Стигми крил

1

 

Якщо, прочитавши назву цієї статті, ви кинетесь одразу ж з'ясовувати значення слова «стигми» за «Словником іншомовних слів» (К., 1974 — перше видання, 1984 — друге) чи, скажімо, за «Советским энциклопедическим словарем» (М., 1979, 1982 і т. д.), ви неабияк збагатите свою ерудицію: наші вчені мужі-енциклопедисти запропонують вам аж чотири значення цього давньогрецького слова — від тавра на тілі раба чи злочинця до зябрових отворів у глотці асцидій та світлочутливих органел в одноклітинних організмах класу джгутикових. Не знайдете ви там лише одного, вочевидь, «неістотного» значення слова «стигма» — рани, що відкриваються на тілі людини під впливом самонавіювання; як правило, це рани розіп'ятого Ісуса Христа на долонях і ступнях віруючого.

 

Зрозуміло, в країні державного атеїзму навіть словники та енциклопедії ретельно очищалися від «релігійного дурману», а заразом і від культури, від її багатосотлітніх символів та усталених знакових систем. Зазначаючи в одинадцятитомному словнику української мови, що стигма — це «загальна назва різних шкіряних захворювань, викликаних істерією» (!), ми не просто конституювали себе у мертвотній традиції російського нігілізму з його пісарєвими й базаровими, а згодом і різнокаліберними «бєсами», ми ще й відрубували себе від традиції християнської, традиції європейського містицизму й спіритуалізму, від велетенської культури, На цій традиції заснованої. Бо й справді, якщо любов — це лише сума фізіологічних реакцій, а історія — лише боротьба класів; якщо «гвоздь в сапоге страшнее, чем трагедия Гете», а література — «колесико и винтик общепролетарского механизма», то зрозуміло, що й людську віру можна проголосити формою істерії — як проголошували шизофреніками інакодумців чи екстрасенсами — авантюристів.

 

Доля слова «стигми» (як і багатьох інших слів) у тоталітарному суспільстві — це, у певному розумінні, доля самої культури, приреченої виконувати функції утилітарні (їх могло бути і чотири, і сто сорок чотири), але аж ніяк не одну-єдину, найголовнішу функцію — духовну.

Справжня поезія для багатьох із нас теж була такою собі стигмою — різновидом духовної істерії (в офіційних термінах: не випадково ж товариш Жданов називав Ахматову «оскаженілою панійкою, що метається між молільнею й будуаром»; не випадково і його послідовники подібним чином змальовували західних «модерністів»); ці стигми доводилося ховати у самвидавних рукописах і машинописах, наче соромітну хворобу, і все ж вони відкривались па тілі — всупереч ідеологічним приписам і навіть часом усупереч самолікуванню самоцензурою.

 

На початку 60-х років молодий Іван Драч опублікував вірш «Крила» — про такого собі дядька Кирила, якому Новий рік послав у дарунок не «шапку смушеву», й не «люльку дешеву», і навіть не «солі до бараболі», а «прости господи,— крила». Зрозуміло, що жінка голосить, Кирило ніяковіє і, врешті, розв'язує колізію цілком по-українському: обтинає ті злощасні крила сокирою. Але крила — теж цілком по-українському! — проростають знову і знову:

            Так Кирило з сокирою жив,

            На крилах навіть розжився —

            Крилами хату вшив,

            Крилами обгородився.

            А ті крила розкрали поети,

            Щоб їх муза була небезкрила,

            На ті крила молились естети,

            І снилося небо порубаним крилам.

 

Історія української радянської, чи, як її не без підстав називають на Заході, «підсовітської» поезії — це значною мірою історія обрубування (й самообрубування) крил, але це також історія їх упертого, попри все, проростання. І поки одні сумлінно заробляли собі на «дешеві люльки» і «смушеві шапки» обрубками крил, обшиваючи ними хати, чи, пак, казарми, з «репресансними» колонами й героїчними фресками, інші — у глибокому андеграунді чи в далекій діаспорі — творили поезію справжню і таки «небезкрилу».

