII. Політичний провід перевороту і сам переворот
IX. Хто пустив та поширив неправду?
X. Історична Ніч
XI. Як інтерновано намісника?
XII. Перший день по перевороті
XIII. Перша українська адміністрація
XIV. Переговори з польськими консерватистами
XV. Бої у Львові
XVI. Полковник Гриць Коссак командантом Львова
XVII. Серед вуличних боїв
XVIII. „Перемиря“ і ,,переговори" з львівськими Поляками
XIX. „Но менс ленд“ у Львові
XX. До Києва за підмогою
XXI. Чому поміч з Києва не прийшла?
XXII. Державно-творчий інстинкт галицьких мас
XXIII. Стріча зі земельним магнатом
XXIV. На лівому боці Бугу
XXV. На західне пограниччя
XXVI. Крадькома зі Львова за поміччю
XXVII. Гість із Києва
XXVIII. Загублена сотня
І.
Хто організував переворот 1. листопада 1918 р.?
Коли б уся українська історія була такою правдою, як те, що написано різними підписаними й непідписаними авторами про 1-ший Листопада 1918 року, цебто про державний переворот із 31. жовтня на 1. листопада 1918 року, що був завершенням попередньої довірочної акції, а початком Західньо-Української Держави — тоді в нас нема дійсної історії, а тільки сплетні та байки, виссані з пальця чи вимотані з фантазії різних безвідповідальних авторів. Коли ось так читається в українському тижневику, що претендує на монополь українського державотворчого духа, буцімто тим, хто започаткував та довершив увесь державний переворот у Галичині в листопаді 1918 року, був Дмитро Вітовський, то жаль стає за незнання наших новоспечених журналістів та молодих лідерів. Але жаль і за память та імя тих, що справді здійснили це пропамятне діло, а яких чомусь то і без потреби розвінчують з легкої руки незнаючі справи писуни.
Бл. п. Вітовський має своє почесне місце в історії нашого Стрілецтва, та в подіях 1-го листопада і в організації Української Галицької Армії. Признаючи йому, що є його, не треба приписувати йому того, чого він у дійсності не доконав і до чого він певно не претендував би, коли б жив. Бл. п. Вітовський помер як молода людина (нижче 30 років віку) трагічною смертю в службі України; згорів разом із літаком, що в Німеччині упав і розбився. Він був хоробрим, сміливим офіцером, улюбленим Стрільцями. Це він той сотник, що про нього співає стрілецька пісня:
„А наш сотник як сметана,
Має ранґу капітана.
Він був гарячий патріот, любив Україну всім серцем, мав характер як хрусталь — але мав і свої недостачі. Був ще дуже молодим та політично наївним, недосвідченим. Бували випадки — й історія їх ще розкаже — де його нерозважні потягнення як державного секретаря військових справ мусіли бути дезавовані його товаришами з уряду, або таки його старшими товаришами з партії. Не забуваймо, що Вітовський був соціялістом-радикалом, а до того молодим радикалом, якому Наддніпрянці (Винниченко й Петлюра) здавались (до часу) ідеалом революційних політиків, а його ж власні старші однопартійні (д-р Лев Бачинський, д-р Іван Макух, Василь Стефаник) малощо не „заскорузлими рутенцями“.
Вкінці був він мілітарно малоосвіченою людиною, бо добрий та хоробрий сотник — це ще далеко не оперативний штабовий чи організатор армії в запіллі. До цього треба вищої теоретичної мілітарної освіти та штабового досвіду, яких він не міг мати. Тому навіть балакання про його заслуги як організатора Української Галицької Армії в запіллі сильно переборщені. Були там інші більше досвідчені люди, що саме робили цю роботу.
Все це сказане, не тому, щоб понизити память Д. Вітовського, а тому, щоб раз покласти якусь запору витворюванню невірної й шкідливої леґенди-видумки.
Зроблено цю диґресію про Вітовського тому, що вперто поширювані видумки про нього є характеристичні для того, з якою легкодушністю пишуть у нас про цілком недавні події. Оце легкодушне ставлення до історичної правди, до фактів, просто обурливе, бо воно є ознакою умового лінивства (у провірці й вишуканій фактів), безцеремонности (у відношенні до правдомовности взагалі) та крайньої поверховности.
Люди, що аж захрипли від самореклями як 100-процентові націоналісти-державники, не знають основних фактів із нашої новітньої державної історії. Чи не є це крайній брак пошанування для своєї державної ідеї та для недавніх змагань за неї?...
Оця наука належалася — з нагоди 1. листопада — тим, хто береться писати про цю історичну подію без знання фактів. Та, з другого боку, відразу належиться їм і деяке виправдання. Ті, що пишуть такі небилиці, тому 18 літ були ще дітьми, що не розуміли як слід подій, що годі відбувалися, а тим менше знали, що саме доконувалося кругом них. А про 1. листопада й події, що його попередили і що прийшли після нього, у нас ще нема вірних, авторитетних споминів. Малощо з того, що дійсно доконувалося, зафіксоване письмом чи друком. Є друковані часописи, відозви, розпорядки, закони тощо. Є дещо архівів — політичних та військових, яких ще не розкрито (бо ще завчасу неодно розкривати). А як це звичайно в переворотах та революціях буває, головні події доконувались без письмових записок, а найважливіші рішення були схвалювані довірочно, в конспіративному колі. Оце все ще чекає розкриття.
Тих кілька „історій“ галицького перевороту, що досі появились, це компіляції людей, що або самі не брали участи в перевороті (як, наприклад, редактор Олекса Кузьма — „Листопадові Дні") і не були його свідками, або (як д-р Михайло Лозинський) тільки частинно були поінформовані та були згори упереджені з огляду на свої соціяльно-політичні симпатії чи антипатії, і не писали для історичної правди, а для своєї соціяльно-політичної цілі. Що поза тим писалося — це звичайно тільки повторювання їхніх помилок, непоінформування, зле поінформування, а то й просто тенденціні видумки. Дійсну історію 1-го листопада треба щойно написати. Та це не таке легке завдання.
Тому й те, що тут буде сказане про події, звязані з 1-им листопада, далеке від такої історії. Це тільки згадка про кілька замітніших подій — головно таких, що або невідомі загалові, або їх цілком невірно представлялося в переказуваних іншими версіях.
Перш усього невірне, що думка перевороту зродилась у Січових Стрільців. З усією пошаною для їхніх історичних заслуг, як мілітарного вислову наших державницьких змагань ще перед повстанням нашої власної армії (цебто від літа 1914 р. до 1. листопада 1918 р.), все ж таки треба ствердити, що якраз Січові Стрільці мали в часі коло 1. листопада свою власну та іншу політику, яка власне стала причиною того, що ми втратили Львів. А втративши Львів — центр краю й вузол усіх залізниць — ми вже опісля втратили й край. Оце є історичний гріх Січових Стрільців, якого ніяк витерти зі сторінок історії.
Діло було в тому, що Січові Стрільці, що тоді стояли кошем на Буковині під командою архикнязя Василя Вишиваного (Вільгельма Габсбурґа) і отамана Букшованого,¹ просто не послухали наказу Української Національної Ради й не прибули на 1. листопада 1918 р. до Львова, як це їм було наказано зробити. Йшло про те, що у Львові було всього 1,200 Українців під зброєю (в поліції і касарнях гарнізону), а така мала сила не могла вдержати Львова. Натомість Стрільців у коші було 4,000 мужа з артилерією, кулеметами і т. д.² Ми думали, що як вони прибудуть до Львова зараз по перевороті, то будуть держати в послуху й постраху місцевих законспірованих польських леґіонерів та взагалі Поляків.
Але Стрільці мали „свій плян“ державного замаху, а саме: проголосити архикнязя Вільгельма диктатором-королем. Вони прибули до Львова три дні після перевороту, — отже запізно, бо тоді, коли вже польські леґіонери обсадили Кастелівку, гору св. Юра і т. д. Це й було зародком нашої поразки у Львові.
Значить, Січові Стрільці не зорганізували перевороту в краю. Дмитро Вітовський був Січовим Стрільцем. На команданта Львова для перевороту покликала його якраз Українська Національна Рада, що заздалегідь організувала цей переворот. Його покликано на це становище не задля його мілітарних здібностей, а тільки тому, що він мав великі симпатії серед Січових Стрільців.
Українська Національна Рада знала, що серед Січових Стрільців готовиться крамола. Вона хотіла запобігти її тим, що на команданта Львова покликано Вітовського. Це була перша уступка ще навіть не сформованого явно українського уряду — українській отаманії та сваволі, там де їх ніяк не повинно було бути — серед Січових Стрільців...
Але й Вітовський не вспів потягти Січово-Стрілецьких крамольників за собою і він уступив (на четвертий⁴ день по перевороті) з команди Львова, до чого він уважав себе нездатним. Січових Стрільців ще не було тоді у Львові ані під Львовом.
Вітовський прибув до Львова обняти команду перевороту два дні перед 1. листопада 1918 р. Він не мав завдання підготовляти переворот, бо це вже було зроблене і то зроблене в цілому краю, а так само й у Львові. Переворот тайно був вирішений провідниками Української Національної Ради ще в серпні 1918 р., коли ставало ясно, що Австрія не вимине катастрофи. Тоді вже намічено на організатора перевороту поручника австрійської армії Бубелу, людину рішучу, спокійну, зрівноважену та дискретну. Вибір цей зроблений був о. Йосипом Фолисом, парляментарним і соймовим послом із Львівщини, що сам помер, не дочекавшись перевороту. І справді поручник Бубела, що опісля став заступником державного секретаря військових справ, зорганізував переворот у цілому краю, виготовивши його детальний плин, розсилаючи тайних курієрів по всіх повітах й гарнізонах краю, зорганізував перший штаб у Львові і т. д. Помічні йому були сотник Володимир Огоновський та четар⁴ Дмитро Паліїв. Самого Бубелу розстріляли большевики в Одесі (1919 чи 1920 року).
II.
Перший військовий командант Львова
Різні „історики“ галицького перевороту з 1. листопада 1918 р., пускаючи поводи своїй буйній уяві, натягають історичну правду попросту безцеремонно. В цьому випадку автором статті — про Дмитра Вітовського був д-р Кирило Трильовський, ветеран галицького радикалізму. Вітовський також був радикалом, а до того персональним прихильником д-ра Трильовського. А саме в радикальній партії були дві фракції: одна більше зрівноважена під проводом д-ра Лева Бачинського, д-ра Івана Макуха та Василя Стефаника, — а друга більше криклива під проводом д-ра Кирила Трильовського. До тієї останньої належало чимало молодих Січовиків і студентів, між ними Вітовський. Оце й пояснює, чому д-р Трильовський так безкритично приписує весь галицький переворот Вітовському.
Д-р Трильовський зазначує у підтитулі своєї статті, що взята вона з його „споминів“. Не знаю, як д-р Трильовський розуміє слово „спомин“. По моєму „спомин“ це опис того, що я сам бачив, сам пережив, чого я сам був учасником або бодай свідком. Д-р Трильовський свідком чи учасником перевороту у Львові, ані подій і акцій, що його попереджували не був — бо його тоді у Львові не було. Д-р Трильовський перебував тоді або у Відні (де він жив з родиною), або в Печеніжині (де мав адвокатську канцелярію). Тому оповідання д-ра Трильовського, про те, хто й як підготовив і виконав переворот, не сперте на його власному досвіді, а тільки на слухах, оповіданнях та його ж власній — мимо віку! — буйній фантазії. Тим самим „спомин“ його і не є спомином, а так собі перебалакуванням балаканини інших балакунів. Історична їхня вартість — майже ніяка.
Як я вже це зазначив у першій статті, Вітовський був вийнятково симпатичним типом молодого, високо-ідейного та характерного старшини — команданта сотні. Але не був ніяким організатором ані стратегом. Емоціональний, палкий, романтично настроєний, а при тому характерний як рідко, був дійсно „лицарем без плями“ — як д-р Трильовський вірно його називає. Але це все не зміняє історичної правди, що перевороту ні в краю, ні у Львові, він не організував. Він мав лиш виконувати у самому Львові приготовлений іншими переворот. А для того завдання вибрано його не задля його мілітарних кваліфікацій, а тільки тому, щоб стягнути до Львова Січових Стрільців.
Оцей вибір першого українського команданта Львова був саме фатальною помилкою, яка вможливила польським леґіонерам загніздитися на Кастелівці і на політехніці. Це гірка правда і прикро про неї говорити, але фактом остане, що лиш нездатність мякого і нервового Вітовського, як начального боєвого вождя, завинила втрату нашого Львова. А що Львів був столицею краю та головним вузлом галицьких залізниць, то втрата його відразу невимовно погіршила нашу позицію та повела за собою втрату цілої Галичини.
Крайня безкритичність і сторонничість „споминів“ д-ра Трильовського йде так далеко, що він оправдує резиґнацію Вітовського з команди Львова (дня 3. листопада, отже вже на третій день після перевороту!), йото „знесиленням“, і каже, що ця резиґнація поставила Українську Національну Раду в прикру ситуацію та називає наслідників Вітовського в команді Львова — полковників Гриця Коссака і Стефанова — „невідповідними до вложеного на них завдання“. Все це — згори додолу — невірне, незгідне з правдою та є перекрученням історичних подій і сіянням незгідних з правдою леґенд. Жаль тільки, що такі нісенітниці побачили світло денне та через те ширять лиш баламуту. А д-р Трильовський все був спеціялістом у цьому... За це й усунули його з радикальної партії.
В дійсності все це було цілком не так. Що я тут скажу це не „спомини“ з того, що баба Палажка переказувала бабі Парасці, а та знову Кулині, а ця Горпині, — але це дійсні спомини з того, в чому я сам, на місці у Львові, як член нашої влади, брав участь.
А саме річ малася так:
Вже першого дня (1. листопада) завважили ми (цебто уряд: д-р Кость Левицький, д-р Сидір Голубович, д-р Лонгин Цегельський, д-р Василь Панейко і т. д.) повну непорадність сотн. Вітовського як команданта, брак усякого ладу в команді, брак дисципліни та твердої руки.
Задалеко завело б подавати тут подробиці. Вистачить сказати, що коли на Кастелівці (1. листопада коло полудня) зявились перші слабкі польські відділи, то наша команда не здогадалась, щоб цю агресію у зародку зліквідувати. Вона чомусь лишила їх до другої днини, давши їм ніч для обєднання й уфортифікування. Для охарактеризування неладу в самій команді досить буде навести, що до самої кімнати її штабу (на другому поверсі в Народному Домі) міг зайти з вулиці кожний, хто тільки забажав, ніким не запитаний і не затриманий. Автор цих рядків бачив сам на власні очі цілу зграю якихсь цивілістів, що товпились там не знати чого, просто коло оперативних телефонів, чули рапорти, накази і т. д. — наче б це було на Січовому святі на зарінку в Печеніжині, чи на ярмарку в Пацикові. Між тими чужими людьми був один відомий вшехполяк!
Коли другого дня безголовя ще збільшилося, наша влада — бачучи, до чого йде — рішила заступити Вітовського полковником Коссаком. І зараз — телеграфічно чи телефонічно — завізвано Гриця Коссака, а Вітовському довірочно „порадили“ зрезиґнувати, що він негайно і зробив, вимовляючи собі місце секретаря військових справ та ранґу полковника. Ми (цебто кабінет) погодились на це з таких причин: 1. щоб приєднати Січових Стрільців; 2. щоб радикальна партія мала представника в кабінеті; 3. щоб Вітовському осолодити його усунення з команданта Львова.
Це ж не була його вина, що він із своїми нервами та мякістю на цю позицію не надавався. Це була вина тих, які його на цю позицію всадили.
III.
Роля УСС
Коссак, а опісля полк. Стефанів, були натомість якраз дуже відповідними на становище командантів. Вони мали до того більші дані: оперативний досвід, зимну кров, тверду руку, вміння завести карність, рішучість, залізні нерви. Протилежне твердження д-ра Трильовського схоплене з повітря (мабуть для літературного контрасту, щоб вифантазувана постать Вітовського тим краще відбивала!). А до того воно кривдяче для таких здібних старшин, як Коссак і Стефанів. Коли дня 5. листопада рано Коссак обняв команду, до двох годин у штабі був заведений лад. Народний Дім замкнено стійками. Всі старшини знали, що їм робити, не вичікували годинами на накази. Поперек міста створено „фронт“ обсаджено стратегічні будинки, покопано окопи, уставлено барикади. Ми всі відчули, що в штабі є командант, а не нервовий хлопець. Так само було опісля, коли полковник Коссак зробив місце полковникові Стефанову, також здібному старшині.
Ось так за 21 днів (від 1. до 21. листопада) мали ми у Львові аж трьох командантів: Вітовського (1. — 3.), Коссака (3. — 10.) і Стефанова (10. — 21.). Вже це показує, що з військовою справою щось було не до ладу. З полковника Коссака наша влада була в цілості вдоволена. Коли він мусів уступити, то лиш через Січових Стрільців. Вони просто зажадали усунення енергійного Коссака з команди Львова. Не було ради, і Коссак — всупереч волі уряду Української Національної Ради — мусів уступити. Дано йому рангу полковника і команду важної стрийської округи, а на команданта Львова покликано дотогочасного команданта Золочева полковника Стефанова.
Стефанів був досвідчени.м офіцером. Але він застав уже таку ситуацію, якій не всилі було зарадити. Поляки дістали поміч залізничим шляхом, що йде з Перемишля на Городок до Львова (головний двірець), і перейшли в наступ — а саме зайняли Личаків. Це грозило українському урядові у Львові окруженням і він 21. листопада покинув Львів. За ним і українська залога Львова вийшла відбиваючись шляхом на Підзамче й Личаків.
Коли хто завинив у тому, що Українці втратили Львів, то були це саме Січові Стрільці. (Тут постійно мова про галицьку формацію т. зв. УСС-ів.) Січові Стрільці мають інші моменти в історії, де вони дійсно добули лаври та доконали історичних чинів. Але в листопаді 1918 року вони недописали та через їх промах рішуче потерпіла наша справа в Галичині. Немає сумніву, що якби ми були вдержали Львів, Антанта була б нас напевно визнала — так як вона хотіла признати нас опісля в січні та березні 1919 року (лише, що тодішній наш уряд того признання без Львова не хотів прийняти, що також було помилкою!). Оцей промах галицьких Січових Стрільців був серед них першим проявом отаманщини та політиканства, чим вони заразились у часі свого побуту на Великій Україні (від лютого до літа 1918). Коли військо зачне робити політику на свою руку, іґнорувати владу, зачинається лихо й невдача. Так сталось із Січовими Стрільцями. Замість виконати наказ Української Національної Ради та обсадити Львів дня 1. листопада, вони „політикували“ на Буковині і в результаті втрачено Львів. Тому це крайній нонсенс та історична неправда говорити, що це Січові Стрільці доконали перевороту у Львові і в краю. Цього доконали цілком інші сили й люди — а Січових Стрільців між ними було мало.
Прикро розвінчувати уявних героїв, а до того небіжчиків. Але ось такі „спомини“ як д-ра Трильовського, приневолюють мене до цього.
Я чекав спокійно більш як десять літ, як зразу з несвідомости, опісля для партійних або гурткових цілей, а вкінці, відчуваючи потребу показувати драматизованих героїв молодому поколінню, чимраз більш вперто витворюється в наших газетах леґенду, буцімто Січові Стрільці під командою Вітовського (далі прочитаємо, що „на білому коні...“) вночі з 31. жовтня на 1. листопада, доконали „чину“ чи „чуда“. Для леґенди чи драми це звучить прекрасно. Але, на жаль, це все історичний фальш. Дійсність (щодо 1. листопада і Львова) цілком не показує Стрільців героями, а, на жаль, розполітикованою та фрондуючою групою молодиків. А героями цього дня і чину є інші люди: Бубела, Ґорук, Огоновський, Паліїв і сотки інших — переважно старшин і підстаршин бувшої астрійської армії. Як свідок і активний учасник цих подій почуваю своїм обовязком стати в обороні історичної правди і тих людей-героїв, заслуги яких чомусь приписується іншим.
IV.
Роля української парляментарної репрезентації
Згадано декількома наворотами вище, що переворот із 1. листопада 1918 р. так гладко перейшов тому, що приготовлювано його тижнями, а то й місяцями наперед, систематично, пляново і в подробицях. Осіб, що брали в тих приготуваннях участь, чимраз менше. Смерть забирає одного по одному. Небіжчиками є вже політики: д-р Кость Левицький, Юліян Романчук, о. Йосип Фолис, д-р Євген Левицький, д-р Володимир Бачинський, д-р Лев Бачинський, Мик. Василько, д-р Володимир Охримович, д-р Володимир Загайкевич, радник Іван Кивелюк, о. Олександер Стефанович, д-р Роман Перфецький і майже всі тогочасні наші політики. Полягли геройською та мученичою смертю м. ін. отаман Семен Ґорук і четар Дмитро Паліїв та інші, розстріляні большевиками. Загинув „під стєнкою“ і генерал Гриць Коссак. Розстріляли большевики і Букшованого. Мало остало в живих, зокрема бодай таких, що стояли тоді на визначних позиціях — політичних чи військових.
Мало хто з них мав хист, час і спромогу писати спомини. І я не знаю, чи буду мати спромогу поїхати до Европи, перестудіювати українські архіви і часописи з того приснопамятного часу, відсвіжити память, зібрати матеріял та написати вичерпні спомини про тодішні події. А є про що писати! Стільки бачив я, стільки пережив і брав участь майже в усіх державо-творчих акціях — у Відні, в Галичині, в Києві, Винниці, Рівному. Є про що згадувати та є що передати грядучим поколінням у науку.
А коли писати, то писати правду — не леґенду. „Пізнайте істину, а істина визволить вас“ — сказано в Св. Письмі. Кажуть, що „історія — учителька життя“. Леґенда річ добра й потрібна. Та лиш тоді, коли вона поетично і хоч би у фантастичній пересаді чи усимволізуванні, віддає дійсну правду. Леґенда, яка затемнює правду — шкідлива. Леґенда про київського князя Михайлика, що на кінці свого копія виніс Золоті Ворота з табору хана, Шолудивого Буняка, і приніс їх назад до Києва, про Незрушиму Стіну св. Софії, чи про Байду Вишневецького, що висів на гаку царської башти, віру християнську прославляючи, а бусурманську відкидаючи — пожиточні та будуючі леґенди. Навіть леґенда про ватажка Довбуша, що чорта стріляє, багатих карає, а бідним помагає та що кінчить життя словами: „людська кровця не водиця, проливати не годиться!“ — також до деякої міри належить до пожиточних леґенд. Але леґенди про спалення Наливайка чи Тараса Бульби у Варшаві Ляхами (історично — це видумки), про різання власних дітей Ґонтою (таке ніколи не бувало!), про ляхівство гетьмана Мазепи або про московство гетьмана Скоропадського — це і брехливі, і неморальні, і політично крайнє шкідні леґенди.
Наведено ось тут кілька прикладів з ділянки леґенд, щоб зілюструвати її релятивну вартість — цебто пожиточність чи шкідливість. Зі становища історії одначе лиш дійсна правда є вартісною, а всяка леґенда, пожиточна чи шкідлива, мусить уступити місця правді, хоч би й як неприємним було розчарування умів, вихованих на леґенді. А в чимало випадках плекання леґенди замість правди є навіть дуже шкідливе. До таких політично шкідних (а історично брехливих) леґенд треба зачислити витворені і з розмислом спопуляризовані нашими соціялістами леґенди про державно-творчі заслуги, чи як це назвати, Центральної Ради та Директорії, про ненаціональний та реакційний характер гетьмана Павла Скоропадського, а так само леґенду про ролю Січових Стрільців і Вітовського в листопадовому перевороті з 1918 року.
Я не пишу леґенд. Навпаки: я розвінчую їх — хоч би коштом моєї популярности. Бо як казав Драгоманів: „Часто, коли хочеться бути правим, треба перенести непопулярність“. Це пригадує мені батька Чехословаччини, старого Масарика, якого вся чеська преса виклинала та якому відібрано професуру на чеському університеті, коли він в імя правди розбив одну з чеських леґенд, а саме, коли виказав, що „Краледворський Рукопис“ є фальсифікатом („Краледворський Рукопис“ буцімто найдений був чеським ученим Ганкою, з початку минулого віку, на якійсь старій дзвіниці в Кеніґ-грецу — Краледворі). В тому рукописі, що мав нібито сотки літ, списана була старочеська поема про мітичну королеву Лібушу і її лицарів, та коротші лірики. Деякі з них переклав навіть на українську мову о. Маркіян Шашкевич. Чехи гордилися дуже цим рукописом як доказом їх старої історії й культури. Аж тут у 80-тих роках минулого століття молодий учений, Масарик, відкрив, що остання вірша в цьому збірнику так написана, що перші букви її стрічок, читані згори вниз, дають речення: „Hanka fecit“ — цебто: „Ганка зробив“. Ясно стало, що Ганка сфальшував збірку, щоб тодішніх Чехів піднести на дусі. Пішли дальші досліди і показалося, що ввесь рукопис це фальсифікат. Але зразу Чехи так обурилися, що вигнали Масарика з університетської катедри, і він мусів виїхати до Америки, де жив у Шикаґу. Опісля його привернено на професуру в Празі. А все ж потім він став „татічком“ чесько-словацької держави... Бо вкінці правда перемогла і вона буде завжди горою. А чим скоріше це станеться, тим менше шкоди з видумок та байок вийде для народньої справи.
Вертаючись до справи самого перевороту з 1. листопада 1918, треба зазначити, що вже на весну 1918, зачинало нам (цебто українським лідерам в Австрії) ставати ясно, що Австро-Угорщина та Німеччина йдуть до програної. Говорено про можливий сепаратний мир цісаря Карла з Антантою, про його тайні переговори з Вилсоном і т. д. У звязку з цим молодий цісар Карло запрошував до себе провідників невдоволених парляментарних груп та радився їх, як перебудувати Австро-Угорщину на федеративних основах. З наших послів були в нього на таких розмовах віцепрезидент парляменту Юліян Романчук, міністер д-р Горбачевський (б. професор українського університету в Празі), д-р Євген Петрушепич (тоді голова Української Парляментарної Репрезентації), Микола Василько (голова Буковинців) та д-р Кость Левицький (голова Українського Народнього Комітету).
