Гидка і брудна робота

Старші покоління українців часто любить казати: «Аби тільки війни не було». Цим вони пояснюють свою більшу, ніж у нас, молодших, готовність терпіти все те, що відбувається в державі. А ми так само часто ставимося до таких розмов зверхньо, мовляв, за такої позиції можна все життя в багні прожити, «аби тільки війни не було»…

Та от днями до Львова приїздив впливовий ватиканський журналіст Шон-Патрік Лаветт, і  саме цю тезу він доводив юним студентам школи журналістики УКУ.

Перед тим, як осісти в папській столиці, де він зараз очолює службу Радіо Ватикан, Лаветт був військовим кореспондентом. Він пройшов чотири війни, знає що це таке, і тепер за кожної нагоди пояснює людям, як легко і часом непомітно загострюються конфлікти в суспільстві і як тяжко потім суспільству з них вийти. А війна (зокрема громадянська) — жорстока і безглузда. Вона сліпа, глуха і несправедива. На війні друзі стають ворогами і нічого не вартим є людське життя.

Шон-Патрік Лаветт переконує, що головне завдання військового кореспондента — показати абсурдність і непотрібність війни.

Папська держава не провадить збройних конфліктів і живе в мирі вже кілька століть. Та замолоду Шон-Патрік Лаветт, який нині є професором Папського Григоріанського університету, пройшов, за його ж словами, «крізь чотири війни і чотири стіни». Адже кожна війна, а надто війна громадянська, — це мур, реальний чи уявний, що ділить суспільство на своїх і чужих. Зруйнувати цей мур набагато важче, ніж спровокувати війну.

До Львова Шон-Патрік разом із сином Деміеном та своїм колеґою, керівником німецькомовної редакції отцем Берндом Гаґенкордом приїхав на запрошення Школи журналістики Українського Католицького Університету. Він розповів про свій досвід співпраці з п'ятьма Папами та матір'ю Терезою (редагував її книгу «Найкращий подарунок — любов: медитації»), суть комунікації, свій погляд на цифрове майбутнє журналістики. Одна з розмов була присвячена досвіду роботи журналіста в місцях, де стріляють і проливають кров.

«Я не можу розповісти вам усієї правди про війну. Боюся, її взагалі ніхто не знає, — наголошує Шон-Патрік Лаветт. — Журналіст має бути готовим до того, що, приїхавши на місце бойових дій, взагалі нічого не розумітиме. На війні все швидко змінюється, друзі в одну мить стають ворогами».

Відтоді, як він залишив кар'єру військового журналіста задля роботи на релігійній радіостанції, Шон-Патрік у кожному прилюдному виступі намагається наголосити на абсурдності війни й неспроможності людства вчитись на власних помилках.

«Немає людини на світі, яка б сказала, що війна — це добре, що вона потрібна. Але люди завжди беруться за зброю, щоб продемонструвати свою перевагу. Здається, цьому не буде кінця»,  — каже він.

ЛІВАН

Першим військовим досвідом молодого журналіста Шона-Патріка Лаветта стало висвітлення громадянської війни в Лівані, яка тривала від 1975 року до 1990-го. На початку 1970-х Бейрут, столицю Лівану, називали «Венецією Близького Сходу». У 1982–1984 роках Шон-Патрік побачив місто вже практично знищеним. Війна тривала так довго, що люди звикли й пристосувались до неї. На вулицях з'явилися вказівники: яким боком безпечніше ходити, де сидять снайпери, де можна отримати медичну допомогу в разі поранення. Щоб уявити, що відбувалося в Лівані, Шон-Патрік радить подивитись сьогоднішні новини з сусідньої Сирії. Та сама картинка: плач дітей, смерть невинних, мільйони біженців без даху над головою.

Ліванський конфлікт ускладнювала поліконфесійність країни. Бейрут, як і весь Ліван, поділений на сектори — християнський і мусульманський, який, своєю чергою, ділиться на шиїтський, суннітський та друзький. Між християнами Східного і мусульманами Західного Бейрута була стіна в прямому сенсі цього слова. Й журналісти були фактично єдиними, хто перетинав її, щоб говорити з обома супротивними сторонами. Суспільство було таке розділене, що журналіст мусив винаймати дві окремі команди операторів — для мусульманського і християнського секторів.

