З поля нашоі науки.

 

І. Поле нашоі науки таке ще тісне і так слабо управлене, що огляд усего, що на ньому проявляєся, особливо коли виключити літературу популярну, не може забрати богато місця. Та про те, здається міні, він може бути не без пожитку вже хоч би тим, що зводячи в купу все те, що у нас робиться наукового, вкаже хоч негатівно на ті широкі ниви, на котрих нічого не робиться; далі критичний огляд зробленого, покаже єго добрі і злі боки з погляду на методу як і з погляду на провідні думки, а в кінці огляд такий мусить з зрозумінєм інтересів і потреб нашоі суспільности доходити й до позітівних сказівок, як вести далі наукову роботу.

 

Коли я сказав, що поле нашоі науки тісне, то мушу пояснити се слово троха близше. Значить воно не тілько те, що праці науковоі у нас загалом дуже мало, т. є. ще інтерес до загально-людских здобутків на всіх полях духового і матеріяльного житя у нас доси задля малого економічного і громадского розвитку нашого дуже малий і не широкий. Значить се й те, що у нас не перестала істнувати течія, що ділить науки на канонічні й неканонічні, дозволені Русинови з погляду національного і недозволені. Займатися історією Руси, історією рускоі, а що найвисше, словянскоі літератури, етнографією, лінгвістикою та бібліографією — вільно і похвально, але займатися теологією (о кілько вона не католицко-уніятска), природничими науками (о кілько вони не спожитковані в медецині, суспільними науками (о кілько вони вибігають по за рамки правничого факультету) по думці многих наших патріотів для Русина не слід і навіть небезпечно. Адже ж не так то давно я чув з уст одного із наших молодих учених ті характерні слова: "Та що ви міні говорите: природничі науки, "суспільна економія"! Кажіть виразно: атеізм і соціалізм, і тоді я буду знати, куди ви хочете тягти нашу молодіж! Хочете повитручувати єі з легальноі дороги, заповнювати нею тюрми, тай годі!"

 

Сей молодий учений, що трібував колись як антідот мойім природничим та суспільним наукам, з молодіжі університетскоі заснувати "бібліографічний кружок" і був би певно при єго помочи зробив чимало спасенного, як би молоді люде по однім чи двох засіданях не були цілковито стратили смаку до бібліографіі — нині є педагогом і певно не то що не змінив своіх поглядів що до природничих наук та економіі, а може ще й з колишнього свого канона, дещо викинув, і тепер той новий, зредукований-канон втовкмачує в голови молодіжі першоі рускоі гімназіі. Я на днях мав розмову з одним із учеників тоі гімназіі і довідався про деякі дуже інтересні речі. Між іншим розповідав мій інтерлокутор про вчителя всемірноі історіі, котрий нівечить Лютера за те, що посмів зіскочити з дороги авторітету церковного і спуститися на свій власний розум — ну, а звісно, що розум людский у кождій голові інший і в цілях віри мусить витворити хаос, так що тепер один протестантский пастор ганьбить другого і єдности нема ніякісінькоі. Замічу, що так навчає про реформацію чоловік світский, ліберал-народовець. —

 

Сімптомів, що свідчать про істнованє серед нашоі суспільности, і навіть серед єі цвіту-інтелігенціі сильноі і глибокоі течіі, що змагає до затісненя нашого світогляду, до звуженя наших духових інтересів, а значить, і нашоі науковоі праці, я міг би навести чимало, та вважаю се лишнім. Ся течія, то факт сконстатований многими компетентними свідками. Впрочім і в дальшім моім огляді таких сімптомів найдеся достаточно. Сим поясняєся та загально звісна апатія Русинів-Галичан до всяких питань, до літератури, до нових появ у світі духовім; відси йде те, що молодіж наша виходить з універсітетів так само неосвічена і темна в справах загально-людских, як до них увійшла, що наука універсітетска виродилася у нас в тзв. Brotstudium, т. є. в щось як раз противне понятю науки, в механічне затвердженє ad hoc стільких то параграфів, регул чи формулок, щоб здати екзамен і одержати на єго підставі таке то місце, по чім очивидно ті параграфи, регули та формули, не переварені і не присвоєні, випадають з голови з виємком тих, котрі опісля зустрічаються в службовій практиці. Відси походить, що у нас бувають укінчені правники, котрі не тілько не знають ріжниці між нервами а жилами, але не мають виображеня, що таке соціалізм, хоч в універсітеті вчилися економіі суспільноі; відси походять, що в нас учителі гімназіальні дуже часто не мають виображеня о тім, як виглядають наші основні закони констітуційні і т. і. Відси походить, що навіть наші "фахові" учені, засклепившися в своім однім фаху, висказують свою погорду для інших фахів, котрих зовсім не знають, як ось напр. один філолог (також вчитель рускоі гімназіі у Львові, що перекладав Нестора на латинску мову), не міг проминути нагоди, щоб в передмові не копнути ногою тих, котрі займаються далеко не так величньою роботою — збираня і друкованя простих мужицких пісень і казок!