Всі вони радили цісареві зробити державний замах згори — цебто розвязати чи завісити парлямент, та ввести цісарським едиктом нову державну конституцію, а саме окремі, автономні, національні краї-держави, сфедеровані під одним монархом і в одному федеральному парляменті для закордонних і воєнних справ. Те саме радили йому Словінці, християнсько-національні Чехи, Хорвати та альпейські християнсько-соціяльні Німці. В тому самому напрямі працював і архикнязь Вільгельм (Василь Вишиваний), що був у сердечних відносинах з Карлом, а з нами стояв у тісному порозумінні (через о. совітника Войнаровського та через свою службу в Січових Стрільцях). Із Словінцями (о. д-ром Корошецем, головою їх парляментарної репрезентації, а пізніше премєром Югославії — і о. д-ром Креком, великим приятелем Українців, що студіював навіть на Львівському університеті українську літературу й історію) в нас було тісне порозуміння. З їхнього боку посередником був о. д-р Крек, з нашого боку о. Йосип Фолис і д-р Лонгин Цегельський.
В червні 1918, між нами двома як делеґатами нашого клюбу й Словінцями (д-ром Креком) стануло, що восени 1918, треба „помогти“ Карлові до перевороту по думці Вилсонового самоозначення народів. Цебто, треба буде одного означеного дня (в порозумінні з Карлом) проголосили національні конституанти — установчі зібрання — держав-країв: галицько-українського (у Львові), чеського (у Празі), словінського (у Любляні) та хорватського (у Загребі — для Хорватії, Дальматії і Босни). Переведення цього пляну у цісаря взяв на себе о. Крек, що бував часто у Карла та мав його довіря. На основі цього пляну цісар мав до часу перевороту так позміняти командантів і військові залоги у згаданих національних столицях, щоб вони пішли на руку національним конституантам і здавили всякі заворушення, звернені проти перевороту. Не була це легка справа, бо не все залежало від самого цісаря, а надто скорі і яркі переміни могли викликати чуйність та спротив і контракцію противників.
Розуміється, що ми втаємничили в цей плян декого з наших лідерів (Юліяна Романчука, д-ра Євгена Левицького, д-ра Володимира Бачинського, д-ра Євгена Петрушевича, о. крилошанина Тита Войнаровського, д-ра Степана Смаль-Стоцького, д-ра Сидора Голубовича та ще декого) а о. Крек із свого боку втаємничив декого з провідних Словінців, християнських Чехів, Хорватів та альпейських Німців, що — як наприклад, барон Морзей, князь Альойзій Ліхтенштайн, посол-селянин Фінк, всі вже нині небіжчики — заявлялись за такою перебудовою Австрії. Рішено втягти покищо якнайменше осіб у змову, щоб плян перевороту не дійшов часом до відома його противників (Поляків, Мадярів, старих централістичних бюрократів чи штабовиків). З початком осени (у вересні) мала відбутися нарада представників всіх тих народів, на якій мали бути прийняті остаточні рішення.
V.
Львів і Київ
Знаючи отже, що восени (десь у жовтні) буде політичний переворот у цілій Австрії, ми зачали готовитися до нього. Втаємничено дальших наших людей (посла Кивелюка, о. Стефановича, Митрополита Андрея Шептицького, д-ра Панейка, д-ра Охримовича, о. Лежогубського та ін.) та зачалася підготова до організації нашої збройної сили. З тією метою вибрано поручника австрійської армії та бувшого політика, організатора львівського повіту, Бубелу, адвокатського кандидата й сина селянина з-під Львова. Через наші посольські впливи ми подбали для нього про довшу відпустку з фронту (під покришкою недуги) та доручили йому оглядатись за помічниками, втаємничувати (загальниково!) декого з них, провірити національний склад військових залог у Львові, і в цілій Східній Галичині та виробити плян перевороту. Він взявся негайно до праці та щотижня раз чи двічі ми сходились із ним і він інформував нас про те, що зроблено.⁵ Коли йому треба було мати когось із певних наших старшин до помочі, ми виробляли такому старшині відпустки на довший час.
Серед тих приготувань стрінули нас два удари: о. Фолис і о. Крек, два найенергічніші організатори змови, нагло померли — Крек у серпні, а Фолис спочатком вересня. А що Крек був посередником між нами і цісарем та до певної міри посередником між нами та іншими національними групами, то це — самозрозуміло — припізнило тепер цілу акцію. Але її не залишено. Навпаки — пор. Бубела робив своє діло. З другого боку у Відні, а саме у цісарському окруженні, цілком вже назріла думка перебудови Австрії. Протягом серпня та вересня було вже стільки військових ферментів у запіллі в так званих кадрах, що неможливість продовжувати війну стала очевидною. З Німеччини ми мали також довірочні відомості з добре поінформованих кол, що там іде до революції.
Скаже певно неодин читач: існувала ж уже тоді українська держава на Великій Україні! Чому Галичани, цебто галицькі політики не думали про злуку з Україною? Видно, що це правда, що вони сліпо держались цісарської поли...
Ця справа вимагає вияснення. В Києві правив тоді гетьман Павло Скоропадський. Українська т. зв. демократія — цебто різні соціялістичні „партії“, а властиво гурти молоді — української інтеліґенції — завзято поборювали гетьмана й його владу, головно тому, що він скасував соціялістичні закони Центральної Ради (соціялізацію всієї землі, отже і селянської, фабрик і т. п.). Але ці партії могли робити лиш неґативну роботу, бо не мали ніякої кляси народу за собою. Через те їх революційна демагогія могла спричинити заколот, але не могла нічого збудувати. Навпаки, їх деструктивна аґітація стелила дорогу большевикам. Доказом цього — легкість, з якою большевики викинули Центральну Раду з України (в листопаді-грудні 1917 і січні-лютому 1918), а опісля так само Директорію (в січні-лютому 1919). Міський, жидівсько-московський пролетаріят та його інтеліґенція (головно Жиди) відносились однаково ворожо до Гетьмана, як і до соціялістичної України. Поміркованої, буржуазної української кляси не було. Та, що була, була всеросійська, або т. зв. „малороси“. Вони ставились вороже до всякого соціялізму — отже і до соціялізму українського. Оці „малороси“ не були противні гетьманщині, хоч і не одушевлялися нею. Вони найрадше були б пішли за ліберально-монархістичною Росією. За браком ліберального царя, воліли вже ліберального гетьмана та гетьманську Україну — ніж соціялізм. Так само консервативна велика власність та духовенство. Вони воліли царя, але коли його не стало то зі страху перед большевиками, вони годилися вже і на гетьманську Україну. Оскільки вони були сяк-так свідомими Українцями, — а було досить і таких — то щиро бажали собі української держави.
Значить — відносини в Україні були дуже непевні. Одинокою значною клясою, що щиро стояла за Гетьманом, були хлібороби, цебто заможні фармери: козаки і т. зв. куркулі — заможні і середньо-заможні селяни. Поширена в нашій пресі думка, буцімто „хлібороби“ — це були дідичі-дворяни, цілком невірна. Цю думку поширили для демагогії соціялісти та большевики, а несвідомі люди повторюють її. Треба памятати, що у Великій Україні, а особливо за Дніпром та в південно-степовій частині, соціяльні відносини на селі були інші як у Галичині. Існувала там — побіч дідичів (великих землевласників) і дрібноземельних селян — ще кляса самовистачальних хліборобських господарств (заможних і середньо-заможних селян, в яких було по кількадесят, а то й по кількасот десятин землі (десятина це два галицькі морги). Взагалі в Україні було 5 міліонів родин (цебто коло 25 міліонів голов), що мали вище 20 десятин (40 моргів), і то доброї землі! Але ця хліборобська кляса, розсіяна по хуторах та селах, не була зорганізована, не мала політичного досвіду та не посідала ні тієї освіти, що дворянство чи буржуазія, ні тієї революційної рухливости, що міський пролетаріят. Ця кляса була б дуже доброю підпорою уже закріпленої влади.
Інтеліґенція в Україні була назагал або малоросійсько-індиферентна, або царистично-общерусска, або комуністична. Ця, що признавала себе українською, була — як уже сказано — соціялістичною, ворожою „куркулям“ чи хліборобам. Лише одиниці з інтеліґенції (як ось Міхновський, браття Шемети, Дорошенко), чи з українських дворян-дідичів (Липинський, Скоропадський, барон Штейнґель, Леонтович, Устимович, Лизогуб) готові були дати національний провід оцим хліборобам, що могли і повинні були стати хребетним стовпом самостійної України.
При такому стані речей, провідники галицьких Українців гляділи із справдішньою журою на те, що діялося в Україні та постійно побоювались там перевороту. По досвіді з прогнанням Центральної Ради большевиками на переломі 1917-18 рр. і на основі знання відносин в Україні, галицькі політики мали підставу думати, що всякий переворот у Києві скінчиться зайняттям України большевиками. (Так і сталося після повалення Гетьмана). Галицькі політики однодушно вважали придніпрянських українських соціялістів нездатними правити державою. Цієї думки були й галицькі радикали — не лише націонали. Тому галицькі політичні лідери — з виїмком хіба д-ра Михайла Лозинського, Семена Вітика і ще декого — були тієї думки, що правління Гетьмана було одиноке, яке могло зорганізувати українську державу. Але знаючи, яка завзята аґітація йде проти Гетьмана з боку українських соціялістів та жидівсько-російських комуністів, та знаючи, як нещиро відносяться до нього всякі „малороси“ з буржуазії чи з великої посілости, галицькі лідери не вірили, щоб і Гетьман вдержався. Особливо побоювалися вони перевороту вразі, як німецько-австрійські війська покинуть Україну.
А на це якраз заносилося. Ясно було, що в разі революції в Німеччині, німецька армія покине Україну. А тоді заколот і большевицька інвазія були неминучі. Звязувати Галичину, будь-що-будь упорядковану та зорганізовану, з такою Україною, національно несвідомою, занархізованою та збольшевиченою — вважали ми крайнім риском, „скоком у темноту“. Це означало б, увесь наш національний дорібок цілого століття, виплеканий під крилами австрійської, упорядкованої імперії, кидати в божевільний вир соціяльної революції, на ласку большевиків та й українських однаково божевільних різних отаманів. Ми воліли виждати, як розвинуться події в Україні. Ми бажали успіху Гетьманові та старались впливати на придніпрянських українських інтеліґентів-лідерів, щоб вони погодились із Гетьманом, або бодай не робили заколоту чи повстань.
З тією метою до Києва їздив двічі я (д-р Лонгин Цегельський), а по разові посли: проф. Олександер Колесса і проф. Степан Смаль-Стоцький. Та наші остороги були голосом „вопіющого во пустині“. Також наша галицька преса, „Українське Слово“ і „Діло“, остерігали Придніпрянців, що їх аґітація проти Гетьмана доведе молоду Українську Державу до упадку. Все це залишилось без успіху. Якесь революційне божевілля обхопило було придніпрянську, соціялістичну інтеліґенцію і вона перла нестримно до повстання. Не помагало, що Гетьман відкрив два українські університети, українську державну оперу й два українські театри в Києві, Академію Мистецтв, Академію Наук і т. д., що він явився в „Українському Клюбі“ в Києві й твердо та торжественно заявляв зібраним Українцям, що його одинокою метою є закріплення самостійної України. Не помогло, що він запропонував Галичан — Січових Стрільців — як свою ґвардію у Києві та що покликав до свого кабінету визначних українських діячів (Лизогуба, Стебницького, Славинського, Дорошенка, Василенка і т. д.). Не помогло, що Гетьман вимусив на кримських білоґвардійцях і Татарах, щоб Крим увійшов у склад України, а на Донцях, щоб вони проголосили самостійність Донщини, та що він поробив політичні й воєнні заходи прилучити Кубань до самостійної України.
У вересні 1918 р. обєднані українські соціялістичні групи, що наче на іронію назвались „Українським Національним Союзом“, рішили за всяку ціну зробити повстання. Перепоною до цього було, що київські Січові Стрільці (не ті, що при австрійській армії, а ті, що зорганізувались у Києві) не хотіли зразу поперти Винниченка, Петлюру, Мартоса, М. Шаповала і т. д., а оставали вірні Гетьманові.
Це все ми в Галичині знали. Ми знали, що як у Німеччині й Австрії вибухне заколот, тоді Німці покинуть Україну. З тим моментом червона армія вмашерує в Україну, українські соціялісти зачнуть повстання, а жидівсько-московські комуністи почнуть і собі по містах робити револьту. Ми мусіли вести дуже обережну політику, щоб бодай Галичину охоронити від соціяльно-большевицької анархії та руїни і бодай у Галичині створити базу для будови української національної держави. Таку можливість ми бачили в перебудові Австрії на федерацію національних країв-держав, у тому числі й Галичини. Ми міркували, що збудувавши під дахом австрійської монархії свою галицько-українську державу, будемо мати в наших руках частину української території, свій державний апарат і свою армію. Ми знали про переговори цісаря Карла з Вилсоном і Антантою. Ми думали, що як ті переговори увінчаються успіхом і якщо Вилсон та Антанта заґарантують існування Австрії як федерації вільних народів — тоді бодай у Галичині будемо мати забезпечену українську державу.
А там уже — думали ми — побачимо: якщо Гетьман удержиться та закріпить Велику Україну як самостійну державу, тоді будемо старатись обєднатись. Коли це було б наразі неможливе, то виждемо — бо в кожнім разі матимемо аж дві українські держави. Як же на Україні вибухне соціяльна завірюха та всадяться там большевики, тоді при помочі цілої Австрії не пустимо їх у Галичину. А може ще й втягнемо Австрію у війну з большевією та може знову підемо на Україну виганяти большевиків. У кожному разі здавалося нам безпечнішим для наших державотворчих замислів держатись покищо цісаря Карла та ідеї української, галицької держави. І ми рішили так — як це всякому зі сказаного ясно — не з якогось галицького, загумінкового партикуляризму, але тому, що на нашу державу на Великій Україні, по нашій думці, не було тоді виглядів. Ми не хотіли топити українських державних змагань у большевицькім пеклі. Але ми були готові кожної хвилини прилучитись до закріпленої української держави — гетьманської чи республиканської.
Ось так ми дальше вели вперті приготування до перевороту чи мирної перебудови в Австрії.
VI.
Труднощі з плином перебудови Австрії
Коли я з кінцем вересня 1918 р. вернувся до Відня з Києва (де я їздив з доручення Української Парляментарної Репрезентації провірити грізні слухи та звести якось разом українську „демократичну“ опозицію і Гетьмана, що мені не повелося), я застав у Відні справу перебудови Австрії вирішеною. Все діло прискорено. Кожної хвилини вижидано цісарського маніфесту в цій справі. Як усе в Австрії, так і ця акція мала одначе прикмети нерішучости. Замість зробити переворот за одним махом, увести своїм едиктом федеративну конституцію, поділити Австрію на національні краї та іменувати згори національні уряди в краях — цісар, як ми довідалися, мав закликати всі народи, щоб вони самі уконституувалися. Хто йому таке порадив, зробив велику помилку, або й... інтригу.
З-за кордону (через Швайцарію, де ми мали тоді свого чоловіка, д-ра Василя Панейка, редактора „Діла") доходили вістки, що Клемансо натискає на Вилсона розбити Австрію, а не помагати їй перебудуватись. Знали ми також, що чеський лідер, проф. Масарик, противиться цілою силою врятуванню Габсбургів. Тоді проф. Масарик думав, що зорганізується ліберально-федеративна царська Росія. Виявилось, що й мудріші політики помиляються, бо політика — це гра з кількома відомими картами в руках і з безліччю невідомих та закритих на Божому столі чи в чужих руках... Що інше плянується, а що інше виходить — казав жартом небіжчик президент Кола Польського у віденськім парляменті, Войтіх граф Дідушицький: „Політик то така людина, що що інше думає і що інше говорить, що інше робить і цілком що інше з того виходить“. Це останнє майже є правилом в історії. Дійсність у політичному житті рідко коли подібна до задумів, а тим менше до ідеалу.
Ось так положення Австрії і шанси на її мирну перебудову погіршувалися. Ознаки надходячого заломання Осередніх Держав були очевидні. Ми, галицькі лідери, мусіли бути дуже обережними. Ми втратили надію на перебудову Австрії та бачили, що вона розпадається. З довірочних розмов із Чехами, Словінцями, Хорватами (послами) ми знали, що й вони готовляться на таку можливість. Тому ми скріпили довірочну приготовну працю в Галичині. Але рівночасно ми мусіли затаїти це назверх, аби Поляки не здогадалися, що готовиться. Ми не були певні також австрійських міністрів та генералів. І перед ними треба було зберігати тайну. Бо інша річ робити щось у порозумінні з цісарем і його довіренниками, а інша річ коли треба було нам робити діло на власну руку. Тому ми рішили грати подвійну ролю. Назверх стояти при Австрії і при цісарі, а потайки організуватись і приготовитись на всяку можливість.
Ця тактика тим легше приходилась нам, що ми щиро — в інтересі нашого народу — бажали врятувати Австрію та Карла, хоч і сумнівались, чи це ще можливе.
Вся наша політика в жовтні 1918 року, зокрема в останніх днях перед 1. листопада, кермувалася якраз тими думками. Назверх ми були лояльні Австрійці, але приготовляли переворот. Якби Австрія ще врятувалась, ми входили б у її федеративну побудову. Якщо б вона розпалася, ми були рішені й приготовані проголосити нашу самостійну державу, готову на евентуальну злуку з Великою Україною. Тому, коли появився цісарський маніфест із жовтня, яким цісар Карло заповів перебудову Австрії на федеративних основах і візвав парляментарні репрезентації всіх народів уконститууватися в національно-державні репрезентації, ми зразу використали цей маніфест.
18. жовтня 1918 р. ввечорі, в Народньому Домі у Львові, всі парляментарні й соймові українські посли з Галичини та Буковини (було їх разом ок. 70), уконституувалися як леґальна репрезентація (Українська Національна Рада) української держави. Ця держава мала обіймати всю українську етнографічну територію Австро-Угорщини. Про цей акт повідомлено цісаря і видано маніфест до українського народу. Стилізатором прийнятої торжественної деклярації й маніфесту був я.
Рішено також домагатись від віденського уряду передачі влади в Галичині й Буковині в руки Української Національної Ради, головою якої вибрано д-ра Євгена Петрушевича. Осідком Української Національної Ради був Львів. До переговорів з цісарським урядом уповноважено так звану Делеґацію Української Національної Ради у Відні, в склад якої входили кілька наших послів, що перебували постійно у Відні, під проводом д-ра Євгена Петрушевича. Тому, що посли розїздилися по своїх округах пильнувати справ на місцях, із тих, що жили чи залишилися у Львові, утворено львівську Делеґатуру УНРади під проводом д-ра Костя Левицького і радн. Івана Кивелюка. До цеї крайової Делеґатури належав і я.
Оце теоретичне проголошення української державности дня 19. жовтня 1918 р., було властиво першим українським державно-правним актом у Галичині. Переворот 1. листопада був тільки фактичним переведенням цього акту в життя.
Переворот рішила й виконала вище згадана львівська Делеґатура, яка дістала була повновласть діяти в разі потреби в заступстві в імені цілої Української Національної Ради. А що події гнали лискавкою, то й ця Делеґатура у Львові була на практиці фактичним керманичем українського перевороту з 1. листопада 1918 і останніх приготувань до нього. Для звязку з делеґацією у Відні їздив то один, то другий із нас, що два-три дні до Відня. Для звязку з тереном мала Делеґатура курієрів — офіцерів та цивільних.
VII.
Трійка для переведення військового перевороту
Як уже вище згадано, переведення військового перевороту доручено пор. (опісля отаманові) Петрові Бубелі, якому приділено сотника Любомира Огоновського (відомого Сокільського організатора) і підхорунжого Українських Січових Стрільців Дмитра Палієва, як помічників. Оця трійка мала стояти в контакті з командою Січових Стрільців у Буковині, щоб вони готові були на кожний наказ прибути до Львова. Мала вона провірити склад і стан усіх австрійських військових залог у Східній Галичині й Буковині та розіслати на місця курєрів з інструкціями (устними, щоб часом письмо не попало в небажані руки та не зрадило заговору). Мала вона також назначити командантів акції на місцях, порозумівшися з місцевими лідерами та з українськими старшинами (чи підстаршинами, де не було старшин Українців). Вкінці мала скласти до найменших подробиць плян перевороту у самому Львові.
Ця трійка мала провірити, скільки певних Українців є у війську по касарнях у Львові. Мала дальше обєднати в тайній організації усіх певних Українців вояків і назначити для них командантів. Вкінці мала оця трійка приготовити плян захоплення касарень і магазинів у Львові, спосіб роззброєння та інтернування старшин і підстаршин чужої національности, плян обсади важних обєктів (пошти, телеграфу, телефону, залізничих двірців, газівні, електрівні, водопроводів, намісництва, сойму, ратуша, стратегічних точок, головних доріг та перехресть і т. д.).
Треба признати оцим трьом нашим старшинам — а зокрема їх шефові, поручникові Бубелі, що вони виконали своє завдання добре, можна сказати — перфектно. Якщо мова про сам військовий переворот 1. листопада 1918, то признання за нього належиться цим трьом особам і тим їхнім помічникам, що їх вони собі дібрали (отаман Сень Ґорук, бувший організатор Соколів, пор. Богдан Гнатевич, УСС, та інші). До тих помічників треба зачислити, очевидно, й Д. Вітовського, якого, з наведених уже попереду мотивів, завізвано в останніх днях обняти команду перевороту у Львові. Він обняв її 30. жовтня 1918 р., а переворот відбувся за півтори доби, бо з 31. жовтня на 1. листопада, між 1-шою і 4-тою годиною ночі. Хто може думати або повірити, щоб за півтори доби, за 36 чи скільки там годин, Вітовський був усилі приготовити переворот у Львові та в цілому краю?.. Сам час показує, що ціла леґенда про його ролю у перевороті, є лиш леґендою, а не історичною правдою.
VIII.
Політичний провід перевороту і сам переворот
Було б одначе неповно й невірно, якби не сказати, що оця військова трійка мала бути в постійнім порозумінні й під наглядом та авторитетом політичної керми перевороту, яку Українська Національна Рада зараз по 18 жовтня 1918 доручила Комісії, зложеній з Івана Кивелюка, як заступника голови львівської Делеґатури Української Національної Ради, та посла й редактора „Українського Слова“ д-ра Лонгина Цегельського та редактора „Діла“ д-ра Василя Панейка.
Зроблено це з двох причин: щоб мале та енергійне тіло, а не тяжка своєю чисельністю Українська Національна Рада, рішало про спішні справи перевороту, а по друге, щоб тим більше берегти таємність приготувань. Оця „Комісія Української Національної Ради для переведення перевороту“ сходилась щодня — нераз двічі й тричі в день — та відбувала бодай раз денно розмови з шефом військової трійки, пор. П. Бубелою. Складали звіти, приймали рапорти, давали зарядження й накази. Праця йшла рівно, справно, скоро, без непотрібних дебат, без ніякого тертя й строго довірочно.
Приблизно 25. жовтня 1918 р. оця Комісія могла вже повідомити загально львівську Делеґатуру Української Національної Ради та віденську Делеґатуру про закінчення підготови до перевороту на просторі від Сяну по Збруч. Детайлів не подавано. Членів Української Національної Ради зобовязано до строгої тайни. Чи всі додержали цього приречення, не знаю.
Тим більше радісне було здивування моїх синів, коли я взяв їх раненько 1. листопада ніби на прохід, а подорозі ми стрінули українські військові стійки з синьо-жовтими кокардами на австрійських шапках, а на ратуші завважили вони синьо-жовтий прапор.
На перехресті Підвалля та Руської вулиці старший вояк, що стояв там на стійці, засалютував мені по-військовому. Бачачи, що він пізнав мене, я — віддавши салют — сказав:
— Яка це радість поздоровити Вас як вояка України!
— Діждалися ми, дякувати Господеві, того, про що Ви, пане посол, не на однім вічу нам говорили. Коби Бог поміг вдержати... — відповів вояк.
— А звідки Ви мене знаєте? — спитав я.
— Я ж Ваш виборець з бобрецького повіту, — подав назву села й своє імя.
На жаль, по стільки роках забув я їх.
Мої хлопці вмить зрозуміли, що сталося щось незвичайне. Коли я вияснив їм, побігли домів сказані радісну вістку мамі.
Згаданий вище політичний провід перевороту вибрав сотника Д. Вітовського на команданта Львова. Він прибув до Львова дня 29. жовтня. Ця комісія дала також наказ полкові Січових Стрільців бути на 1. листопада рано у Львові (чого вони не зробили). Цей провід вибрав теж ніч із 31-го жовтня на 1. листопада як час для перевороту. Рішення це було прискорене довірочними донесеннями з Відня, що переворот у Празі, Відні і т. д. висить у повітрі та що Поляки готовляться теж до перевороту.
Мабуть, чи не 29. жовтня 1918 р. (точної дати вже не годен пригадати) львівська Делеґатура Української Національної Ради рішила востаннє ще заграти з австрійським урядом. Була думка використати оцей уряд — поки він ще існував — для легшого й певнішого перевороту.
Військовнй гарнізон у Львові з 8,000 мужа мав лише коло 1,000 Українців, коло 1,000 Поляків, а яких 6,000 Німців, Хорватів, Мадярів і інших. Переворот при такому складі сил був рисковний. Це значило один проти сімох. Правда, ми числили на невтральність Німців і Хорватів, але не конче Мадярів, а вже певно що не Поляків. До того ми знали, що у Львові є на „відпустках“ чи „виздоровленню“ кількасот польських леґіонерів та що вони сконцентрувались у Львові у звязку з плянованим Поляками переворотом. Все це казало нам шукати безпечнішої дороги до захоплення Львова. А найлегше зробити це було в порозумінні з австрійським урядом. Він і так наставився був передати владу в „краях“ автономним національним представництвам.
Тому львівська Делеґатура Української Національної Ради рішила порозумітися з намісником Галичини, генералом графом фон Гуйном, щоб він передав владу в руки Української Національної Ради та наказав усім австрійським властям, жандармерії і війську на терені Східньої Галичини підчинитись наказам Української Національної Ради. З оцим домаганням вислано до намісника послів (д-ра Костя Левицького та д-ра Лонгина Цегельського). Не памятаю, чи був хтось третій.
Ми представили старому генералові ситуацію ось так: „Поляки готовлять переворот та проголошення злуки Галичини з Польщею (тоді вже була Польща як держава на території т. зв. Конґресівки. У Львові Поляки мають таємні маґазини різної зброї та 1.000 леґіонерів. Цісар торжественно заповів передачу влади в руки місцевих національних репрезентацій. На його зазив ми уконституували таку репрезентацію та ждемо. Але ми не хочемо, щоб Поляки заскочили нас переворотом та захопили Східню Галичину. Це ні в нашім інтересі, ні в інтересі Австрії ані цісаря. Події йдуть лискавкою і заки цісар переведе нашу автономію, Поляки захоплять наш Львів і край. Тому нехай намісник передасть нам владу та видасть належні накази цивільним властям і війську“.