Кожен журналіст, працюючи на війні, мусить замислитись над тим, де лежить межа між хоробрістю і дурістю. Чи має він ризикувати, чи є ризик виправданим? Багатьом фронтовим кореспондентам подобається жити на межі, вони захоплені власною безстрашністю і вірять, що померти може будь-хто, але лише не вони.

Один оператор, з яким Шон-Патрік працював у Лівані, мав погану славу серед журналістів, бо, не знаючи страху, завжди наражав їх на небезпеку. Коли журналістові, з яким цей оператор працював у парі, вибухом відірвало руку, оператор не допоміг йому, а спокійно знімав далі. Та все одно до нього звертались, адже за свої послуги він брав недорого, до того ж з ним можна було зняти кадри, які інші оператори побоялися би знімати. Він не боявся виходити за межі безпечної території, проникати у буферну зону під одночасний приціл снайперів обох сторін.

Життя цього оператора урвалося трагічно: під час фільмування пожежі в Австралії розбився ґвинтокрил, з якого він знімав. Він не припиняв знімати до самого зіткнення з землею, змінюючи фокус, щоб зображення лишалося чітким. Чого в цьому вчинку більше — подвигу чи дурості? На думку Шона-Патріка Лаветта, такий ризик є однозначно невиправданим — життя важливіше за роботу. Як і діти. З народженням синів Шон-Патрік зрозумів, що суміщати роботу військового кореспондента з батьківством неможливо.

ПІВНІЧНА ІРЛАНДІЯ

Конфлікт в Ольстері ще раз засвідчує, як люди готові в ім'я милосердного Бога немилосердно вбивати інших людей. Релігійні конфлікти посідають окреме місце серед воєн. Протиборчі сторони в них аґресивні й непримиренні, тож для журналіста дуже важливо не перейти межі й не образити жодної зі сторін.

Робота в Північній Ірландії врізнялась від ліванського досвіду. На війні відомі сторони, що воюють, журналіст знає, чого сподіватись від кожної з них, а авіація намагається не кидати бомби в місця, де перебувають журналісти. В Ольстері все було інакше: працювати випадало на свій страх і ризик. Шон-Патрік Лаветт згадує, що ніколи не знав, чи не є людина, з якою він щойно розмовляв, провокатором або бойовиком. До будь-якої інформації треба було ставитися дуже обережно, перевіряючи її за якнайбільшою кількістю джерел.

Їдучи на війну, журналісти часом думають, що знають усі причини конфлікту й розуміють, котра з протиборчих сторін має рацію і є кращою. На думку Шона-Патріка, це неправильно. Конфлікт у Північній Ірландії почався з бажання тамтешніх католиків приєднати цю частину Великої Британії до незалежної ірландської держави. Але вже в ході конфлікту ініціативу перебрала Ірландська Республіканська Армія, яка, скориставшись хаосом війни, захотіла створити в Ірландії аналог комуністичної Куби.

ІРА щодня використовувала терор, маючи єдину мету — вбити якнайбільше людей, щоб донести своє послання до світу. Їхня логіка була така: що більше людей ми вб'ємо, то більше ЗМІ в усьому світі про це розкажуть. Людину могли вбити скрізь — на вулиці, в автобусі, вдома. Панували анархія та беззаконня. Коли журналісти йшли вулицею міста, за ними бігли діти й кричали: «Містере, хочете, щоб ми вам щось підпалили? Недорого! Машина — сто фунтів, автобус — 300 фунтів». І багато журналістів на це погоджувались. За словами Шона-Патріка Лаветта, журналістові на війні належить пам'ятати: кожна людина з камерою може стати додатковим стимулом для насильства, тому варто прагнути залишитись непоміченим, якомога швидше зробити свою роботу й поїхати геть.