 

 

Американський ровесник Івана Драча Богдан Рубчак (народився 1935 р. у м. Калуші теперішньої Івано- Франківської області, під час війни емігрував із родиною на Захід) опублікував на початку 60-х свій вірш про крила — про старого поета, що, не прийнявши соціалістичного товарообміну за принципом «натуральні крила — смушеві шапки», опинився — у термінах тогочасної радянської пропаганди — на «заокеанських смітниках». Зрозуміло, що й ті «смітники», при всій їхній «позолоченості» й параноїдальній привабливості для пересічного радянського обивателя, аж ніяк не рай земний для поетів: довколишня пустота, глухота, німота, «закам'янілість» — окрема колізія Рубчакової творчості, про яку ми ще поговоримо. Але «старий поет» із однойменного Рубчакового вірша має у собі те, що дає йому змогу з гідністю протистояти і тоталітаризмові ідеологічному, і тоталітаризмові «консумпційному;), споживацькому, протистояти, зрештою, усім життєвим знегодам і випробуванням. Він має відчуття внутрішньої свободи, має сокровенне, «езотеричне» знання — усвідомлення таємної причетності до класу, клану, касти — назовімо це як завгодно — крилатих людей,— те, чого фатально не вистачає формально начебто «крилатому» Кирилові.

 

            Хоч бурі обличчя зрили,

            бо ж риють обличчя брил,—

            у плечах твоїх похилих

            збережені стигми крил.

 

Що об'єднує наведений вірш Рубчака з абсолютно несхожим (і за інтонацією, і за фабулою) твором Драча,— це та невідворотність, із якою в одному випадку з'являються «стигми крил», в іншому — самі «крила». Ця невідворотність, думається,— не лише прикмета поезії як такої, а й своєрідна парадигма всієї української історії: стигми крил, стигми культури, стигми історичної пам'яті й національної самосвідомості — лише так, потаємно, ціною величезного вольового напруження і духовного самонавіювання, могли існувати всі названі явища під арештантськими робами і гамівними сорочками рокованих на «сбліженіє і сліяніє» малоросів.

 

Леся Українка, як ми пам'ятаємо, втілювала ту невідворотність, упертість, затятість в образі ломикаменю; Франко закликав «лупати сю скалу», Шевченко декларував: «борітеся — поборете!», — ніхто з них, однак, не підозрював, що їхнє доволі понуре сучасне виявиться ледь не золотим віком для українців 30 — 40-х років XX століття.

 

Поезія «шістдесятників» — це у певному розумінні поезія зачудування живучістю свого народу і водночас — це утвердження тієї живучості, невідворотності, з якою навіть після сталінського інферно, його кривавих сокир і розпеченого заліза у людей все одно з'являються «крила» чи бодай їхні «стигми».

 

Один із ровесників І. Драча й Б. Рубчака — М. Вінграновський — висловив це з дивовижною прямотою й експресією:

 

  Ми знову є. Ми — пізні. Найпізніші.

  Що наросли з худеньких матерів в саду порубанім.

 

Про «крила» тут немає ні слова, але типологічно «порубаний сад» — образ того самого ряду; уся українська культура, історія, не кажучи вже про державність, існувала й існує передусім у вигляді «стигм» — чогось, що проростає на нашому тілі часом і всупереч нашій волі, всупереч інстинктові самозбереження, а здебільшого — саме завдяки неймовірному напруженню волі, завдяки вірі, яку, звісно, можна услід за творцями УРЕ, БСЗ та «Кратного курса истории ВКП(б)» назвати формою «істерії», але яку, думається, правильніше було б означити давньою, а проте й досі актуальною формулою Лесі Українки — «contra spem spero».

