Галичина – це лабораторія Центральної Європи

На завершення Місяця авторських читань 3 серпня Львів відвідав професор Карлового університету в Празі Мартін Ц. Путна. Він тривалий час займається темою України, цікавиться питаннями культури та релігії. Серед книг дослідника – про релігійність США та Росії, а 2016 року він презентував фільм про Україну – «Україно, не злись» (Ukrajino nezlob se), знятий за мотивами його книжки. Остання книга професора – про історію Центральної Європи. У ній є цілий розділ про культуру та літературу Галичини. Саме тому про Центральну Європу, Галичину і трохи про політику вів розмову із гостем Радко Мокрик – постійний автор Zbruc, культуролог, історик, науковий співробітник Оксфордського університету.

Радко Мокрик: Що таке Центральна Європа?

Мартін Ц. Путна: Саме поняття «Центральна Європа» виникло в німецькій концепції, у німецькій мові. І це питання цивілізаційного верховенства Німеччини. Уявлення про те, що Німеччина – цивілізаційний двигун, покликаний поширювати культуру від Рейну на Схід, аж кудись у степи. Але від того часу цей термін, звичайно, дуже змінився. Один із його концептів – це якесь ностальгічне уявлення про Габсбурзьку імперію. Тут змінюється уявлення: Центральна Європа – вже не те, що буде, а те, що було. Цей концепт творять ті народи, які були колонізовані. В їхньому уявленні виникає враження, що ця колонізація ще не була такою поганою. І таке уявлення стосується передовсім періоду 80-х років у Чехословаччині, Польщі та Угорщині. Тоді цей концепт був тут, як зброя, як спосіб відмежування від Радянського Союзу. Теза звучала так: «Ми не є Східною Європою». До сьогодні, коли чех чи поляк опиняється десь в Америці, і там кажуть: «А, ви зі Східної Європи», – він відповість: «Ні, я в жодному разі не зі Східної Європи». Водночас якщо спитати корейця, чи він зі Східної Азії, або представника іншого народу, чи він зі Східної Африки, то вони не мають такої проблеми. Бо ця концепція Сходу не має для них якогось ціннісного навантаження. Тобто термін Центральна Європа – це не про географічний простір. Це поняття ціннісного простору.

Радко Мокрик: У Вашій книзі є провокативне твердження про Центральну Європу. Ніби вона – міст, по якому свого часу йшла з Заходу на Схід культура й освіченість. А сьогодні це міст, через який йде небезпека, через який російські танки їдуть на Захід. Цього року – 50-та річниця інвазії 1968-го. І російські танки знову їдуть на захід. Ми маємо так і сприймати Центральну Європу – як міст небезпеки?

Мартін Ц. Путна: Звичайно, у книзі – це трохи провокація. Але це також полеміка з тим, як раніше працювали з концепцією Центральної Європи як мосту. Це полеміка з концепцією, яка після 1945 року була популярна в Чехословаччині. Тоді Чехословаччину сприймали як міст, через який з одного боку йде західна культура, а з іншого – східний панславізм.

Моє уявлення про Центральну Європу дещо інакше. Воно полягає в тому, що ми в Центральній Європі (маю на увазі, в Чехії, Угорщині чи Галичині) нічого дуже оригінального не придумали. Центральна Європа, практично, не придумує нічого нового. Всі ідейні концепції сюди йшли із Заходу. Ми говоримо про реформацію, контрреформацію, просвітництво, націоналізм, соціалізм. Це все йде зі Заходу, а Центральна Європа це все сприймає і дещо пристосовує до свого середовища. Власне кажучи, Центральна Європа не генерує ідей – вона їх перетравлює і змінює.

Але це не ганьба. В цьому нема нічого страшного. Бо якщо ми справді задумаємося, де різні ідеї виникали, то зрозуміємо, що цих місць у світі дуже мало. По суті, якщо шукати коріння всіх ідей, то ми, в будь-якому разі, опинимося в Афінах або в Єрусалимі. Моя концепція Центральної Європи, можна сказати, римська. Римляни також, по суті, нічого особливого не придумали, але вони дуже добре працювали з грецькими та єврейськими концепціями. І трансформували їх.

Радко Мокрик: Поговорімо про Галичину як частину Центральної Європи. Галичина є типовим представником Центральної Європи? Чи Галичина є чимось особливим?