ПІВДЕННА АФРИКА

Ще одна стіна в житті Шона-Патріка Лаветта — апартеїд. До 1990-х років у Південно-Африканській Республіці все було поділено на зони «тільки для білих» і «тільки для чорних». Наприкінці 1980-х режим апареїду агонізував, і спроби зберегти його загрожували насильством над мешканцями «чорних» районів. Лаветт працював в одному з таких районів — Совето, нетрях на околицях Йоганнесбурга, де мешкали близько двох мільйонів чорношкірих.

Йоганнесбург — найбагатше місто світу, бо збудований на величезних покладах золота. Водночас його чорношкіре населення було бідним і весь час боролося за виживання. Чорношкірі були позбавлені політичних прав, їм заборонялося влаштовувати політичні чи соціальні акції протесту. Тому кожен похорон перетворювався на масове зібрання людей, де обговорювали політичні події й чутки, планували й координували акції непокори тощо.

Та крім боротьби чорношкірих за свої права, цікавим для журналіста був процес примирення. Комісію істини та примирення заснував південноафриканський католицький єпископ Десмонд Туту, лауреат Нобелівської премії миру 1984 року. Навіть після виходу Нельсона Мандели з тюрми, зміни влади, проведення загальних і рівних виборів у південноафриканському суспільстві панувала аґресія, не було довіри між людьми. Десмонд Туту запрошував людей до розмови. Дозволяв їм говорити, плакати, сваритись, аби тільки не тримати образу в серці. У такий спосіб, спонукаючи людей вибачати одне одному, єпископ зменшував напругу в суспільстві.

СХІДНИЙ БЕРЛІН

1989 року Шону-Патріку Лаветту не раз доводилося порушувати закон задля цікавого матеріалу. Перетинаючи Берлінський мур — символ розділеної Європи, — він нелеґально переходив на територію Східного Берліну, щоби взяти інтерв'ю в тамтешніх дисидентів. «Лише тоді я зрозумів, наскільки важлива для журналіста винахідливість. Треба було замаскуватися, сховати техніку, перевезти касету з записом на територію ФРН і при цьому залишитись живим», — згадує журналіст. За матеріали зі Східного Берліна Шон-Патрік отримав престижну нагороду Бі-Бі-Сі, але досі не знає, що сталося з дисидентами, які давали йому інтерв'ю. Чи вдалося їм уникнути кари й переслідування спецслужб комуністичного режиму?

КУБА

З іншим комуністичним режимом, кубинським, мав до діла колеґа Шона-Патріка, отець-єзуїт Бернд Гаґенкорд. Там немає війни, проте влада Кастро створює тисячі перешкод для роботи чужоземних журналістів. Крок ліворуч, крок праворуч — і тебе вмить депортують.

Як зауважив отець Бернд, кубинська столиця Гавана й без війни зруйнована: люди, що живуть у нетрях, не маєють коштів на ремонт будинків. Вулицями їздять машини, вироблені у середині ХХ століття. Хабар дозволяє обійти будь-яку бюрократичну перешкоду, але найважче — спонукати людей до розмови. Кубинці бояться спілкуватися з чужоземним журналістом, а багато хто під впливом державної пропаґанди має кожного чужинця за свого ворога — прислужника США, які тільки й чекають смерті Фіделя, щоб окупувати Острів Свободи.

Приїхавши на Кубу разом з Папою Римським Бенедиктом XVI у березні 2012 року, Бернд Гаґенкорд мав намір зробити репортаж про життя монаших згромаджень. Але бідність, з якою він стикнувся, продиктувала іншу тему. У своєму матеріалі на прикладі однієї родини журналіст показав, як важко на Кубі знайти добрі харчі, якісні ліки, що робить з людьми режим Кастро.

«Військова журналістика — гидка, брудна робота, — резюмує Шон-Патрік Лаветт. — Щоб уникнути моральних криз, журналіст має знати, чому і для кого він це робить. Якщо репортажі з війни сформують у людей відразу до насильства, можна буде вважати роботу журналістів успішною».