 

От тим то не диво, що наше наукове поле тісне не тілько з погляду на єго обєм, на масу науковоі праці, а дуже часто з погляду на методу, на провідні ідеі і на ту тенденцію, котра каже вченому як мога засклеплюватись в однім закуточку, в одній ідеі. Де молодим людям в гімназіі вбивають в голову думки про пагубність людского розуму і про спасенність уніформи та авторітету, там очевидно годі надіятися від тих молодих людей надто смілого лету. Де гімназіі і універсітет складаються на те, щоб навіть таким людям, що не радіби засклеплюватися в шкаралущі "студій для хліба", дати як найменше науково приготованого матеріалу, як найменше вказівок і заохоти для власноі праці, там певно про оживлений рух науковий не швидко може бути мова. Сим поясняєся спорадичність наших наукових праць, брак в них внутрішного звязку, сістематичности: сей заінтересувався чомусь одним питанєм граматичним, той сістематикою хрущів галицких, третій Скориною, четвертий Скандинавщиною на Руси, пятий Волохами і волоскими корнями в назвах наших гір, шестий топографією стародавнього Галича, семий Скитом Манявским. А що крім тісних думок і поглядів учені наші, з виємком двох трьох, розпоряжають в додатку ще й дуже тісним апаратом науковим, то й виходить, що праці йіх мусіли бути мертві, відірвані від дійсного житя і єго інтересів, більше збірками сирих фактів, а то й куріозів, ніж справді науковими роботами.

 

В огляді нашім, котрий думаємо вести по змозі сістематично, не минаючи нічого, що плодить наше наукове поле, ми бажали б, не вяжучися ніяким з гори наміченим порядком, обговорювати новости нашоі науковоі літератури, без огляду на те, на якій мові вони писані. Друкуючи свою хроніку в газеті не призначеній для спеціалістів, ми не думаємо входити в лишні подробиці при оцінюваню поодиноких праць, а підносити будемо в них тілько те, що по нашій думці в них є саме характерне, або що чим небудь зверне нашу особливу увагу. Очевидна річ, що повнота оглянених праць залежати буде від того, о скілько вони будуть нам доступні.

 

II. Ось на перший раз учений староі школи. Маю в руках книжку п. з. "Исторія епископовъ трехъ соединенныхъ епархій, перемышльской, самборской и саноцкой отъ найдавнѣйшихъ временъ до 1794 г., по источникамъ сочиненная Антоніємъ Добрянскимъ, парохомъ въ Валявѣ". О. Ант. Добрянский умер 1877 року і книжка отся видана, як сказано в заголовку, з єго власноручного рукопису. Додати треба, що більша часть поміщеного в ній матеріалу була поміщена колись в маленьких і тепер дуже рідких календарях "Перемышлянинъ", котрі покійний видавав в 50-тих і 60-тих роках. Книжка будь що будь пожиточна, хоч не дає того, що обіцює титул. "Исторія епископовъ" і т. д.! "Яку історію дає о. Добрянский! Виписки з найріжнійших "жерел", між котрими без ріжниці і без критики находимо і архівні документи і літописі, сучасні памфлети, пізні реляціі і новочасні діла історичні дуже неоднаковоі вартости і навіть газетні статі. "Історія" о. Добрянского скомпонована дуже по просту: невеличкий вступ о введеню христіянства на Руси, а потім виписані за порядком хронологічним епископи перемискі і при кождім зведено все, що о нім автор денебудь вичитав, при чім свідоцтва напр. Нєсєцкого о фактах ХІІІ або XIV віку беруться так само на віру, як свідоцтва якого небудь сучасного акту або літописця. Все те в тексті "історіі" розказано коротко, сухо; головна вага покладена на примітки. Тут автор рушаєся свобідно; бібліофіл і компілятор являєся тут в повнім блиску, виписки сиплються мов з міха, друкуються архівні документи in extenso, появляються навіть проби критики матеріалу, але тілько тоді, коли він в чім небудь не відповідає улюбленим ідеям автора. Годі заперечити, що ті примітки, се є найцінніща часть книжки, але тут же й признати треба, що в такім разі "історія" о. Добрянского перемінюєся в збірку виписок, в інтересні collectanea, з котрих хтось колись може й зробити історію, але котрі самі собою так само не є історією, як купа цегли, хоч би й найкраще випаленоі, не є ще будинком.