Мартін Ц. Путна: Так, Галичина – абсолютно унікальна і незамінна. Само собою. Так само, як унікальні Далмація, Верхня і Долішня Угорщина та ще багато регіонів Центральної Європи. В розділі про Чехію я цитую уривок з однієї чеської книжки. Там є сцена, коли бабуся зі своєю внучкою у полі моляться. І внучка каже: «Бабусю, було б класно, якби ми зараз молилися не в полі, а на горі Снєжка!» (найвища гора у Чехії). А бабуся їй відповідає: «Не мели дурниць. Вся земля прекрасна». Я переконаний, що кожен регіон по-своєму унікальний. Просто не всі ці сенси людина може осягнути. Вона якимось чином їх виокремлює. Наприклад, за тим, де вона народилася, де виросла, де родина її переконувала, що ця земля, цей регіон особливий. Якщо говорити про унікальність Галичини, то, мені здається, вона цікава тим, що Галичина належала до східних слов’ян, до східної Церкви, і водночас постійно працювала і прагнула на Захід, до західної культури. З цієї точки зору можемо сказати, що якби ми шукали істинну Центральну Європу, центр Центральної Європи, то, можливо, це і є Галичина.

На цю думку мене підштовхнув частково Тарас Прохасько. В одному з есеїв, який називається «Церква Центральної Європи» він пише про Греко-Католицьку Церкву. У цьому сенсі Галичина – це трошки більше, ніж просто якийсь географічний регіон. Можу сказати, що Галичина – це лабораторія Центральної Європи, де є спроби зрозуміти, чи взагалі це можливо: щоби східні слов’яни були частиною західного культурного простору.

У своїй книзі, пишучи про культуру Галичини, автор цитує книгу Софії Андрухович. Саме тому подальша розмова пішла про Станіславський феномен.

«У зворотньому українському погляді на історію Галичини ключову роль відіграє, звичайно, спогад про Галицьке князівство, про короля Данила. Одразу ж на другому місці – австрійська епоха.  Незважаючи на те, що становище українців в австрійській Галичині було далеке від ідеалів національної самостійності, а тодішнє співжиття з іншими національними меншинами – далеке від гармонії, зараз австрійська епоха стала предметом ностальгії, мрійництва про «Бабцю Австрію». Це мрійництво часто є історично неточним. Водночас воно внутрішньо правдиве в порівнянні з тим, що було у 20 столітті. А що саме було – це ми можемо побачити, наприклад, на Личаківському кладовищі. Воно наповнене не лише різними польськими пам’ятниками з 19 століття та радянськими могилами. На Личакові також є два величезні і відділені стіною поховання з 1918-1919 років.  З часів, коли українці та поляки воювали за Львів. Далі було лише гірше. На це вказують пам’ятки часів Голокосту – наприклад, рештки зруйнованої синагоги на Староєврейській вулиці, згадки про злочини таємної поліції Сталіна під час обох радянських окупацій Львова.

 

Доказом, що замилування «Бабцею Австрією» стало вкрай важливим у сьогоднішньому самосприйнятті української Галичини, може слугувати перетворення історичного центру Львова на один великий туристичний «бізнес ностальгії». Разом із цим пам’ятником Захер-Мазоху. Доказом, що це мрійництво саме собою вже перетворилося на стереотип, є роман сучасної письменниці Софії Андрухович (нар. 1982 року) з латинською назвою «Felix Austria» – «Щаслива Австрія» (2014).

 

Назва твору – латинська, взята з латинського ренесансного вірша, який прославляє династичну політику Габсбургів. «Bella gеrant, alii, tu felix Austria, nube» – «Нехай війни ведуть інші – а ти, щаслива Австріє, одружуйся». Прокламоване в цьому вірші миролюбне будування Габсбурської імперії – без сумніву, теж стереотип, пропаганда, ілюзія. Проте вона добре підкреслює бажання молодої українки в романі окреслити останні австрійські роки як «золотий вік» галицьких українців та всієї Галичини.

 

У назві звучить латинська, в самому тексті – польська мова, ідиш та церковнослов’янська – літургійна мова Греко-Католицької Церкви. Мови звучать гармонійно. Так само гармонійно живуть і національні та релігійні меншини. Вони живуть у вірі в стійку та справедливу владу цісаря: одним із мотивів роману є захоплене святкування 70-річчя Франца-Йосифа. В цій площині роман полемістично відповідає на роман Музіля «Чоловік без властивостей», в якому вкрай напружено відбуваються приготування до святкувань 70-річчя влади цісаря. Люди живуть у гармонії, спокої та достатку – в цій площині роман полемістично відповідає на брутальні описи соціальних відносин в епоху «золотого віку» в творах класика Василя Стефаника. Живуть та насолоджуються. Авторка перераховує старі назви вулиць, магазинів, страв, частин жіночого гардеробу, культурних чи релігійних святкувань, котрі відбуваються протягом дії роману.

