Нове життя Дому Франка

«Це має бути живий музей, інакше туди не прийдуть» - задекларував у своїй програмі розвитку Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка Богдан Тихолоз, коли подавався на конкурс щодо посади його директора. Це було півтора роки тому. Про поступ, стратегію і нюанси змін в музеї Франка з Богданом Тихолозом говорила Анастасія Холявка. 

Богдан Тихолоз із музейним котом Мурликою

‒ Сторінка Дому Франка у Фейсбуку старанно фіксує динаміку змін образу музею. Якщо говорити про ці зміни як про комплекс, то що в нього входить?

‒ Коли ми говоримо про #ДімФранка як про новий бренд літературно-меморіального музею Івана Франка у Львові, то мислимо його як простір діалогу, комунікації і творення актуальної культури, а не тільки збереження спадщини. В сучасному світі музеї перестали бути лише скарбницями, у яких сховані коштовності, вони є майданчиками для дискусій на гостроактуальні теми. Це не означає розриву з минулим, а навпаки, ‒ його пролонгацію і проростання в майбутнє. Я думаю, що якщо музеї залишатимуться на узбіччі сучасного життя, вони ризикують стати непотрібними. Незалежно від профілю, якщо музей не думає, в який спосіб брати участь в тому житті, він не має майбутнього. Я хочу, щоб музей Франка це майбутнє мав.

Складниками нашої візії музейного майбутнього (кажу нашої, бо промовляю від колективу музею Франка, як Дому Франка) є чотири головні вектори діяльності. 

Перший – #ДімНауки, який повинен стояти на міцному фундаменті ґрунтовних наукових студій, як франкознавчих, так і музеологічних. Оскільки ми маємо потужні фонди (понад 30 000 одиниць зберігання), то можемо розповідати історію не тільки про Франка, але про його епоху, сучасників. Наш обов’язок – досліджувати ці фонди, а отже, і готувати наукові видання. Зокрема, нещодавно ми започаткували нову видавничу серію – «Бібліотека Дому Франка», першим випуском якої став уперше зібраний творчий доробок Андрія Франка під назвою «Найдорожчий помічник» в упорядкуванні Наталі Тихолоз.

Другий вектор – #ДімМуз, що в етимологічному значенні слова «музей», тобто дім покровительок різних видів мистецтв. Відповідно, ми хочемо, щоб музей був відкритий до різних видів мистецтв: малярства, графіки, пластики, сучасного просторового мистецтва в різних його видах, а також перформансу, театру, музики, поезії, бо Дім Франка ‒ це передусім дім поета. Вже відбулася низка інсталяцій, вистав, концертів… Тут виступали Оксана Муха, Дмитро Кацал, етногурти «Жива» і «ЯгОди», інді-гурт «Один в каное», але також і молоді й поки що маловідомі виконавці. Для нас Дім Франка є простором відкриття нових імен. Бо Франко був відкритим для молоді, був для неї лідером, що важливо – неформальним. Був співрозмовником, готовим заохочувати людей. Нехай тим простором, де молодь може реалізуватися, буде Дім Франка.

Третім вектором є #ДімДіалогу. Франко – людина міжкультурного діалогу, діалогу між націями, епохами. Це була надзвичайно діалогічно відкрита особистість, яка не нав’язувала всім єдиноправильні ідеологічні уявлення, а навпаки, як губка вбирала в себе найрізноманітніші впливи і трансформувала їх у щось своє. В одному вірші в нього є такий рядок: «екстреми ся стрічають», в якому мовиться про зустріч протилежностей. Тож хоч бувають гострі полеміки, а Франко, до речі, був пристрасним полемістом, немає іншого шляху віднаходження істини, як через відверті суперечки. Маємо ту амбіцію, щоб Дім Франка став домом сократичного діалогу, де народжується істина, нехай часом і в муках. Садок Дому Франка мислиться мені таким садком Академа, з якого виникла пізніше платонівська академія. Дискусії, які тут відбуваються, викликають резонанс, адже говоримо часом на гострі політичні, економічні, соціальні, культурні теми, міжрелігійний діалог дуже важливий. Ось зараз була розмова про акції, пов’язані з різними релігіями, про іслам, плануємо говорити про буддизм, адже це теж дуже важливо.