 

А якіж ті улюблені думки автора? Йіх можна звести до купи в кількох точках: православіє було і є властивою історичною вірою Русинів; латинский обряд є загубою рускоі народности; Поляки є відвічними ворогами і гонителями Руси; церков є основа рускоі народности, а добра церковні є підвалиною розвою рускоі церкви, значить, одним з предметів гідних найпильнійшоі уваги історика. Тими своіми думками, як також методою своіх "історичних" праць о. Добрянский нерозривно вяжеся з групою наших старших учених істориків, як Гарасевич, Малиновский і Петрушевич.

 

До сеі "історіі" долучені ще деякі дрібнійші статі пок. Добрянского, передруковані також з "Перемишлянів". Цікаві тут особливо споминки про трьох перемиских достойників церкви кінця XVIII віку, Я. Лапчинского, В. Ганчаковского і В. Госаковского. Житє тих достойників нічим особливим не визначуєся, але споминки Добрянского цікаві як образчики тоі попівскоі родовоі традиціі, котра від XVIII віку почала витворюватися серед нашого духовенства на взір традиціі шляхетскоі і була виразом постепенного відосібнюваня духовенства від простого люду, до чого ще в 1680 р. в інструкціях своєі "Метрики" накликав духовенство руске львівский епіскоп Осип Шумлянский. В споминці про Госаковского інтересна згадка про Івана Сточкевича, також руского попа, що видав у Львові 1802 р. польский переклад поеми Клейста "Der Fruhling" і бувши в семінаріі написав і виставив при помочи питомців драму "Syn marnotrawny". Згадано тут коротко і про представленя театральні в рускій семінаріі духовній в мясниці 1829 і 1830 років, в котрих відзначилися питомці: Ковальский, Шудлиньский, Урицкий, а в ролях жінок Слоневский.

 

Не можу відмовити собі приємности, щоби на закінченя сеі замітки не навести кількох уступів із уставу братства церковного в Комарні, виданого епіскопом Михайлом Копистеньским в 1592 році і надрукованого чомусь без ніякоі дальшоі уваги між творами о. Добрянского. Епіскоп поручає братчикам "творити суд истинен и милостиню в потребу братиям недостаточствующим и оублажати благых а непокоряющихся истиннѣ законне обличати и казнити, непокаяннѣже пребывающих от церкве отлучати". Устрій братства описуєся ось як: "Имаются сходити за обсыланям знамене братского *) во двѣ неделѣ, или як потреба и час прилучится, повинен кождыи брат во двѣ неделѣ пол гроша дати до скрынки братскои"... "Сходечися до сего братства, в справах оупорожнившися, книгы законныя почитати и другъ другу с послушанием вѣщати. Который бы брат вѣдал брата выступного, не мает его таити, але мает оповѣсти его в братствѣ, жебы был каран... А еслибы кто з межи старших братов якимколвек обычаем знашолся выступным, за що молодших карут, мает быти старшии двояко и трояко каран, болшего томления достоинь чести ради... Вшелякая справа братская не мает быти далеи выношена от порогу дому братского. А кто бы изгордѣль церковным братскым судом, яко преслушник церкви судится. А если ся того не кает до другой неделѣ, то яко поганец и явногрѣшник от церкве да отлучится... и священник мает его в церкви пред всѣми обличити и от церкве отлучити... А если из допущения божия будет на брата яковыи оупадок или немощь, а не имѣль бы достатку, мают ему братя помагати братскыми пѣнязми и в немощи призирати... Повелѣваем всякому стану людем християнскым сходячися до священника или въ братствѣ почитати святыя книгы ветхаго и новаго закона по святых отець преданию, сошедшися любовию не въ пиянственныи дом, но въ славу божию..." Не диво, що так зорганізовані братства церковні мусіли бути чималою силою і що луцкий епіскоп Терлецкий не даром боявся йіх, пишучи до Поція між іншим: "Патріархъ Іеремія.. братства установилъ, который будутъ и уже суть гонители владыкъ: чего и нѣтъ, и то взведутъ и оклевещутъ". Звісно, для таких епіскопів, як Терлецкий, правда була страшнійша всякои клевети.