 

Місцем, де відбувається дія роману, є не Львів, а рідне місто авторки: польський Stanislawow, австрійський Stanislau, український Станіславів, за радянської влади перейменований на Івано-Франківськ. Ім’я Івана Франка, ключового галицького письменника австрійського періоду, не може ображати навіть найбільш радикально протирадянськи налаштованих українців. Тому назву міста вже не змінювали.  Все ж Софія Андрухович намагається витягти з-під сучасного Івано-Франківська старий Станіславів. Власне, це ностальгічне «витягування» є цікавішим за саму дію роману.

 

Софія Андрухович намагається українською мовою в 21 столітті робити те саме, що сто років до неї німецькою мовою робив Йозеф Рот. Станіславів для Андрухович є тим самим, чим були для Рота його рідні Броди: містом мрії про «щасливу Австрію». Різниця в тому, що Рот ще проживав у старих Бродах – Андрухович реконструює Станіславів за книгами. Різниця в тому, що Рот свідомо працює з милосердною хмаринкою поетичного сну, натомість Андрухович – письменниця-реалістка.  Тому, власне, її описи старої Галичини можна критикувати за те, що текст надто тезисний для того, щоби бути реалістичним. Не говорячи вже про історичну правду. Ніби очікуючи цієї критики, в кінці роману авторка – чи героїня книги – говорить: «Я сама стала ілюзіоністкою, яка поширює оману, і водночас публікою, яка залюбки піддається гіпнозові». Таким чином, Софія Андрухович – радше свідок українського міфу про австрійську Галичину, ніж його канонічний творець».  

 

Уривок з нової книги Мартіна Ц. Путни «Образи історії культури Центральної Європи»

Переклад Радка Мокрика

Мартін Ц. Путна: Станіславський феномен виникає як щось вільне, він звільняє українську літературу. І водночас він є центральноєвропейським, тому що він, насправді, дуже подібний на постмодерні феномени, а грайливістю – на літератури інших країн Центрально-Східної Європи. Так само в передмісті Брно в Чехії виник феномен так званої Брнянської богеми. Перед тим моравська література дуже серйозно вирішувала питання: що ж це, власне, таке є – ця Морава? І оця Брнянська богема перестала вирішувати це питання – почала з ним бавитися. Але ми мусимо зрозуміти, яке поняття вкладаємо у термін «гра». За одним чеським твором, це поняття гри насправді. Це гра, яка не заперечує, а поглиблює реальність. Існують цілі культурні теорії ігор. Це, наприклад, літургія – гра, яка в театральній формі передає якесь дійство. Це не є воно саме, але його імітує. З іншої центральноєвропейської країни – наприклад, твори Петера Естергазі. Він починав, як 100%-й постмодерніст, і довго було враження, що він реально просто «стібеться». І потім, вже як класик постмодерну, він раптом став дуже серйозним. І тоді написав свій ключовий роман «Небесна гармонія». Це постмодерністський метод колажу, з допомогою якого він описує історію власної родини. Але через неї – і Угорщини, і християнської Церкви Угорщини. І коли автор довідався, що його коханий батько, його ідеал, був співробітником таємної радянської поліції, він на це реагує романом, в якому вирішує постмодерно питання моральної відповідальності, моральної вини людей, які співпрацювали з комуністичним радянським режимом. Тобто Станіславський феномен – це цілком природна частина дозрівання літератури Центральної Європи. Інша річ, що ці речі відбуваються в 90-х роках. І якщо ми будемо сприймати 1990-ті як період, коли ми подорослішали, тоді виникає питання: а що ж сьогодні з нами відбувається? Але це вже запитання для іншої розмови.

Радко Мокрик: Ви у своїй книжці часто використовуєте поняття магічного реалізму Центральної Європи. Перше, що спадає на думку, коли чуєш цей термін, – це Маркес чи Булгаков. Ви говорите про центральноєвропейський магічний реалізм. Тобто ми можемо вважати, що це щось специфічне?

