Мартін Ц. Путна – історик літератури та релігієзнавець, професор Карлового університету в Празі. Діяльність вченого не обмежується стінами університетських авдиторій – він був ведучим багатьох радіопрограм, директором Бібліотеки Вацлава Гавела в Празі. З самим колишнім президентом тісно співпрацював в останні роки його життя.
Від початку війни в Україні Мартін Путна належить до найгостріших критиків проросійської політики чинного президента Чехії Мілоша Земана. Зацікавленість українськими подіями відобразилася і в академічних дослідженнях професора. 2015 року вийшла книга «Нариси з історії російської релігійності», тоді ж Мартін Ц. Путна знімає в Україні (Львів, Київ, Переяслав-Хмельницький, Одеса) фільм «Україно, не злись», в якому розмежовує українську та російську історію та культуру.
Цього ж року вийшла нова книга професора Путни – «Образи з історії культури Центральної Європи». Пропонуємо вашій увазі цикл статей із «галицької» частини книги, яку для Z переклав Радко Мокрик. Сьогодні – частина перша.
ГАЛИЧИНА
Бруно Шульц та літературна магія, Станіслав та греко-католицький постмодерн
Середньовічна Галичина, свого часу одне з найголовніших князівств Київської Русі, розташовувалася там, де сьогодні є українська Галичина: під Карпатами, на схід від річки Сян – або ж приблизно від сьогоднішнього польсько-українського кордону. В ХІІІ столітті Галичина переживала власну «мить слави», коли князь Данило вперше цілеспрямовано повернув погляд на Захід, ба більше, отримав від Папи західноєвропейський титул короля. Проте «мить слави» справді тривала лише якусь мить. Її мінливість символізує доля міста, яке і дало назву князівству та було резиденцією місцевих князів. Сьогодні Галич – невеличке місто біля Івано-Франківська. На пагорбі залишилися незначні й занедбані руїни фортеці, і навіть це – лише з «польського періоду».
Галич
За короля Данила Галичина востаннє була суб’єктом центральноєвропейської історії. Після цього її здобуло Велике князівство Литовське, і як його частина Галичина згодом була приєднана до Польщі, точніше кажучи, до багатонаціональної та міжконфесійної Речі Посполитої. Отже, протягом століть Галичина була частиною «тієї іншої Центральної Європи» – Європи польськоцентричної. Поляки стали домінуючим народом у регіоні, на противагу старшим мешканцям – русинам (латинською Ruthen`ам або, сучасною мовою, українцям).
"Данило Галицький. Король Галичини та Лодомерії". Ґеник Равський. 2002 рік
Поляки називали цю землю Galicja, русини-українці – Галичина. Проте у XVIII столітті раптово найзначимішою стала німецька назва – Galizien. 1772 року Галичина опинилася у складі Австрії. Це сталося внаслідок поділу Польщі – цинічної мегаоперації великих держав, які поділили між собою столітню державу просто тому, що їм так захотілося.
Австрійська влада над Галичиною спричинилася як до внутрішніх, так і до зовнішніх змін. Із «зовнішніх» найвидимішою є зміна уявлення, «де саме розташована Галичина». Австрійці «розтягнули» Галичину на захід, долучивши до неї і колишню Малопольську аж до Кракова. Так виникло Королівство Галичини – велике східне крило старої Австрії. Проте й після цього Галичина неофіційно була розділена річкою Сян на західну частину, де переважало польське населення, та частину східну, в якій поляки та євреї становили більшу частину містян, проте за межами міст домінували українці – згідно з тодішньою термінологією, Ruthen’и.
Внутрішні зміни знайшли відбиток у заведенні стабільної адміністрації та податкових зобов’язань для польської шляхти, що в шляхтичів очікувано викликало обурення. Саме тоді в галицькому світі вперше з’являється чеський слід: стереотип лояльного австрійського чиновничка чеського походження, якого іронічно зображає сатирик Ян Лам (1838–1886) в постаті «пана Прецлічка» в романі «Wielki swiat Capowic» (1885).
Чотириєдиний Львів
Чеський чиновник Прецлічек є лише дрібним доповненням різнобарвного галицького світу. Власне, цю сьогодні вже не таку виразну різнобарвність найчіткіше видно в міському ландшафті головного міста Галичини, яке поляки називали Lwow, австрійці Lemberg, українці Львів, а чехи Lvov. Старий Львів був розділений на чотири частини з чотирма релігійними центрами вздовж чотирьох головних вулиць. Біля Краківської вулиці – польський (отже, і австрійський та чеський) римсько-католицький костел. Біля вулиці Руської та Івана Федорова – русинський православний храм. На Староєврейській – єврейський. На вулиці Вірменській – вірменська церква.