 

2

 

Богдан Рубчак не належить до поетів політичних чи, як ми нині кажемо, «суспільно ангажованих»; у всіх його віршах ми даремно будемо шукати якихось безпосередніх «відгуків» на «американську дійсність» чи, тим більше, дійсність українську, яку він донедавна знав лише з преси (1990 р. Б. Рубчак уперше побував у Києві — на фестивалі «Золотий гомін»). Думається, що він і не може сприймати усю цю дійсність (історію, культуру і навіть мову) інакше, ніж у вигляді «стигм»: Україна присутня у цій поезії лише як своєрідна потенція, щось, що є і чого водночас немає; є, бо існує мова, якою розмовляли батьки, й існує пам'ять — про «старі пожовтілі журнали» й «давно прогуділі вагони», про «юнаків, що молодими померли» й «дівчину, що підкладає міну під рейку»; але ж і немає — бо не видно ніде тієї України в світі, і жоден пересічний американець не скаже тобі, що воно й де воно, та й пам'ять дитяча надто слабка, аби втримати крупинки найперших вражень під тиском подальшого, уже майже півстолітнього життєвого досвіду в інших краях та в іншому мовному середовищі.

 

Певно, тому у поезії Б. Рубчака, як і у творчості інших поетів української діаспори, обмаль конкретики, обмаль живих, неповторних деталей, зафіксованих чіпким, «фотографічним» поглядом. З українською конкретикою все ясно — її й не може тут бути, ex nihilo nihil. Але чому сюди не пробивається й конкретика американська — лише вряди-годи долине «пах пралень, брудних ресторанів», «пил тротуарів», відкриються «аканти клумб, сутерени, мансарди», «клаптик снігу і сажі між мурами», вітер, що «мевами крутить, мов клаптями старих газет», майнуть «небо, брук, вікна, ліхтар»,— дарма що окремі вірші мають дуже конкретну, підкреслено деталізовану назву: «Записки з щоденника», «Імпровізація п'ятнадцятого листопада», «Декілька спостережень»,— саме спостережень (принаймні зовнішніх, предметних, що їх нам так щедро пропонує схильна до своєрідного «гіперреалізму» американська поезія) ми, по суті, тут не знайдемо.

 

А знайдемо передусім світ метафор, своєрідну «абсолютну реальність», заселену створіннями переважно безплотними і нерідко доволі химерними. Тут тобі і «балерини трепетних хотінь», і «акваріум мрії», і «абстракція твого тіла», і, зрештою, «кімната — чотирикутна туга», і навіть «па поверхнях самотностей: мікроагонії мікрокохання». Одним своїм полюсом — бажанням вийти «на найдальші грані буття» — ця поезія, безумовно, тяжіє до поетики сюрреалізму,— аж до гри суто філологічної, коли побудова образу диктується головним чином співзвуччям слів, логікою звукопису, а не дискурсу («Я був ярий, я був ядерний, як ягня, як ягода, як біла ялина, як брость, як бистрінь»; чи: «шалом шалвій, полоном полину»). Але другим своїм полюсом ця поезія тяжіє все-таки до наративної традиції, до змалювання певного пейзажу душі, до цілком раціональних роздумів і рефлексів:

 

  В сні неспокійному, скажи, чого ти шукав?

  Якого спокійного дня, чиєї руки?

  Якої блакиті, яких благодійних трав,

  яких благодайних слів, що їх не дали роки?

  Брати досягають корон і найчорніших глибин,

  летять орати поля найдальших світів,

  але ти не приймаєш отих гордовитих годин,

  і шепочуть уста: «Я не того від вас хотів».

  У жилах кружляють міста, тремтять у очах мости,

  нещадно таврує чоло перехрестів сіть,

  і вся ніжність світу, що ніколи не пестив ти,

  не хоче йти геть. Ранить лезами снів. Болить.