Мартін Ц. Путна: Магічний реалізм – це універсальний феномен. Він трапляється практично в усіх літературах, але передовсім у літературах постколоніальних. Тобто в літературах, які ніби намагаються дати собі раду щодо сильніших, більших літератур. Однією з частин цього намагання стати на власні ноги є позиція мрії чи сну. З магічним реалізмом є така проблема, що він дуже просто перетворюється на стереотип. Бо як тільки ми розуміємо, як він функціонує, його дуже просто використовувати. Тобто якщо автор вирішить, що якісь його персонажі будуть літати в повітрі, то вони будуть літати собі в повітрі. І таким чином магічний реалізм натрапляє на свої межі. І тому авторів, які пишуть таким стилем, почали звинувачувати в тому, що вони просто намагаються продати свій екзотичний регіон світові. Як приклад – твори Салмана Рушді.

І в цьому сенсі добре, що Станіславський феномен закінчився. Коли ми були в Івано-Франківську і спілкувалися з Тарасом Прохаськом про Станіславський феномен, він теж говорив, що це вже минуле, це вже пройшло. І тому він ще більше виріс у моїх очах. Через те я його ще більше поважаю. Великого автора і творця ти можеш впізнати саме за цим: він здатен перегорнути сторінку, закрити книжку і сказати: «Окей, оце вже було. Ми це вже проїхали. Давайте подивимося на щось нове!»

Радко Мокрик: Сучасна Центральна Європа дуже цікава як у культурному, так і в політичному плані. Угорщина заснувала Міністерство розвитку Закарпаття. Багато цікавих речей відбувається. Ми бачимо передовсім політичні тенденції – Качинський, Орбан… Що зараз діється з Центральною Європою як ціннісним простором?

Мартін Ц. Путна: Російські танки знову на ходу. Тепер це просто не фізичні танки, а психологічні, ментальні. Я не можу сказати, що Путін виграв війну – але один великий бій він точно виграв. Він виграв битву за роздріблення думок і зруйнував одностайність Центральної Європи. Ще п’ять років тому в країнах Центральної Європи складно було знайти людей, які вважали б, що Євросоюз – це погано. Ну, можливо, якихось неадекватних комуністів знайшли би… Але нікому нормальному така ідея в голову не прийшла б. Сьогодні Центральна Європа – це вже не ностальгія за Австро-Угорщиною, це радше ностальгія за сильними володарями. Це розчарування в демократії, знудження від демократії. Демократія вже не здається сексуальною. Тут консервативні течії виявилися неочікувано дуже сильними і популярними навіть у католицькій Церкві. У них є ностальгія за тим часом, коли Церква була частиною держави, і якийсь імператор чи цісар все контролював.

Якщо ми говорили про постмодернізм у літературі, то в мене таке враження, що зараз відбувається постмодернізм у політиці. Відбувається такий дивний якийсь симбіоз і єднання радикалів. Ліворадикалів з праворадикалами, комуністів з ультраправими тощо.

Це люди, які просто губляться, які вірять у якісь єврейські світові змови, в інопланетян… Це все люди, які, здається, ніяк не могли б створити якусь політичну коаліцію. І вони насправді не створюють політичну коаліцію. Вони створюють щось на кшталт громадянської коаліції, яка має спільного ворога, – і цим ворогом є відкрите суспільство.

Зараз я буду виглядати як стереотипний чех. Ви, напевно, очікуєте від чеха, що він буде волати: «Нехай живе Гавел!» І я буду кричати: «Нехай живе Гавел!» Але в дуже конкретному сенсі. Гавел, коли був лідером революції 1989 року, він постійно підкреслював, що це не є революція антирадянська, протикомуністична, що це передовсім має бути революція за цінності, за правду, за знання справжніх історичних фактів. Правда – це була та цінність, яку тотально знищили російські танки.

Тепер у більшості ЗМІ ми читаємо: «А хто ж насправді знає, де там правда? Кожен має право на свою точку зору». Я як стереотипний чех знову ж таки кричу: «Гімно!» Я вважаю, що правда – це основа, яка дозволяє нам жити не як тваринам, а як людям. Люди повинні пізнавати речі як люди. Тобто так, які вони є насправді, а не так, як хтось щось собі інтерпретує. І ми віримо, що пізнання правди постійно розвивається. З точки зору науки чи теології – так, люди помиляються. Але головне – є розуміння, що правда є, що ми її шукаємо. Але сьогодні вже не всі шукають… І в цьому сенсі Путін виграв.