І, нарешті, останній четвертий вектор - це #ДімРодини. Дім Франка – не лише його дім. У своїй віллі він мешкав з дружиною і чотирма дітьми. Дім ‒ це не тільки певна атмосфера затишку, домашності, тепла, але це й простір для формування особистості, бо вона формується не у вакуумі, а під впливом своїх дідів, батьків, дітей, онуків і, своєю чергою, чинить на них впливи, що не менш важливо, насправді. Саме завдяки спадкоємності поколінь історія триває. Працюючи в цьому напрямі, ми відновили зв’язки з родиною Франка. Зокрема, у Львові багато нащадків по лінії Петра Франка, а в Києві є трохи по лінії Тараса Франка, тож ми організовували з’їзд родини Франків, будемо робити це знову. Завдяки такій співпраці наші фонди дуже серйозно поповнилися унікальними експонатами, за які ми безмежно вдячні Франковим нащадкам.

Проте ми мислимо родинність ширше, не тільки як родину Франка. Зрештою, я вважаю, що родичем Франка себе може вважати не тільки той, в чиїх жилах тече франківська кров, а будь-хто, для кого це авторитетна людина, адже важливо не те, яка кров в нас тече, а з ким ми себе ідентифікуємо. Тому цінно, щоб до нас приходили люди різних ґенерацій, зокрема, молодь. Одним з моїх принципів був: «Музей – це місце, де має лунати дитячий сміх». Якщо його там не чутно, то такий музей просто не має майбутнього. Музей ‒ це не цвинтар, не саркофаг, а місце, де відбувається трансляція культурного досвіду від покоління до покоління. І якщо немає кому його передавати, якщо він перетворюється на зібрання людей тільки поважного віку, а дітей і молоді немає, то це шлях в нікуди. Водночас ми з величезною шаною ставимося до працівників старшого покоління. У нас, скажімо, є заслужена працівниця Віра Бонь, справжня легенда музейної справи, якій нещодавно 90 років виповнилося, і вона досі одна з найкорисніших і найефективніших наших працівників.

Ось ці чотири вектори і визначають формулу того, чим зараз є Дім Франка.

‒ Хто працював над цією концепцією?

‒ Як кандидат на посаду директора музею я йшов з програмою «Дім Франка – живий музей». Тому відверто скажу, що більшість ідей є моїми. Але одна справа – ідеї, викладені на папері, а інша – реальність. Для мене це була нова установа. Звичайно, що були обговорення з науково-методичною радою і колективом музею, з ученою радою музею, до якої входять фахівці, що не є штатними працівниками: музейники, професори, франкознавці з Львівського університету імені Івана Франка, Українського католицького університету та ін. Це той колективний інтелект, який теж допомагав розпрацьовувати концепцію. Життя не є повною копією наших ідей чи уявлень, воно вносить свої поправки, і це нормально. Багато ідей, яких годі було передбачити, виникають в процесі, що також добре.

‒ Яку роль відіграють медіа і соцмережі в формуванні іміджу музею?

‒ Провідну. У нас є здорові амбіції, і якщо ми хочемо транслювати наші ідеї та ціності, то потрібно розуміти, що ми живемо в глобалізованому і дуже медіатизованому світі, у світі глобальних комунікацій. Часто музеї, як установи консервативні, які, все ж, передусім спрямовані на збереження досвіду минулого, почуваються на узбіччі цих процесів. Зараз вони вчаться використовувати різні комунікаційні інструменти для того, щоб успішно виконувати свою місію. Якщо музей прагне здійснювати всілякі форми неофіційної освіти, він, передусім має бути почутим. Якщо він непочутий і непобачений, то навіть коли тут всередині творитимуться дива, це ні на що не впливатиме. Тому одне з завдань, які стояли переді мною, було налагодити співпрацю зі ЗМІ. Але справа ще й у тому, що я відчував на це запит, бо ж багато хто в закладах культури хоче, щоб до них приходило телебачення і радіо, щоб про них писали... Але не всім це вдається. Важливо вміти підготувати подію, якісно її подати, знайти в ній родзинку, ексклюзив, який становитиме інтерес для ЗМІ, бо ця взаємність тут дуже важлива.

Ще одна наша амбіція – стати кузнею добрих новин. Медіа перенасичені негативом, і люди «ковтають» погані новини, це в їхній природі, в їхньому Ід (за Фройдом). Але люди не тільки цим живуть, пересичення негативом отруює їхнє життя, тож ми прагнемо надавати інфоприводи для добрих новин. І робимо це досить активно.

Андрій Содомора в гостях у Домі Франка

‒ З огляду на динамічні зміни, що відбуваються в музейній сфері, музею потрібні нові типи фахівців. Як ви даєте собі з цим раду?