На це намісник відповів, що він знає, що Поляки щось готовлять. — „Щодо Вас, Панове, не маю донесень. Видно, вмієте краще конспірувати“, — додав жартом. — „Але поки цісар не накаже мені, поти я звязаний присягою і честю та нікому влади передати не можу, хоч і як з Вами симпатизую“.
Па нашу дальшу заввагу, що його позиція і так пропаща, бо Поляки його силою усунуть, граф Гуйн відповів: „Як буду могти, буду боротися, а як треба загинути, то загину. Я і так над гробом. Але вірности ще ніодин Гуйн не зломив“.
Жаль нам стало біловолосого та сивоусого старого вояка. „У нас Вам волос з голови не впаде, Ексцеленціє!“ — замітив я. — „Знаю, що маю приятелів у Вас“, — відповів Гуйн. — „І Ви все мали приятеля в мені. Ваш нарід чесний, добрий та хоробрий. Ваші національні змагання оправдані. Але я мушу стояти на довіреному мені становищі до кінця, хоч би то була й пропаща позиція. Взагалі я думаю, що ми віджили своє. Новий світ настає, мій світ іде до гробу. Не так, Панове?..“ — продовжив він з якоюсь сумною усмішкою, що прикривала його душевний біль. — „Перед Вами, здається, будуччина. Маєте державу в Києві. Та чи вона вдержиться?.. Боюся, що ні. Забагато маєте ворогів, а самі ще заслабо зорганізовані. Це щойно лиш зачинається заколот. Коли старі монархії впадуть, тяжкі настануть часи. Ви часом могли нарікати на Австрію, але — вірте мені — це була мама для багатьох народів, з якими, Бог відає, що тепер буде... Нехай Вам Бог помагає!"
Сльоза блиснула в старечому, але сміливому, оці. І нам стало ніяково на серці. Старий генерал, очевидно, розумів до чого йде та на голос думав важку думу перед нами. Хоч не вжив цього вислову, але розумів, що це останні дні Австрії, Габсбурґів та його. Ми мовчали, бо й що мали сказати на це? Чим могли потішити старого? Ми бачили безнадійний трагізм його положення. Але ми мусіли дбати про свою справу і тому щераз завернули до передачі влади. Ми спитали його, чи не міг би він телефонічно поговорити з цісарем та засягнути згоди цісаря на передачу влади. Граф Гуйн відповів що зараз здасть звіт із нашої розмови владі у Відні та додасть свою опінію, „яка Вам прихильна“ — як він це додав. — Але йому, казав, не випадає особисто пропонувати цісареві. Це було б признання до капітуляції. Одначе він порадив нам вислати когось із нас зараз до Відня та там предложити наше домагання просто урядові або й цісареві. А як він дістане наказ цісаря, передасть нам владу радше, як кому іншому.
З тим ми й відійшли. Екзекутива Української Національної Ради зараз же ухвалила — більше для спроби на всякий випадок, чим із вірою в те, що з того щось вийде — щоб д-р Лонгин Цегельський негайно їхав до Відня та разом із президією Української Національної Ради представив урядові Лямаша ціле положення і наше домагання. Оцей останній безпартійний австрійський уряд мав саме переводити перебудову Австрії, намічену цісарем. Премєром його назначено славного вченого, знавця міжнароднього права й австрійського члена Міжнароднього Суду в Газі (Голляндія), проф. Лямаша, задля його світової опінії. Заступником його як премєра був проф. Редліх, також славний учений юрист і парляментарний посол.
Дня 30. жовтня 1918 рано я був у Відні. Телефонічно повідомлена наша Делеґатура (д-р Євг. Петрушевич, Юліян Романчук, М. Василько, д-р Євг. Левицький, д-р Володимир Бачинський, д-р Лев Бачинський, чи ще хто, не тямлю), замовила вже розмову з премєром Лямашем на годину 10-ту рано. Я пішов разом із ними. По кількох вступних словах президента Петрушевича, що представив мене як делеґата Української Національної Ради, що саме приїхав зі Львова, я виложив Лямашеві й Редліхові (що був приявний) ситуацію в краю, подібно, як ми це представили намісникові Гуйнові, та розповів про розмову з Гуйном (очевидно, пропускаючи його чисто особисті міркування). Іменем Української Національної Ради поставив я пропозицію, щоб уряд і цісар доручили намісникові передати нам владу.
Це збентежило Лямаша. Він зачав нас переконувати, що це нечуване, аби держава зрікалася влади та що це розпад держави.
— То волієте, щоб Поляки взяли Львів? Чи це не буде розпад? — вкинув я, перебивши йому. — Вам усе одно. Однаково не вдержите Львова. А ми Полякам його не дамо. І як Ви не передасьте нам влади у Львові, то самі візьмемо. Не будемо чекати, аж буде запізно. Ми на це готові.
Якось дивно глянув старий професор-премєр на релятивно молодого ще тоді розмовця. Що я говорив, було б в інші часи чимсь нечуваним — державною зрадою, бунтом і т.п. Але він бачив, що діло серіозне. Микола Василько та Євген Левицький докинули ще кілька влучних уваг — щось у тому змісті, що Галичина і так пропала, а як буде передана нам, то Австрія і династія будуть мати в нас вдячних приятелів та союзників. Зрештою ми раді оставати в австрійській федерації, якщо вона вдержиться.
— Думаєте, що аж так зле з нами? — завважив проф. Редліх.
Ми змовчали на це, але знову настоювали на видання наказу про передачу влади. Хтось із нас докинув, що як це не буде зроблене, то відповідальність за криваві бої у Львові впаде на них, міністрів.
Лямаш і Редліх перервали тоді на кілька хвилин розмову і пішли до інших кімнат — може порадитись, а може говорити по телефоні зі Львовом (Гуйном), або з цісарем. За яких 10 — 15 хвилин вернулися й заявили, що влада у Львові й Галичині буде передана Українській Національній Раді та що сьогодні ще виїде до Львова спеціяльний курієр із цісарським письмом до намісника, щоб передати владу в краю нам. Ми висловили признання за таке розумне рішення і відійшли.
Порадившись між собою, ми рішили, то заява Лямаша була щира, але що хто знає, чи буде на час виконана. Нам на це покладатись не можна. Хто зна, чи Поляки у Східній Галичині не піднесуть бунту проти такого обороту справи. Тому нам треба держатися свого пляну, а саме перевести військовий переворот, інтернувати польських вояків, жандармів, старостів тощо. Лише одиниці з-поміж нас були думки, щоб ждати на передачу влади — хто саме, не тямлю. Мені доручено зараз їхати до Львова та повідомити львівську Екзекутиву про нашу розмову з міністрами і про опінію Віденської Делеґатури. Також рішено, що члени Делеґатури, з вийнятком дво-трьох, що для звязку з світом залишаться у Відні, мають їхати до Львова так, щоб були там на 1. листопада найдальше.
З тим я й відїхав до Львова, бувши у Відні всього кілька годин. Цісарський курєр до Гуйна ніколи до Львова не доїхав. Д-р Володимир Бачинський, що прибув з Відня до Львова одну добу по мені, розказував, що курєр мав їхати наступного дня. Чи це сталося, не знаю, бо в Відні тим часом вибухла революція, а Краків, що ще 1 листопада був у руках Австрії, захопили Поляки, як довідались, що сталось у Львові.
Я приїхав до Львова за добу, (поїзди ходили тоді дуже поволі), 31. жовтня, вечором, і зараз пішов на спільну нараду Української Національної Ради, Екзекутиви Комісії для перевороту і тих офіцерів, що їм доручено здійснити переворот. Я знав, що всі вони ждуть на вісті з Відня.
Нарадою проводив д-р Кость Левицький. Перший раз був приявний сотник (тоді) Д. Вітовський, що саме попереднього дня прибув до Львова обняти команду. Я склав звіт з моєї місії. Переказуючи опінію більшости Делеґатури, для вірности передачі, згадав я і про думку тих, що казали, щоб ждати на цісарського курєра. Я замітив одначе, що курєр може приїхати аж завтра. Ніякого внесення я не ставив, бо я передавав лиш факти, а висновки з них мала дати дискусія.
Це розуміли всі інші приявні, з виїмком Вітовського. Незвичний до т. зв. парляментарної дебати і її порядку, та не знаючи всіх попередніх подробиць, та розмов між політиками, він думав, що ми готові часом відкласти переворот та попсувати тим всі вже пороблені приготування. Старшини Українці та свідомі підстаршини Українці, а навіть чимало свідомих рядовиків Українців по касарнях вже знали, що переворот має відбутись цієї ж ночі. Ждали лише на наказ. А тут виринає нове питання: приїзд курєра — поіритовано та нервово (він загалом був палкої вдачі і скоро вибухав, а так само скоро остигав!) говорив Вітовський і запротестував проти відложення перевороту. „Все готове — говорив він. — Курєр, або приїде, або ні, а тим часом Поляки захоплять Львів. Нам не можна ніяк відкладати!“
Предсідник, д-р Кость Левицький, успокоїв його увагою, що нема жадного внесення, а тим менше рішення відкласти переворот. Українська Національна Рада для власної орієнтації вислухує лише звіт з місії до Відня.
Пять хвилин пізніше однодушно рішено: перевести цієї ж ночі переворот. Командантом Львова заіменовано формально сотника Вітовського та передано йому доручення перевести у Львові цей переворот.
Вітовський та інші старшини покинули нараду (було це 10:30 вночі), щоб бути на місцях в кватирі штабу. Українська Національна Рада продовжала наради ще з годину, намічуючи членів тимчасового кабінету, — першу українську владу в Галичині по 546 літах чужого правління.⁶
Згаданий щойно інцидент з Вітовським полягав, як це ясно виходить із ходу нарад, на непорозумінні і незнанні звичайної парляментарної процедури. Хтось чи непоінформований чи хибно поінформований роздув це до розмірів драматичної сцени, в якій Вітовський виступає як революціонер, що пре до чину, а політичні лідери як труси, що бояться перевороту та розпачливо тримаються цісарської клямки. Все те видумка — а навіть більше як це, бо клевета супроти політичних лідерів. З представленого вище, історично вірного перебігу подій ясно, що це саме згадані політичні лідери рішили і приготовили переворот. З австрійським урядом переговорювали, бо цього вимагала тактика.
IX.
Хто пустив та поширив неправду
Сплетнярство та розпускання слухів є однією з прикмет політично слабо вироблених, а тим більше політично хворих суспільностей. Особливо діється це по національних нещастях, серед поневоленої та конспіруючої суспільности, серед політичних еміграцій і т. п. Ось так і видумка — зроджена з простого собі непорозуміння — виросла до розмірів леґенди про безкомпромісового лицаря, що поборює „трусість та сервілізм“ українських політичних лідерів. Оцю пущену в курс леґенду поширено опісля пресою та „споминами“ в роді „споминів“ д-ра Трильовського.
Перший — оскільки знаю — пустив її у світ у своїх „споминах“ український „анархіст“, що вмів якось усе „писати з вітром“ та бути по черзі то (до війни) сервілістичним писакою з рамени угодового крила „Українського Народнього Комітету“, то знову крайно „радикальним“ за української держави то вкінці „вірним“ комуністом — д-р Михайло Лозинський. За свою безхарактерність та за нікчемність, осуджуючи м. ін. публично в комуністичних газетах Сергія Єфремова і товаришів, коли їх большевики судили в Києві за „зраду“, Лозинський заплатив так само дорого, як проф. Антін Крушельницький. Бажаючи знеславити несоціялістичних галицьких лідерів, до яких він мав свої особисті „анси“, він включив оцю сплетню у свої спомини, друковані свого часу в Празі.
За ним, у найліпшій вірі, повторив їх редактор Олекса Кузьма у своїх „Листопадових Днях“. О. Кузьми в часі перевороту в Галичині не було; він був австрійським офіцером на якомусь фронті (чи не в Італії?). Свою історію він зібрав почасти з документів, а почасти з оповідань і „споминів“ інших людей. Через його історію, неправда, пущена у світ Лозинським, поширилась та повторюється опісля різними газетами. Між іншим в Америці підхопив її свого часу злобно-радісно б. редактор „Української Громади“, п. Микола Цеглинський, та ширив її вперто, поборюючи (в роках від 1921 до 1923) уряд диктатора Петрушевича і його представників в Америці.
Ось так оця неправда прийнялась, але все таки не змінила вона історичного факту — а саме, що тодішні галицькі політичні лідери не мали й на думці відкладати перевороту та що це не була заслуга Вітовського, що переворот таки переведено цієї ж ночі — з 31. жовтня на 1. листопада. Якраз ці лідери заздалегідь приготовили і рішили про переворот. Вітовського вони якраз покликали на готове і, на жаль, завелися на його впливі серед Стрільців, як теж і на його здатності як командира.
Це є моє глибоке переконання, що якби в перших трьох днях здавлено було зрив польських леґіонерів у Львові, (що було тоді доволі легко!), ми були б задержали Львів і Галичину та були б мали свою державу. Бо до леґенди належить також думка, що Антанта не хотіла нас признати.
На жаль, замість глянути правді в очі та вчитись на наших помилках, ми Українці, любимо творити самодурні леґенди. Засліплені ними, ми із старих помилок попадаємо у нові — і так крутилось у колесі вічного самодурства та послідовних розчарувань...
X.
Історична Ніч
В годині 11:30 вночі 31. жовтня 1918 р. Українська Національна Рада (цебто її так звана Львівська Делеґатура), розійшлась. На вулицях сплячого Львова (це був час війни) було темно і тихо. Дивні почування товпились у душі, коли я йшов додому. Я вірив, що переворот вдасться. Як член „комісії трьох“ (Кивелюк, Панейко і я), знав я, як докладно, до подробиць, підготовлено його. Я вірив у дисципліну нашої політичної організації в краю, виробленої упродовж 18 років невсипущої політичної праці Українського Народнього Комітету, пресою, зїздами, вічами, брошурами, промовами. Як один із тих, що створили цю політичну машину, я знав цю організацію згори додолу, всіх провідних людей по повітах — їх характер, вплив, здібності, патріотизм та їх довіря до проводу, цебто до українських парляментарних послів. Віра і довіря освідомлених мас до нашої організації, до її лідерів були великі. Мені був добре відомий запал, патріотизм, готовість на посвяту наших старшин, розісланих по краю на місця, чи розкинутих по касарнях і залогах у містах. І тому я був певен, що цієї ночі — приснопамятної ночі — край буде наш!
Але разом із тим якийсь неспокій здіймався в душі: А що потім? А що потім?.. З Поляками почнеться війна, десь — я думав — на Посянні, на Холмщині... Це певне. Румуни також рушать на Буковину... А де наша армія? Де штаби? Де зброя? Де амуніція?.. Як пустити державну машину в рух? Де адміністраційні сили? Де залізничий, поштовий та телеграфічний персонал? Звідки взяти грошей? Чим вести державу, а ще й війну?.. Тисячі думок вешталося по голові. Безмежність завдання, що стояло перед нами виринала ясно у моїй свідомості — серед тихої, глухої ночі, коли я йшов пустими вулицями сам один. І серце щеміло, не зі страху, а з непевности за будуччину, зі свідомости слабости наших сил. Мені стало ясно, що переворот — це „забавка“ в порівнянні з тим, що нас жде опісля.
І мимоволі думки звернулись на Схід, до Києва, до Матері Городів наших, де я був тому пять тижнів і де — я знав це позитивно — божевільні люди готовили також переворот. Та не національний переворот проти чужої влади, а соціяльний, проти свого, українського, несоціялістичного уряду. Готовили громадянську війну!
— Вони і нас погребають, оці божевільні — раз-по-раз виринала оця думка з дивною настирливістю.
— Якби так там, над Дніпром, була устабілізована держава — гетьманська чи республиканська, все одно, але устабілізована, — вона дала б нам поміч... А тим часом там іде до завірюхи. Самі наші — мої таки особисті приятелі з молодечих літ, Винниченко, Петлюра та інші, в якомусь божевільному засліпленні пруть до неї: Коли тепер в Австрії та Німеччині настає революція, то вони зірвуться проти Гетьмана. Я знав напевно, що вони рішили це. Зачнеться анархія. Замість дати нам поміч, Велика Україна втягне ще нас в оцю чорторию... Безвихідність положення ставала мені ясною.
Та нема вороття. Національно-історична конечність каже нам — хоч би лиш для історії, для традиції грядучому поколінню — робити переворот, захоплювати владу, творити українську державу на землях Данила та Льва, хоч би і цей почин мав трагічно скінчитись. Я усвідомлював собі з якоюсь дивною ясністю думки щодо гри, яка почалась: граємо „ва-банк“. Або добути — або дома не бути! Оцей клич Мазепи звучав у моїх вухах, наче б його хто викрикнув у тиші нічної пітьми. Нема вороття! Нема й іншого шляху! Ми шукали його, намагаючися в нашому національному інтересі, врятувати габсбурзьку Австрію, як федерацію вільних народів. Та це не вийшло. Залишився тільки один шлях...
Може Бог врозумить отих у Києві, може не зроблять свого злочинного повстання. Вдамося до Гетьмана за поміччю. Проти Австрії Гетьман не міг би її дати, але проти Польщі дасть...
Знаю, що подібні думки думали й інші лідери, бо розказували мені про це нераз в місяцях важкої боротьби за вдержання нашої Держави. Говорили мені про це д-р Володимир Бачинський (зараз першої днини після перевороту), д-р С. Голубович, д-р Здерковський, д-р Василь Панейко, д-р Лев Бачинський (радикал), та багато-багато інших. Всі бачили важке положення й надіялися на чудо з Києва. Тільки — одні надіялися на те, що Гетьман якось вдержиться і поможе нам, інші ж — більш соціялістично-радикальні та молодші — вірили, що „всяка революція — це вода на наш млин“, бо „остаточно“ переможе демократія і „самоозначення народів...“ Наївні діти...
Привиклий від двох десятків років до політичної боротьби, страйків, заворушень, кривавих виборів і кривавих демонстрацій (бо і таке ми нераз переживали) — я поза тим був дивно спокійний. З досвіду знав я, що „стихія“, загальний настрій маси, серед якої ми діяли, — це важливий чинник, що обертає хід подій у нашу користь. Той чинник був рішучо за нами. З другого боку досвід казав мені, що коли серед симпатичного середовища є лише дрібка організації — маса піде за нею і організація виграє. Не більшості, а меншості роблять історію. — „Нас мало, але сила лежить у правді наших дум“ — слова Кониського звучали у моїй свідомості. Тому „на прю без ляку і зневіри — за волю, правду і наш край!“ — Ми певно захопимо край, а потому — потому якось піде, якось то буде. Піде, як Бог дасть... Хто не ризикує, той і не виграє...
З оцими думками я і пішов спочивати. Завтра чекає мене неабияка праця. Мене намічено на „секретаря внутрішніх справ“ і я мав наладнати апарат першої державної адміністрації. Була година 1 співночі. В тому моменті, я знав, з нашої головної кватири розходяться військові частини обсаджувати головні центри Львова, а в касарнях наші законспіровані вояки заскакують сплячу чужу більшість та роззброюють її. Може декуди дещо не піде так як думалось. Але на загал все так налагоджене, що остаточно наша справа буде горою!.. Я був свідомий, що ми, політики, зробили своє і завтра рано дальше будемо робити, що треба, — а буде цього аж надто на наші сили! Тепер, вночі, у фізичному займанні Львова, ми були ні при чому. Діло було віддане в руки певних, рішучих, молодих людей, а вони своє завдання переведуть.
Година 1 по півночі вже минула. Через дещо відхилене вікно моєї спальні ні звук не долітав із сплячого Львова. Кілька вулиць від моєї хати була велика касарня. Там було тихо. Видно — все йде спокійно. Бо, аби наші завернули з дороги — це виключене. Можна спокійно спати, аби збудитись у вільному українському Львові. Чи не дивно це; засипляти в Австрії, а збудитись в українській державі?.. Радісно стало мені, коли я подумав про це здивування, яке обійме ранком і наших, невтаємничених, — а ще більше Поляків. З тим я і заснув.
І справді пішло все точнісько за складеним плином. Наші частини обсадили — між 1 і 3:30 годинами ранку — головні точки Львова. У касарнях наші захопили зброю та інтернували всіх старшин-Поляків, а чужих — Німців, Чехів, Мадярів — пустили в свояси. В пів четвертої ранку ввесь Львів був в українських руках. І так само і край.
Деталів усіх цих акцій не можу подати. Я чув їх чимало та вони помішались і затерлись у памяті.
XI.
Як інтерновано намісника
Десь коло 2 години досвіта 1. листопада, наша військова стежа обсадила намісництво. Два наші старшини і кілька рядовиків із ними обставили крило будинку, де жив намісник, генерал граф фон Гуйн. Старшини збудили особистого лакея намісника та казали йому повідомити генерала, що вони бажають негайно бачити його. Збуджений старий генерал зібрався і вийшов із спальні до сусідньої кімнати, де ждали його наші старшини. Вони засалютували і старший із них сказав по-німецьки:
„Іменем і з наказу Української Національної Ради повідомляю Вас, Ексцеленціє, що Українська Держава перейняла владу у Львові і в цілому краю, а тим самим Ваш уряд скінчився. Ви, Ексцеленціє, є під охороною Української Держави. Сподіваємося, що будете, Ексцеленціє, з доконаним фактом числитися. Тим часом, поки наша влада не зарядить, що дальше — маємо наказ подбати, щоб Ви оставали у Вашому помешканні“.
— То я арештований? — спитав генерал.
— Ні, Ексцеленціє! Такого наказу не маємо. Ви лиш маєте не покидати домівки. Можете спокійно вернутись на спочинок. Вибачте, що Вас турбували. Ми виконуємо наказ.
— Знаю це; я ж старий вояк. А чи не можу получитись телефоно.м із Віднем, з цісарем, щоб повідомити його Величество, що сталося?
— Ні, Ексцеленціє. Дроти й так протяті. Прошу завтра говорити про це з нашим урядом.
— Шкода, шкода... — сказав Гуйн. — Браві з вас вояки та джентелмени. Я вам не зроблю клопоту — додав та поклепав стоячого перед ним молодого старшину батьківським жестом по рамені.
Нашому старшині якось дивно стало. Перед 24 годинами, такий жест вважався б честю та признанням. А тепер, він — молодий старшина — є тут владою, репрезентує Українську Державу, а генерал наче в полоні. Але оцей „полонений“ поводився неначе б це не його тичилось. Може ця поведінка старого видалась старшині нехтуванням української влади. Лице його, очевидно, дещо спалахнуло. Старий генерал, мабуть, завважив це, бо додав: — Я міг би Вам дідом бути, молодче. Мусите старому вибачити. Служіть своїй державі так вірно, як Ви служили Австрії. Я Вас розумію. Великі мрії, високі мрії. Ви робите історію. Хай Вам Бог помагає.
Сказавши це, старий витягнув руку до старшини. Старшина прийняв її і бувший цісарський намісник, сивоволосий генерал та молодий український старшина, кріпко стиснули собі долоні. Одна епоха скінчилася; друга зачалася. Оба вони, у високо драматичному жесті символізували хід історії.
— Добра ніч! — додав генерал, киваючи головою до старшин і вернувся у свою спальню.
Старшини лишили стійку при вході до спальні та пішли продовжати свою службу. Ранком, коли генерал хотів вийти зі спальні, вояк на стійці задержав старого. Не помогли уговорювання, що генерал не вийде поза своє мешкання, а хоче тільки йти до вмивальні. Аж надійшов старшина і стійки уставлено так, щоб старий міг рухатись свобідно по помешканні.
Все це розказував нам — цебто д-рові Костеві Левицькому, д-рові Сидорові Голубовичеві й мені — сам генерал Гуйн, коли ми першого дня після перевороту були в нього, щоб перебрати будинок намісництва, спитати його, якою дорогою і коли хоче відїхати та попрощати його. Він був чесною людиною та все для нас прихильним і справедливим. Ми бажали показати старому нашу пошану і спочуття. Ми заявили йому, що вигідний воєнний автомобіль і шофер кожної хвилини є до його розпорядження та що ми додамо йому військову охорону до місця, куди сягає наша влада. Ми виставили йому потрібні подорожні документи — і за кілька днів старий відїхав.
Через Краків боявся їхати. Казав, що Поляки можуть мститися, що не віддав Львова їм. Через Угорщину також не хотів їхати — бо там захопили владу радикальні елементи. Поїхав на північ, через Волинь (цебто через гетьманську тоді ще Україну), до німецької команди в Берестю над Бугом, а там дальше через Східню Прусію і Німеччину, окружною дорогою до Відня. Там уже не було цісаря.
XII.
Перший день по перевороті
Був це соняшний осінній день. На ратуші, високо, в осінньому вітрі лопоче синьо-жовтий стяг — символ приверненої по 550 роках української держави!
Більше як пять століть — це довгий час. А земля Данила і Льва все таки остала українською та святкує сьогодні своє визволення.
Галицька Держава! Офіційно названо це: Західньо-Українська Республика. Та в практиці, в реальному житті, це була Галицька Держава — з гордою свідомістю своєї державної традиції — традиції Осьмомисла, Романа, Данила, Льва та Юрія...
Оця традиція говорила тепер з маніфесту Української Національної Ради, що його саме розліплювано по мурах міста Львова. Я укладав його — так як майже всі відозви Українського Народнього Комітету від 1901 р. аж до війни, а опісля маніфести Української Національної Ради. (Договір у Хвастові між Галичиною й Україною з 1. грудня 1918 р., ухвала Української Національної Ради з 4. січня 1919 р., про злуку та сам акт злуки, відчитаний на Софійській Площі в Києві, були також мого пера.)
Гуртки людей ставали на рогах вулиць, читали маніфест, коментували його та спішили опісля домів нести несподівану вістку.
Поза тим вулиці були майже пусті. І тяжко вимагати інакше. На розі Руської і Підвалля кулемет. Коло маґістрату (ратуша) чотири кулемети, на кожному розі по одному. При виході з вулички Кілінського на Гетьманські Вали кулемет і т. д. Серед таких „арґументів“ не можна почуватися дуже свобідним.
Головний рух концентрується на вулицях: Підвалля, Руська, Бляхарська і Вірменська. В бувшому намісництві осідок уряду; в домі „Дністра“ харчовий уряд; в Ставропігії домівка Української Національної Ради; в Народному Домі Головна Команда. Курєри бігають між тими централями. Всюди гарячкова робота. Наладнування апарату. Українська Національна Рада (цебто її львівська делеґатура) радить у Ставропігії під проводом Костя Левицького. Колись тут — 1550 — 1600 — 1650 — ставропігійські „братчики“ радили, як „Русь“ у Львові боронити і як „славяно-гречеську“ школу та „печатню“ закладати, як „волоську“ церкву будувати. Колись тут — у тому будинку — славний Рогатинець, національно-релігійний полеміст першорядного таланту, та культурний меценат, Корнякт, так само засідали, як ми тепер. Традиція говорить із тих мурів. Тепер тут Українська Національна Рада формально іменує першу українську владу, кабінет, „державних секретарів“.