 

*) Звичай практикований ремесницкими цехами по місточках і доси, гл. Зоря 1886, про цех кушнірский у Старім Місті.

 

[Народ, 01.10.1893]

 

III. Заким піду далі, нехай міні буде вільно поговорити про один твір — не науковий, та зроблений нашими "вченими", твір, що особливо тепер повинен би був обернути на себе увагу наших патріотів, та про котрий якось ніхто нічого не сказав, а часописі мабуть тілько й зробили, що зарегістрували єго появленє. Маю тут на думці "Статут наукового товариства ім. Шевченка у Львові", котрий набирає для всіх Галичан і Украінців тим більше значіня, що з круга авторів того статута проголошена була в ѣлѣ" думка більш претенсіональна ніж патріотична, що товариство Шевченка має статися завязком рускоі, а властиво всеукраінскоі Академіі наук. Думки сеі на довгі ще літа нема що брати в сурйоз, раз тому, що науковий багаж товариства надто ще малий, по друге тому, що фонди єго також дрібні, по третє, що піднесенє товариства до ранги Академіі наук в Австріі залежить від волі цісаря, котрий протектором єі іменує когось із цісарскоі сімйі, значить, і деякі згляди діпломатичні будуть тут входити в рахунок, як се було і з переміною краківского "Towarzystwa Przyjaciół Nauk" на Академію, а по четверте тому, що у нас нема і довго ще не буде людей, котріб могли двигати на своіх плечех престіж і роботу получену з рангою Академіі наук. Куди нам думати про Академію, поки головний контінгент наших "учених" мусить по словам старого "Страхопуда".

 

"Дуже омпно, без хвантазі

Бриндзю бити у гімназі —

 

і то бриндзю бити в буквальнім значінні того слова, як супленти та вчителі, або доки на секціях наукового тов. ім. Шевченка засідає коли не більша, то все таки значна часть студентів універсітету, а то й людей "доброі волі", та далеких від всякоі науки й наукових інтересів.

 

Здається, що й самі автори "Статута" дивилися доволі скептично на будуще товариства, бо статут єго уложили зовсім не на взірець якоі небудь Академіі, а по звичайному галицко-рускому шаблону. Шаблон сей має дві кардинальні прикмети: затісненє і нерухомість на вні, і централізацію та бюрократичний автократізм в нутрі. Тих старих знайомих стрітили ми благополучно і в статуті наукового тов. ім. Шевченка; може й ширша громада, а особливо на Вкраіні закордоновій схоче йім близше придивитися.

 

Свій розбір статута тов. ім. Шевченка мушу розпочати короткою ремінісценцією. В часі, коли засновувала ся поновлена "Правда", основником єі запрошений був між іншими і я в склад комітету редакційного. На однім з засідань того комітету, по залагодженю справ редакційних зійшла розмова на тов. ім. Шевченка. Розмовляли один Украінець, Барвінский і я. Всі ми були за тим, що конечно треба вже раз перемінити товариство на інстітуцію справді наукову, і д. Барвінский, одинокий між нами член товариства, заявив готовість на найблизших загальних зборах виступити з проєктом реорганізаціі товариства. Ми взяли давнійший статут і я почав розбирати поодинокі єго параграфи та висказувати, як би по моім поглядам повинно виглядати реорганізоване товариство. Думки моі сподобалися тому Украінцеви, а і д. Барвінский не тілько йім не противився, але противно просив подіктувати йіх єму як субстрат для єго будущоі реформи.