Чотири частини – чотири «історії Галичини». Перша – польська, історія центральноєвропейської ренесансної, барокової, просвітницької культури, яку польська еліта просувала на Схід. Друга історія – русинська, православна версія. Історія частини руського світу, який був приєднаний до «єретичного» Заходу і котрий тримається православ`я як містка зі своїм джерелом. В цьому випадку навіть не стільки з Києвом, скільки з Москвою.
Третя історія – єврейська. Історія Речі Посполитої та пізніше Австрії – імперій, які до єврейських меншин ставилися відносно по-людськи: Річ Посполита забезпечувала релігійно-національну автономію та господарську активність у межах шляхетських маєтків. Австрія пропонувала суспільну емансипацію та співучасть у переважно німецькомовній культурі (див. львівський слід в житті Йозефа Рота чи Мартіна Бубера). Парадоксально, що Рот і Бубер звертають на себе увагу читачів не стільки тим, що описують емансиповане львівське єврейство, а радше навпаки – вони описують єврейство «позальвівське», «немодерне», замурзане єврейство галицьких містечок, єврейство талмудичне та хасидське…
Четверта історія – вірменська. Порівняно з трьома попередніми, вона може видатися маргінальною – це історія купецької спільноти, яка залишила власну батьківщину ще в XIV столітті. Ця спільнота довго зберігала свою етнічну та церковну («монофізитську») приналежність, проте з часом прийняла унію з католицизмом та почала перемішуватися з місцевими багатими поляками. Врешті з її вірменськості залишилася лише мова літургії та культурно-звичаєвий колорит деяких львівських родин. Частково вірменського походження був і польський поет Збіґнєв Герберт, який згадує львівські роки в есеях «Лабіринт біля моря».
Вірменська церква у Львові
Проте сенс вірменської історії сягає за її власні межі. Це приклад тієї інклюзивності польської, а згодом австрійської центральноєвропейської культури, її вміння поєднувати в собі настільки різні культури. І саме місто Галич було домівкою такої спільноти. Тут оселилися караїми, кримські татари, чиїм віросповідуванням був юдаїзм – можливо, навіть нащадки тих таємничо зниклих могутніх хазарів, про яких так охоче складають історіографічні теорії або ж літературні містифікації – див. «Хазарський словник» Мілорада Павича…
Сам Львів нам розповідає ще й інші «історії Галичини» – просто їх треба шукати за межами ренесансно-барокового центру міста. Центр обведений Ringstrasse, котру прикрашають репрезентативні будинки театрів та галерей, готелів і банків у архітектурних стилях історизму або вже й сецесії. Так само, як у Відні, Брно чи Пешті, львівська Ringstrasse розповідає історію «золотого віку» Австро-Угорщини, історію цивілізаційного успіху, історію монархії вже (майже цілком) ліберальної, монархії, яка забезпечувала своїм підданим (майже) все, чого душа бажає. В разі, якщо душа не бажає руйнувати власне монархію.
Пам'ятник Мазоху на Сербській у Львові
Якщо ж ми говоримо у Львові про прагнення серця, це майже автоматично нас відсилає до письменника нехай і не найякіснішого, але славного серед широких кіл галицьких австрійців, австрійських галичан – Леопольда фон Захер-Мазоха (1836–1895), літературного «батька» мазохізму. Перед його будинком про нього нагадує химерний пам’ятник, який зображає – як же інакше – автора «Венери в хутрі» та закликає туристів до «еротичної» інтеракції. При цьому мазохістична лінія в творчості Захер-Мазоха найменш цікава. Все «навколо» – значно цікавіше. Леопольд фон Захер-Мазох – це австрійський мультикультурний центральноєвропеєць, чиї погляди були вкрай прогресивними для своєї епохи. Захер-Мазох – це розмова спершу українською, а потім уже німецькою, це літературний захист українців та євреїв перед сильнішими народами. Захер-Мазох – це також Прага, в якій він провів свою юність, вчився у старенького Йозефа Юнгмана чеської мови та спостерігав за празьким повстанням навесні 1848 року. Захер-Мазох – це літературна слава, але також напади націоналістів, які вважали його недостатньо німецьким автором, а можливо, й взагалі зрадником батьківщини. Його біограф Бернард Міхел сміливо прирівнює Захер-Мазоха до Франца Кафки – в ролі культурного центральноєвропейця, відкривача потаємних глибин підсвідомості. У суто літературній площині його творчість, мабуть, не зрівняється з текстами центральноєвропейських модерністів, молодших, ніж сам Захер-Мазох, мінімум на покоління. Водночас його творчість цінна як частина «галицької хроніки», яку Захер-Мазох писав німецькою мовою – так само, як Ян Лам польською чи Василь Стефаник українською.
Переклад: Радко Мокрик
Текст є перекладом з книги професора Карлового університету Мартіна Ц. Путни «Образи з культурної історії Центральної Європи», що вийшла у Празі 2018 року.
Наступні частини:
«Греко-католицизм, Церква Центральної Європи»
«Австрійське мрійництво»
«Єврейський, польський, гуцульський, магічний»
31.08.2018