Титул „міністрів“ здавався нам за бомбастичний на початкуючу, малу державу. Так ми стали „державними секретарями“. Головою кабінету обрано д-ра Костя Левицького, державним секретарем внутрішніх справ д-ра Лонгина Цегельського, закордонних справ д-ра Василя Панейка, судівництва д-ра Сидора Голубовича і т. д.
Складено текст присяги і рішено, що відбиратиме її сеніор нашої політики Юліян Романчук. Церемонія відбулася 10. листопада 1918 р. в бувшій авдієнційній салі намісництва. Ще до нині тямлю глибоке почуття історичности та відповідальности, яку я брав на себе, коли повторяв присягу та подав руку сивому як голуб, поважному Романчукові.
Мій портфель був в даній хвилині — побіч військового (якого покищо не обсаджувано) — найважнішим. Безпроволочно треба було організувати адміністрацію. На мого помічника і заступника я запропонував д-ра Романа Перфецького (адвоката і соймового посла з Бібрки), що Українська Національна Рада затвердила. Д-рові Перфецькому я доручив організацію внутрішнього апарату самого секретаріяту внутрішніх справ, а я сам зайнявся зараз таки наладнанням адміністративної машини в краю. Д-р Перфецький зайняв кілька кімнат у Намісництві, дібрав помічників (з бувших політичних урядовців, як д-р Панейко, молод., д-р Пежанський і т. д.), назначив технічні сили (канцеляристів, писарів, писарок тощо) і до двох днів наше „міністерство“ мало вже свій персонал та поділ праці — і функціонувало. Одного, наразі, не було, — а саме грошей на платні. Кожний покищо працював даром та жив на борг, з ощадностей, чи якось інакше собі радив.
Австрійські державні каси, що їх ми переймали, були пусті. Це був воєнний час і податки мало що приносили. Гроші на виплати державним урядовцям присилали з Відня (свіжі, просто з-під преси!) все на першого кожного місяця. А тепер, через переворот, вони не дійшли до Львова. Може їх по дорозі перехопили Поляки в Кракові чи де інде. Ось так зачинали ми державу — майже без цента. Щоб обганяти конечні видатки на утримання війська у Львові (коло 1,000 мужа), ми зайняли в „позичку“ якого пів міліона корон, що були здепоновані в касах українських фінансових установ („Земельний Банк“, „Дністер“, „Краєвий Союз Кредитовий“ тощо). Та це могло нам вистачити лиш на дуже короткий час. Це було дійсне чудо, що ми зуміли таки зразу вести державу та ще й війну, майже без гроша!
Але, наприклад, „державні секретарі“ (міністри) взяли першу платню щойно в січні 1919 р. Я памятаю, що коли раз в січні 1919 р. вернувся я з якоїсь урядової поїздки до Станиславова (тодішнього осідку влади), тодішній премєр д-р Сидір Голубович повідомив мене про „приємну“ ухвалу Української Національної Ради, що нам, — державним секретарям, — виплатять платню за 3 місяці назад (за листопад, грудень, січень). Та одночасно додав, що всі державні секретарі зреклися половини цієї платні в користь державного скарбу — так що кожному виплачено лиш половину належної суми. Місячна платня „державного секретаря“ була, оскільки памятаю, 500 корон (125 долярів). За три місяці це було 1.500 корон, а половина з цього — 750 корон (187 долярів).
Оце вияснює до певної міри, як ми вели державу без грошових засобів. Ідеалістичною безкорисністю тих, що будували цю державу.
XIII.
Перша українська адміністрація
Як я вже згадав, як секретар внутрішніх справ я мав завдання наладнати адміністративну машину. В будинку намісництва було телефонічне бюро, обсаджене тепер нашими військовими. По ствердженні, що ми маємо телефонічне получення через Винники на схід, я казав получити себе по черзі з кожним повітовим містом. Перші були Перемишляни. Вони вже були в наших руках, але просили дати їм старосту. Цебто, прийдіть і правте нами... Не тямлю вже, хто відповідав мені та повідомляв, що в них нема чоловіка на це становище. Я з місця „ущасливив“ їх старостою, або як у нас це називали „комісарем української республики“. Покликавши з другої кімнати молодого д-ра Пежанського, я спитав його, чи може зараз виїхати до Перемишлян і взяти управу повіту, як комісар української республики.
— Як треба, то можу. А нема нікого старшого? — була відповідь.
— Нема! Ви розумом і тактом старший — сказав я і відповів у телефон Перемишлянам: „Завтра буде у вас староста — д-р Пежанський. Молодий, але розумний“.
Д-р Пежанський дістав письмове назначення і виїхав до Перемишлян військовим автом. Він був „старостою“ в Перемишлянах аж до окупації їх Поляками і був взірцевим адмістратором.
Ось так по черзі я вязався телефоном із Золочевом, Зборовом, Тернополем, Бродами, Радеховом, Камінкою, Жовквою, Яворовом, Бережанами, Станиславовом, Стриєм і т. д., і т. д. Всюди була вже українська влада. Всюди вже урядували „комісарі української республики“. З Тернополя відповідав мені д-р Брикович, з Золочева д-р Ваньо, з Бродів суддя Герасимович, з Камінки суддя Роман Петрушевич, з Бібрки суддя... (забув імя) і т. д., і т. д.
Згідно з нашими інструкціями, розісланими заздалегідь курєрами, оцих „комісарів“, на місце австрійських старостів, мали настановити „Українські Повітові Ради“, міжпартійні комітети, зложені з найвизначніших лідерів повіту.
Телефонічно затверджував я кожного комісара, давав загальні директиви, діставав звіти з положення у повітах, інформував коротко, що сталося у Львові, який склад влади і т. д. Можна собі уявити, які вривані та гарячкові були ці розмови. Вони тривали по 10 до 20 хвилин кожна. По яких тридцяти таких розмовах — цебто по яких пяти годинах телефонічного говорення — я був мертвецьки втомлений. В ухах гуділо, в голові заверталося. Я передав решту розмов дрові Р. Перфецькому. З деякими повітами — як Гусятин, Заліщики, Городенка, Турка, Ліско, Рава Руська, Перемишль, Мостиска — годі було получитися. За подільські і гірські повіти, які не відгукались, ми були спокійні. Ми думали, що там не наладнано ще телефонів просто через недостачу своїх телефоністів чи телефоністок.
Але за Перемишль ми були неспокійні. І оправдано. Там була сильна польська залога, а командантом міста був австрійський генерал Пухальський. Зате ми знали, що в Журавиці та в Ярославі стоїть сильна українська залога та що там є наші старшини, що були втягнені в заговір (д-р Дурдела, Федюшка, та ще дехто). На вдержання Ярослава ми не числили, але думали що ярославський ґарнізон зашахує генерала Пухальського в Перемишлі. Ми здогадувались, що це буде одиноке місце, де прийде до бою. Як опісля ми дізналися, то боїв там не було, бо генерал Пухальський перехитрив і наших лідерів у Перемишлі, і наших старшин у Ярославі, зробивши з ними „перемиря“ на основі „кондомініюм“ (співволодіння) Поляків з Українцями. Коли ж дістав військову поміч з Кракова, чи з Ряшева, інтернував наших лідерів, старшин і вояків та захопив Перемишль для Польщі.
На випадок некорисного обороту справи наші старшини в Перемишлі мали доручення висадити в повітря мости на Сяні в Перемишлі і коло Ярослава. Цього чогось не зроблено. Дехто обвинувачував за це д-ра Теофіля Кормоша (соймового посла) та д-ра Володимира Загайкевича (парляментарного посла), що вони, мовляв, спротивились цьому задля українського Засяння. Не можу сказати, чи це дійсно так було, чи може це лише сплетня, якою спихається вину за невдачу на когось визначного. Маю враження, що це одна з багатьох невірних леґенд, яких повно кружляло. Досить, що через ці помилки чи невдачі ми втратили Перемишль, що був ключем до Східньої Галичини. Маючи Перемишль, Полякам уже легко було через Мостиська-Городок панцирними поїздами пробратись до Львова та довозити поміч Полякам у Львові.
Якби мости на Сяні були знищені, це було б, або неможливе, або дуже утруднене. Навпаки — ми могли б були відібрати Перемишль. Побіч помилки, яку зробив у Львові Вітовський, не знищивши зараз першої днини в зародку гнізда польських леґіонерів, та крім відомої уже затримки Січових Стрільців, що не прибули на 1. листопада до Львова — оця справа з мостами на Сяні була третім промахом, що лягли в основу нашої остаточної мілітарної невдачі та спричинилася до зайняття Галичини Польщею.
Якби Поляки не були всадовилися у Львові і Перемишлі, вони і не були б дістали Галичини. Зайняття Поляками Львова здезорганізувало відразу наші комунікаційні лінії, що збігалися якраз у Львові. Ми мали Яворів, Жовкву, Раву Руську, Любачів — але дістатися до них могли лиш окружною дорогою на Камінку Струмилову. Яка втрата часу та енергії! Щоб з Комарна комунікуватися з Жовквою, треба було обїхати Львів кругом на Щирець-Бібрку-Задвіря-Куликів-Жовтанці! Оце, що ми втратили Львів і Перемишль, показує, що мілітарно ми відразу були спараліжовані, зокрема не мали ні одного стратега між нами. Ми вміли взірцево зробити переворот, бо мали здисципліноване громадянство, але тут же виявили стратегічну наївність — допустили Поляків зайняти вісь Перемишль-Львів, що є ключем до цілого галицького простору.
XIV.
Переговори з польськими консерватистами
Які можливості існували для того, щоб вдержати край у наших руках, якщо б не втрата Львова, і як зразу польські консервативні круги числилися з доконаним фактом, видно в того, що Краєвий Виділ, з маршалом краю, графом Нєзабітовським на чолі, увійшов зараз першого дня по перевороті в переговори з нашим урядом і з Національною Радою. Переговори відбулися в Ставропігії, а наступного дня в сеймовій палаті.
Ці переговори мали поважне політичне значення. Краєвий Виділ, як краєва автономна влада, походяча з вибору краєвого сойму, уважався правно офіційним голосом „королівства Галичини і Володимири“. Признання української влади Краєвим Виділом могло мати значення неабиякого політичного атута для нас перед світом, а саме перед Антантою і Америкою. Таке признання ставило польських леґіонерів, забарикадованих у політехніці і школі св. Магдалини в правну позицію звичайних бунтарів.
З нашої сторони — оскільки памятаю — брали участь в згаданих переговорах: д-р Кость Левицький (премєр), радник Іван Кивелюк (містоголова Української Національної Ради і сам член Краєвого Виділу), д-р Лонгин Цегельський (секретар внутрішніх справ), д-р Василь Панейко (секретар закордонних справ), д-р Володимир Бачинський, д-р Роман Перфецький, д-р Володимир Охримович і д-р Михайло Лозинський. Чи ще хто — не тямлю.
Устами маршала краю, польська сторона заявила, що признає доконаний факт заіснування української держави, що підчиняється українській владі та що хоче льояльно піддержувати українську владу. В заміну вони сподіваються, що українська влада вдержить лад, забезпечить безпеку особи, життя і майна всіх громадян та релігійну і культурну свободу для Поляків. З нашого боку говорили розумно д-р Кость Левицький, радник Іван Кивелюк і д-р Володимир Охримович, заявляючи, що в заміну за льояльне відношення місцевих Поляків наша держава заґарантує їм повну громадянську рівноправність і культурні права меншини. Цілком натомість нерозумно та не до речі говорив д-р М. Лозинський, докоряючи у довгій промові польським представникам за всі історичні гріхи Польщі супроти Українців. Виголошене це було в драстичній формі, наче б на аґітаційному вічі та робило прикре враження.
Нам всім було соромно за цю недостойну поведінку, бо ж ціль переговорів була не говорити собі взаємні непристойності та розсварившись розійтись, але, навпаки, договоритись до речей корисних для молодої нашої держави. Ось тут і проявились таки поміж нами дві різні та протилежні ідеології — позитивно-консервативна, обєднуюча і державотворча з одного боку, а негативна, ненавистю лиш кермована й розєднуюча, з другого. А до того проявилися тут і дві різні психології. З однієї сторони психологія культурних людей із старих родин, що почувалися рівними польській стороні і трактували бувших польських правителів, хоч і холодно, але чемно, а з другого боку психологія, яку влучно характеризує наша народня пословиця „не дай Боже з Івана пана“.
Маршал Нєзабітовський — людина вельми спокійна і толерантна — дуже влучно замітив на цей виступ д-ра Лозинського, що він і його товариші не можуть брати відповідальности за політичні гріхи предків. Зате вони самі льояльно шукають згоди з Україною. Говорити сьогодні про те, що колись було, річ недоцільна. Говорім краще про те, як на будуче нам жити, щоб старих промахів не повторювати.
Ми всі з цим погоджувались. Нарада розійшлася з тим, що обі сторони мають добру волю до порозуміння. Ми мали ще зійтися для оформлення умови. Польські консерватисти обіцяли видати від себе заяву та вплинути на решту східньо-галицьких Поляків у тому самому напрямі.
З цього одначе нічого не вийшло, бо тим часом на вулицях Львова вже зачалася збройна боротьба між Українцями і польськими леґіонерами. Це витворювало таку ситуацію, що на дальші розмови не стало місця. Зрештою боєві лінії, що перегородили Львів, відрізали нас від тих польських політиків, що переговорювали з нами, а тепер опинились за польською боєвою лінією.
Нам було відомо, що польські леґіонери грозили Нєзабітовському та його товаришам „наглим судом“ за „зраду народову“, якби ці поважилися переговорювати дальше з українською стороною. Якби одначе ми були вдержали Львів, ми мали б тих консерватистів по своєму боці. Це певне, бо подібних заяв (як повища графа Нєзабітовського) з боку польських або спольонізованих дідичів-землевласників було опісля більше, навіть тоді, як Галичину вже окуповала Польща. Противниками Українців у Східній Галичині в 1918 році були не дідичі, а польські міські, „демократичні“ і соціялістичні елементи, польська інтеліґенція, буржуазія і духовенство (молодше). Не треба забувати, що на чолі польського уряду у Варшаві, який зачав з нами війну в листопаді 1918 р., стояли два галицько-польські соціялісти — Дашинський і Морачевський. Цього наші люди не розуміють та все ще говорять про „панів Ляхів“, як нашого головного ворога.
Є це переношенням того, що колись було, у 20-те століття. „Пани Ляхи“ давно вже перестали грати провідну ролю у Поляків. Зате перейняли в них провід „демократи“, „соціялісти“ чи бувші соціялісти: Дашинські, Морачевські, Вітоси (людовці), Ґрабські, Ґломбінські і т. п. Вони багато небезпечніші ніж „пани Ляхи“ так як московські пролетарії та „народні демократи“ куди жорстокіші і захланніші від московського панства.
У звязку зі згаданими оце переговорами трапився випадок, який кидає світло на те, як неповажно думали тоді в нас деякі, що їх обставини висунули на чоло.
Коли ми переговорювали з Поляками, до салі переговорів увійшов д-р Р. Перфецький і сказав д-рові Костеві Левнцькому, мені і ще декому (пошепки), що до сеймової палати увійшла наша патруля під командою старшини з наказом заарештувати всіх польських представників — наших співрозмовців. Д-р Кость Левицький доручив мені тоді вийти до передної кімнати і здержати оцей безглуздий та шкідливий вибрик. І справді, в передній кімнаті вже стояла патруля з наїженими багнетами, а їх молодий старшина збирався саме йти до кімнати нарад.
Я спитав його, чи він знає мене. Старшина потвердив. З черги спитав я, за чим він і його патруля явилися тут, як бачу в службі.
— Я маю від нашої команди наказ арештувати зібраних тут польських політиків — була відповідь.
— Маєте наказ на письмі? — спитав я.
— Ні, усний — відповів старшина.
— Це мусить бути якесь непорозуміння — сказав я. — Тут ведуться політичні переговори між нашим урядом і польською стороною і це недопустиме, щоб наше військо припинювало їх таким актом. Таке ніде не водиться.
— Я не можу входити в критику наказу — замітив старшина, а маю лиш виконати його.
— Як вояк маєте повну рацію, — сказав я. — Одначе в таких напружених ситуаціях, як ця, бувають помилки і з боку командантів. Ви зрозумієте, що ми, як влада, не можемо дозволити на щось подібне. Це, що говорю, кажу вам як член влади і з доручення влади. Щоб ви однак були оправдані перед командою, я дам вам записку, а ви пішліть її до команди та ждіть доручень. Тим часом наказу не виконуйте.
Я написав до Вітовського, що уряд уважає цей наказ невмісним та вислідом якогось непорозуміння і чекає відкликання його. Я підписався на цім листі і старшина післав його вояком до команди. Сам він остав у передній кімнаті, наказавши патрулі ждати на коридорі. Я вернувся до салі переговорів і повідомив тихцем д-ра Кости Левицького, що я зробив.
Коли за якої пів години ми розходились, ні старшини ні патрулі вже не було. Кудись зникли. Мабуть, Вітовський, відкликав їх. Чи так було справді, я не довідався, бо й ніколи про це не розпитував. В тому бурхливому часі та замішанні, події бігли за подіями лискавкою. Були сотки випадків, яких фіналу не було часу прослідити.
Розказую про цей випадок як характеристичний. Таких інцидентів роблення немудрої політики на власну руку Вітовським чи іншими старшинами було опісля більше. Вони кінчились звичайно лиш компромітацією їх авторів — але часом мали і сумні наслідки. Про це буде ще нагода розповісти.
XV.
Бої у Львові
Вже коло полудня дня 1. листопада донесено нам, що на т. зв. Кастелівці — в Політехніці і школі св. Марії Магдалини — всадовилися озброєні відділи Поляків. Остане для мене назавжди загадкою, чому Вітовський не наказав взяти оцих польських гнізд приступом.
Коли я в імені влади говорив з ним про потребу зробити це, він сказав: „Що зроблю? Не маю вільних частин..."
Що Вітовський мав замало війська, це факт. Бракувало Українських Січових Стрільців. У Львові було зразу несповна 1.000 українських крісів. І 5.000 не було б забагато. Тому треба до певної міри оправдати Вітовського за його безрадність. Вітовський міг утратити голову і попасти в розпуку. Я бачив, як він плакав. Що міг він зробити з 1.000 людьми там, де треба було кілька тисяч? Бачучи це, ми вже першого дня телефонували до Бібрки, Золочева, Бродів, Станиславова та інших міст, щоб прислали поміч. Так само післали ми вербувати охотників по селах під Львовом. Тямлю, що Броди перші прислали нам 200 хлопців. Та з них, по-правді, мало було пожитку. Сільські хлопці, ще й такі, що ні в великім місті, ні на війні не бували, у Львові тратили голову і відвагу. Якби це було на селі, в лісі, чи в полі, вони певно були б придатні, бо то їх стихія, їх окруження, де вони почуваються дома. Але у великому місті, серед камяниць, де з кожного вікна, даху, пивниці можна сподіватися серії з машинового кріса або ручної гранати, де так звані перехідні камянині, добре відомі місцевим „львовскім дзєцьом“, давали Полякам спромогу „провалитись наче під землю“ і знову виринути позаду українських позицій, наші сільські хлопці губилися та почувалися як у гадючім гнізді.
Декуди, як у Станиславові, було доволі нашого досвідченого війська. Але знову тамошні провідники задержували його в себе, боячись повстання місцевих Поляків. Була це очевидна короткозорість, бо польське повстання в Станиславові чи Коломиї не було нам стратегічно грізне. Інше натомість діло зі Львовом. Але вони — в Станиславові, чи Тернополі цього не розуміли і з поміччю не спішилися.
Між тим вже другого дня воєнна ситуація у Львові погіршилася. Польські залоги на Кастелівці через ніч очевидно скріпилися та обсадили нові точки. По стільки літах я не можу подати детайлів. Як секретар внутрішніх справ, мав я аж надто своєї праці з організуванням адміністрації краю та не міг подрібно слідкувати за розвитком воєнної ситуації у Львові.
Памятаю цю сумну історію труднощів і нерішучости з українського боку тільки в головних зарисах. Здається — було це вже 3. листопада, як Поляки обсадили св. Юр та інтернували Митрополита.
Так само не памятаю котрого — 3. чи 4. листопада, (мабуть 3-го) польські леґіонери обсадили головний залізничий двірець. Що їм це повелося, то був непростимий гріх з боку нашої команди. Взагалі, кожне воєнне потягнення Поляків вказувало, що в них був добрий, досвідчений штаб та бистрий і талановитий командант (капітан Мончинський). Супроти їхніх сміливих потягнень дефензивні ходи нашої команди зраджували брак пляну та рішучости, а незнання Львова робило прикре враження.
Ми — цебто уряд і Делеґатура Української Національної Ради — були просто в розпуці, дивлячись на те, як Поляки загортали домінуючі стратегічні позиції Львова, а наша команда не вміла тому перешкодити. Втрата Головного Двірця була одним з найтяжчих ударів для нас у самому Львові. Посідання Головного Двірця вможливило Полякам діставати поміч панцирними поїздами з Перемишля.
З цього вже видно, як непорадно і нефахово була ведена боротьба у Львові з нашого боку. Що інше було приготовити переворот, що інше перевести його і знечевя заскочити Поляків, а цілком що інше боротись за втримання столиці. Впродовж трьох днів Львів був перетятий боєвою лінією, що бігла менш-більше від так званої Гицлівської гори через Янівське і Городецьке, між св. Юром і Соймом, впоперек Єзуїтського Городу до Української Духовної Семінарії, (яку обсадили Поляки, коли зараз сусідню Головну Пошту держали наші), а опісля на Стрийське. Цитаделя була в українських руках. Положення ставало дуже складне.
Наслідком тих перших воєнних невдач ми відразу і політично ослабли. Боєва лінія, що складалася з окопів (як у Єзуїтському Городі), на площах, вулицях чи городах або з боєвих гнізд на дахах чи у вікнах домів з кулеметами, ручними гранатами і т. п. — відтяла значну частину членів Національної Ради від бази, що містилася в Середмісті при вулицях Вірменській (Команда), Бляхарській і Руській (Українська Національна Рада), Підваллі та в Намісництві (Уряд). Ось так відтяті були заступник голови Делеґатури Української Національної Ради Іван Кивелюк, посол д-р Володимир Бачинський, д-р Степан Федак, о. Теодосій Лежогубський, Митрополит Кир Андрей, о. мітрат Тит Войнаровський та багато інших. Поляки інтернували їх, а деяких (Кивелюка, Бачинського і т. д.) вивезли опісля до Домбя. Це ослаблювало українську владу, бо вся праця та відповідальність спадали на незначну групу тих, що були по українському боці боєвих ліній. Були це д-р Косгь Левицький, о. сов. Олекса Стефанович, д-р Лонгин Цегельський, д-р Сидір Голубович, д-р Василь Панейко, д-р Роман Перфецький, д-р Мирослав Здерковський, д-р Володимир Охримович та ще деякі.
Не треба забувати й того, що частина лідерів Української Національної Ради була заскочена державним переворотом у Відні та не могла вже дістатись до Львова, бо Краків держали вже Поляки, а в Угорщині була революція. Це були посли Володимир Сінґалевич, д-р Олександер Колесса, д-р Станислав Дністрянський, д-р Євген Левицький та ще деякі інші. До них належав також президент Української Національної Ради, а тим самим і президент держави д-р Євген Петрушевич.
Управа Львова і Краю лягла на плечі кількох одиниць. Українська Національна Рада від самого початку була здекомлетована.
До некорисних політичних наслідків, спричинених утворенням боєвих ліній у Львові, належало також припинення переговорів з польськими консерватистами. Відтяті від нас боєвою лінією та стероризовані польськими боєвиками, маршал Нєзабітовський та консерватисти не мали вже відваги, ні спромоги стояти в контакті з нами.
Та найбільш некорисним був сам факт, що частину Львова, столиці Краю, від першого таки дня по перевороті, держали Поляки. Значить — Українці не були всилі опанувати столиці Краю. А це знову значило, що ця столиця це неукраїнське місто. Таке враження мусіла робити ціла ситуація і справді робила, назверх, на заграничну опінію, на Антанту й Вилсона та на Версайську конференцію. Ми, політичні провідники у Львові, здавали собі справу з того і тому гляділи на безрадність нашого військового командування у Львові з найбільшою журбою. Для нас було ясно, що некорисна мілітарна ситуація у Львові незвичайно обнижує наші політичні шанси на міжнародньому полі.
Ось чому дня 3. листопада наступила резиґнація Вітовського зі становища команданта Львова. Назверх, для людських очей, Вітовський „сам зголосив“ своє уступлення задля „здоровя“ (йому спухла нога від рани, намуляної чоботом, якого, мабуть, через три дні не скидав). По правді цю резиґнацію спричинила влада критикою його командування та просто порадила зрезиґнувати. Для змякшення цієї немилої операції зроблено його секретарем військових справ, із ранґою полковника. Тільки у часах переворотів бувають такі молоді полковники.
Як секретар військових справ зробив Вітовський кілька основних помилок, які показували, що це була палка і патріотично настроєна молода людина, а не зріло думаючий муж. Тому його усунено також з військового секретаріяту та заступлено фаховою силою — генералом Курмановичем.
Взагалі — висунення Вітовського то на команданта Львова, то на секретаря військових справ було промахом, що мстився на нашій справі. Він був замолодий і замало досвідчений та замало підготований до цих становищ.
XVI.
Полковник Гриць Коссак командантом Львова
На місце Вітовського командантом Львова заіменовано бувшого командира Українських Січових Стрільців, отамана (майора) Гриця Коссака. Він перейняв команду щойно 5. листопада. Тим часом, дві добі, команду вів отаман Маринович при помочі сотника (опісля отамана) Семена Ґорука та сотника Гнатевича.
Вибір впав на отамана Коссака задля його енергії та рішучости, а також більшого досвіду. Серед стрілецьких старшин отаман Коссак не мав симпатій, через свою строгість і деколи брусоватість. Але це був рішучо вроджений командир. Він завів у команді лад та здержав дальшу експансію Поляків. Бо тим часом Поляки викурили Українців з Пошти, підпаливши її. Всю горішню частину Львова від вулиць Стрийської, Академічної, Оссолінських, Єзуїтського Городу і костела св. Анни держали вже Поляки.