‒ Коли ми говоримо про типовий штатний розпис музею (є такий документ, який передбачає наявність певних посад), то вже зараз він зазнає серйозних коректив. З’явилися певні ніші музейної діяльності, які не були передбачені: музейний маркетинг, музейний менеджмент, зв’язки з громадськістю, робота зі ЗМІ. Затребувані піар-менеджери та івент-менеджери, оскільки все частіше музей є не тільки сталою експозицією, в ньому мають вирувати події, які потрібно організовувати. А в штатному розписі відповідних фахівців не зазначено… Окрім цього, зараз ми всі події мусимо, в той чи інший спосіб, фіксувати, бо на це є суспільний запит. Поширена ситуація, коли не всі бажаючі можуть прийти на події, але цікавляться, чи буде відео або аудіоподкаст. Події потребують звукооператора, відеооператора, фотографа. Хоча колись були фотографи, але їх повиводили зі штату. Часто доводиться перенавантажувати деяких працівників.

Водночас, це не заперечує важливості провідних музейних професій, таких як хранитель фондів, експозиціонер, працівник виставкового сектору, екскурсовод і науковий співробітник.

Музейна сфера цікава своїм потенційним універсалізмом. Спеціалізація важлива, але ми живемо в той час, коли людина має гнучко адаптуватися до змінного світу, і музейник повинен думати, як подати свою тему для широкого кола, як при цьому використати технології. Я не думаю, що виклики, перед якими ми стоїмо сьогодні і, зрештою, завжди будемо стояти, ‒ це зле. Навіть якщо наші відповіді на них невдалі – це краще, ніж коли ми просто мовчимо. Культура – це завжди нові виклики і завжди пошук усе нових і нових відповідей.

‒ Чи забезпечує освіта потребу в нових спеціалістах?

‒ Лише частково. Ми зараз переживаємо глибоку кризу формальної освіти. Тепер мало хто, виходячи з вищого навчального закладу з дипломом, має певність у своєму професійному майбутньому – з різних причин. Не завжди є певність у вартості самого диплому, але є сумніви і щодо якості освіти. До того ж, світ міняється надто швидко, і здобуті знання втрачають актуальність, доводиться перенавчатися. Я не бачу біди в тому, що в нас працюють не тільки музейники за освітою, але й мистецтвознавці, філософи, культурологи, філологи, навіть люди технічних спеціальностей. У тих, хто цікавиться своєю справою, значно вищі шанси здобути потрібні знання й уміння, ніж у тих, хто наче й має формальну освіту, але не дуже сильно хоче їх застосовувати. Питання внутрішньої мотивації тут ключове.

Мені здається, ми вступаємо в фазу нового універсалізму, щось подібне було в епоху Ренесансу. Час вузької спеціалізації, як на мене, минув, особливо у гуманітарній сфері. Про це свідчать дедалі поширеніші міждисциплінарні студії, проекти «на межі». Хоч це й сейсмічно небезпечна зона, але одночасно й найцікавіша територія.

‒ Один зі стратегічних напрямків діяльності сучасного музею – вихід в громадський простір.

‒ Дім Франка теж виходить в простір. Наприклад, в простір міста за допомогою пересувних виставок Тимура Осінського, який є студентом ЛНАМ. Ми також долаємо кордони України, провадимо міжнародну діяльність, якою, звісно, ще не цілком задоволені, але це є позитивний досвід, що розширює наші горизонти. Минулого року, зокрема, за підтримки Міністерства закордонних справ України ми здійснили низку культурно-просвітницьких акцій в Угорщині й Австрії. А зараз готуємо їх у Любляні, столиці Словенії; а також у Відні, який для нас є дуже особливим, бо Франко – видатний українець, чи не найбільш пов'язаний з Віднем своєю життєтворчістю. З огляду на це, маємо ще одну далекосяжну амбіцію – окремий музей чи культурний центр Франка у Відні. Якби таку інституцію вдалося створити, це були б одні з важливих «воріт» української культури в Європі, її «візитка» та комунікаційний «вузол».

Ми міркуємо і про те, щоб робити туристичні маршрути, пов’язані з іменем Франка, які б виходили за межі Дому. У цьому дуже необхідна, вже налагоджена, співпраця з іншими музейними осередками, а їх є досить. Йдеться не тільки про Нагуєвичі, з яким ми активно взаємодіємо, а, до прикладу, про Криворівню, з якою підтримуємо тісні зв’язки.

