NIMB: інший погляд

Мистецька програма Бієнале Довіри/Biennale of Trust, яке відбудеться у Львові 19-21 жовтня, відкрилась 2 жовтня в Музеї сакральної скульптури Пінзеля проектом Влодка Кауфмана NIMB біометрія

Влодко Кауфман часто твердить, що сучасний художник часто вже насправді не є художником, а лише ілюстратором мистецтва, який імітує штуку, приймаючи на себе «позицію» художника. Він вважає, що така постава є хибною і нам варто повернутися до давнього стану, коли художник і його творчість стояли не поруч, а були комплексно і органічно зв’язаними. А коли ж був такий стан синергії, в якому художник не стояв в метапозиції до свого твору чи творчості? Я не знаю інших практик, крім давнього шаманізму чи мистецтва до епохи Ренесансу, де матеріальний об’єкт (ікона чи ритуальна маска) був би рефлексією не групи чи уявного божества, а конкретного автора. Як твердить американський історик мистецтва Джеймс Елкінс, мистецтво завжди, в різних місцях і в різних культурах, було тісно пов’язане із ритуалами та сакральними практиками. Персональне авторство в мистецтві є явищем доволі пізнім, і воно вимагає від автора постійної метапозиції – він/вона має роздумувати над своєю роллю автора. Тому імітація є невіддільною частиною штуки, яка (як твердив Рене Жірар) є фундаментальною рисою людини і людської культури загалом.

Метапозиція стала абсолютною рисою мистецтва модернізму, і саме ця позиція остаточно вивела мистецтво з-під «покрови» релігії. Французький модерніст Андре Жід у своєму літературному творі «Підроблювачі» (1925) перетворив цей модерністський інструмент та поставу у мистецьку метафору. Він говорив про свій твір наступне: «З одного боку, я хотів репрезентувати реальність, а з іншого – стилізувати її під мистецтво». Для цього він придумав персонажа, який, будучи автором, хоче написати новелу, і в «уста» якого він вкладає власні робочі нотатки/ескізи. Тож новела Жіда була про літературу і мистецтво, про писання і автора, про репрезентацію, реальність і вигадку. Він вклав новелу всередину новели, і дав їй можливість «говорити» мовою мистецтва.

Метод роботи Влодка Кауфмана, хоч і неусвідомлено, але таки нагадує модерністський підхід Андре Жіда. Хоч Кауфман і засуджує поставу художника як «імітатора мистецтва», сам він не в стані уникнути метапозиції: його мистецькою проблемою є як реальність, так і сама гра, яку ми історично назвали мистецтвом. Щоб не імітувати мистецтво – Кауфман імітує природу!

«Чи має сенс дерево?» – питає Кауфман.

«Це питання не до дерева» – відповідаю йому я.

Щоб уникнути естетичної імітації, Кауфман вчиться у природи і у себе. Він ще в 1990-х роках покинув «картинні репрезентації» на користь інсталяцій, «видив» та перформансів. Кауфман вважає, що очі – невдячний апарат для оцінки естетики та мистецтва, виразно надаючи перевагу ідеям. Але це не абстрактні ідеї, продукти мислення і співставлення концепцій – його ідеї мають виразну матеріальність, вони є об’єктами, а не аватарками. Кожна така ідея Кауфмана не є продуктом естетизування реальності: вони проростають як живі істоти, народжуються, живуть і вмирають.

Цього разу такою естетичною ідеєю є німб та людська німботворчість. Якщо просто – то німби для Кауфмана є елементом захисту від реальності, спробою перекласти відповідальність на когось, наприклад, на Бога. Німби є продуктом людських страхів і бажань. Тож німби у Кауфмана стають не абстрактними (сакральними) знаками, ні – це фізичні об’єкти, які мають на меті «просканувати» ідеї страху, захисту та відповідальності, що стоять за кожними німбом.

Ключовим аспектом ідеї німбу для Кауфмана є відповідальність, яка стоїть в основі усвідомленого сенсу людського існування. А відповідальність, у свою чергу, проявляється через ухвалення рішень. Кожне рішення залишає слід і є відбитком часу, і саме з цими знаками працює художник, перетворюючи їх на метафори.

«Навіщо ці всі відображенюдня у дзеркалах?» – питаю я.

«У дзеркалі ми бачимо не відображення – там невідомо що» – відповідає Кауфман.

Важливою метафорою автора є дзеркало, яке веде до думки про задзеркалля, і безвихідь чи безкінечність. Це давня мистецька метафора, яка відсилає до ідей мімезісу, себто репрезентації (віддзеркалення) реальності, а також дозволяє художниками легше «говорити» про людський досвід візуальності. Дзеркала у Кауфмана втілюють ідею безкінечності (пригадайте концепцію мізенабім-у Андре Жіда) та неможливості; їх можна використати для проектування та деконструювання.

Подібно як дзеркало, яке «імітує» і «рефлексує» реальність (але не репрезентує!), Кауфман використовує своєрідний біометричний метод для сканування живого і відмерлого. Частинами такого «біометричного сканування» є використання об’єктів, які є частинами проживання часу самим автором. Це книги, тексти, каталоги, листи, ескізи і безліч інших артефактів, які засвідчили життя Влодка, і які він переробляє у інші естетичні об’єкти (німби). Усі вони були частиною певних рішень, ухвалених автором в той чи інший момент власного буття, вони є свідками його «відповідального існування». Часом ці «папери» стають тлом для вирощування (не малювання) інших об’єктів (наприклад, риб), які існують на межі візуального та уявного (ідеального). Так перед нами постає біометричне сканування власного буття, хірургічний розтин, де «тріщини» і «шрами» є знаками часу, які автор упіймав, щоб зрозуміти сенс свого (і не лише свого) існування.       

Довіра як спроба проаналізувати відповідальність

Влодко любить ідентифікувати себе більше як автора і менше як художника. Він вважає, що дія автора нагадує дію природи, себто смисл дії захований у самій дії. Тоді його творчість є буквально природнім актом, який не стільки «імітує» мистецтво, скільки «імітує» природу. А якими є основні характеристики природньої реальності? Просвітлені кажуть, що в світі все, що можна усвідомити, і все, що усвідомлює, перебувають у двох станах – становлення (народження) та зникання (вмирання). Ніщо не існує, усе лише постає та зникає, світ сповнений мерехтливого буття, яке проявляється міріадами форм. Кауфман вважає, що єдиними способом споглядання цього буття є час; оскільки усе, що постає, і усе, що зникає, залишає знаки часу. Тож буття промовляє до нас через знаки часу, подібно як кільця дерева, знаки плинного існування. Завданням художника, чи ба, автора, є спіймати час за допомогою естетичних об’єктів і тим самим подолати природу, створивши нову структуру чи (вірніше) метаструктуру.

Метафори, естетичні знаки, які перетворюються на метаструктуру, – це різні інструменти пізнання нашого світу. У випадку цього проекту, «німби» – це пізнання, скероване на людську ідею захисту від страху, на знаки, які допомагають позбутися відповідальності. Аналізуючи страх перед буттям, який люди проявляють через знаки-німби, Влодко пропонує інший погляд – він хоче проаналізувати відповідальність через довіру. Довіру до себе, в першу чергу.

«То що мистецтво – це гра?» – питаю я.

«Не можна бавитися тим, чим не можна бавитися» – відповідає Кауфман