 

У певному розумінні цей вірш можна вважати програмним не лише для Б. Рубчака, а й для цілого покоління його ровесників, роздвоєних між двома світами (й двома мовами!) — між «ніжністю» одного світу, яка, попри все, «ранить лезами (!) снів», і жорстокістю, «закам'янілістю» іншого, яка, проте, має свої «корони» й «глибини» і яка, зрештою, є єдиною чи принаймні найнеуникненнішою для поета реальністю.

 

Про безпредметність чи, радше, предметну розрідженість цієї реальності ми вже говорили; найсильніший опір довколишній американській конкретиці чинить, на наш погляд, мова — не в тому, звичайно, вульгарному розумінні, що українська мова, мовляв, надто бідна, аби адекватно відбити своїми засобами всю повноту чужоземного (і чужомовного) життя — матеріального й духовного (хоча певні, загалом неминучі проблеми тут, звісна річ, виникають). Головна проблема — це, як уже зазначалося, психологічна (і мовна) роздвоєність поета: з одного боку — недостатня закоріненість в українсько мовно-культурне середовище (чи принаймні брак живого, безпосереднього зв'язку з ним), а з іншого — недостатня інтегрованість у середовище американське (брак цілковитого ототожнення себе з ним, мовна і психологічна відстороненість). Ситуація по-своєму драматична: американський космо-психо-логос досить слабо стикується з космо-психо-логосом українським; справа, ще раз підкреслимо, не тільки й не стільки у мовних ресурсах, скільки в неадекватності довколишнього життя (як певної суми душевних актів у контексті конкретної цивілізації і вироблених нею мовно-культурних конвенцій) і життя внутрішнього, поетового, зв'язаного із зовсім іншою цивілізацією, її мовними і культурними архетипами.

 

Найпростіший приклад — «осокори» й «тополі», що вперто вилазять з американського пейзажу у Рубчакових віршах. Ми не ставимо під сумнів їх автентичності, ми не сумніваємось також, що й американський поет міг би помітити і вписати до свого англомовного вірша ці дерева, але ми певні, що американський читач скільки-небудь істотного значення цій подробиці б не надав, скоріш за все, він би її взагалі не помітив, оскільки в його мовно-культурній традиції «тополі» — це просто «тополі», дерева того самого семантичного ряду, що й будь-які інші в його місцевості.

 

У певному розумінні національні космо-психо-логоси — це світи, мешканці яких живуть у різних світлових і звукових діапазонах, а тому бачать і чують лише якусь частину чужих частот, а отже, й сприймають чужий світ, чуже буття неповністю чи принаймні не безпосередньо, а через якісь раціональні, понятійні пристрої.

 

У цьому відношенні «сюрреалізм» чи, краще б сказати, «абстрактність» Рубчакової поезії — явище до певної міри вимушене, яке є не так наслідком свідомої установки на «безпредметність», як результатом своєрідного «сновидного» буття між двома світами — далеким і майже зникомим, але рідним; та — близьким і видимим, але чужим. Примарність одного обумовлюється його призабутістю і, як наслідок, певною міфічністю («Я... хлопчина з тих дуже власних весен... Вони десь в іншому світі... В пам'яті сонних плесах... В моєму місті»); примарність іншого виникає внаслідок авторської мовної і психологічної відстороненості — суто екзистенціалістська відчуженість поглиблюється відчуженістю мовно-національною:

 

            Дерева мліють, утомлені,

            закляті у повінь поглядів,

            у стіни мертвого міста.

            Мислі жорстокий камінь

            обезчещує юність зелені,

            скалічує квітнів листя.

            Та вічні мацальця коренів

            в'ються у північ первісну

            від днів безкорінних, безкорих.

            Шукають під бруку струпами,

            під бездомними стопами

            обіцяну землю бору.

                        (Курсив мій. — М. Р.)