Безсумнівно, що музеї мають відмикати двері і брати активну участь у суспільному житті. Але також важливо, щоб музеї мали таку співпрацю з освітніми закладами. І тут суттєво, щоб не тільки учні ходили до нас, але і ми до них. Вихід назовні пов'язаний з труднощами і ризиками, до того ж, для цього потрібні окремі ресурси. Щоб мати змогу кудись поїхати і щось туди повезти, подорож потрібно закладати в бюджет. Як варіант, можна шукати ґрантову підтримку, бо не завжди на це є бюджетні кошти.

‒ Якщо говорити про інші львівські музеї, то Національний музей у Львові досить активно шукає нові форми співпраці з відвідувачем, проводить майстер-класи, кураторські екскурсії, зараз до цього процесу долучилась Львівська національна галерея мистецтв.

‒ Сьогодні всі українські музеї, що хочуть розвиватися, в той чи інший спосіб шукають свою нішу. Вони апробують в своїй діяльності ті заходи і засоби, які дано використовуються в роботі світових музеїв. Ми готові переймати такий досвід і саме з цією метою плануємо низку музейних подорожей-експедицій до Польщі, Угорщини, Австрії… Завдяки інтернету та інтенсивній комунікації маємо широкі можливості для обміну напрацюваннями. Але суть не в тому, щоб тільки копіювати чужий досвід, а в тому, щоб продукувати власні ідеї на основі існуючого.

‒ Чи можна говорити про конкуренцію між музеями?

‒ Ми, без сумніву, чуємося частиною українського музейного простору. Музей входить до спільноти львівських музеїв, у Західноукраїнську спілку музеїв, ми самі утворили асоціацію музеїв Івана Франка, деякі з таких спільнот є поза Україною. У Домі Франка вже існує осередок Міжнародної ради музеїв (ICOM), і кількість членів цієї авторитетної організації серед наших працівників зростає.

Ми працюємо в тій сфері, де конкуренції як такої не існує, тобто ми не боремося одне з одним, ділячи якийсь «пиріг», а співпрацюємо на засадах партнерствіа. От конкретний приклад: Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького хоче зробити чудовий ювілейний проект з приводу роковин Івана Труша, а в нас є роботи Івана Труша, тож ми зацікавлені в тому, щоб це був якісний проект. Відвідувач, який піде до них, піде і до Франка, тож чим інтенсивніша співпраця, тим краще для всіх.

Крім того, є ще одна проста форма фахової комунікації, яку ми запровадили і далі будемо підтримувати: музей в гостях у музею. От до нас має проїхати у листопаді літературно-меморіальний музей Богдана Лепкого із Бережан. Вони привезуть свою виставку, і це чудово, бо не всі мають змогу поїхати до Бережан, не всі знають про такий музей. А потім ми можемо поїхати до них зустрічно. Це нормальна органічна співпраця.

До свого ювілею Богдан Тихолоз вирішив поділиться з друзями давнім захопленням фотографією. 6 жовтня в Музеї Франка відкриється його виставка «Світло на павутинці».

‒ Як ваш фотопроект вписується в концепцію діяльності Дому Франка?

‒ У нас інтенсивна виставкова діяльність, представляємо і відомих, і зовсім молодих. Свій проект я записую до категорії «молодих і невідомих», бо для мене це цілком новий спосіб самоактуалізації. Мені цікаво не так себе через цю діяльність показати, як поділитися філософічним поглядом на дійсність. Ділитися можна в різний спосіб: у форматі блогів, під час живого спілкування чи педагогічної діяльності, але натхнення від життя і людей цього разу я вирішив сфокусувати у візуальних образах. Так народилася ідея цього проекту, який матиме назву «Світло на павутинці. Те, що мене тримає». Це, власне, і є спроба розповісти про те, що тримає мене при житті, ‒ мовою світлин.

‒ Тоді там, безумовно, мав би бути Франко?

‒ Він там радше опосередковано. Мені взагалі не хотілося, щоб та виставка була ілюстративною, щоб це був «звіт» про відвідані місця абощо, хоча там є різні образи з різних локацій. Але якщо говорити радше про філософічну концепцію, то певною мірою вона таки інспірована Франковою творчістю, зокрема його філософською поемою «Іван Вишенський». У ній є вельми цікавий для мене образ – павучок, який заплітає своєю павутиною вхід до печери над морем на Афонській горі, де намагається врятуватися від світу аскет. Звичайно ж, сама постать Івана Вишенського дуже цікава. Це людина, яка розривається між суспільним обов’язком, служінням своєму народові, активною публічною позицією (а він був дуже публічно активний!) ‒ і бажанням «спасти» власну душу десь на віддалі від світу. Ця дилема певною мірою перед кожним з нас стоїть, бо кожен із нас ,з одного боку, заангажований у різні суспільні процеси, але іноді хоче побути наодинці з собою, своїми рідними, природою ‒ і саме в такі моменти відчуває себе найсправжнішим.