Радко Мокрик: Раніше Ви написали книгу про історію російської релігійності. Після цього приїхали в Україну, знімали фільм з ключовими українськими діячами: Забужко, Андруховичем, Мариновичем та іншими. Зараз дуже багато говориться, що є намагання від’єднати Україну культурно і ментально від Росії. Ви це все бачите, спостерігаєте, вивчаєте збоку. Ми можемо говорити про якусь глибоку культурну і цивілізаційну різницю між Україною і Росією?

Мартін Ц. Путна: Я впевнений, що так. Хоча треба розуміти, що ці кордони не завжди легко вловити, і вони не завжди збігаються з політичним кордонами між Україною та Росією. Це те, що я раніше говорив про Галичину. В цьому сенсі Україна, на мою думку, – як збільшена Галичина. Тобто це східнослов’янська країна, яка пише кирилицею – і водночас прямує до Європи, на Захід.

Але коли я це говорю, мені дуже соромно. Мені соромно за те, як зараз виглядає Європа. Від часів Майдану в Україні Європа насправді змінилася на гірше. Відбулися такі речі, як Брексит, політичні зміни у Польщі та Угорщині… Вони перетворилися на авторитарні країни. Я наче вже й боюся кликати Україну в Європу. Можливо, це трошки перебільшення, але я вже не можу бути таким гордим за свою країну і за Європу, як це було раніше.

Радко Мокрик: Професоре, скажіть щось оптимістичне...

Мартін Ц. Путна: Завжди, коли ми дивимося в ширшому контексті на історію світу, історію Європи, ми бачимо, що іноді ці темні хвилі наступають. Ще одна книжка, якою я, певно, найдовше займався, – це була історія європейської католицької літератури. 30-ті роки ХХ століття – це був такий собі «золотий вік» католицької літератури в Чехії та інших західних країнах. Але водночас значна частина інтелектуалів тоді не дуже вірила в демократію. Звучали тези про те, що авторитарні режими були би кращими. Це закінчилося абсолютною катастрофою. Всі ці країни, які тоді зголошувалися до того, що вони – християнські держави, у результаті співпрацювали з Гітлером. Згідно з висловом римського історика Тацита: «Не було такої ницості, якої вони б не вчинили». І нам реально здавалося, що після Другої світової війни це вже ніколи не може повернутися. Але це повертається. Це не означає, що все пропало і що вся Європа стане авторитарною – але ми повинні розуміти, що зараз ці виклики є найсерйознішими і найвагомішими з часів Другої світової війни.

Радко Мокрик: Півтора року тому Ви були в Україні, в Галичині. У вас тоді про Галичину вийшла велика стаття. І вона називалася «Галичина перед відкриттям сезону». Ви оптимістично так змальовували, що тут щось змінюється. І Галичина, і Львів зокрема, – перед відкриттям сезону. Як ваші відчуття: цей сезон відкрився?

Мартін Ц. Путна: Я тільки сьогодні приїхав до Львова, тому не дуже багато встиг роздивитися. Водночас я вперше мав таке стійке відчуття, коли ходив по Ринку, що тих туристів вже реально забагато. У Празі в нас є таке відчуття, що центр міста вже не наш. Для нас там немає місця. І там значною мірою ще й присутня російська мафія. Було би дуже шкода, якби старий Львів завершив так само. Але є ідея. Минулого разу ми трохи їздили по Галичині, і я наполягав, що ми повинні потрапити в Дрогобич. Через Бруно Шульца. І виникла тоді в мене така ідея: Львів вибрав туристичну індустрію, Івано-Франківськ свій «золотий вік» уже завершив – але є Дрогобич. Що з Дрогобичем? Чому не можна центр світової культури зробити в Дрогобичі? Літератори, письменники, культурні діячі – щоби вони могли їздити в Дрогобич.

І щоби тут була крапля оптимізму, скажу, що творчість Бруно Шульца подібна до творчості Франца Кафки, але вона веселіша. Мені справді здається, що сьогодні Україна і Німеччина – це чи не найважливіші країни для Європи. Бо тут є, все-таки, це переконання, що єдиною можливістю є Європа, що альтернативи справді нема, що альтернатива – це повний хаос. Давайте ви нас будете рятувати.

Зреферувала Анна ГЕРИЧ