Коли хтось починає волати, що ми – світська держава, то моя рука тягнеться до нагайки. Справа в тому, що ми світською державою стали щойно тоді, коли нас завоювали російські большевики. А до того ми були християнською державою з глибокими традиціями і звичаями, якими ще захоплювався Павло Алепський у своїх записках «Подорож антиохійського патріарха Макарія», писаних в XVII сторіччі.
То якого милого тепер махати цією большевистською шматиною?
Якщо хтось із колишніх визволителів, активних комсомольців та їхніх нащадків вважає, що живе у світській державі – серп і молот вам в руки і звйоздочку на чоло. Живіть. Але я живу в іншій державі, тій, що має тисячолітню традицію. Тому отримання томосу – це акт ще важливіший за декомунізацію. Ми остаточно рвемо остогидлу пуповину з варварами і нашими катами.
Недарма ж на тих теренах, де московити перебували коротший час, позитивна статистика домінує над негативною: менший рівень злочинності, наркоманії, алкоголізму і т. д. Чи не завдяки Церкві й вірі в Бога?
Ба, навіть томосом більше переймаються за статистикою греко-католики, аніж православні. От парадокс!
Після отримання томосу ми, чого доброго, тихими кроками можемо з часом дійти і до об'єднання православ'я (звісно, не скрєпного, а модерного) з католицизмом в одну конфесію.
Ці розбіжності, які рідко який парафіянин озвучить, насправді для нормальної сучасної людини геть несуттєві. Зрештою, що воно за звір, той томос, знають лише 28,5% українців. Нове покоління може легко дійти консенсусу і перестати бавитися в якісь букви закону, коми, крапки та інші стилістичні викрутаси.
А вже поминати водночас Папу Римського і Вселенського патріарха – невелика проблема. Згодом це може бути одна персона з якимось новим титулом для всіх християн.
Але скрєпні марґінали залишаться... Куди ж без них? Люди, які готові йти на смерть за двоєпєрстіє – безпросвітні маніяки. У згаданих записках Павла Алепського описано довгі занудні служби в церквах, де нема лавок і всі мусять годинами стояти. Він дивується тому, як вони б'ють поклони до самої землі, як, хрестячись, луплять себе щосили пальцями, а в піст практично голодують. Та цього мало: вони ще й за іноземцями стежать, щоб ті не розслаблялися. Ото помітили, що грецькі церковники в піст п'ють вино і регочуть – відразу жорстоко покарали.
То й не дивно, що коли завис у повітрі дамоклів меч томосу, окремі російські політики стали закликати повернутися до старообрядчества і відкинути всі українські реформи, які були введені колись у церковні обряди. І це прекрасно. Туди вам і дорога.
Влітку я був на грецькому острові Корфу, де похований святий Спиридон, який жив ще в IV сторіччі, себто до розколу, але чомусь католики його ігнорують, зате скрєпниє валять, що дурні. У всіх вуличках, що ведуть до церкви з тлінними останками святого, відкриті розмаїті крамнички з іконами, всіляким церковним причандаллям, свічками, амулетами, брязкальцями і т.д. І часто там працюють саме скрєпниє продавці. Оце йде гурт поляків, а скрєпная – гульк з крамнички, як песик з буди, і радісно так:
– Русскіє?
– Нє, поляци.
– Ну, всьо равно славянє, – зітхає втішено, і масна усмішка розпливається на її воцерковленій мармизі.
Але поляки лише проходять через ту церкву, не зупиняючись, а скрєпниє відразу шурують писати прохання до святого на карточках. Бо святий Спиридон всім помагає. Він по ночах встає і гуляє. Де він гуляє – ніхто не знає, але його одяг і взуття час від часу зношуються. Монахи тнуть ті капці на маленькі шматочки і роздають у вигляді талісманів. Між іншим, безкоштовно, але по одному в руки.
Але ж скрєпним того мало, бо є ще бабушка вдома, є дєдушка, є сасєдка і насєдка. Одне слово, ходять вони до ченця по кілька разів за тими талісманами. Біля бюрка з папірчиками, на яких пишуть прохання до святого та імена покійників, чути цікаві розмови.
– Міша, ти напісал пра бабушку?
– А шо?
– Ну, бабушка же... ета...
– Шо бабушка ета?
– Ну, шо-шо, ізвєсна шо… Єлє ходіт... А дом на тєбя нє запісан.
– Дак і шо, шо нє запісан? Он і так мой.
– Хєр твой. У тєбя же брат-прапойца.
– Нє ругайся.
– Да он і так нє паймьот, – киває на святого.
– О дура. Єслі нє паймьот, чєво ж ти пішеш на рускам?
Жінка незадоволено сопе. Міша тупцяє з ноги на ногу.
– Да шо такоє? У брата єсть свая квартіра. Он на бабку давно забіл.
– Щяс да. А как бабка памрьот – он тут как тут будєт.
– Так шо? Нє понял?
– Вот і напіши Спірідону, шоб бабку абразуміл.
– А-а, так би і сказала... А шо – паможет?
– Другім памагло. Вєрка папрасіла – всьо ісполніл.
– Шо ісполніл?
– А то, шо папрасіла.
– Так шо ана папрасіла?
– Папрасіла, шоб у Колі стаял.
– І шо?
– І стаіт. Пєрєстал бухать. Абразумілся. Снова начял работать. Жизнь наладілась.
Міша з недовірою хитає головою, задумливо дивиться на жінку, врешті покірно бере ручку і кривим почерком щось базґрає на папері.
– Да ти ж граматна піши, – шипить жінка. – Шо ти напісал: Спє-рє-діон?
– А как нада?
– Спірідон, чукча.
Написали, поперли до тлінних останків, обслинили руку і вручили папірчики монахові, який там чергує.
Десь там у далекій Московії бабушка в цей час голосно гикнула.
30.10.2018