 

Нині вже я не пригадую собі того моєго проєкту у всіх подробицях, тямлю тілько добре, що я радив покласти головну вагу на секціі і наділити йіх значною автономією, а для йіх оживленя радив завести чотири категоріі членів: звичайних (вкладка 5 гульд. річно), основателів (се була концесія для старих членів, що подавали по 50 гульд., хоч титул сей не давав йім ніяких осібних прав), почесних і корреспондентів з вкладкою по 1 гульд. річно. Корреспондентами, по мойому проєкту, могли бути зарівно студенти універсітету, як і письменні селяне, збирачі матеріалів і загалом люде нефахові, а також охочі люде інших народностей. Вони мали мати вільний вступ на засіданя секцій, могли забирати там голос, ставити внески і голосувати. Міні здавалося, що притяганє як найбільшого числа людей з провінціі до секцій оживить йіх і змусить до того, щоб реферати і діскусіі дотикали справ живих і держані були популярно, приступно для широких кругів суспільности, а з другого боку участь світлих людей, спеціалістів з інших народностей (у Львові головно Поляків) на засіданях секцій не допустить до затісненя поглядів національних, до сектярства і також причиниться до розвою товариства. Небезпеки, щоб ті нефахові та посторонні елементи опанували товариство та схибнули єго з дороги, не було, бо кореспонденти не мали права голосованя на загальних зборах і загалом до адміністраціі товариства не повинні були ніяк мішатися.

 

Чи д. Барвінский, виступаючи опісля в товаристві ім. Шевченка з внеском о зміні статуту, приняв мій проєкт, чи змінив єго, я не знаю. Та все таки чуючи, що статут справді змінено, я був цікавий побачити, чи є в новім статуті хоч який небудь слід тих думок, на котрі колись згожувалися той Украінець і Барвінский, як на справедливі і користні. Вже читаючи в газетах, яким "спеціалістам правникам" приділено проєкт д. Барвінского до зреферованя, я малу мав надію, та в друкованім статуті найшов "ще менш того малого", як каже Софоклівский Едіп. Членів кореспондентів нема. §15 знає тілько членів дійсних, основателів і почесних. Вкладку для членів дійсних означено на 3 г. (се не лихо), та за то члени основателі, коли зложили після давнього статуту вкладку 50 г., на далі будуть вільні від річних вкладок, а проте будуть користуватися всіми правами на рівні з дійсними членами. Не розумію, по що ся прівілегія? Хто міг раз дати 50 г., може що року дати ще 3 г.; з другого боку, увільнюючи основателів від вкладки випадалоб було сказати, що член дійсний, котрий належить до товариства нпр. 16 літ, т. є. разом з 12 г. вписового вложить до каси тов. також 50 г., стаєся членом основателем і не потребує далі платити вкладок.

 

Забавна історія вийшла з членами почесними. Членами почесними — говорить §.18. — іменують загальні збори на внесенє виділу людей заслужених коло укр.-руского народу, письменства, науки, штуки, або коло самого товариства". Се "або" чудове! Інтерес товариства ставить воно на рівні з цілим народом, письменством, наукою і штукою. Відси вийде таке, що заким іще збори зважуться "на внесенє виділу" (борони боже, не якоі групи членів позавиділових!) іменувати когось членом почесним за заслуги около народа, письменства, науки і штуки, десять разів скорше явить ся нагода почтити заслуги близькоі виділови одиниці около самого товариства. Се значить, що поки там почесними членами тов. ім. Шевченка будуть іменовані такі Рамбо, Реклю, Голубев, Дашкевич, не кажу вже про ††† Драгоманова, на кріслах курульних нашоі будущоі Акад.-наук засядуть наші власні многозаслужені патріоти, дд. Громніцкі, Паньківскі, Коцовскі та Макарушки. Ну, та не се ще головний Witz статута з почесними членами, а ось що: автори знали, що почесними членами прийдеся іменувати не самих дд. Громніцких, Паньківских, Коцовских та Макарушок, а й людей інших народностей. А що, як тих членів чужоплеменних набереся богато, і вони одного прекрасного дня зйідуться на загальні збори товариства, переголосують усіх і повернуть товариство на своє копито? Справді, небезпека величезна! Характер "украінско-руский" нашоі будущоі Академіі наук може бути загрожений, і ось наші патріоти-правники спасають єго слідуючим чисто рутенским кручком: "§.20. Члени почесні украінско-рускоі народности можуть в товаристві виконувати права прислугуючі членам дійсним". Розумієте? Не кажучи виразно ані слова, "плечима, не очима" встановлює сей параграф дві категоріі членів почесних: украінско-рускоі народности, котрі мають якісь права в товаристві, і неналежних до тоі народности — позбавлених усяких прав, проскрібованих, зовсім пассівних, почесних, але без довіря. Ну, панове Рамбо, Реклю, Голубеви і прочі, тіштеся! Ваші праці над укр. історією і письменством чудесно будуть надгороджені у Львові!

