Мартін Ц. Путна – історик літератури та релігієзнавець, професор Карлового університету в Празі. Діяльність вченого не обмежується стінами університетських авдиторій – він був ведучим багатьох радіопрограм, директором Бібліотеки Вацлава Гавела в Празі. З самим колишнім президентом тісно співпрацював в останні роки його життя.
Від початку війни в Україні Мартін Путна належить до найгостріших критиків проросійської політики чинного президента Чехії Мілоша Земана. Зацікавленість українськими подіями відобразилася і в академічних дослідженнях професора. 2015 року вийшла книга «Нариси з історії російської релігійності», тоді ж Мартін Ц. Путна знімає в Україні (Львів, Київ, Переяслав-Хмельницький, Одеса) фільм «Україно, не злись», в якому розмежовує українську та російську історію та культуру.
Цього ж року вийшла нова книга професора Путни – «Образи з історії культури Центральної Європи». Пропонуємо вашій увазі цикл статей із «галицької» частини книги, яку для Z переклав Радко Мокрик. Сьогодні – частина друга. Перша – "Галичина. Чотириєдиний Львів" – тут.
Центральне місце української пам’яті у Львові розташоване за межами найстарішої частини міста і за межами “Ringtrasse” – мова про Собор святого Юра. Тут була в 1700 році підписана Львівська унія, згідно з якою місцева єпархія об’єдналася з Римом. Таким чином Львів став центром Уніатської греко-католицької церкви в Галичині, в той час коли православні і надалі лише толерувалися. Співіснування двох Церков східного обряду тривало і після входження Галичини до складу Австрії (схожа ситуація була в Трансильванії), і після повернення під владу Польщі після розпаду Австро-Угорщини.
Уніатська церква фактично стала національною церквою галицьких українців. Церквою тих, хто тут був «першим», оскільки саме їхнє було оте перше Галицьке князівство. Тих, хто був «останнім» на суспільній драбині протягом століть Центральної Європи. Ще коли Ян Коллар переписувався з львівським шляхтичем, меценатом та ентузіастом слов’янства Адамом Юношем Росцішевським, в їхній кореспонденції постійно йшла мова про становище поляків, про їхню боротьбу з австрійсько-німецьким домінуванням – і лише одного разу вони згадали про українців. Звичайно ж, в контексті фольклору… Лише останнє австро-угорське півстоліття принесло в Галичині певне піднесення і українцям – за підтримки місцевої влади.
Австрійська підтримка українських галичан ґрунтувалася як на лібералізмі пізньої Австро-Угорщини, так і на прагматизмі – так само як і підтримка інших «спізнілих» або/та інших «територіальних» ідентичностей (приклад Далмації чи Боснії). Австрія підтримувала українське національне відродження настільки, наскільки воно послаблюало вплив Москви, опосередкований місцевою православною церквою: якщо русини-ruthen’и будуть українцями – вони не будуть росіянами. Водночас, ця підтримка не повинна була переходити певні межі, щоб не розгнівати галицьких поляків, які в крихкій рівновазі монархії були елементом цілком необхідним та значно впливовішим – навіть не стільки за своєю кількістю, скільки за суспільним впливом своєї шляхти.
Культ Австро-Угорської імперії та особисто цісаря Франца-Йосифа культивується в Галичині і тепер. Живопис Володимира Костирка
Таким чином історія галицьких українців схожа до історій інших народів, чия частина була в Австрії, а частина поза нею. Ця історія схожа, зокрема, на ситуацію румунів в Трансильванії, чи сербів в угорській Войводині. Водночас ця ситуація схожа і на історію самих поляків в Галичині. В усіх випадках австрійська частина того чи іншого народу була в незрівнянно кращих економічних та освітніх умовах, ніж їхні співвітчизники в російській чи турецькій імперіях. Проте історія жодного народу не є настільки вражаюче парадоксальною, як історія українців. В Австро-Угорщині в другій половині 19 століття відбувається становлення модерного українського народу, виникає сучасна література, історіографія та політичне представництво (іноді поєднано в персоналіях: письменник Василь Стефаник був і депутатом австрійського парламенту). В той же час в Росії українська мова піддавалася всім можливим утискам, була деградована на фольклорний діалект, та й сама назва «Україна» була заборонена. Існувати могла лише «Малоросія».
Значення Уніатської церкви для галицьких українців підкреслює також факт, що їхнім неофіційним головою протягом останніх австрійських років, їхнім заступником в міжвоєнний польський період, так само як і в час німецької окупації, був саме найвищий представник цієї Церкви – митрополит Андрей Шептицький. Собор святого Юра став також місцем прощ, куди українці ходять молитися – до крипти з похованням Шептицького.