Та покликуючи отамана Коссака на команданта Львова, наша влада не числилася з тим, чого ніяк не можна було сподіватися, а що одначе сталося. А саме не рахувалися ми з тим, що УСС-и можуть бути з цього невдоволені настільки, що вони зможуть легковажно поставитись до його наказів. Нам це ніколи і через голову не перейшло, щоб Українські Січові Стрільці — оці ідеалізовані, оспівані, виславлені, просто обожані Усусуси — могли поставити свої порахунки з Коссаком, як їхнім бувшим командантом вище загальної справи та вище почуття карности на фронті!
А одначе так сталося. Це, очевидно, не вина всіх Стрільців і не всіх їх старшин. Але це була вина штабу УСС під командою отамана Букшованого. Він повів фронду проти отамана Коссака. Фронда в політиці річ неприємна; у війську в мирні часи річ майже нечувана, а в часі війни та ще й на фронті — це злочин. Виявлялося, що УСС-и знаменита військова одиниця під австрійською командою, неоцінена як носії ідеї боротьби за волю України — в своїй державі були гніздом розполітикованих і нездисциплінованих амбітників, головно, коли мова про штаб.
Те про що тут говорю, є тяжким обвинуваченням. Я підношу його свідомо та вповні знаючи, що роблю і що говорю. Довкола імени Українських Січових Стрільців виробився у нас німб слави та геройської леґенди. І справедливо, якщо мова про перші кадри ідейних, самовідречених молодців, що сформувалися зараз після вибуху світової війни у формацію УСС, що боролась в Карпатах, на Маківці, на Лисоні і т. д. Але коли повстала вже українська держава, вони не дописали.
Фронда Штабу УСС проти отамана Коссака як команданта Львова пішла так далеко, що цей штаб зажадав усунення Коссака з команди. Не було ради. Уряд пішов на уступки в цій незвичайно складній ситуації, і дня 9. листопада (по 4 днях командування) Коссак мусів зректися команди. Йому дано рангу полковника та команду військової округи Стрий. На команданта Львова покликано одначе отамана Стефанова, команданта Золочева, а не отамана Букшованого.
XVII.
Серед пекла вуличних боїв
Вулиці опустілі, порожні. Вікна і брами камяниць всюди замкнені. Трамваї не ходять. Фіякрів чи возів не видно. Пусто. Здалеку, від заходу, чути лиш серії кулеметної та крісової пальби. Часом чути гарматній вибух.
Над головою щось заскавуліло, а потім гримнуло десь коло Високого Замку. Це польська ґраната. Від високого Замку знову гримнуло. Тепер виючи, летить стрільно понад наші голови на захід — український почастунок Полякам. Вулицями, що йдуть від заходу на схід — як Валова, Собіського, Руська, Домініканська, Вірменська, Куркова — небезпечно ходити. Поляки бють у тому напрямі з кулеметів десь із святоюрського горба і кулі летять як оси, бють об каміння вулиць та об мури камяниць. Пак-пак-пак — так і чути, як вони кругом вас відбиваються, часом іскри крешуть із каменя. Дивним дивом якось рідко буває, щоб поцілила когось, а ще дивніше, що як і поцілить, то не смертельно.
Незабаром звикається до тієї вічної пальби скорострілів та гармат. Особливо різко звучить пальба вночі. „Трах-рах-рах-рах — клекоче десь скоростріл. Ага! Це мабуть наші зі сойму палять по горішній частині Єзуїтського Городу. „Трах-рах-рах-рах“ — відповідає десь від св. Юра польський кулемет, а кулі долітають і на Ринок чи на Підвалля.
Але, як сказано, привикається до цього, і з належною обережністю і лиш, як конечно, люди ходять по вулицях, ховаючись час від часу в заглибини в мурах, біля брам. Часом простоїте так за примурком, чекаючи спокою, і з півгодини. Побіч вичислених вище вулиць, дуже небезпечною була та частина вулиці Чарнецького, що від бувшого Намісництва до Т-ва ім. Шевченка, та вхід до вулиці Куркової, а потім Галицька площа. Тому, що там не було охорони високих будинків від заходу, град куль сипався там кожного разу, як Поляки почали пальбу. Вночі видно було шлях кульок у повітрі, наче струю червоних жаріючих ниток.
Та там, де йшов властивий бій, гурта з гуртом, людини з людиною на життя і смерть, там було справжнє пекло. Декуди наші і Поляки обсадили сусідні камяниці. Приходить наказ викурити Поляків з бльоку. Як? Через дахи! І на дахах камяниць зачинається бій. Так звані „фаєрмури“, комини тощо, служать за охорону. Іде бій від даху до даху — кулеметами, гранатами, крісами, на баґнети! Добули наші дах та з даху хотять дістатися вниз камяниці. А там польський кулемет на сходах загородив дорогу. Він грає шалено.
— Гранатою його! — гремить команда. — „Грим! грим!“ — вибухли ручні гранати, кинуті у сходову клітку. Наші вскакують вниз, на сходи. Кілька трупів по дорозі. Кулемет розбитий. Але з коридору — на ліво, на право — стріляють Поляки. Іде бій на баґнети. І так поверх за поверхом. Хтось підпалив камяницю. Чисте пекло...
Або знову — бувало, через дахи неможливо, бо сусідня камяниця багато вища. Тоді пробити мур до сусідньої камяниці! В роботу пішли джаґани! За кілька мінут у стіні вже діра; чути через неї голоси Поляків. Вони звернули пальбу на вибиту діру. Ще треба поширити її. Джаґани дальше бють об мур. Летять цегли, тинк, курява. Прискакує наш вояк до вибитого отвору з ґранатою в руці. Кинув... Грим! Вибухла вона поза муром, в кімнаті сусідньої камяниці! Ще одна! Знову вибух, зойки. Знову джаґани в рух. Треба вибити такий отвір, щоб можна було пройти ним. Поляки також не дармують. Забарикадовують вхід до дальших кімнат, уставляють за барикадою кулемет. Пробувати пройти через вибитий отвір — це певна смерть. Ще більше ручних ґранат йде в рух. — Ось так йде боротьба за цей отвір годинами — нервова, напружена, гарячкова. Це пекло — боротьба у місті.
Не легше на передмістях. Там знову треба усувати паркани, плоти, муровані огорожі і здобувати окремі доми. Це не легше як у камяницях. Може й гірше, бо треба час від часу пробігати або переповзувати відкриті огороди, подвіря тощо. А там ворожі кулемети чешуть вогнем з вікон, з дахів, з-за рогу. І тут пекло.
Ось там, у цих боях доказувано щодня масу геройств. Треба признати, що з обох боків. Поляки бились не гірше наших. Навіть дівчата боролись у їхніх лавах. Кожної днини кружляли нові оповідання про подвиги такого-там смільчака на Янівському, то знов іншого в будинку Головної Пошти.
Одного ранку дізнались ми, що наспіли охотники з Великої України під командою отамана Долуда. Скоро той Долуд став малощо не мітичним героєм.
Хто він був, оцей отаман Долуд, звідки саме, яке його хресне імя, якої „партії“ чи поглядів, що з ним опісля сталось — не знаю. І тоді у Львові ніхто, мабуть, не знав нічого ближчого про нього. Отаман Долуд — пострах Ляхів, очайдух, що сміється смерті у вічі, готовий на найнебезпечнішу бравуру — от і все, що ми знали. Він і остане мітом. І варта він того — оцей Долуд. Бо це був не лиш вибух шаленої степової козацької енергії. Таким вибухом були і Зелені, Махни та інші „отамани“ з 1919 та 1920 років. Але оцими Зеленими і Махнами не будемо величатись. Натомість Долуд, хоч його воєнні практики нам, Галичанам, часом здавалися надто вже „степовими“, мав ідею — і то високу, дуже високу ідею. А це була ідея соборности України.
Придніпрянці з правила партикуляристи. Україна в їхніх очах це Наддніпрянщина. Галичина, Буковина, Закарпаття — це щось ніби українське, ніби ні. „Так з ними, як і без них, мовляв, нема чим так дуже журитись“. Очевидно не всі вони такі. Є немало із соборницькими поглядами. Але, в загальному, це ми, Галичани, є саме політичними соборниками. Всяку політику робимо, маючи, на увазі Київ, ідею однієї України — навіть коли робимо свою галицьку політику. Через те галицька політика така вперта, така безкомпромісова, аж до абсурду. Україна це для нас одна Україна. І так само було з тим Долудом. Для нього Україна була одна — чи це Київ, Харків, Катеринослав чи Львів.
Коли там у Києві, в оцю тяжку годину думали, як Гетьмана валити, як між собою битися, коли Січові Стрільці у Білій Церкві під командою Коновальця (Галичани!) — махнули рукою на Львів і Галичину, Долуд прибув десь із чорноморських степів до Львова — там, де ішла боротьба за українську землю, за стару столицю Льва і Юрія. Звідкіля в нього зродилось то сильне почуття єдности? Звідки він зрозумів, що таке Галичина — не знати. Долуд остане тихим героєм української соборности. Степовий орел, що доказує чудес геройства, наставляючи буйну козацьку голову за український Львів!
XVIII.
„Перемиря“ і „переговори“ з львівськими Поляками
Серед тих боїв проголошувано час від часу перемиря, цебто припинення боротьби на кілька чи кільканадцять годин. Претекстом для перемиря були завжди якісь „переговори“ з польською стороною — тепер уже з „Комітетом обивательскім мяста Львова“, не з консерватистами. А оцей „комітет“ стояв знову у звязку з польським командантом Мончинським.
Кажу, ці переговори були лише претекстом, бо ми не брали їх серіозно, а так само лукавили Поляки. Обом сторонам ходило про проволоку, бо обидві почувались непевними. Ми були за слабі, щоб викинути Поляків зі Львова, а вони заслабі викинути нас. Обидві сторони ждали на якусь поміч — ми на Січових Стрільців, на інші частини з краю, чи на поміч з Великої України, а польська сторона на поміч Кракова, чи з Варшави. Для них вона прийшла, для нас — ні.
З української сторони — з боку різних „політиків“ при склянці чи при чорній каві — нераз чути було наївні голоси, що „через оці переговори ми втратили Львів, бо Поляки тим часом діставали поміч“. Оце одна з тих багатьох наївних балаканин, що їх повно кружляло між непоінформованими. До таких пустих балаканин належить „качка“, що „Українці були б здобули Львів, якби не наші старшини та члени влади, що мали жінок і дітей у Львові та не казали стріляти на Львів“. (Це відноситься вже до дальших місяців, коли Галицька Армія пробувала назад здобути Львів). Всякі такі балачки це звичайні видумки, або злобних людей, або таких що не знають, у чому значення і суть стратегічного бомбардування.
Безпідставним є теж закид, що львівські переговори спричинились до скріплення Поляків та до упадку Львова.
Перш усього вони були і для нас корисні, бо наші крайно втомлені вояки могли відпочити й переспатись кілька годин.
Не можна ж від однієї тисячки людей вимагати, щоб вони безупину день і ніч стояли в огні. Це понад людські нерви й сили. Треба їм було дати передих. Зрештою сама команда просила нас зробити перемиря. А до того в перших днях ми ждали на УСС-ів. А що польська сторона так само рахувала на проволоку й якусь поміч, то й годилася на переговори, й сама давала до них почин.
Значить — ціла ситуація у Львові в тих листопадових днях дасться схарактеризувати старою польською пословицею: „Злапал козак Татаржина, Татаржин ґо за леб тржима“. Українці зайняли Львів, а Поляки собі — й одні одних, як то кажеться, тримали в шаху. Де була причина того й чия це була вина, я вже сказав ясно кілька разів. Не треба того щераз повторювати. Оця дуже складна мілітарна ситуація якраз приневолювала нас і Поляків до цих „переговорів“. Треба одначе сказати, що коли переговори з консерватистами зараз у перших хвилинах після перевороту могли мати рацію та могли в разі опанування нами Львова — принести позитивний вислід (а саме признання української держави східньо-галицькою шляхтою і взагалі консервативними Поляками), то ці другі переговори з заступниками львівських демократичних Поляків, що збройно виступили проти нас, не мали виглядів. Це було лиш обопільне обдурювання.
Щодо предмету переговорів, то з української сторони пропоновано Полякам, щоб вони евакували Львів, при чому ми їм гарантували свобідний та почесний (зі зброєю) вихід із Львова в сторону Перемишля до Польщі. Поляки знову пропонували, щоб ми признали їм окрему „зону“ (полосу) у Львові, що вони її мали б право держати, аж поки у Версалі не рішиться доля Галичини, зокрема Львова. Або знову пропонували вони, щоб ми признали їм „кондомініюм“ (співвласництво) міста Львова на спілку з нами.
Очевидно — вони відкидали наші пропозиції, а ми їхні. То взяло часу часом дві-три конференції, поки пропозиції відкинено. Переговори знову переривалися, а бої продовжувались.
Самі дійсні переговори відбувалися пізніми вечорами, властиво ніччю (десь між 10 — 12 годиною вночі), звичайно в будинку „Міського Касина“ при Академічній вулиці, а часом, раз чи два, в будинку Земельного Банку на Підваллю. З нашої сторони на ці переговори висилано теж мене (д-ра Лонгина Цегельського) і д-ра Романа Перфецького. Опісля, коли д-р Михайло Лозинський став проявляти амбіцію йти як парляментарій, посилали мене з д-ром Михайлом Лозинським. Вкінці, коли я не міг одобрити тактики та поведінки д-ра М. Лозинського, тоді висилали переговорювати д-ра Р. Перфецького з д-ром М. Лозинським.
Як ці переговори дальше йшли, не тямлю, бо я мусів виїхати на кілька днів зі Львова для організації адміністрації в краю та взагалі для інспекції північно-західніх повітів (Камінка, Радехів, Сокаль, Рава, Чесанів-Любачів), найбільше загрожених можливістю інвазії зі сторони Польщі.
Поки я ще ходив на ці „переговори“, оберталися вони довкола згаданих угорі пропозицій та, як сказано, кінчилися нічим. Але ходити на них треба було хоч би про око та щоб із тону та поведінки Поляків зміркувати їх настрій. Раз чи два стрінули ми там польського команданта Львова, капітана Мончинського. Його спокій, чемна певність себе, холодна й обдумана рішучість та фахове розуміння вартости різних точок Львова і т. п., звернули нашу увагу. Ми вичували його супрематію у польському таборі.
Вважаю тут доцільним вияснити, чому я не міг погодитися брати участь у переговорах з д-ром М. Лозинським. Ходячи на „переговори“, я держався тактики не „розкривати карт“, цебто якнайменше або взагалі не говорити про наші пляни. При тому ми з д-ром Перфецьким зберігали спокійну та коректно-чемну поведінку, наче б оце два адвокати прийшли на конференцію з адвокатами другої процесової сторони. Д-р Лозинський — що, як я раніше розказував, лаяв польських консерватистів у перших переговорах зараз після перевороту — тепер чомусь то вдарив у дуже фаміліярний та пересадно приязний, майже услужливий, тон супроти Поляків. Може йому хто з наших звернув був увагу на його невластиву грубість супроти Нєзабітовського і товаришів, і може тому д-р Лозинський хотів тепер бути „дипломатом“ і „джентелменом“. Та не бувши ні одним ні другим, д-р М. Лозинський пересадив тепер аж до несмаку та осмішував і понижував нас в очах польських парляментарів — людей зрівноважених та вироблених. Ось тут показувалося, як нам бракувало відповідних людей. Я волів не бачити його несмачних реверансів перед Поляками, тому випросився від цих „хожденій по мукам“.
XIX.
„Но мен’с ленд“ — у Львові
Та була ще друга причина, чому я усунувся від цих переговорів — і то знову в звязку з особою д-ра Михайла Лозинського. Ходити що три-чотири дні на нічні переговори з Підвалля чи з бувшого Намісництва на Академічну вулицю, не належало ні до безпечних, ні до приємних переживань. Треба було серед темної — хоч око виколи — ночі пройти пустими, як вимерлими, вулицями (Собіського або Валовою) до Галицької площі, де в неї впадає Галицька вулиця. Ніде ні одного світла, ні відчиненого ресторану, крамниці чи брами. Глухо й пусто. Лиш здалеку чути кулемет та від часу-до-часу кулі лишали вогняні смуги в темряві вулиці та черкали іскри об хідники чи мур.
Ідемо в двійку з д-ром Перфецьким скорим кроком у загадкову темряву. Мовчимо, бо вуха наші насторожені. Ану ж де яка мара-біда сховалась у брамі чи за примурком. Або й наш вояк, чуючи людські кроки, стрілить із переполоху чи на пострах у темряву.
Мрячний дощик трусить. Доходимо до Галицької площі. Там — нам сказано — стоїть наша остання стійка. Відтіля начинається „но мен’с ленд“ — кажучи воєнним американським жаргоном. Доходячи до цієї стійки, ми здалеку кличемо: „Свої!.. Свої!.. Свої!..“
Стійка, вже передше повідомлена, що ми будемо йти. Від стійки чуємо наказ: „Стій! Стояти й чекати!“ Чуємо надходячі кроки в темряві. Перед нами зарисовуються дві постаті. Одна з них блиснула на нас електричною лямпкою.
— Гасло? — питає.
Ми кажемо згори умовлене слово — часом „Київ“, то знов „Богдан“ або інше.
— Хто такий?
— Парляментарі: д-р Цегельський і д-р Перфецький. Маєте перепустити нас на переговори до Міського Касина.
— Леґітимації? Перепустки?
— Ось тут! — Ми держимо їх уже в руках.
Знов блиск лямпки і підстаршина, командант стійки, переглянув при лямпці наші перепустки.
— В порядку! Прошу йти!
Він знає нас особисто, але порядок порядком. З ним доходимо до сторожі, що стоїть за якимсь газетним кіоском. Це їх охорона. В сусідній брамі Галицької вулиці чуємо притишені голоси. Там решта патрулі, схована в сінях камяниці. Коло кіоску розпізнаємо з трудом у темряві два кулемети, накриті покривалами від дощу. Один націлений на вулицю Баторого, другий на Академічну.
— Як перейдете площу, панове секретарі, — каже підстаршина — кличте щоразу, що ви парляментарі, бо там десь є Поляки. За дня сидять аж на кінці Баторого. Там їх кулемети. Але вночі можуть підлізти ближче, або зачнуть пальбу. Прошу вважати. Треба все кликати, що ви парляментарі. А то шкода Вас, панове...
— Дякуємо, пане старший десятнику! Будемо вважати!
— От, дармо наставляєте голови, панове секретарі! Хто то видав ходити так чортові в зуби. Та вони можуть вас потемки постріляти. З тих переговорів і так не буде пожитку. Лиш ви дурите їх, а вони вас. Шкода ходу та й небезпечно...
— Це наша доля. А от ви на стійці. Також небезпечно...
— Ми що інше. Ми войсько. Хтось мусить наставити голову. А дармо то й я не наставляю і не пхаюсь, куди не треба. Хіба, що „мус“. Але вам не „мус“.
— І нам „мус“. Ваша служба військова, а наша політична. Треба виконати.
— А я за чотири роки війни не чув, щоб австрійські міністри ходили по ночах поміж фронти на переговори. Чого ж наші ходять та тільки Господа Бога досвідчають? Але як ви кажете, що так „мус“, ну то „мус“. Тільки вважайте... А тепер пождіть, поки втишиться.
Саме поперек площі рікою плили вогненні смуги від сторони готелю Жоржа в сторону Бернардинів. Це кулі. Стоїмо за рогом Галицької і чекаємо. Десь там на горбах Нового Світу тарахкоче, наче б тисячі крісів стріляли. Чекаємо. Минає може чверть години, може більше. Пальба втихла, а за тим і вогненні смуги на площі зникли.
Тепер вперед. Ідемо скорою ходою впоперек площі і кличемо: „Парляментарі! Парляментарі!“ Добігаємо до наріжної камяниці і вскакуємо у заглиблення брами. Віддихаємо.
— Приємна служба, — завважує д-р Перфецький, який, мушу це ствердити — ніколи ні на волос не завагався, коли треба було пускатись у „но мен’с ленд“ та все зберігав зимну кров.
Тепер ми були саме у найгіршій полосі. Треба було просуватися вздовж муру камяниць, користаючи з примурків брам та склепових виставових вітрин.
Ось так поволеньки доходимо до рога вулички, що лучить вулицю Баторого з Академічною (назву її я забув, чи не „Крива“ або „Крута“?). Тут — як умовлено — мають нас стрінути з польської сторони. Ми кличемо: „Парляментарі!"
— Парляментарж! — чуємо голос з вулички за закрутом. Скручуємо за ріг.
Ідемо з якоюсь постаттю пів бльоку до Касина. Всюди темно, неосвітлено. Наш супровідник стукає. Відчиняють нам браму. Входимо потемки на сходи, а потім коридором до освітленої кімнати.
Стрічаємо польських представників. Ми особисто знайомі з ними зі сойму, парляменту тощо. Зачинається розмова, як звичайно між людьми. Вони питають, чи важко було пройти. Ми жартом кажемо, що все це на правах реваншу. По двох-трьох хвилинах зачинаються переговори. Вдаємо, що ми певні себе і Львів візьмемо, але хочемо опісля добре жити з місцевими Поляками. Тому лиш говоримо з ними тепер. Вони так само хитрі. Але з деяких фраз їх відчуваємо, що вони бажають проволоки — нібито порадитись із різними своїми впливовими людьми. Вони висувають ідею „кондомініюм“ Львова або знову думку „польської зони“ (резервації), аж до міжнароднього рішення. Ми кажемо, що мусимо цю пропозицію зреферувати нашій владі. Умовляємося щодо нової зустрічі в справі перемиря — і по годині розмови розходимося. Нас відводить той самий супровідник аж до рогу вулиці Баторого. А там зачинається наш поворот через „но мен’с ленд“ із тими самими перипетіями, поки не опинились коло нашої стійки на розі Галицької. Ми відітхнули. Нерви дещо звільнені. Вертаємось на Підвалля, де на нас чекають.
XX.
До Києва за підмогою!
Дуже складне положення, що витворилося у Львові через невміння вдержати за собою результати так щасливо доконаного перевороту, казало нашій владі призадуматись якнайповажніше над способами заради, а саме, як викинути Поляків зі Львова. Ставало ясно, що для цього треба кілька тисяч свіжого, не перемученого війська, треба гармат, амуніції та треба опанцирених возів для добуття польських позицій. А дальше показувалась потреба гроша. Як уже вгорі було сказано, ми застали австрійські державні каси порожними, а те, що ми могли взяти в „позичку“ від українських фінансових інституцій, могло вистачити лиш на коротко. Вкінці треба було нам вугілля, щоб гнати міську газівню, електрівню та водопровідну систему, а так само поїзди. Останки припасів вугілля вичерпувалися.
Все це разом спонукало наш уряд звернутися за поміччю до Гетьмана України — тим більше, що офіційний титул Гетьмана звучав характеристично: „Гетьман усієї України“. Ми вважали наш край частиною України. Ми думали обєднати Галичину й Буковину з Українською Державою, як звучала офіційна назва гетьманської України. Але клопоти зі Львовом і взагалі перші гарячкові дні після перевороту не дали змоги займатися справою нашого взаємовідношення з Києвом, що вимагала серіозної розваги. З цього приводу деякі критикомани закидали галицькій владі „вузький галицький сепаратизм“ — мовляв, галицькі політики „не хотіли лучитися“ з Великою Україною. Цікаве, що ті закиди підносили саме соціялісти, отже ті кола, що валили Гетьмана. Це не перешкоджувало їм лукаво обвинувачувати нас у „галицькому сепаратизмі“. Взагалі тактика наших соціялістів була така демагогічна й лукава та брехлива, як тактика большевиків. Видно — одні й другі одного поля ягоди.
Та „обєднати“ Галичину з Українською Державою то не була така легка й проста справа, як це одним віддихом сказати або в газеті написати. Ми знали позитивно, що над Дніпром готовиться переворот, що тамошні українські соціялісти хочуть повалити Гетьмана. Нам було відомо, що московсько-жидівські комуністи по містах України тільки ждуть нагоди, щоб зробити червоний переворот. А тоді — ми це напевне знали — червона армія ввійде в Україну та що Україна попаде в анархію. Про це останньо нераз дискутували українські галицькі політики. Лучити Галичину й Буковину — будь-що-будь упорядкований край — з тим хаосом, що йому приготовляли дорогу й місце наші соціялісти, було б просто божевільною легкодушністю. За всяку ціну мусіли ми охоронити наш край від червоної дурійки та руїни. Це ясно розуміли всі галицькі й буковинські провідники — як національні демократи, так і радикали (д-р Лев Бачинський, д-р Іван Макух, Василь Стефаник, старий Сандуляк і інші). Це розуміли й деякі соціялісти (напр. Андрій Шміґельський). Не хотіли того розуміти лиш такі демагоги, як Семен Вітик, такі абстрактні резонери та доктринери як Микола Ганкевич, та деякі молодики, в яких — як звичайно — більше запалу як розуму.
Маючи все те на увазі, поки стояла цісарська Австро-Угорщина, ми воліли держатися Австрії. Це було корисніше й безпечніше, чим пускатися на бурхливі каламутні води. Ми держались „цісарської клямки“ якраз задля розумного та передуманого українського патріотизму. Ми (цебто українські парляментарні посли) рахували так: як Велика Україна вдержиться як самостійна держава, то ми матимем змогу злучитися з нею в близькій будуччині. Якже Велика Україна не вдержиться та захоплять її „червоні“ чи „білі“ (царисти), тоді доведеться думати про інші виходи з положення.
Поза тим ми з серця бажали Гетьманові успіху, бо вірили, що він одинокий може ще доконати чогось позитивного на Великій Україні. Ми старалися впливати на його соціялістичних та республиканських опонентів, щоб вони погодились із Гетьманом та помогли йому (а бодай не перешкоджували!) будувати українську державу. Придніпрянську соціялістичну інтеліґенцію (Грушевського, Винниченка, Петлюру, Мартоса, Микиту Шаповала, Ніковського, Єфремова й інших) уважали ми нездатною до позитивного державного будівництва. Одно, що їх було мало, друге — вони не мали ніякого впливу на збольшевичений міський пролетаріят, ані на міську російсько-жидівську інтеліґенцію. А третє — вони могли лиш бунтувати бідніше селянство та кидати демагогічні гасла, а не мали ніякого політичного досвіду (бо не було де його набрати) та не мали суспільної кляси, на яку могли б спертися. Це були інтеліґентські доктринери, що висіли в повітрі, люди без ніякого змислу реальности. А це найнебезпечніший ґатунок людей у кожній молодій нації. І ще одне: їхні революційні гасла все нам заносили „міжнароднім братанням з братнім русским робочим народом“ — цебто федералізмом лівого напрямку. А нам, Галичанам, федералізм із Москвою у лівому напрямку був таксамо осоружний, як федералізм всякого іншого напрямку.