В певному сенсі, я теж розриваюся між цими іпостасями. Тому, мабуть, і привабив цей образ павука, який, з одного боку, відмежовував Івана Вишенського від того, що діялося ззовні, а з іншого, – наводив на роздуми. Павутина тут постає як глибокий символічний образ і мережі, яка поєднує нас з іншими людьми, життєвими явищами, і певної пастки, в яку ми потрапляємо, бо її можна розглянути як тенета спокус, випробувань, які нас полонять, у яких ми борсаємося, намагаємося виборсатися і заплутуємося ще дужче. Це складний образ, який мене дуже надихнув.

Але, зрештою, павутиння просто дивовижно виглядає на світанку, з росинками, у яких ловиться світло, власне не В павутиння, а НА павутиння, бо це не сітка, яка здатна те світло затримати, а лише тоненька ниточка, на якій воно бринить. І я розумію, що життя наше подібне до тої павутинки, крихкої, вразливої, тендітної, яка, здавалося б, кожним поривом вітру може бути знесена, а насправді доволі міцна. Ми ось такими нитками-зв’язками тримаємося за життя. І тут, на цих фотографіях, точно є те, що тримає мене.

‒ Глянувши на свої ідеї збоку, Ви побачили в них щось нове для себе?

‒ Слушна думка. Є резон тільки в тих творах, які говорять щось нове навіть тому, хто є їхнім творцем, щось більше, ніж він здатен був в них закласти. Тобто, цікаві вони тим, що, дистанціюючись від них, знаходиш у них же нові сенси. Оскільки я науковець, дослідник, то схильний раціоналізувати, перекладати інтуіції чи емоції на мову розуму, але розумію, що не завжди треба все раціоналізовувати. Сфера фотографії цікава для мене саме тим, що я в ній дилетант, у ній я не претендую на професіоналізм. Тут не може бути жодних амбіцій, але я маю візію життя, інспіровану самим життям. І коли раптом десь, навіть випадково, як це часто буває у фотосправі, вихоплюю якусь грань «ізмарагду», Франковими образами кажучи, чи «момент вічності» чи й «вічності брильянт» (ще один образ з його поезії), ‒ от тоді це найцікавіше.

Я розумію, що роботи, які представлю, не можна назвати шедеврами в галузі фотомистецтва, але також розумію, що асоціації, які вони викликають, – вже не тільки мої приватні. Вони можуть промовляти до людей незалежно від того, чи знають вони мій приватний досвід, чи не знають.

‒У цьому проекті немає портретів, натомість багато пейзажів. Якщо уподібнити пейзаж портрету природи, а портрет – пейзажу особистості, то наскільки це справедливо щодо Ваших робіт?

‒ Гарне порівняння. Є в Максима Рильського такий рядок: «Інколи пейзажем ми про людину найточніше скажем». Пейзаж для мене в цьому контексті є, з одного боку, автопортретом, адже ми знімаємо те, чим ми є. У певному сенсі, ми бачимо світ таким, тому що ми такими є. Але з іншого боку, я не перебільшував би цього людського фактору. Ми розказуємо історію про щось більше, ніж про себе. Коли ми знаходимо в світі те, що нас вражає, щось потужне, величне, то ми знімаємо не хату, не дерево, не павутину, а оте вічне. Природа фотографії в цьому сенсі метафізична, бо намагається зробити те, про що мріяв Фауст – зупинити мить як момент вічності.

Ті пейзажі, які цінні для мене, мають у собі, звісно, щось і від мене, і від будь кого, хто їх споглядає. Саме в тому їх сила. Зрештою, ідеальний пейзаж для мене – це портрет Бога. Тобто не лише (авто)портрет творця, а й портрет Творця (того, що з великої літери).

‒ Ви плануєте давати своїм фото назви?

‒ Я от якраз думаю, чи треба давати. Бо штучно вигадувати ‒ не знаю, чи варто. Фантазії вистачить, але в цьому випадку я, напевно, відмовлюсь. Іноді назви придумують, щоб додати якогось пафосу чи полісемантичності, що не потрібно в цій ситуації. Гадаю, справді важливі речі доволі прості. Якщо ми не здатні простою мовою їх розповісти, то, певно, не до кінця їх усвідомили.

Розмовляла Анастасія Холявка