Митрополит Андрей з членами Українського центрального комітету. Праворуч від нього – Володимир Кубійович (голова УЦК), ліворуч – Василь Сімович. 1943 рік
Два роки після смерті Шептицького – в 1946 році, вже за радянської влади – в Соборі святого Юра відбувся керований більшовиками синод, який скасував унію та відновив єдність з православ’ям. Значна частина Греко-католицької церкви цієї примусової унії не визнала та пішла «під землю». Незважаючи на те, що і в історії Чехословаччини в епоху комунізму існував феномен підземної церкви, яка відправляла богослужіння, хрестила та навчала дітей по квартирах, ховалася від переслідувань державних органів – чехословацька історія, при всьому своєму героїзмі, може видатися ідилією порівняно з тим, через що мусили пройти приховані греко-католики в Галичині. Крипта Собору святого Юра поповнилася ще одним похованням, яке вшановується як поховання національного святого: поховання наступника Шептицького – Йосипа Сліпого, який провів 13 років в ГУЛАГу та згодом помер в римському вигнанні.
Йосип Сліпий. Єпископ Української греко-католицької церкви, кардинал Римо-католицької церкви; Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський, Верховний Архієпископ Львівський — предстоятель Української греко-католицької церкви
В Галичині сьогодні багато чого названо ім’ям Шептицького. Його пам’ятники ростуть як кількісно, так і за розмірами – як гриби після дощу. А в Галичині справді частенько падає дощ. Деяким галичанам може видатися, що манія пам’ятників та Шептицького протягом останніх років виходить за розумні межі. Вони аргументують тим, що в Україні сьогодні є і важливіші речі, на які вартувало б витрачати кошти.
Все ж немає жодних сумнівів, що сучасні українські галичани в своїй цілковитій більшості сприймають Греко-католицьку церкву як «національну». Але питання в тому, яке саме місце посідає ця Церква на духовній карті Європи та світу. Видається, що вона є чимось більшим, ніж просто вираженням галицького «ми є ми». Вона – це більше, ніж просто результат різних державницьких рухів протягом історії: намагання польської (а згодом австрійської) влади тримати під контролем місцеве православне населення за допомогою об’єднання населення з Римською церквою.
Письменник Тарас Прохасько (судячи з прізвища, нащадок одного з чеських «Прецлічеків») пропонує виклад, який наявний вже в самій назві одного з його есеїв: «Церква Центральної Європи». Греко-католицька церква – «межова» між Сходом та Заходом. Тоді, в 16 та 17 століттях, коли в Бресті-Литовському, а згодом і у Львові прийняті церковні унії – народилася Центральна Європа. Інші українські інтелектуали, нехай й іншими шляхами, доходять схожих висновків: що Греко-католицька церква є спадкоємницею «Київської церкви». Вони мають на увазі оцю первинну церкву Київської Русі, яку в цій країні заснував князь Володимир в 10 столітті – тобто в час, коли ще західна та східна, католицька та православна Церква не розділилися та взаємно не прокляла одна одну. Православ’я сьогодні не сприймається греко-католиками як конкурент, а скоріше як спільний спадкоємець тієї первинної Церкви.
У випадку таких складніших теорій завжди виникає питання, наскільки вони можуть поширитися з кола інтелектуальних еліт в кола простих вірян, які переповнюють греко-католицькі церкви в Галичині в недільні дні та на свята. В цьому випадку суспільна реальність в Україні все таки підтвердила, що ці теорії, певною мірою, резонують і в широких суспільних колах. Але це проявилося не у Львові, а у Києві. Це проявилося в найсуворішій ситуації, в 2013 році на Майдані, під час громадянського повстання проти промосковського та злочинного президента. Саме на Майдан прийшли підтримати протестувальників греко-католицькі та православні священики – маються на увазі ті православні священики, які організаційно не прив’язані до гілок Московського патріархату. Один з церковних протагоністів Майдану, греко-католицький архієпископ Львівський та Київський Святослав Шевчук в своїх проповідях повторює, що сучасним завданням Церкви є допомогти вивести народ з пострадянського маразму та приниження і водночас уникнути «забронзовіння» Церкви. Інакше кажучи – остаточно стати Церквою «західного» типу.
Сучасний український клич «назад до Європи» чути з усіх регіонів країни. Найсильніше його чути саме в Галичині, яка найдовше і найміцніше була частиною Центральної Європи – як польської, так і австрійської. При цьому цей клич звучить за умов, коли в Галичині вже не живе практично ніхто, окрім самих українців. Австрійці відійшли після 1918 року, євреїв повбивали протягом ІІ Світової війни, поляки та вірмени пішли після війни. І в цьому сенсі українці в Галичині залишилися «останніми». Вони є останніми спадкоємцями колись багатонаціональної та міжконфесійної країни. Мова тепер про те, як вони з цим спадком поводяться – і як вони його сприймають.
14.09.2018