 

Погляньмо тепер, як представляються після статуту права і обовязки дійсного члена товариства? Він платить 2 г. вписового і 3 г. річноі вкладки (§.21.), і за те має право брати участь в загальних зборах (§.29), вибирати членів виділу, комісіі контрольноі і т. і. (§.19, 1.), бути членом секцій (§.19, 4.), голосувати на зборах (§.19, 2.), вглядати в книги товариства в приятности одного члена виділу (§.19, 5.), подавати письменно виділови в справах товариства внесеня, котрі виділ мусить узяти під обраду (§.19, 6.), і побирати безплатно від часу приступленя по 1 екземпляру книжок і видань товариства, котрі призначить виділ до наділеня членів (§.19, 7.). Що має значити термін "книжок і видань", я не розумію. Чи товариство буде роздавати також книжки не свого виданя? Натомісць дійсний член не має права "ставляти внесеня і інтерпеляціі на загальних зборах, як се єму лицемірно обіцює §.19, 3, бо §.35. виразно говорить, що "на загальних зборах приходять під діскусію і рішеня такі внесеня і інтерпеляціі поодиноких членів, котрі суть підперті найменше трома членами товариства", то значить, що внесеня і інтерпеляціі поодинокого члена не будуть взяті ані під діскусію, ані під голосованє, узнаються як неістнуючі. Дійсний член не має права проєктувати зміну статутів і коли б єму заманулося щось подібного, то мусить свій проєкт з мотівами на місяць перед загальними зборами подати до виділу, але надто постаратися ще о підпис двох членів (§.34, 2.), — проєкт підписаний тілько одним членом уважаєся за неістнуючий. Дійсний член не має права впроваджувати гостей на засіданя секцій; після §9., гостем може бути на засіданях секцій, кого представлять там три члени товариства". Кого представить тілько один член, того випросять за двері. Погляньмо тепер на функціі виділу. Що правда, статут означує права і функціі виділу досить неясно, загальними фразами в роді "управою товариства займаєся виділ" (§.24) або "з орудуваня майном і фондами тов. складає виділ справозданє загальним зборам" (§.27). Тілько взявши до помочи "Регулямін, т. є. внутрішній устрій наук. тов. ім. Шевченка", долучений до статута, ми можемо виробити собі яснійше понятє о виділі і єго функціях. Поперед усего кождому уважному читатеви статута і регуляміну мусить насунутися питанє: чим властиво є виділ: чи органом чисто адміністраційним, чи чисто науковим? Здавалось би, що в науковім товаристві ті два обсяги діланя повинні б бути розділені, щоб не виходило таких скандалів, що бухгальтер або завідатель друкарні видавати буде опінію о працях філологічних чи медичних. А тимчасом власне такого розділу функцій ані в статуті, ані в регуляміні тов. ім. Шевченка не бачимо. Директори секцій входять но щось в склад виділу тов. (§.21.), і то способом доволі орігінальним — без вибору загaльних зборів, в супереку §.34, 6. статута. Виділ має право скликати зйізди учених, літератів і артистів "в справах важних дотикаючих науки, письменства або штуки" (регул. §.11.), значить, виділ рішає перед тим о важности тих справ "науки, письменства і штуки", рішає очевидно по дебаті над тими справами, в супереку §.10. тогож регуляміна, котрий о дебатах виділу над справами науковими нічого не знає. Не розумію, що значать додані до сего параграфу в скобках цифри "§.3, 31". Автори регуляміну мабуть хотіли дати вид, що ся постанова умотівована відповідними §. статута; тимчасом ані §.3, ані 31 статута нічогісінько про таке право виділу не говорять, а тілько §.7. говорить, що "в справах дотикаючих науки, письменства або штуки може бути скликаний надзвичайний зйізд учених" і т. д., нічого не додаючи, хто саме має той зйізд скликати.