Оце все були наші розважування відносно злуки з Великою Україною. Переворот з 1. листопада змінив чимало у положенні. Не стало „цісарської поли“ — як казали і кажуть різні політичні пустосвисти, себто безпечного австрійського даху, як думав кожний серіозний український політик. Ми проголосили свою власну державу і радо обєдналися б із Києвом, якби не перспектива завірюхи та анархії над Дніпром. Ми мусіли виждати, що там вийде.
І ще з одним ми рахувались, а саме з 14 точками Вилсона, які тоді (та ще в 1919 році) не були пустим звуком, а політичною реальністю. Ми знали, що наша справа вирине у Версалі та будуть її розглядати й рішати по засаді „самоозначення“, так само як чеську, польську, литовську, лотиську й естонську. Д-ра Василя Панейка (тодішнього редактора „Діла") ми саме тому зробили секретарем закордонних справ, бо він, згідно з пляном уже від вересня 1918 р., сидів із нашого дорушення у Швайцарії, де навязав деякі звязки з політиками Антанти. Тепер д-р В. Панейко лиш чекав догідного моменту, щоб виїхати до Парижу й Версалю.
Довкола нас була війна, революції або ворожі території. Одинока можлива дорога йшла на Будапешт-Відень-Швайцарію, але й та була покищо непевна. До того ми все чекали, що звільнимо Львів від Поляків і що це поправить наше політичне положення — дасть нам титул і право господарів краю. Без Львова наша справа робила назверх мізерне враження: що це за нація, що не може вдержати столиці краю?
Та тим часом положення у Львові — через відомі вже причини — погіршувалося. Кожний день закріплював Поляків у їхніх оборонних позиціях, а назверх кожний утрачений день обнижував наші політичні шанси і скріплював польські Виходило, що правду кажуть Поляки, що Львів не українське місто. А як Львів не український, то виринало питання, чи і край — бодай та частина, що між Сяном і Львовом — має політично український характер. Ми знали, що Польща претендує на ту полосу Східньої Галичини, до Буга, Бібрки (ріки) та Стрия (зі Львовом і Дрогобичем-Бориславом, цебто з нафтою). Дрогобич держали ми. Спроби місцевих польських соціялістів захопити Дрогобич і Борислав були нами зліквідовані. Але у Львові Поляки закріплювалися. Нам конче треба було висадити їх зі Львова. А до того треба було — як уже сказано — більше війська, гармат, панцирних автомобілів та гроша. Війська ми мали зразу взагалі дуже мало, бо українські полки австрійської армії стояли головно на італійському фронті. По розпущенні цього фронту (а це сталося десь коло 10. листопада) треба було хоч тиждень часу, щоб вони могли добитись до Галичини (на Будапешт-Лавочне-Стрий).
Згадане наше положення приневолювало нас звернутись до Гетьмана за поміччю, не пропонуючи покищо злуки Галичини з Україною. Ми були певні, що Гетьман поміч нам дасть, бо знали його ставлення до Галичан і до Галичини. У довірочних розмовах із гетьманськими політиками Гетьман кілька разів висловлював думку, що Галичани є надійним, державотворчим чинником, приймав Галичан сотками до державної служби, а Січових Стрільців (київських, під командою полковника Коновальця) приготовляв до ролі залоги столичного Києва. За Галичину — цебто за автономію української Галичини — Гетьман звів довгу й вперту дипломатичну боротьбу з Австрією. Все це ми знали та були певні гетьманської допомоги.
ХХІ.
Чому поміч з Києва не прийшла?
Особисто з галицьких провідників із Гетьманом найбільше знайомий був я (д-р Лонгин Цегельський). Зразу була думка вислати мене. (Опісля я жалував, що так не сталося). Але, що я мав аж надто праці з наладнуванням адміністративного апарату в краю та був потрібний на місці, рішено вислати д-ра Осипа Назарука, що разом із Січовими Стрільцями прибув із Буковини до Львова. Д-рові Назарукові додано як товариша інж. Володимира Шухевича, що був старшиною артилерії.
Як то сталося, що гетьманська поміч для Львова не прийшла та що наш посол до Гетьмана, д-р Осип Назарук, до Львова вже не повернувся, але застряг на Великій Україні, помагаючи валити Гетьмана — про це найкраще розказав сам д-р Назарук. І д-р Назарук — треба йому це признати — є одним із тих білих круків серед наших політичних діячів, що мав відвагу признатися до своїх помилок і політичних гріхів, як сам каже... в науку молодшому поколінню. Дещо до цього додав теж інженер Шухевич, хоч він знав лиш половину історії — а саме до моменту, коли д-р Назарук рішився залишити Львів на Божу волю, а самому прилучитись до соціялістів (Винниченка, Петлюри, Мик. Шаповала, Мартоса й ін.), що саме мали почати своє давно запляноване „повстання“ проти Гетьмана.
Ось тут перекажу лиш те, що нам у Львові зреферував інж. Шухевич, вернувшись із порожніми руками з Києва. Інж. Шухевич оповів, що коли наші делеґати прибули експресом до Києва (мабуть 11. або 12. листопада) та повідомили гетьманську канцелярію про свою місію, вони до двох годин були вже на авдієнції у Гетьмана. Гетьман прийняв їх дуже прихильно та випитував про ситуацію у Львові з найбільшим зацікавленням. Без ніякого надумування Гетьман заявив, що поміч дасть, але це мусить бути так зроблене, буцімто Гетьман про це не знає та начебто ця поміч пішла без його відома.
Причину цього Гетьман пояснив їм так: По упадку Австро-Угорщини та Німеччини положення України стало дуже непевне. Австро-угорські й німецькі війська виїздять з України домів. Це відчинить червоній армії дорогу в Україну. Навіть серед німецького війська повстали „солдатські совєти“, що скидають офіцерів і т. п. Гетьман мусить шукати порозуміння з Антантою, щоб вона признала Україну й помогла йому боротись із червоною Москвою. Тому він не може зачинати війни з Польщею. Галичина лежить тепер у сфері впливів Антанти і про неї будуть рішати у Версалі. Дуже можливо, що прилучать її до України, бо Антанта вже була раз признала Галичину царській Росії (т. зв. Лондонським Протоколом із вересня 1914). А що такої Росії тепер нема, а є Україна, то є надія, що Галичина буде приєднана до України, як Україна вспіє одержати визнання Антанти. Тим часом Україна не може вчинити нічого, що могло б ускладнити взаємовідносини з Антантою. Тому поміч Гетьмана Галичині не може мати офіційного характеру.
Щодо самої помочі, то Гетьман дав: 10 міліонів в австрійських коронах (на тодішній курс це було яких 2 міліони долярів), ескадру літаків, 2 панцирні автомобілі (броневики з вежами посередині й гарматками у вежі), батерію гавбиць, кілька вагонів амуніції, чобіт, кожухів тощо, та цілий загін Січових Стрільців із Білої Церкви, або й частину, якщо Січові Стрільці згодяться добровільно йти на Львів. Гетьман додав, що на видачу всього того вийдуть зараз, куди треба, довірочні накази з гетьманської канцелярії. З Січовими Стрільцями нехай д-р Назарук та інж. Шухевич говорять самі. Все те треба зробити так, наче б Січові Стрільці самі виїхали до Львова та ще й забрали зі собою, без дозволу, броневики, гавбиці і т. д. Щодо грошей, то їх виплатить Український Державний Банк д-рові Назарукові та інж. Шухевичеві.
Наші делеґати вийшли від Гетьмана захоплені. Львів урятований! Броневиками сфорсують польські барикади, гавбицями розібють польські гнізда, а около 2,000 свіжих вояків із досвідом у вуличних боях зробить решту. Львів наш!
Ось у такому настрої пішли делеґати до Українського Клюбу (при Пушкінській вулиці) на обід, де мали стрінутись із полковником Євгеном Коновальцем та іншими старшинами СС-ів, а також із Винниченком і „товаришами“. (Не забуваймо, що д-р Назарук був тоді сам „товаришем“ — хоч не найчервонішої краски, але все таки „радикалом“. А радикали вважали себе соціялістами. Молодші з них брали програмовий соціялізм радикалів серіозно. Старші радикали натомість були практичніші та поміркованіші від неодного націонала-демократа. Цілком „екстра“ табір творив серед радикалів д-р Кирило Трильовський із кількома особистими прихильниками (як селяни Гуцули, Лаврук, Крикливець, деякі студенти, провідники „Січей“ і т. д.). Це були вічеві крикуни-демагоги анти-попівського типу, яких самі розумніші радикали вважали „купою варіятів“.
Д-р Назарук належав до „молодих“ і брав свій „соціялізм“ серіозно. Чи дивно, що стрінувши Винниченка і „товаришів“, д-р Назарук зараз знайшов спільну з ними мову?..
„Товариш“ Винниченко, довідавшися від „товариша“ Назарука, за чим він із Шухевичем приїхали і що їм Гетьман дає, наче в смертельні судороги попав...
— Ви нам, товаришу, ввесь плян руйнуєте! А як же ж ми зробимо повстання без Січових Стрільців? Тут усе наладнане, щоб звалити Скоропадського, а Ви їх до Львова хочете забирати? На це ми ніяк не погодимося. Ви, як соціяліст, довжні (!!!) з нами йти, а не підтримувати оцих дрібно-буржуазних Костів, Цегельських, Федаків та інших загумінкових реакціонерів. Ви краще оставайте з нами. Ми тут робимо велику історію. Нам і так треба буде міністра преси й пропаґанди. А Вам ніхто не дорівняє. Ви їдьте з нами у Білу Церкву, Стрільців на наш бік перемовити, а не до Галичини їх забирати. Вони вас знають та вас послухають...
Совість д-ра Назарука роздвоїлася. Він зразу зацукався та став говорити, що як не прийде поміч для Львова, то він готов пропасти. Шухевич підтримав його. Він був маломовний та дуже скромний, цілком не бесідник і не полеміст. Винниченкові — людині рішучій та самопевній — не тяжко було переконати тов. Назарука та забалакати Шухевича. На їх завваги, що Львів пропаде, Винниченко нарисував їм принадливу картину переможної повстанчої армії українського селянства, що зі Стрільцями на чолі візьме Київ, а потім піде на Львів, здобуде його одним махом та викине Ляхів за Сян і за Вислу.
— Начхать нам тепер на Львів і на галицький загумінок. На Київ нам дорога! А через Київ до Львова! Ходіть із нами робити народню революцію, а не в галицькій калабані бовтатись. Ми побудуємо соборну соціялістичну українську республику, а всіх оцих Петрушевичів, Колессів та попів примусимо по-нашому танцювати. Сьогодні в світі час на революцію робочого народу, а ваша Галичина відстала від прогресу! — фантазував Винниченко.
Деякі приявні стрілецькі старшини — самі також соціялісти — поперли Винниченка. Заманений перспективами „всенароднього повстання“, міністерської теки в 40-міліоновій Україні та походу могутньої „народньої“ армії на Львів — д-р Назарук подався. З питомою йому імпульсивністю захопився цими „світлими та грандіозними“ плянами, забув про таку „марницю“ як Львів і поїхав 12. чи 13. листопада 1918 р. з Винниченком, Петлюрою, Шевцем, Андрієвським і Макаренком та з полковником Коновальцем до Білої Церкви намовляти Січових Стрільців, щоб покинули Гетьмана, признали владу Директорії та йшли на Київ. Палкі слова д-ра Назарука потягли за собою молодих стрілецьких старшин. Вони перейшли на бік Директорії.
Дня 14. листопада 1918 р. почався нещасний похід Директорії УНР на Київ, що закінчився, як відомо, архитрагічно: втратою і Києва і Львова та знищенням і безупинним дальшим нищенням підстав і джерел сили нашої нації. Д-р Назарук сам писав пізніше, що це був чисто-соціяльний бунт та що власне він сам (д-р Назарук) до чисто соціяльних маніфестів Директорії доливав національного сосу. По трьох місяцях служби при Директорії у характері міністра преси й пропаґанди, д-р Назарук розкусив, чого накоїв. Покинув Директорію, Винниченка, Петлюру, соціялістичну республику і свою міністерську посаду та вернувся до Галичини служити „загумінкові“ — але вже не до Львова, а Станиславова (і потому до Камянця Подільського, ставши ворогом придніпрянських соціялістів).⁷ У Львові всадовились Поляки.
Інженер Шухевич не поїхав з д-ром Назаруком до Білої Церкви. Бачачи свою безсильність — бо що міг зробити без Січових Стрільців, які мали б забрати броневики, гармати і т. д. до Львова — він вернувся до Львова і розповів нам, що і як сталося.
І ми були безсильні супроти цього божевілля і злочину доконаних над Дніпром. Львів треба було боронити нам самим — без будьякої помочі, тоді як Поляки діставали поміч з Варшави через Перемишль.
XXII.
Державно-творчий інстинкт галицьких мас
Можна це прийняти за певне, що якби не закріплення Поляків у Львові, Поляки з Варшави не були б посягали по Львів. Поляки тоді (1918 р.) не були такими бундючними, як вони стали ними опісля, коли поросли в піря.
Факт появи польської боєвої сили у Львові і захоплення та держання нею частини Львова зміняв ситуацію, цебто польські шанси, і сам настрій Поляків. Вони побачили, що їхні сили у Львові, а через те й їх шанси, — щонайменше не слабші від наших. А з тим, природно, зродився в них апетит на загарбання Львова.
Назовні, у Версалі, могли вони покликатися на опанування частини Львова їхніми військами. Це було також товчком для Варшави зачати війну за Львів. Склалося ще й так, що перша польська влада по розпаді Австро-Угорщини та по перевороті в Німеччині була складена в Люблині саме з галицьких Поляків. На чолі її станули два польські соціялісти з Галичини, Дашинський і Морачевський. Морачевський був навіть послом до австрійського парляменту зі Східньої Галичини; Дашинський з Кракова. Хоч соціял-демократи, вони оба були гарячими польськими патріотами, а Морачевський був навіть польським шовіністом у відношенні до Українців. Так зложена польська влада зараз відгукнулась на польський зрив у Львові та поспішила з допомогою польській залозі у Львові під командою Мончинського. Оця поміч могла іти трьома шляхами: з Перемишля просто до Львова, з Ярослава через Любачів на Раву Руську або з Томашова на Белз і Раву Руську. Ми — значить — були загрожені від північного заходу і заходу.
До того ще, оця північно-західня смуга складалася з наших найменше свідомих і найслабше зорганізованих повітів (Рава, Белз, Чесанів, Любачів, Синява тощо). Всякі мої спроби получитися з ними телефонічно були безуспішні Наша влада у Львові не знала, що там діється. Доходили глухі слухи, що польські війська з „Конґресівки“ зайняли Белз чи Любачів, або знову, що польські сили посуваються з Ярослава через Сян на схід. Не памятаю вже, звідки саме, але тямлю, що з котрогось із згаданих повітів дійшло до нас благання, щоб хтось із центру приїхав зорганізувати і піддержати їх. Разом із тим наспіли до нас — а саме з Радехова, Холоєва і з Белза та мабуть ще й зі Сколього перші вістки про непорозуміння, надужиття, крадежі державного майна та акти самоволі з боку деяких молодих старшин.
На нараді секретарів (цебто кабінету міністрів) рішено, щоб я поїхав у ті повіти, провірив зажалення, завів лад де треба, піддержав їх на дусі, зорганізував, де треба, оборону та якнайскоріше вертався до Львова і склав звіт раді державних секретарів. Мене вибрано для цього завдання з двох причин. Перше, я добре знав ті повіти (Камінка-Радехів, це мої родинні сторони, а Чесанів-Любачів-Ярослав — це була моя бувша виборча округа, з якої я послував у парляменті), та всі наші провідні люди з тамтих сторін знали мене особисто як одного з довголітніх організаторів нашого політичного руху. Дальше — це вже була, сказати б, традиція висилати мене з такими дорученнями туди, де треба було скоро рішатись та вжити натиску — і де інші нерадо їхали. Чималу ролю грало, мабуть, і моє залізне здоровя та деяка відвага пускатись у невідоме. Отже виставлено мені спеціяльне уповаження, що давало право необмежених доручень та рішень у згаданих вгорі повітах. Не памятаю вже котрого саме листопада пустився я автом, гостинцем на Винники-Задвіря-Камінка, до Радехова і т. д.
Як виглядав тоді край поза Львовом і що там діялося? Тут розкажу дещо такого, що може і є дрібницею, але що дає картину того, як формується салю собою життя в країні в часах політичних революцій. Ось так, їдучи на Винники-Задвіря, в кожній місцевості при вїзді і виїзді з неї, а так само на важніших роздоріжжях, мене затримували стійки, декуди в військових австрійських одностроях; але звичайно були вони по-сільському одіті, неозброєні, а тільки з добрими палицями. Всі вони мали синьо-жовті опаски на рамені, а деякі носили на грудях „бляхи“ сільських поліцаїв чи присяжних. Переглянувши мою леґітимацію, вони салютували та пускали мене в дальшу дорогу. Деякі знали мене особисто чи з віч, чи з фотографій, уміщуваних по часописах і календарях. Всі випитували про положення у Львові, про що я їм — з деякою обережністю — коротко розказував, запевнюючи, що з Поляками зробимо лад. Тоді я сам ще вірив, що Київські СС-и допоможуть Львовові.
Я знов випитував їх, що чувати по селах. Вони запевнювали мене, що всюди тихо, лад і спокій. Поляки по дворах, містечках, тощо принишкли, сидять тихо по домах, не показуються. Всюди урядують українські війти (сільські начальники); де був війтом Поляк, він зрікся, а Українець перейняв владу. Як я спитав, хто їх наставляв, відповідали: „самі себе настановили“, або „читальники настановили“, „свідоміші господарі порадились між собою і настановили“ і т. д. Значить — була це самостійна, спонтанно зроджена сітка місцевої влади. Ніхто її зразу згори не організував, бо і часу не було на це. Сама себе та влада наставляла. Свідомі, чи менше свідомі села діяли в однаковий спосіб.
Глядів я на цих обгорілих від сонця і вітру вояків-жандармів чи сільських старшин-селян з попідстриганими вусами, в сіраках чи кожухах, підперезаних „очкуром“, з палюгою в руці та з „бляхою“ на грудях і синьо-жовтою опаскою на рамені — а в душі щось грало величного тріюмфального марша, аж груди розпирало...
— Оце нарід! Оце свідомість! Оце дисципліна! Це державно-творча сила галицької землі! Тут кожне село само подбало, щоб українську владу на місцях настановити, береже ладу в себе та — як видно по їхньому повному респекті для мене, як державного секретаря — тільки й чекає наказів від центральної української влади. А покищо самі автоматично все так роблять, якби це центральна влада їм згори наказувала.
Так! Бо в них самих була невидима українська центральна влада. Нею була — від десятиліть вщіплена в них українська ідея, національна дисципліна, довіря до свого проводу. Не пішли на марно літа праці — все це писання в часописах, обіжниках „Народнього Комітету“, його брошурках, всі ті віча, наради, зїзди, маніфестації, промови, читальні, Січі, Соколи, кооперативи і т. д. і т. д. Оце нині бачу плоди цієї праці. Оці здисципліновані селяни, одушевлені ідеєю своєї держави, серіозно га статочно будуючи її у себе, в своєму селі — це була та скала, що на ній можна було певно будувати.
Ось так — усюди стрічаючи місцеву українську владу — я доїхав до Камінки. Вступив подорозі до „староства“, а властиво не вступав. Наш повітовий „комісар української держави“, суддя Роман Петрушевич (молодший брат президента д-ра Євгена Петрушевича, а мій товариш з гімназії і з Академічної Громади) саме виходив, коли я заїхав перед староство. Додам, що на старостві маяв синьо-жовтий стяг. Комісар Петрушевич присівся до мене, і ми разом поїхали до мого батька, о. Михайла Цегельського, що був головою всіх українських установ та предсідником „Української Повітової Національної Ради“ — новоутвореної політичної установи, зложеної з провідних Українців повіту. Ця установа заступила Раду Повітову, а навіть більше як те. Вона перейняла владу від австрійських староств, заіменувала нашого повітового „комісара“ (суддю Петрушевича), ввела українського комісара у місцевому міському маґістраті, видала перші розпорядки і т. д.
На цих „Українських Повітових Національних Радах“ також можна було робити знамениті студії над державно-творчими здібностями галицьких Українців. Щоправда — закладання їх наказано згори (Українською Національною Радою) ще в жовтні і надано їм характер та компетенцію повітової національної керми й репрезентації. Але те, як вони себе всюди самі зорганізували, як самі захопили владу, встановили екзекутивні органи (повітових „комісарів української держави"), поліцію чи жандармерію і т. д., втримали авторитет — це дійсна епопея державного будівництва.
Коли так нераз передумую минуле та згадую ті дні, стають мені перед очима наче живі всі, мені особисто добре знайомі, місцеві провідники, мужі ідеального патріотизму, чистого як кристаль характеру, повні самопосвяти, без зависти, амбіціонування — оці священики, адвокати, лікарі, судді, вчителі, управителі наших банків, торгівель, кооператив, поважні міщани та статочні селяни. Я їх усіх знав чи то з так званих „Українських Народніх Зїздів“, чи з „Ширших Народніх Комітетів“, чи з моїх численних організаційних поїздок по краю, чи знову з віч і нарад під час аґрарних страйків, боротьби за виборчу реформу, в часі виборів, на Січово-Сокільських здвигах і т. д.
Майже всі „повітові комісарі української держави“ — це були мої однолітки, товариші з університетських літ, з Академічної Громади, з „Молодої України“ (тайна організація молоді з 1900 рр. і т. д., що обіймала кілька тисяч університетської і середньошкільної молоді). Вичислити їх імена?.. Сотки їх, тисячі...
Всі ті Петрушевичі, Герасимовичі, Бриковичі, Брилинські, Білинські, Матковські, Нагірні, Метеллі, Вахнянини, Королі, Фолиси, Федаки, Кормоші, Драгани, Старухи, Дикі, Гарматії, Мохи, Думки, Кивелюки, Макухи, Ґоруки, Рондяки, Бачинські, Кульчицькі, Городецькі, Голубовичі, Левицькі, Ганкевичі, Горбачевські, Романчуки, Стефановичі, Реваковичі, Лежогубські, Мохнацькі, Галущинські, Сембратовичі, Масляки, Тарнавські, Січинські, Дольницькі, Цегельські, Дзеровичі, Заячківські, Нижанковські, Бобикевичі, Яворські, Бурачинські, Огоновські, Гладиловичі, Заклинські, Крушельницькі, Целевичі, Темницькі, Сінгалевичі, Старосольські, Попелі, Поповичі, Стоцькі, Ясеницькі, Сандуляки, Окуневські, Озаркевичі і сотки інших родів. Хотілося б їх усіх назвати, золотими буквами їх імена записати — тих предтеч і тих будівників української держави. Пів століття праці двох поколінь не пішло намарне.
В кілька днів після перевороту в околицях, куди була вже українська влада, був лад, працювала державна машина. Якось так складно, однодумно те все йшло, неначе б один мозок усім тим керував. Вони всі знали себе, шанували себе, довіряли собі, не завидували один одному, льояльно попирали друг друга. Лиш у кількох виїмкових повітах треба було допомогти місцевим людям, установлюючи їм „комісара“ згори. Позатим усюди вони самі це зробили, а мені, як державному секретареві внутрішніх справ оставало лиш прийняти їх вибір до відома і формально затвердити установлену вже повітову владу. Була це дійсно самостійна влада, що зродилася автоматично з нутра самого громадянства — влада не з загального голосуванням і не з накинення, а з добору, з вибору найкращих. А ті, що переймали і виконували її, робили це не для амбіції, зиску чи для хліба (платні зразу ніхто не брав) — а для святого обовязку, для народнього добра й для дійсної служби справі.
В цілому моєму досвіді за перші два місяці як секретар внутрішніх справ західньо-української держави (потім я став був секретарем зовнішніх справ, а ресорт внутрішніх справ перейняв був знаменитий адміністратор д-р Іван Макух (поміркований радикал), я стрінувся лише з одним-одиноким повітовим „комісарем української держави“, що не виправдував себе на цьому становищі.
Годиться також піднести й те, що ми мали кілька „повітових комісарів української держави“ з бувших москвофілів, як комісар Радехівщини, інженер Р., та комісар Гусятинщини, суддя Ґижовський і ще дехто. Саме оці бувші москвофіли показалися найльояльнішими слугами-урядовцями української держави та знаменитими адміністраторами. Вони самі виявили безоглядну дисципліну супроти центральної української влади, а в своїх повітах уміли вдержати авторитет української влади і лад. Обсервуючи їх, я зрозумів, скільки позитивного було в наших „старорусинів“. Вони змалку виростали в ідеях монархізму, льояльности, послуху, дисципліни й державности. Це ввійшло в їх мозок, душі і кров. Як повстала українська держава, вони показалися найкращим матеріялом на адміністраторів.
Першим повітом, де я дійсно мав що „інспектувати“ та полагоджувати, була Радехівщина, якої комісар, згаданий уже інженер Р. (бувший москвофіл чи „старорусин") спричинив між іншим мою поїздку своїми рапортами до влади про відносини в його повіті. З другого боку на нього вплинули доноси, що це „москвофіл“, що „ворожо ставиться до українського народу“, а „боронить Ляхів“. Згори зазначу, що ці доноси виявилися брехнею кількох типів, яких небаром опісля віддано під суд за крадіж державного майна. Наш „комісар“ — чесний наскрізь чоловік — стояв їм у дорозі й вони хотіли збутися його з повіту.
Приїхавши в Радехівщину, я перше всього заїхав до голови Української Національної Ради — о. Петрушевича в Холоєві (середущого брата президента), довголітнього організатора колись москвофільського повіту. Отець Петрушевич поінформував мене, що інженера Р. зроблено тому комісаром, бо не мали під рукою правника, але він показався першорядним адміністратором. Коли я спитав о. Петрушевича, скільки правди в доносах проти цього комісара, о. Петрушевич заручив, що інженер Р. є льояльним урядовцем української держави. Він одначе не потурає анархічним вибрикам кількох молодиків — старшин і цивільних, які демагогічно підбурюють селян до граблення дворів, а самі на спілку з якимись московськими Жидами перепачковують цілими возами державні припаси з військових магазинів за близький кордон, на територію Великої України, де це крадене добро продають на свою користь. Докладні дані про це дасть мені сам комісар.