 

«Безкорінне» й «безкоре» буття, про яке згадує у наведених рядках автор,— це по-своєму досить точна метафора поетової відчуженості і від минулого, й від сучасного. Кожен із цих двох аспектів поетової творчості, взятий окремо, виглядав би якщо й не банально, то, в кожнім разі, не настільки цікаво, щоб ми могли говорити про поезію Б. Рубчака як про цілком самобутнє й унікальне явище в усій новочасній українській літературі. Але разом, у своєрідному синтезі, вони утворюють світ справді неповторний і драматичний, світ, що може вважатися свого роду замінником чи, радше, спільним знаменником двох реальних, однаково (хоч і з різних причин) неприступних поетові світів. Поетична інтуїція загалом слушно підказала йому, що стикуватися у його творчості ці світи можуть передусім на рівні філософських абстракцій, вічних, «екзистенційних» понять, метафоричних «концептів», а не на рівні предметної, вербальної, емоційної емпірії. Це освідчення знаходимо вже у першій поетовій збірці «Камінний сад» (1956), у виразно програмному вірші «Ars poetica»:

 

  Шукати лиш суть, лиш голе буття шукати — суть буття.

  Відчувати простір: літ чорних птахів далеко,

  відчувати час: чіткі рисунки в чорних печерах,

  і абсолютним вітром розуміти свій день, поете.

 

Відчуття «абсолюту», здатність бачити явища і події не лише у малому, а й у великому, «космічному» часі й просторі надає творчості Рубчака значення загальнолюдського, підносить її і над традиційними для діаспорної поезії квиліннями з приводу історичних знегод, вигнань, «прокляття доріг», і над не менш традиційними (не лише для діаспорної поезії) квазіекзистенціалістськими зітханнями з приводу минущості людського життя й тотальної абсурдності всього сущого.

 

Довколишня закам'янілість, яку подибуємо у поезії Б. Рубчака ледь не на кожному кроці, не є онтологічною якістю світу, а лише певним станом людської душі, проекцією цього стану назовні. А тому й «розкам'яніння» у принципі можливе: всі зусилля людей, а тим більше поетів саме на це й мали б спрямовуватись — на збільшення впорядкованості всесвіту і зменшення його ентропії (щоб «на камінних вітах,— як пише Б. Рубчак,—камінне листя стало зеленіти»).

 

Знегоди людей і навіть цілих народів у цьому контексті — лише часткові прояви загальної ентропії. Поети долають її лише єдиним приступним їм засобом — словом, хоч нерідко це й справді схоже на «жнива у грудні чи вижидання винограду в січні». Але «стигми крил» з'являються у цих новочасних Сізіфів, що їм, здавалося б, самою долею «призначено виснути в бруднім бюрі, як і нам» (як і Сен-Жон Персові, як і Т. С. Еліотові, як і десяткам інших поетів із Рубчаком включно, що заробляли на хліб насущний чим завгодно, тільки не віршами), — і Сізіфи стають Ікарами, дарма що «вода чекає, вістря скелі чекає»:

 

            Ні, не можеш зостатися тут,—

            мусиш устати і йти.

 

Навіть коли б поезія Б. Рубчака була лише одним із багатьох свідчень того, як «трудно висіти вічно, як міст, між двома берегами», вона й тоді заслуговувала б нашої найприхильнішої уваги — як цікавий людський, та й літературний, зрештою, документ. Але вона, нам здається, свідчить і про те, як трудно висіти не тільки між географічними, мовно-культурними, етнічними «берегами», а й між берегами буттєвими, «екзистенційпими» — між добром і злом, осмисленістю й абсурдом, життям і смертю.

 

Не треба, зрештою, жити в діаспорі, щоб задавати собі питання: «Чому ти тут живеш? Твої світи зів'яли...»,— але треба таки бути Поетом, щоб відповідати на нього:

           

            А все ж ти ждеш. Бо часом приліта

            прозора птиця і тебе зове.

            Крилом тобі засвічує уста.

 

1991 р.

24.09.2018