 

Гляньмо тепер на секціі, в котрих після §.8. стат., §.§.9 і 25. регул. повинна зосереджуватися головна, наукова діяльність товариства. Здавалось би, що тут і статут і регулямін повинні як найпильнійше дбати о йіх розвій. Тимчасом із 17 §.§. регуляміну посвячених секціям більша часть як би навмисне придумана на те, щоби путати і спиняти йіх діяльність. Поминано вже повтореня (§.25. "засіданя секцій присвячені справам науковим", §.26. секціі займають ся справами науковими) але зверну увагу на слідуючі §.§: Секретар секціі укладає надіслані роботи до відчитаня на секціі (§.28); тілько роботи наукові членів дійсних і основателів мусить секретар секційний подати на засіданя, інші може відрочити або в порозуміню з діректором..... зовсім усунути". (§.30). Значить, праці членів почесних секретар не мусить подавати на засіданє секціі, і може вийти така штука, що який небудь Рамбо або Реклю пришле свою працю для товариства, а д. Макарушка в порозумінню з д. Вахнянином brevi manu узнають єі за невідповідну і навіть не подадуть нікому до прочитаня.

 

Не знаю як кому, а міні троха чудним видаєся зіставленє купи отсих §.§. "В Записках і окремих виданях має товариство друкувати роботи наукові самостійні, котрих метою поступ, а не звичайне розповсюжуванє науки (§.45. рег.); "на засіданях секційних можна вносити і відчитувати тілько такі роботи наукові, то призначені до видань товариства" (§.31.); "читанє або виклад одного предмету не може довше тревати, як пів години і тілько винятково може діректор продовжити" (§.34): "розправа призначена до записок не повинна більше обіймати як 3—4 аркуші друку і тілько винятково може секція і комітет редакційний помішувати також довші розправи" (§.51). По що сі всі хаотичні приписи з "винятками" — тяжко зрозуміти, тим більше, що практичне йіх виконанє, як бачимо з перших томів "Записок" і перших засідань секцій, тілько винятково буває можливе. Але є в тім хаосі один гачок. Секціі мають дбати про заповнюванє Записок; роботи більше обємисті, котрі товариство друкувати буде яко окремі виданя, не потребують переходити через секціі і можуть бути передані прямо комітетови редакційному (§.55). Значить, коли звичайний або навіть почесний член пришле працю меншого обєму, котра справді значить поступ в науці, то таку працю, коли дд. Макарушка і Вахнянин не відкинуть єі a limine, відчитують в повнім тексті чи в резюме на секціі (§.§.28, 29, 31.), по сім діректор віддає єі "до перегляду і справозданя одному або двом членам" (§.32.), ті референти здають з неі справозданє, над котрим секція дебатує (§.33.) і тілько в разі прихильноі ухвали секціі робота іде до рук комітету редакційного для надрукованя в Записках. Але коли др. Кость Левіцкий "совершить" словник термінів правничих і здобуде собі відповідними способами ласку і протекцію д. Барвінского чи не знаю вже кого там, то тоді дд. Макарушці, Копачеви і Коцовскому зась від тоі роботи і вона "буде прямо передана комітетови редакційному", котрий убухавши в єі друкованє значнійшу суму грошей, скаже опісля секціі: "Даруйте, панове, з друкованєм дальшого тому Записок треба підождати, бо в касі нема грошей".

 

Може воно не буде так зле йти, як в статуті і регуляміні прописано (хоч з Словником дра Левіцкого воно справді вже й сталося), та все таки з поданих тут уваг видно, як мало статут і регулямін "наукового тов. ім. Шевченка" відповідають справді науковому характерови інстітуціі, як богато в них темного і недоговореного, як богато полишено до волі людей, котрі дуже часто будуть мусіли судити о справах, в котрих вони зовсім некомпетентні.

 

Я знаю, що головна вага в кождім товаристві не в статуті, а в людях, та все таки міні здаєся, що статут розібраний мною є таким характерним випливом духа і уподобань людей, кермуючих тепер товариством ім. Шевченка, що йіх діяльність не може бути значно відмінна. Тілько значнійший прилив нових членів, особливо з провінціі і з Украіни може дати запоруку, що евентуальна зміна статуту буде заразом зміною пануючого в товаристві духа шаблону і закостенілости.

 

[Народ, 15.10.1893]

 

15.10.1893