Коли наступного дня я нагло зявився разом з о. Петрушевичом у Радехові в старостві, зійшлася екзекутива повітової Української Національної Ради та явився комісар. В їхній приявності я предложив ті донесення, що ми їх мали. Ціла екзекутива потвердила інформації о. Петрушевича, а комісар дав короткий, ядерний та ясний образ відносин у повіті та звіт із того, що зарядив. Рідко коли в житті я чув такий діловий і звязкий реферат. Це видно був чоловік діла, практичний, серіозний, розумний, енергійний. З того засідання списано протокол, що його усі приявні підписали. З черги комісар і приявні члени повітової Української Національної Ради предложили мені вичерпний матеріял щодо згаданих уже старшин, їх „здєлок“ із державними магазинами, їх підкопуванням авторитету комісара, аґітацію і т. д. Імен їх не тямлю. Один із них (чи не Сивуляк або Сивула) — як я чув опісля в Америці — опинився потім у Канаді як „большевик“. Не маючи юрисдикції над військовими, я лиш взяв увесь той матеріял та курєром того ж дня післав до Львова Вітовському. За кілька днів — як я опісля дізнався — приїхала військова слідча комісія зі Львова, провірила діло, заарештувала тих старшин і поставила перед суд. Їх засуджено й здеҐрадовано. Мушу однак додати в користь нашого старшинства, що я не знаю подібних випадків у нашій, галицькій армії.
Згадане засідання взяло нам цілий день. На ніч приміщено мене у дворі графа Генриха Бадені-я, якого будинки були переважно зареквіровані ще Австрією, а тепер нашою державою. Рано я мав їхати дальше на Кристинопіль до Сокаля. Коли я рано встав, льокай графа Бадені-я приніс мені лист від цього графа, який просив мене про розмову.
Генриха Бадені-я знав я добре зі сойму (він був послом, як і я). Як його небіжчик батько, Станислав, бувший краєвий маршал, так само Генрих Бадені належав до тієї групи консерватистів, що — в противенстві до „подоляків“ — шукала зближення з Українцями і йшла часто назустріч нашим культурним та національним змаганням. Належали тут Бадені (Станислав і Генрих), Шептицькі, Дідушицькі, Тустановські, Нєзабітовські, Сапіги, Сангушки — як бачимо — переважно українські роди. До війни — в 1913 і 1914 роках — було помітне зближення тих консерватистів до Українців. Багато заважив у тому світлий приклад Митрополита Шептицького. Як я те сам чув від декого з тих панів, вони вважали Митрополита прикладом для себе.
ХХIII.
Стріча зі земельним маґнатом
Наше побачення з графом Бадені було цілком приватне. Ми стрінулися на подвірї та, проходжуючись по просторому парку, вели дуже цікаву розмову. Оберталася вона довкола питання: що ми (український уряд) зробимо з великою посілістю?
Граф Бадені признав, що земельна реформа в користь малоземельних селян є політично конечна, але вважав, що економічно це шкода для держави, а соціяльно — це лиш тимчасова зарада. Вона розвяже соціяльну сільську проблему тільки на одно покоління. Якби навіть усю управну панську землю розділити між безземельних і малоземельних селян, то це справи не врятувало б. Селяни зискали б яких 25 процент більше землі. Замість пересічно 4 і пів морга, селянські господарства мали б пересічно 5 і три четвертини морга, що є все ще грубо менше ніж мінімум самовистачального селянського господарства.
— Ви знищите, панове, — говорив він — нас, велику посілість, а земельного питання не розвяжете. За двадцять літ будете мати знову аґрарну революцію — тим разом проти вас. Суть речі в тому, що в нас забагато народу хоче жити з ріллі; в тому ціле лихо. Дивіться на Чехів або Німців. Там місцями велика земельна власність більша як у нас, а аґрарної проблеми нема, бо надмір сільського населення відійшов до фабричних міст. Як ви, панове, хочете врятувати українську державу від соціяльних потрясень, мусите створити великий промисл. Не можна землі дробити до китайського абсурду...
Я мусів признавати рацію цим виводам, спертим на статистиці та на здоровій обсервації. Але я замітив, що земельну реформу перевести мусимо, щоб бодай на час помогти безземельним і малоземельним селянам. Інакше земельна революція з Великої України перекинеться до нас. А вже заспокоївши селян, можемо творити промисел.
— Як ви думаєте творити промисел, коли ви самі хочете завдати йому смертельний удар?.. — відповів на це граф Бадені. — Якщо заберете в мене землю, всі мої броварі й ґуральні стануть, бо не буде звідки взяти хмелю, ячменю, жита та бараболь. Селяни не доставлять, бо малоземельний селянин не продукує на ринок. А заберете мені ліси, то тартаки й паркетарні також стануть. Я веду раціональну лісову господарку. Натомість селянські громади зроблять з моїми лісами те, що зробили зі своїми, громадськими. Знищать їх. Мене зруйнуєте, броварні і ґуральні впадуть, ліси знищите, держава втратить доходи, які я плачу в податках, а селяни зискають по півтора морґа поля на родину. Пхнете ввесь край узад. Маючи землю, ліси, броварі, я маю кредит і можу зачати нові промисли — наприклад скляні гути або прядільні. А зведете мене на жебри, то хто вам зачне який промисел? Селяни, ксьондзи чи адвокати?.. Частину землі, яку вже мусите брати, беріть вкінці і поділіть між селян. Але лишіть нам стільки землі, щоб ми могли вести броварі й ґуральні. Та лишіть нам ліси й тартаки. Це лежить в інтересі краю, держави й загалу. Руйнувати наш рільничий та лісовий промисел для самого лиш гасла „земля селянам!“ — це нонсенс, це короткозора політика. Тим більше, що селян цим і так не поставите на ноги. Не аґрарної революції нам треба, а упромисловлення країни!..
Признаючи в душі виводам графа Бадені-я рацію, я одначе витягнув ще один арґумент, а саме національно-політичний.
— Признасьте, пане графе, — говорив я — що Ваша верства була ворожа нашій національній емансипації. Такої верстви не маємо чого щадити.
— А ви знову — говорив граф вели проти нас соціяльну, класову боротьбу і нищили нас як класу. Яке їхало, таке здибало. І ми завинили, і ви завинили. Ваш національний рух був зразу неконструктивний, підшитий гайдамацтвом, а потім соціялізмом. Як ми могли з ним симпатизувати? Але з Просвітою, Кооперативними Союзами, Торговцями, Музеями, Науковим Товариством я симпатизую, і де можу підпираю. І мій небіжчик батько так само робив — самі це добре знаєте. Зрештою, признаю, що українська політика в останніх літах стала і поміркована, і конструктивна. Тому і між нами, землевласниками, зачалась ревізія поглядів і політики. Якби не війна, то в новому соймі, ви — заступники українських селян — і ми, східньо-галицькі землевласники, утворили б разом один аґрарний табір проти міських заступників — вшехполяків та соціялістів. До цього йшло, самі це знаєте...
Це було вірно. На таке заносилося. Але я не хотів подати виду, що ми так легко підемо на згоду. Тому я замітив, що земельна шляхта нам злишня.
— Помиляєтеся, пане міністре! — зачав знову граф. — Наша верства здасться Україні. Ми маємо знайомства й родинні звязки в світі, маємо освіту й товариську культуру, маємо імена та майно. Ви ж мало кого маєте відповідного для закордонної служби. А ми на те як сотворені. І певно будемо льояльно служити Україні, бо це буде тоді наша держава, як і ваша, своя хата. Ми ж собі самим не вороги. Як хочемо встоятися, мусимо бути пожиточні, льояльні і вірні Україні. Це ясне...
Ми саме проходили крізь гумно з кінськими стайнями. Проти нас надїхав на чудовому перегоновому „арабі“ молодий старшина, яких 21 — 22 літ віку. Спіцрута в руці, папіроска в зубах, задиркуватий погляд — він проїхав повз нас, не поздоровивши.
— Де цей хлопець такого коня вирвав? — спитав я.
— Та це мій найдорожчий, расовий, перегоновий кінь, вартости яких 10,000 корон, — відповів з усміхом граф. — Тому два дні він забрав його собі, ані не спитавши мене. Я вчора переказував йому, що дам йому одного з моїх верхівців, аби не цього, бо то делікатний кінь. Він не вміє обходитися з ним і збавить дорогоцінного, рідкого перегоновця. Але де там! Казав мені доповісти, щоб я попрощався з тим конем. Я боюся, щоб однієї гарної днини не забрали цього коня закордон. Тоді „пиши, пропало“. Що ж робити?.. Революція.
Надійшов саме наш повітовий комісар, кажучи, що бричка для мене до Кристинополя готова.
— Хто цей старшина? — спитав я комісаря, показуючи за ним.
— Саме один із тих, що про них ми вчора говорили, — була відповідь. — Практичний комуніст, хоч смаркач: що твоє, то моє... У своєї держави, що лиш повстала, обкрадає магазини, а в графа араба забирає на власну руку.
Я попрощався з графом, обіцюючи йому, що дамо правну охорону всім льояльним горожанам, та сів із комісаром на бричку, що надїхала. Їдучи, ми обмінялися увагами на тему графа, араба, магазинів, старшин і т. д., та згодилися, що треба буде коротко взяти цих розперезаних молодих людей, а то вони лиха накоять. При старостві комісар зліз із брички і ми попрощалися. Я поїхав дальше, маючи про що роздумувати подорозі.
Додам на цьому місці, що на початку 1923 року цей же граф Генрих Бадені проводив зїздові кількохсот землевласників із західньо-українських земель у Львові, і цей зїзд подавляючою більшістю ухвалив, що українська держава є історичною конечністю та що Східня Галичина є її частиною. Це було яких два місяці перед рішенням „Ради Чотирьох“ (Франція, Італія, Бельгія і Великобританія) з 13. березня 1923 р., яким Східню Галичину признано Польщі.
XXIV.
На лівому боці Бугу
Коли я біля Кристинополя великим мостом переїхав Буг та сів у поїзд до Сокаля, я завважив, що настрій тут інший, як на схід від Буга. На стації пусто й у поїзді пусто. Я забув згадати, що я лишив державний автомобіль у Радехові та відіслав його до Львова, бо подорожування ним показалося непрактичне. Шофер не був певний, чи по дорозі найдемо бензину, а до того тяжкий автомобіль уже в Холоєві, як тільки ми зїхали з мурованого гостинця, попсувався. Щоправда, шофер із місцевим слюсарем направили його, але я не хотів більше ризикувати.
Я взяв одначе з собою жандарма, що мені його додала команда у Львові для охорони. Жандарм — плечистий, рослий і з марсовим виглядом, але коли раз дійсно треба було його охорони, цей грізний Марс показався неймовірним боягузом. Про це ще розкажу. Ми оба були чи не одинокі пасажири в поїзді.
До Сокаля я дібрався вечором. Повідомлені телефонічно зібралися члени повітової Української Національної Ради, повітовий комісар і т. д. Хто ним був, не можу сьогодні пригадати. (Чи не суддя Ріпецький?). Одинокого, кого тямлю з них, це Драгана з Тудоркович, повітового кошового Січей і команданта яких 200 людей нашої міліції. Драгана я знав від 18 років, а от забув його хресне імя. Це був заможний, інтеліґентний, енергійний селянин-радикал, але в практиці був гарячим прихильником д-ра Євгена Петрушевича, бувшого організатора, а опісля посла цього повіту (пізнішого президента держави). Моя приязнь із Драганом зачалася ще 1900 року. Як один із лідерів Молодої України і фактичний видавець друкованих у Львові брошур Р.У.П. (Революційної Української Партії з Великої України), я мав обовязок допильнувати перепачкування цих брошур (часом і 20,000 та більше), а також зброї і вибухових матеріялів „товаром“ — на Велику Україну. Це було в 1900, 1901 і пізніших роках. Ми помагали тоді й російській соціял-революційній партії, якої визначні та голосні опісля члени (Карпович, пізніший атентатчик на премєра Боголєпова, і Каляєв, замаховець на великого князя Сергія, та інші) проживали в 1900 і 1901 рр. у Львові і були моїми особистими знайомими. Для пачкування мали ми три дороги: з Сокальщини в Грубешівщину, зі Збаражчини в околиці Кремянця, та коло Скали через Збруч. Я налагоджував із Драганом у Сокальщині та з Яцком Остапчуком у Збаражчині. Дорогу на Скалу налагоджував Володимир Темницький (соціял-демократ). З того часу з Драганом ми були приятелями.
Драган був знаменитий сільський музика. Як такий, він їздив часто через кордон у Грубешівщину грати на весіллях, празниках і т. п., знав пачкарів, граничних стражників і т. д., знав дороги, ліси і т. д. Це послужило нам у пачкуванні літератури та зброї. Драган переводив це знаменито. Ніодного транспорту не виловлено. Опісля я стрічав його на вічах, нарадах, січово-сокільських здвигах тощо, чи в Сокалі, чи у Львові. Як сказано, була це енергійна натура, трохи навіть брусувата. З вигляду і певно з походження він був Сербом або Чорногорцем. На це вказує сербська назва його села (Тудорковичі), його сербське родинне прізвище (Драган), його зовнішній вигляд (рослий, сильний, чорноокий і з сильним чорним вусом та смаглявий) і його палкий темперамент.
Тепер Драган був домінуючою постаттю серед якось заполоханих патріотів у Сокалі. Вони не були певні себе. Вони чули про якісь польські збройні сили в Люблині і надіялися їх леда день у Сокальщині. Одинокий Драган був спокійний. Ціла розмова велася довкола способів оборони Сокальщини. Детайлів не тямлю. Памятаю лиш, що Драган був певний себе та сподівався до двох-трьох днів мати 600 до 800 охотників-міліціонерів із бувших Січовиків, вояків на відпустках і т. д. Були там два-три молоді старшини, що обняли команду тієї збройної сили. Але я бачив, що дійсним командантом є Драган. Він і дотримав слова. Оборонив повіт, поки не утворився правильний український фронт, що сталося аж коло Нового Року.
Із Сокаля я пустився дальше залізницею на Белз до Рави Руської. Поїзд знову був пустий, неопалений, неосвітлений. Шиби у вікнах повибивані. Лізе поїзд раком. Змучений нарадами, враженнями, дорогою і холодом, я переважно спав. Між тим упав глибокий сніг. Я збудився на якійсь стації. Коли я вийшов на коридор, побачив мого марсового жандарма, що вийшов з іншого переділу.
— Де ми? — спитав я.
— В Белзі.
— Довго ми тут стоїмо?
— Вже годину.
— А чому?
— Льокомотива пару робить.
Висів я з поїзду та пішов на стацію спитати, коли рушимо. На стації темно, лиш одно світло блимає. Урядник, якийсь заполоханий Українець, сказав, що рушимо негайно, як буде досить пари. Питаю, чи є дещо зїсти. Урядник прикликав якусь закутану в хустку дівчину, з величезними, мабуть, татовими, чобітьми, і вона за якої чверть години принесла кілька на камінь зварених яєць, соли та чорного кислого хліба. Заплатив я (австрійськими коронами, бо українські гроші ще не ходили в нас) та поніс ці „делікатеси“, щоб поділитися з моїм „ангелом хоронителем“. Коли я ввійшов до вагону, мій жандарм „замельдував“ мені „послушно“, що якісь „ревізори“ забрали мою валізку і велике, урядове футро з „шопів“ (канадійських „прачів"), яке мені дали з намісництва на дорогу.
— Які ревізори? — питаю.
— А ось вони знову йдуть, — каже мій дурень-жандарм.
З другого вагону коридором надійшли два рослі мужчини, літ 25 до 30, у футряних куртках та кашкетах.
— Ви що за один? — вірвано питаю першого з них, що якраз підійшов близько.
— Ми-ми-ми тут ревідуємо... — була відповідь.
Я бачив, що він бреше.
— Леґітимація! — закомандував я і в тій хвилині витяг із кишені мого пальта бравнінг.
— Та... та... та... ми не знали, хто ви... Ми не теє...
— До переділу! — закомандував я — бо стріляю!
Як опарений він скочив у переділ (сепаратку), а я одним довгим кроком за ним, держучи його дальше під грозою бравнінґа. В дверях переділу я боком глянув на жандарма. В нього, видно, вернувся марсовий дух, бо його кріс понизився дулом у напрямі другого драба, що стояв у кінці коридору.
— Де футро й валіза?! — крикнув я.
— В першій сепаратці, — відповів мій драб.
— Принеси їх тут! — закомандував я знову другому драбузі. — Підіть із ним! — кинув я до жандарма.
За хвилину валіза й футро були на коридорі. Мій жандарм підняв їх і на хвилину спустив свого драба з ока. Як лискавка зник він за кінцевими дверми і вискочив з вагону.
Я казав жандармові взяти мої речі до нашого переділу, а опісля поставив його на коридорі та казав пильнувати злодія, щоб не втік. Сам я вийшов на стацію сказати урядникові, щоб прикликав поліцію заарештувати драба. Урядник заполохано сказав, що до поліційної станиці далеко. Вони тут так господарять уже від трьох днів у поїздах, — додав він — а я не маю як їх спинити. Небезпечно...
— Що це за один? — питаю.
— Якісь заволоки з „Крулєства“. (Так традиційно називали російську Польщу, що була через кордон). Урядник радив мені, щоб я забрав тих волоцюг із собою. Оце тобі на! Міністр внутрішніх справ, ще й на „інспекційній турі“, має возитися з драбами! Та я видів, що урядничина просто труситься з ляку зачинати собі з драбами.
— Добре, — сказав я. — Я заберу його. А ви пускайте поїзд.
По яких 20 хвилинах цей урядник повідомив мене, що можемо їхати. Я ввійшов назад до поїзду і застав таку сцену: Мій жандарм хропів у куті вагону сном блаженних, схилившися на футро й валізу, наче на подушку. Його кріс з наїженим багнетом зсунувся з його колін на землю. А за драбом і місце застигло... Поїзд рушив. Я не будив жандарма. „Народній міністр“ — бачите — має серце для „народнього жандарма“. Я глядів на марсові вусища, на кріпку будову цього добродушного ведмедя. Що з ним робити? Певно має десь жінку, дітей та господарство. З Рави вишлю його назад до Львова. Пощо мені його тягти зі собою? Як з ним, так і без нього...
Та по цім моїм жандармі з перших днів по перевороті ніяк не можна судити нашої жандармерії, яку ми мали вже в половині грудня 1918 р. (в півтора місяця після перевороту!). Була це справжня жандармерія першої якости! Зорганізував її до пів місяця отаман (майор) Михайло Федитник.
*
Десь у половині грудня я, як секретар внутрішніх справ, якому підлягала жандармерія, заприсягав у Тернополі перший вишкіл отамана Федитника — 1,200 мужа. Це була жандармерія! Інтеліґентна, енергійна, патріотична, знала закони, реґулямін і своє завдання — підпора й сторож ладу, закону й державного авторитету.
Бачу їх: стоять випрямлені на „позір“ лавами. Якби це вчора було. Синьо-жовті кокардки на кашкетах. Тисяча двісті сторожів права і державної влади! Тисяча двісті сердець вірно відданих Україні, службовиків до стрижня костей. Тисяча двісті пар очей впялених у мене, що в тій хвилині був для них уосібленням влади! Тисяча двісті уст, що повторяли присягу служити вірно — та хоч би й ціною життя — Україні та її владі! А отаман Федитник, сам видно зворушений повагою моменту, випрямлений як струна перед фронтом, голосно й ясно „доносить послушно“:
— Ексцеленціє! Перший баталіон української жандармерії — 1,200 мужа! До наказу!..
Це не то, що в Белзі, на опущеній стації, у порожньому, темному поїзді...
Замічу, що титулу „ексцеленції“ для державних секретарів у нас не вживали. Але п. Федитник був твердим службовиком австрійської школи. Він знав, що в очах його жандармів „державний секретар“ — це якась невідома величина. Жандармам „секретарі“ (громадські, магістратські, повітові) не імпонували. Що інше „ексцеленція“. Бо ексцеленція є ексцеленція... Жандарм відразу зрозумів „з ким діло“... Тому я з імпровізованої номінації отамана Федитника став „ексцеленцією“...
А геть потому — і „ексцеленція“ і отаман тиняються по Америці. А де ж тих 1,200 жандармів, перших жандармів української держави?.. Більшість, мабуть, у могилах — від Львова по Київ та Одесу. Чимало також на чужині. Перші жандарми української держави — Слава Вам!
XXV.
На західне пограниччя...
Коли я добився до Рави Руської — вже не тямлю. І не багато з того тямлю, що там робив. Нічого надзвичайного не застав. Відбулася нарада з тамошніми лідерами та комісаром української держави; з наради я бачив, що самі лідери стараються завести лад та виробити авторитет українській владі, але населення повіту, відстале і пасивне, не виявляє належної активности. Довкола того оберталася дискусія. Поскільки собі пригадую, провідником на місці був д-р Дурделло. Хто був комісаром української держави, не тямлю. Вони також побоювалися інвазії польських збройних сил від Томашова та готовили міліцію на випадок польського походу.
Давши потрібні інструкції щодо організації влади, я поспішно виїхав до Любачева, бо відтам повідомляли, що кожної хвилини сподіються Поляків або з півночі — з „Крулєства“, або зі заходу, з Ярослава, через Сян. У Раві Руській були якісь австрійські магазини з вибуховими матеріялами (екразитом тощо). З них узяли кілька пачок екразиту та доручили відділові 20 молодих вояків поїхати поїздом до Сорокова над Сяном та висадити тамошні мости на Сяні в повітря. Вони їхали тим самим поїздом, що я — тільки в сусідньому вагоні. З пачками екразиту поводилися вони як з пачками цукру. Цього екразиту вистачало б рознести на порох цілий поїзд. Ось так ми їхали ціліську ніч із Рави Руської до Любачева черепашиним ходом. Пізніше я довідався, що машиніст був Мазур, завзятий Поляк. Він, мабуть, знав, що везуть наші хлопці й куди — та навмисно так їхав.
Коли ми вкінці приїхали на стацію Любачів, і я з командантом наших „екразитників“ висів із поїзду, я завважив, що машиніст зіскочив із машини і скоро побіг на стацію. Я тоді не приписував тому ніякого особливого значення. Опісля зрозумів, що воно було інакше. На шляху перед стацією я стрінув двох знайомих мені Українців — одного залізничника, а другого міщанина з Любачева. Я знав їх, бо впродовж кількох літ я був парляментарним послом із Чесанівщини-Любачівщини-Ярославщини і знав Любачів дуже добре. Я обїхав був тоді цілий повіт, знав усіх провідних священиків, світських інтеліґентів, міщан і селян у десятках місцевостей.
Ці мої знайомі були „стійкою“, поставленою на стації на те, щоб мене зустріти. Вони мене поінформували скорими, нервовими реченнями, що місцеві Поляки сподіються польського війська кожної хвилини, що нашим комісаром є нотар Кокуревич, та що наші міщани з Любачева і з Олешич утворили міліцію. Додали, що місцевий начальник стації, завзятий Лях, має звязки з польськими силами в Ярославі телефоном і через залізничників Поляків. Звернули мені також увагу, що машиніст поїзду, яким я приїхав, — завзятий вшехполяк. Але є на стації також урядники Українці. Мене дещо здивувала непорадність місцевих людей, зрештою прекрасних патріотів. Не було між ними душі — директора українського банку, Козоріза, чоловіка енергійного, першої кляси організатора. Він був ще десь при австрійському війську.
Треба було мені дати якісь зарядження. Перш усього, щоб екразит доїхав до Сорохова. Не подаючи виду, що я що-небудь знаю або підозріваю, я ввійшов до бюра начальника. У начальника був машиніст. Оба якось зніяковіли. Я був сам. Вояки, що везли екразит, залишилися в поїзді, а командант їх у почекальні. Я сказав, хто я (вони мусіли мене з видження знати, бо я нераз приїздив до Любачева), себто подав мій урядовий характер — і запитав, коли поїзд піде до Сорохова-Ярослава. Дещо дрижачим голосом, але таки по-польськи, начальник відповів, що поїзд не поїде, бо Ярослав не дає знаку, чи шлях вільний.
— Поїзд мусить відійти за пять хвилин, — сказав я спокійно, наче не зауваживши нічого. — Прошу його пустити без проволоки.
— Я маю свої інструкції, — каже по-польськи начальник стації. — Якщо Ярослав не відповідає, я не можу випустити поїзду зі стації. Правда, пане машиніст?
Машиніст, очевидно, потвердив це.
— А я вам наказую зараз пустити поїзд. Ви, машиніст, на машину!
— Я не можу ламати моїх інструкцій, — заявляє далі по-польськи начальник, хоч його голос тепер тремтів.
— На машину! — закомандував я машиністові.
Він миттю зник. Залишився сам начальник.
— Ви з тим моментом звільнені зі служби, — сказав я до нього. — Де ви живете?
— В тому самому будинку над бюрами, на поверсі, — я, моя жінка і діти.
— Ви інтерновані в своїй хаті до дальшого зарядження. Ідіть зараз нагору і вам не вільно сходити вниз та з ніким стрічатись. Остерігаю Вас, що нарушення цього мого наказу скінчиться для вас тим... — і я підніс револьвер.
— Добре, пане міністре, — вишепотів начальник. — Кому маю передати урядування? Я маю тільки одного телефоніста.
Я знав, що телефоніст був Українець.
— Телефоніст буде вести стаційну службу, сказав я і закликав його з другої кімнати.
— Пане телефоніст, — сказав я. — Передаю вам начальництво стації. Дотеперішній начальник суспендований та інтернований у своїй хаті. Йому не вільно виходити з помешкання. Ви відповідаєте за стацію. Щоб тут ніхто вам не мішався. Пускайте поїзд до Сорохова!
За хвилину поїзд до Сорохова (цебто в сторону Сяну й Ярослава) рушив. Одинокими його пасажирами були ті наші вояки, що везли екразит. Перед відїздом я підійшов до машини разом із нашим молодим хорунжим, що був „командантом поїзду“ та сказав до машиніста:
— Пане машиніст! Ви маєте слухати в усьому пана хорунжого і вести машину згідно з його наказами. Якщо ви, як Поляк, не хочете вести машини, то можете злізти і йти собі геть. Паляч поведе машину!
Я знав уже, що паляч був добрим Українцем, та що він готов був вести машину в разі потреби. На моє здивування, Мазур-машиніст заявив, що поведе машину. І повів. Потому одначе виявилося, чому. Він мав у Ярославі родину та хотів дістатися туди.
Як допровадив поїзд до Сорохова, покинув машину і зник. Там уже через Сян мав близько додому. Коли за яких шість годин поїзд вернувся назад до Любачева, вів його паляч, а вугілля докидував один із наших вояків.
Мимоходом кажучи, нашим екразитникам не вдалося висадити в повітря мосту на Сяні. Не будучи фахівцями в тому ділі, вони якось зле підкладали міни, наробили багато гуку, легко ушкодили одно прясло моста — і на тому їх виправа скінчилася, бо не стало їм екразиту.
