У кіні про Штірліца є файний момент, коли генерал Мюллер, відкрившись перед Штірліцом, який навпаки залишився зашифрованим, каже – у наш час не можна вірити нікому, навіть собі… мені можна. Адже проблема довіри саме у цьому полягає: сумніватися у власному знанні, сумніватися у знанні себе, а тому потребувати того, хто би міг пояснити не так то, що відбувається у світі, і навіть не закономірності його сприйняття, як то, що відбувається зі мною, який я і чого мені потрібно.
Бачиш… Знаєш… Віриш… Дивні синоніми, які говорять про одне і те ж. Про міру свого прийняття дійсності у доступних тобі межах. Без самопізнання, без усвідомлення власних меж пізнання довіра перетворюється на абсурдне вираховування такої кількості невідомих, яке не спроможний виконати навіть мозок, осяяний до осліплення манією гіперконтролю.
Проблема довіри ускладнюється тим, що вона прикута до інстинктів – і самозбереження, і влади. Тому наскрізь пронизана страхами і бажаннями. А щоби довіряти, треба якраз не боятися. І не боятися за нездійснені бажання. І не боятися не ситуативно, а взагалі. Не боятися себе і того, що можеш витримати. Не боятися опинитися безвладним і не збереженим. Довіра – це форма божевільності. Тої вільності, яка є божою.
Нажаль люди – більшість дуже різних людей – схильні пізнання сприймати як творення. Тобто, якщо я чи ми щось дізналися, щось відкрили, то це і ми сотворили. І це має наш сенс. Натомість справжня, безлячна, незагрозлива довіра полягає у абсолютній довірі до невідкритого нам сенсу існування цього світу. Роби, що можеш, але знай, що не знаєш нащо ти є, пізнавши нарешті, яким ти є. Знай, що мусиш бути в потемках, бо так треба. Тепер можеш оберігатися, бажати і володарювати.
А в такому разі треба припустити, що таке саме веде усіма іншими, які захищаються від твого самозахисту і бажають влади над тобою. І цьому можна довіряти. Як Мюллеру. Все одно ви приречені бути разом, загнані у площину множинних донорно-акцепторних зв’язків.
Також довіру має викликати то, що усі сюжети, які існують від міфічних часів і до нині, побудовані на обдурюванні. Свідомому чи інстинктивному, майстерному чи брутальному. Якщо не інших, то себе, якщо не себе, то натуру, якщо не натуру, то час, якщо не час, то фізіологію, якщо не фізіологію, то закон і задум Творця. У цьому сенсі і сексуальна поведінка, і дипломатія, і кубізм, і ювелірне мистецтво, і міжнародна торгівля, і троянська війна, і лицарський кодекс, і навіть бокс з фехтуванням є виявами системного обдурювання, яке з усіх сил спрямоване на то, щоби викликати довіру. Що вже казати про споконвічні прагнення п’яності, забуття, екстазу, анабіозу, знеболення, розширення і звуження свідомості.
Парадоксально, але надійним середовищем довіри може, а тому мусить, бути мова, мовлення, слова. Хоч саме слова найчастіше вважають пусткою, що не заслуговує довіри, при тому, що вони ж передовсім довіру викликають. Важливо, однак, що слова – єдиний інструмент достатнього, ніколи не повного порозуміння. І кожне слово кожної мови є оправданим, річчю в собі. Але довіру має викликати не те, що сказано, а то, що це є сказано.
Неправда, обман і маніпуляції віри гідні у тому, що все це хтось чомусь сказав. Власне тому можна довіряти поезії і прозі, довіряти можна словам, складеним у речення. Тут акт пізнання справді найближчий до акту сотворення.
Іду з маленькою дитиною осіннім вечором темними подвір’ями-відгалуженнями освітленої вулиці. Дитина вже знає ці подвір’я. Ми там були за денного світла. Він знає, де живе великий пес, де росте фізаліс, в якого гарні, але гіркі ягідки, куди звертати, де переступити через кам’яний поріг. Я його запросив у цю напівнічну прогулянку. Але він мене тепер веде. У нього нема найменшого страху, тільки захват відкриття і впевненості. Він лиш знає, як туди увійти і як звідти вийти. Він мені повірив, він бачив. Тому я можу іти дещо ззаду. А він може радіти. Мрію про те, що він ніколи не буде закінчувати листів дописаним словом «щиро». Бо тоді пощо взагалі щось казати.
портрет Тараса Прохаська — Ростислава Шпука
інша знимка — Ігоря Маркіна