Виховання «Школою»

До форумного Львова ми прибилися своїм бусом у п’ятницю пополудні, саме в той нестерпний час, коли місто, всі його вулиці, вулички, завулки і площі загачено автомобілями по саме нікуди. І жодного паркувального місця, де можна було б надійно переночувати той наш безцінний, з безцінними нашими інструментами, бус. І ніби про все заздалегідь домовлено, і все позитивно вирішено, однак на ділі – ніц, нуль, пшик. Тож мої друзі-карбіди вирішують пробиватися з безнадійного центру аж на Старознесенську, до місця, де нам завтра грати свій заключний концерт. Хай уже бус ночує там.

«Це Україна, – пояснюю їм. – Це Львів, це форум». Вони все це знають.

За час нашої 13-річної співпраці вони встигли проїхати Україну вздовж і впоперек, багато побачити і пробачити. Та що там – навіть полюбити.

«Десятирічна перспектива – від Помаранчевої революції до Майдану – і концерти по всій Україні, від Сходу до Заходу, дозволили нам стати свідками пробудження громадянської свідомості в молодого покоління українців. Поміж людей, які приходили на наші концерти, струменіла енергія! Ми відчували, що в них щось сидить. І це вибухнуло на Майдані! Тоді я зрозумів, що треба постійно співпрацювати з Україною». Таке розповідав Томек Сікора у своєму інтерв’ю з характерною назвою «Від нехоті до захвату».

Синонімом до українського слова «захват» є «захоплення». Чи думав Томек, даючи оте своє інтерв’ю, що в «захоплення» вони цього разу потраплять ще й дослівно?  Як воно доволі часто з усіма нами буває: матеріалізація висловленого, та ще й у різних його сенсах.

Так отож. Повертаючись до вихідної позиції.

Того дня була форумна п’ятниця і Львів критично переповнювали не лише польсько- та російськомовні туристи, але й книголюби з усієї країни. Мої друзі протягом години з чимось повзли в заторах до віддаленого від центру «!FESTrepublic», де наступного дня мав відбутися наш концерт. І ще на підступах до нього вони зауважили: сьогодні тут якесь дитяче збіговисько! Можливо, флешмоб? А може, якась демонстрація? Акція протесту проти школи? We don’t need your education?

Впадало в око, що навіть якби так, то ця акція чомусь без участі старшокласників. Усі незліченні діти (як виявиться згодом, загальним числом понад три тисячі) були на вигляд десяти- чи щонайбільше дванадцятирічні. Що могло привести їх на Старознесенську, який такий потяг і до чого? Бо ж не «Довга ніч поезії й музики», як і не приїзд президента? А може, презентація комп’ютерної гри? Може, хтось роздаватиме іграшки? Частуватиме тортами й тістечками?

Однак невдовзі дещо з’ясувалось. І поки наш неприкаяний бус, ущерть заповнений безцінними інструментами з Томековим золотим баритон-саксом включно, кружляв територією навколо «!FESTrepublic» у ненастанному пошуці одного (!) паркувального місця, до дитячих натовпів звернувся верховний голос Організаторів: «Дорогі діти! Сьогодні вас прийшло забагато, ми не розраховували на таку вашу кількість. А тому зустріч із зірками серіалу “Школа” вимушено скасовується. Ми повідомимо вас додатково, де і коли вона відбудеться».  

Що тут почалося, мені все одно описати не вдасться. Бо спершу був одностайний розпачливий рев тисяч маленьких горлянок. Далі – одностайне скандування тих самих тисяч: «Ганьба! Ганьба!» Протест набирав обертів. Під його клекітливе наростання на очі дітлахам потрапив наш бездомний бус, що саме прокрадався неподалік. У дитячій масі моментально знайшлися лідери, які повели всю ту масу йому навперейми. Звичайно, затримати його, зупинити! Там, у ньому, засіли зірки серіалу «Школа»! І їх намагаються потайки вивезти геть, ми ніколи вже їх не побачимо!  

Мої друзяки й незчулись, як опинилися в заблокованій зусібіч безліччю маленьких і розгніваних тіл пастці на колесах. Діти видиралися на капот, лупцювали кулачками по вікнах, застрибували на підніжку під задніми дверима, показували факи й розлючено копали бусову обшивку. Будь-які спроби пояснити їм, що тут ніяких зірок ніякої «Школи» немає, розбивались об їхнє масове збудження. Щоправда, найкмітливіші з дітлахів таки відреаґували на запевнення, що в бусі поляки: до скандувань «ганьба!» додалося ще й «kurwa!».

Одному Богу відомо, як і чому те бурхливе дитяче море поволі вляглося і розсмокталося. Облогу було поступово знято. Пригода вичерпалася без ушкоджень, вивихів і травм. І тільки задні двері нашого буса зберегли на собі сліди тієї масованої атаки: вкриті черговим доволі товстим шаром дорожньої пилюки, вони були густо розмальовані чоловічими статевими членами і відповідного типу словами, серед яких цензурним виявилося тільки одне – «лохи». Крилатий же вислів «х.. тобі в сраку» було повторено тричі. Наступного дня мої друзі вирішать не стирати цих пам’ятних знаків і тріумфально в’їхати з ними назад до Польщі.

Мабуть, на згадку про маленьких громадян майбутньої України, яку наші польські друзі так гаряче – і слушно – люблять.