Тут, так само як у Львові й у Перемишлі, виявився брак фахівців у воєнному ділі. Політичний переворот ми вміли перевести взірцево; захопити зненацька касарні, жандармерію, уряди — ми вміли. Це все була справа доброї організації. Але наші перші мілітарні операції були жалюгідні. Чи то у Львові, чи в Перемишлі, чи під Ярославом. Ми не вспіли знищити мостів на Сяні, що можна було зробити негайно по перевороті, і тими мостами опісля з легкістю ішла польська інвазія на нас. Обсада головної команди у Львові і взагалі військового секретаріяту малодосвідченими людьми, заважили в тім. Ми спартачили цілу мілітарну справу з самого початку, і це мало потому рішальний вплив на дальший розвиток польсько-української війни. Замість фронту на Сяні, ми мали його від самого початку у Львові. І політично, і мілітарно нас це відразу поставило в некорисне положення.
Вертаючись до самого оповідання, скажу, що в міжчасі як наші вояки їздили до Сорохова висаджувати міст, я поїхав до міста (Любачева), де відбув нараду з місцевими патріотами та з нашим „комісаром“, нотарем Кокуревичем.
Настрій їх був дуже мінорний. Вони мали відомості, що зараз за границею — яких тридцять пять кілометрів на північ від Любачева — збирається більша польська сила та має ось-ось рушити на Любачів. Наші в Любачеві мали може яких 30 озброєних міщан та студентів. І то все. Я бачив, що Любачів з його прекрасним міщанством, а так само Великі Очі, пропащі, як ми зі сходу не вспіємо прислати підмоги на час, цебто впродовж кількох днів. Я був певний одначе, що тієї підмоги не буде скоро, бо я бачив, як східні і південні повіти не мали зрозуміння для положення у Львові та не спішили з поміччю для Львова. Тим менше можна було сподіватися підмоги для загрожених північно-західніх районів Галичини.
Все, що я міг зробити, було порадити їм зібрати разом до Любачева, всі порозкидані по селах відділи міліції — яких 200 рушниць разом, та старатися силою відперти Поляків вразі наступу. Я обіцював прислати їм зі Львова двох-трьох старшин, як командантів.
З тим я і відїхав — по кількагодинному побуті у Любачеві — тим поїздом, що вернувся зі Сорохова, та поїхав на Раву Руську-Камінку Струмилову-Підзамче до Львова. Я поспішав до Львова скласти звіт про загрожені терени Любачівщини та Равщини і про слабий стан нашої організації на цих теренах, пропонуючи поміч для них.
Звіт я склав, потребу порятунку для цих прикордонних повітів представив я з усією вимовою, що її мені дав Господь, але все це надармо.
Команда у Львові (полк. Стефанів) сама задихалася від недостачі сил, а полк. Вітовський, як секретар військових справ був безсилий. Де лиш яких 50 чи 100 хлопців прийшло зі Золочева чи відки інде, все це йшло скріпляти надщерблений фронт у самому Львові. Помочі для Рави і Любачева так і не вислано, а за кілька днів прийшла вістка, принесена утікачами з Любачева, що дві доби по моєму побуті у Любачеві, явився там сподіваний військовий загін та зайняв Любачів. Місцеву українську міліцію частинно роззброєно і взято в полон, частина втікла на Схід. Нашого комісара Кокуревича Поляки заарештували, збили до безтями та вивезли. Що з ним дальше сталося, не знаю.
Мені ця доля Любачівщини ніколи не сходить з тямки. Скільки разів пригадаю її собі, щось у грудях скиглить. Я знав цих гарних людей і я бачив їх тяжке експоноване положення власними очима. Я старався про поміч для них та в тому безголовї, що було зразу у військових справах не міг я нічого зробити. Ми видали Любачівщину на поталу.
XXVI.
Крадькома зі Львова за поміччю
Наше положення у Львові погіршувалося з дня на день.
Десь коло полудня 21. листопада 1918 р. наша військова команда повідомила уряд, що Поляки вспіли якимсь способом захопити горби на Личакові (східня дільниця Львова) та зайняли Личаківський залізничий двірець. Як це могло статися, це досьогодні є для мене загадкою.
Наша військова команда повідомила нас, що одинокий вихід зі Львова залишився на Підзамче. Вихід на „жовківську рогачку“ непевний та кожної хвилини може бути перетятий. Взагалі положення представлено нам розпучливим. Рада державних секретарів ухвалила тоді Львова покищо не покидати, але створити експозитуру поза Львовом, і вона повинна взяти фактичну керму в краю та зорганізувати військову поміч для Львова з краю. Цю місію доручено трьом членам уряду, а саме д-рові Сидорові Голубовичеві, що був державним секретарем судівництва, д-рові Василеві Панейкові, державному секретареві закордонних справ, і мені, Д-рові Лонгинові Цегельському, державному секретареві внутрішніх справ. Їм доручено негайно виїхати зі Львова дорогою, яка буде найбезпечнішою, та якнайскоріше дістатися до Золочева чи Тернополя і звідтам організувати мілітарну поміч для Львова, та в міру конечности організувати нову владу.
Було це десь коло години 3-ої по полудні, 21. листопада, як ми попрощали інших членів влади і з дому під числом 7 на Підваллі пустилися в дорогу. Ми навіть не пішли до дому попрощатися з родинами, або взяти валізку з найконечнішими речами. Як стояли, так і вийшли. Я мав у кишені пальта свій бравнінґ. Мої товариші й цього не мали.
Живучи у Львові 30 років, я знав кожний закамарок чи стежку довкола так званого Кайзервальду, Знесіння, Кисельки, Кривчиць, Лисинич, Пасік і т. д. Тому я мав показувати дорогу. Вулицею св. Войтіха (що біжить коло Лисої Гори в сторону Знесіння і Кайзервальду) ми дійшли до крутої доріжки, що спускалася стрімголов до Знесіння, а потім Знесінням до головної вулиці на Схід. Я плянував за яку годину доброго ходу дістатись до залізничого шляху коло Підборець, а там уже чи залізницею, чи підводою до Задвіря, чи до Красного. Нас остерігала наша команда, що на Кайзервальді можуть вештатись польські патрулі з Личакова.
Зачинало сутеніти, коли ми виходили зі Знесіння, не стрінувши на вулиці живої душі. Коло останньої хати стояв одначе якийсь чоловік, видно місцевий, наче поставлений на сторожі. В хаті не світилося. Я знав, що цю частину Знесіння замешкують Поляки.
— Ви мовчіть, а я буду з ним говорити, — сказав я півголосом до моїх товаришів, коли ми спокійно, рівною ходою підходили до цього чоловіка.
— „Добри вєчур“, — зачав він сам, хотячи очевидно втягнути нас у розмову.
— „Добри вєчур“, — відповів я. — А куди тут найкоротша дорога до Задвіря? — почалася між нами розмова, далі по-польськи.
— Панове не зі Львова? — запитав він здивовано.
— Та йдемо зі Львова, але ми не львівські люди. Ми з Буська. Бої затримали нас у Львові і годі було вирватись до дому. Поїзди не ходять, мусимо йти пішки. Я в Буську при податковому уряді, — вигадав я, щоб збудити в нього довіря. У хутряній куртці й шапці я дійсно виглядав на податкового урядовця, або маґістратника.
— А ці панове? — допитувався „обиватель“, показуючи на моїх сопутників, що відійшли в міжчасі яких 30 кроків уперед.
— Також із Буська, — кажу. — Один учитель, — думаючи про тонкого як тичка Панейка, — інший з бровару Баденього.
Говорячи з „обивателем“, я тим часом сам зорієнтувався, де ми є. Яких 10 хвилин ходу від нас видно було залізничий насип та залізничу будку.
— Чи це залізничий шлях до Задвіря? — запитав я „обивателя“.
— Так, але ви мусите вважати, бо в цій будці Українці, — підкреслював „обиватель“.
— Ми не військові, — відповів я і пустився в дорогу. За яких 10 хвилин ми вже виходили на насип, до будки. Нас зустрів молодий хорунжий, командант стійки, що там стояла. Він пізнав мене.
— Я обсервував вас, пане после, через льорнету, як ви розмовляли з тим Поляком при виході з села, але я вас із так далека не пізнав. Ви маєте щастя. Там, у тій хаті, сидить відділ яких 20 Поляків. Як ви їх піддурили?
Я переказав йому мою розмову з „обивателем“ та розповів йому коротко про наш плян дістатись якнайскоріше до Красного.
За хвилину я вже розмовляв телефоном із начальником стадії у Красному. Це був Українець, дуже гарна людина і я стрічав його опісля нераз, їздячи в урядових поїздках через Красне. На жаль, я забув його імя. Він повідомив мене, що висилає з Красного льокомотиву з двома „теплушками“ і за яку годину-півтори вони будуть біля нашої будки. („Теплушкою“ називали на Великій Україні вагон для транспорту худоби й коней, в який вставлено для огрівання залізну піч, опалювану вугіллям або деревом). Він додав, що тим поїздом їде д-р Дмитро Левицький, (що потім був головою УНДО та української репрезентації у соймі в Варшаві). Начальник стадії сказав мені також, що на Східній Україні вибухла революція проти Гетьмана...
XXVII.
Гість із Києва
За яку добру годину надїхала заповіджена льокомотива. З однієї із „теплушок“ виладовувано якусь амуніцію, а з другої зліз мій знайомий, д-р Дмитро Левицький. Він був дещо молодший від мене, але ми приятелювали.
Як австрійський резервовий старшина, він попав був у російський полон у 1915 році і його заслали до Туркестану. Там він познайомився з тамошніми Українцями. По вибуху революції (1917) д-р Дмитро Левицький брав участь в організації Туркестансько-Західньо-Сибірської Української Національної Ради і зїзду, в якому взяли участь коло 2,000 делеґатів зі Західньої Сибірі та з Туркестану. Д-р Дм. Левицький був предсідником цього з'їзду. В 1918 році, за Гетьмана, приїхав до Києва та став секретарем Українського Національного Союзу, цієї саме соціялістичної організації, якої головою був Володимир Винниченко та яка підняла повстання проти Гетьмана.
Д-р Дм. Левицький знав мої погляди про дійсний стан взаємин між Гетьманом і українською соціялістичною інтеліґенцією. В довірочних розмовах признавав він мені рацію, що найкраще було б, якби Гетьман вдержався, але все додавав: „але Гетьман не вдержиться, бо його змете революція, як лиш Німеччина й Австрія захитаються“.
Числячи на те, він держався Винниченка, хоч сам не був соціялістом. Опісля (1919) Директорія винагородила його за це посадою посла Української Народньої Республіки в Копенгазі (Данія), де він урядував до 1921 року.
Цей саме д-р Дм. Левицький вітався тепер з нами.
— А куди, Дмитруню?.. До Львова?.. Спізнився три години — додав я тихцем. — Ми саме пішки зі Львова та їдемо дальше на Схід. Як хочеш, пробуй дістатися до Львова, а ні, то їдь з нами. Найдеться робота і для тебе.
Я розповів йому коротко про положення у Львові. Я бачив, що все те було для нього несподіванкою, що його глибоко вразила. Він був певний, що ми держимо Львів кріпко.
— Оце, Дмитруню, — додав я, — плід політики Винниченка та Стрільців і твоєї... Якби тому тиждень прийшла була з Києва поміч, яку Назарукові давав Гетьман, ми не стрічалися б тут на шляху, як утікачі з галицької столиці. „Das ist der Fluch der bösen Tat“ (це є проклін злого вченку) — закінчив я фавстівською сентенцією Ґетого.
Дм. Левицький, „Віденець“ із виховання (бо у Відні кінчив університет), знав німецьку літературу і розумів глибокий змисл цих слів, які й виявились трагічним пророцтвом.
Д-р Дм. Левицький розповів мені з черги, що сталося в Україні, що Січові Стрільці ідуть на Київ, узброюючи маси селян, що повстанням керує Директорія з пяти членів (Винниченко, Петлюра, Швець, Андрієвський, Макаренко), що Петлюра є головним отаманом, а при ньому є Галичани — Коновалець, Мельник, Черник, що д-р Назарук є „міністром преси і пропаґанди“ і т. д.
А чого ж ти покинув своїх однодумців? — хотілося мені запитати д-ра Левицького. Але я здержався. Я здогадувався, що або д-р Дм. Левицький не вірить в успіх Директорії і він з нею розійшовся, або його післали до нас, до Львова, з якоюсь місією. Я знав, що одвертої відповіді не дістану, тому і здержався зі запитанням. З дальшої обсервації я дійшов до висновку, що місії він ніякої не мав, а щось попсувалося між ним і Директорією. Може це д-р Назарук зайняв його місце в ласках Директорії, бо д-р Дм. Левицький ані темпераментом, ані енергією, ні вимовою, чи пером, не дорівнював д-рові Назарукові. Д-р Дм. Левицький мав чимало здорового розуму та був людиною товариської оглади, а такі прикмети, під час революцій звичайно не поплачують, тим більше в Українців.
Довго не надумуючися, д-р Дмитро Левицький рішився не пробувати дістатись до Львова, але прилучився до нас.
Тим часом на дворі цілком стемніло. Було коло 7-ої чи 8-ої години вечора. Нам дали знати, що в недалеких Лисиничах є якась розбита наша сотня з Личакова чи звідкись, що там нема старшин та що дехто з тієї сотні намовляє інших дезертирувати та їхати домів.
Ми чимскорше пішли до села. Подорозі до читальні, чи може до громадського дому, стрінули ми тамошнього війта, нашу дуже гарну людину, що її знав я особисто. Він розповів нам що і як, та додав: Промовте, панове, до них! А я тим часом казав уже бабам варити добру вечерю для тих хлопців. Як наїдяться, наберуть духа. Хлопці, може, зо дві доби нічого не їли.
XXVIII.
„Загублена“ сотня
Коли ми зблизилися до великої групи вояків, до них промовляв саме якийсь десятник (капраль), віком яких 35 літ, сам, видно, селянин. Простими хлопськими фразами він лаяв тих, що хотіли втікати. Два смолоскипи освічували місце зборів.
— Куди втечеш, йолопе? — говорив він, стоячи на підвищенні. — Ти гадаєш, Лях тебе не знайде за маминою запаскою? Прийде він, с... син, і до твого села, бовдуре, та корову тобі забере, коня забере, твою дівку тобі забере.
— Я залишаюся тут, а хто з вас козак, а не киселиця, залишайтесь зі мною. Я тим часом переймаю команду, кілька піде на патрулю розвідати, де решта нашої сотні зі старшинами, а решта буде спочивати, бо ви дві доби не спали.
Ця промова мала очевидний ефект на вояків. Почорнілі, покриті потом змішаним із брудом, з горіючими очима — вони видно, потребували провідника, що саме знайшовся. Так і видно було, що піддаються його команді. Кілька лише збоку гляділо ще „вовком“, а один з них крикнув: „А де наші офіцери? Повтікали, а нас покинули на Божу волю“.
— А ти видів, що втікали? — вкинув десятник. — Не бреши, як не видів. А ти не втік?.. Вони десь там на Личакові, а може вже й небіжчики. Розвідаємо, то будемо знати.
В тій хвилині ми виступили з темряви на більш освітлене місце. Війт, що був з нами, виступив на середину, і сказав: „Пане десятнику! Ті панове — це члени нашого уряду зі Львова. Оце посол д-р Цегельський, а то посол д-р Голубопич, а це редактор д-р Панейко. Вони мають сказати слово до вашої сотні, бо я бачу, що ви тут найстарша ранґа, отже ви є командант!
Десятник миттю зорієнтувався. — „Позір!“ — залунала його гостра команда. — „Хлопці, позір! Ви знаєте, хто буде говорити до вас? Це наш посол і міністер пан д-р Цегельський. Слухайте бесіди!"
Я став на підвищенні побіч десятника. Перші мої слова зверталися до нього. Я з розмислом, щоб скріпити його авторитет, подякував йому за дозвіл промовити до сотні та ще раз чи два з натиском назвав його „паном командантом“. Я підкреслив енергію і рішучість, почуття обовязку та патріотизм цього десятника і візвав сотню повинуватися його наказам.
— Під його проводом вернетесь на позицію. Перше одначе дістанете добру вечерю, яку тутешнє село вам зготовило, а потім переспитеся та відпочинете. Тим часом патрулі розвідають, де інші наші частини і що сталося з вашими старшинами — чи вони попали в полон, чи де ще на позиціях. А як між вами є такі, що хотіли б іти геть, домів, то це нерозумно, бо як ми не стримаємо Ляхів у Львові, то вони потім підуть дальше — і до Красного, і до Золочева, і до Бродів і до Тернополя чи Бережан. Ліпше їх тут стримати. Ми їдемо на Схід старатися, щоб тамті повіти прислали поміч для вас. Витримайте ще кілька днів, а поміч прийде. Тоді перемога буде наша. Тут є між нами д-р Дмитро Левицький, що саме приїхав із Києва, з Великої України. Він вертається тепер назад до Києва та буде старатися про поміч із Великої України — гірко брехав я, показуючи на д-ра Левицького, що на таке моє діктум, лиш кліпав очима.
І він і я, оба ми знали, що на Велику Україну рахувати значило будувати на піску. Але я мусів вживати всякого сяк-так правдоподібного арґументу, щоб скріпити мораль цієї сотні. І я осягнув свою ціль. Згадка про добру вечерю — і про відпочинок зробила „добре враження“, обіцянка помочі із Сходу так само; це видно було по очах. А згадку про Київ та Велику Україну зібрана кругом громада селян привітала окликами „Гурра! — Гурра!“ Настрій очевидно піднісся. Здезорганізована товпа вояків замінилася знову в карну сотню — лиш без старшин.
— А тепер, — докинув я, показуючи на десятника — хлопці слухайте вашого команданта. Пан начальник цього села хоче Вам сказати також слово.
Війт повідомив у кількох словах, що вечеря для сотні готова. Десятник вів себе вже як дійсний командант:
— Хлопці! Не підемо чей до вечері, як череда, а як військо! Позір! Збірка!
Вмить сотня стояла витягненою лавою перед ним.
— Раз, два, три, штири, — раз, два, три, штири і т. д. — рахував чвірки, йдучи вздовж фронту. За хвилину чвірками помашерувала сотня під його командою на вечерю. А нас запросив війт на гостину до своєї хати.
Може за якої півгодини дали нам знати, що старшини цієї сотні знайшлися, а властиво, що вони знайшли сотню, прийшовши з недобитками та з кулеметами з Личакова.
Ми і так не могли засиджуватись. Скінчивши отже скоро вечерю, ми пішли ще до читальні, де гостювала сотня. Два чи три старшини, змучені, почорнілі, заболочені, саме милися, щоб засісти також до вечері — та розказували уривчасто, що сталося. Поляки якось вспіли відтяти їх із частиною сотні від решти, що залишена без старшин та здезорієнтована, серед осінньої нічної темряви, відступила до Лисинич. Це була та „розбита сотня“, що ми її застали, і що я до неї промовляв. Вночі, користаючи з темряви, старшини з рештою сотні пустились також у сторону Лисинич, сподіваючися натрапити на свою сотню. І натрапили.
Ми розповіли їм коротко про те, як десятник охоронив сотню від дезорганізації та спитали, що думають робити.
— Дамо хлопцям чотири-пять годин спати, а досвіта, заки зазоріє, вертаємо на позиції, на Личакові. Тепер і так темно, хоч око виколи. А головне — хлопці потребують спочити.
Ми попрощали їх та гостинного війта й селян, поспішаючи до нашого „поїзду“, що ждав на нас. За якої півгодини ми вже дрімали в огрітій „теплущі“, їдучи до Красного.
Я думав про те, який може бути звязок між панікою в нашій команді у Львові, і оцією сотнею з Личакова, що опинилася в Лисиничах. Звязок, очевидно, був. Поляки якимсь чудом зробили несподіваний наскок на Личаків; може дістались там із Стрийського, через Залізну Воду та Погулянку, полями та лісками, знаючи всі стежки та доріжки. Заскочена тим наша сотня подалася; частина її боронилася на горішнім Личакові, хоч відтята від міста, а більша частина опинилась аж у Лисиничах, де ми її стрінули. Оце все в очах нашої команди в центрі Львова (у Народнім Домі) виглядало як оточувальний маневр Поляків і викликало панічний настрій, що найшов вислів у звіті до уряду, що положення критичне й урядові треба покидати Львів. Тому нас вислали зі Львова, а ми знову стрінули несподівано цю сотню, що спричинила паніку. Між цією сотнею і командою у Львові не було, очевидно, звязку.
Думки плили за думками. Мені було ясно, що зачинається тяжка, затяжна боротьба. Я бачив, що наша політична організація доросла до завдання, але мілітарно ми не дописуємо. Ми не вдержимо Львова. А як втратимо, тяжко буде відобрати. Привиклий думати політично, я зрозумів відразу, що втрата Львова пересуджує долю Галичини. Утрата Львова матиме фатальний вплив на становище до нас Антанти, Вилсона, Версалю й на опінію світу, Чи я коли побачу щераз наш Львів?..
Для мене особисто почалась довга блуканина. Від цієї днини я не був більше у Львові. Як залишив хату 21. листопада 1918 року, так і донині не маю більше дому.
Між тим наше положення дальше погіршувалося. Наша армія знесилилась морально й фізично в поході на Київ (осінь 1919). Петлюра, шукаючи помочі Польщі, зробив це коштом Галичини. Зрікся її в імені тієї України, з якою ми на Софійській Площі (в січні 1919) злучилися... Большевицька Україна зреклася і собі Галичини в Ризі в 1921 році. З тими „зреченнями“ в руках, Польща вимогла на Антанті Галичину для себе (в березні 1923 року).
Фатальний ланцюг політичних помилок над Дніпром та мілітарних промахів із 1. листопада 1918, припечатав долю Галичини і Львова. Ми мали всякі дані й нагоди стати державою, ще й під охороною Ліги Націй. Ми самі загирили свою долю. Не нарікаймо ж на нікого, як діти. Не Вилсон був нам ворогом, ані Франція — а таки ми самі! Замість приписувати іншим вину за наші промахи й невдачі, краще пізнаймо правду та вчімся на своїх помилках. Одначе перша передумова для цього — знати правдиву і незабронзовану історію 1918 та 1919 років. Сентиментальними казками про геройство якраз там, де ми спартачили діло, ми не навчимо молодого покоління, як треба боротися успішно за волю. Нерозумне геройство не є геройством. Говорім отже правду, нехай молоде покоління вчиться, як не робити помилок.
_________________
¹ Фактично архикнязь Вільгельм був командантом австрійської армійської групи, куди й належали УСС-и. а командантом полевої формації УСС був сотник Осип Микитка. Щойно прибувши до Сихова під Львовом стрілецькі старшини усунули від команди сотн. Микитку, а на його місце вибрали сотн. Осипа Букшованого. — Ред.
² Легіон УСС мав у тому часі около 1.500 крісів і шабель. Артилерії до Листопадових Днів 1918 р. вони не мали. — Ред.
³ Сотн. Вітовський зголосив свою димісію уже 2. листопада 1918 р. — Ред.
⁴ В тому часі Дмитро Паліїв був підхорунжим УСС. — Ред.
⁵ Поручник Петро Бубела став членом таємного Військового Комітету — не зразу, а щойно тоді, як удалося звільнити його напостійно від фронтової служби і після осадовленпя його у Львові. В другій половині жовтня 1918 р. він сповняв уже обовязки голови Військового Комітету. — Ред.
⁶ Д-р Л. Цегельський, при іншій нагоді пише, що він приїхав до Львова 31. жовтня вполудне і що негайно по його приїзді відбулося засідання Нац. Ради, на якій вирішено вислати ще одну делеґацію до намісника Гуйна. В тій делеґації був теж д-р Цегельський. Коли, не зважаючи на зясування д-ром Цегельським висліду розмов у Відні з премієром Лямашем, намісник відмовився передати владу Національній Раді, відбулося ввечорі цього ж дня друге засідання Нац. Ради з участю сотн. Вітовського. Ця версія є правдива — Ред.
⁷ Свої спостереження з того і пізнішого часу подав д-р О. Назарук у своїх споминах ,,Рік на Великій Україні“ та частково у брошурі „Раб, хам і дурень“, написаній у січні 1919 р. в Києві.
(далі)
XXIX. Втрата Львова
XXX. Рішальна нарада — Місія на Велику Україну
XXXI. Справа Василя Вишиваного
XXXII. Як виглядала революційна свобода?
XXXIII. Двоміліонова орда
XXXIV. В розбурханому морі — Історичні місця
XXXV. Формується революційна армія
XXXVI. У Директорії
XXXVII. Автономія чи централізм? — Підписання умови про злуку
XXXVIII. У Білій Церкві
XXXIX. Поміч, але спізнена
ХL. Серед розбурханого моря
ХLI. Штабовими радять — Ми нарешті дома
ХLII. Друга моя місія в Україну — Тріюмф Директорії
XLIII. До Версалю — Ліквідаційна комісія у Відні. — Кадовбова влада в Тернополі
XLIV. Клопоти молодої держави
XLV. Янівська республика
XLVI. Бориславська „диктатура пролетаріяту“
XLVII. Київські розмови з головою Директорії
XLVIII. Стрілецькі похорони — Зустріч із премієром Чехівським
XLIX. Тривожні вісті — Розвал почався
L. Знову в Галичині — Нова столиця — Нова влада
LI. Своя рідна солдатеска
LII. Українська Національна Рада в Станиславові
LIII. Ратифікація Хвастівської умови
LIV. Перша українська державна парада
LV. Дальше організування Секретаріяту Закордонних Справ
LVI. Антантські місії у Галичині
LVII. Подвійна закордонна політика
LVIII. Розлад між українськими місіями в Парижі
LIX. Невдала виправа на Закарпаття
LX. Делеґати Закарпаття в Станиславові і Києві
LXI. До Києва
LXII. Свято Злуки Земель України
LXIII. Ще раз: федерація чи централізм?
LXIV. 22. січня 1919 р
LXV. Трудовий Конґрес
LXVI. Роля Галичан у Трудовому Конґресі
LXVII. Селянська Спілка і Галичани
LXVIII. Результати і значення Трудового Конґресу
LXIX. В міністерстві Чехівського
LXX. Польсько-українська проблема
LXXI. Сумерк Директорії
LXXII. Евакуація Києва
LXXIII. Евакуація Галичан із Києва
LXXIV. Тяжкий поворот
LXXV. У Винниці — Посольство до Масарика — Нарешті в Галичині
LXXVI. Закінчення
Слово під Видавництва
[Лонгин Цегельський Від леґенд до правди Спомини про події в Україні звязані з Першим Листопадом 1918 р., В-во „БУЛАВА" Ню Йорк — Филаделфія, 1960, с.13—112]
07.11.2018