Ці враження чомусь не відпускають вже майже два місяці. Вони не є світлими, щоб із задоволенням в них «ніжитись». Вони радше зіткані з болю, який не відпускає ні на мить. Хоч обгортка цього болю має легку обнадійливу назву «Прекрасні, прекрасні, прекрасні часи».

 

 

Вистава під такою назвою завершила театральний сезон Першого театру і… розпочала новий. Вона створена за темами роману «За дверима» Нобелівської лауреатки Ельфріде Єлінек і, за словами творців вистави, «…слугує вихідним пунктом до рефлексії на тему повоєнного суспільства, інфікованого насиллям. Травми війни і повоєнних часів проявляються як повсюдна агресія, та, що її бачимо на вулицях, і та щоденна, приховувана за зачиненими дверима квартир, в яких мешкають культурні міщанські родини». Це – дебют головної режисерки театру Рози Саркісян. Рік тому вона виграла конкурс на цю посаду і приїхала працювати до Львова. Якщо відверто, то рішення, аби ця юна адептка постдокументального театру очолила Перший, здавалося дивним. Але її відкритість і майже дитячий максималізм настільки приваблює, що появи вистави чекалося з нетерпінням. Слідкуючи за творчістю Рози, можна було собі уявити приблизний  напрямок театральних пошуків, який впаде, до певної міри, на неготових до цього акторів театру.

 

Наталія Алексеєнко, Олена Баша, Віталій Гордієнко, Ігор Гулюк, Ірина Занік, Валерій Коломієць, Любов Кузь, Михайло Понзель – ось ті, кому довелося творити виставу, від вербального до візуального психологічного та емоційного наповнення, розповідати історію не тільки авторки, польської драматургині Йоанни Віховської та режисерки Рози Саркісян, але й власну, дуже інтимну, до якої, можливо навіть подумки, важко доторкнутись. Про цю виставу дуже важко вести розмову, бо вона виклик і рана водночас. Дуже добре вибудована стилістично, хоч, можливо, і перевантажена відеорядом, але це також в стилістиці постдокументального театру. Щоби дозволити собі виважений відсторонений погляд, цю виставу треба подивитися не один раз. Думаю, про це будуть писати багато і сподіваюся, що в когось вистачить мужності зосереджено проаналізувати творчість молодого театрального покоління, яке свої театральні пошуки зосереджує на дослідженні меж больового порогу суспільства. І, властиво, не подає варіантів «світла в кінці тунелю», хоча і не має сміливості поставити крапку на рівні, коли смерть іншої людини стає метою людського життя. Через такий важкий біль часом немає сили переступити навіть людям, які постдраматичний театр вводять в ранг віри, чи, можливо, релігії. Автори вистави не мали змоги скористатися текстами  Ельфріде Єлінек, тому вистава таки за мотивами, і більшості текстів створено самими акторами, спровокованими авторськими ідеями Рози і Йоанни.

 

Роза Саркісян та Йоанна Віховська на прем'єрі

 

Але спочатку декілька слів про роман «За дверима» і про саму авторку, яка в більшості невідома екстатичному українцю, тим більше потенційному глядачу Першого театру. Цей роман, можливо, один з найжорстокіших романів Ельфріде Єлінек, лауреатки Нобелівської премії з літератури за 2004 рік. Твір був написаний 1980 року, в ньому розкрито жахливі суспільні проблеми, які, на жаль, залишаються актуальними й донині. Єлінек показує підлітків, що прагнуть вийти з тіні старшого покоління, яке вони не розуміють і зневажають, і на цьому шляху їхній жорстокості немає меж. Попри це, всі вони – великі поціновувачі мистецтва, цікавляться новітньою філософією, але моральні принципи – не для них. У Камю один з героїв убиває араба, «як набридливу муху». Молоді герої Єлінек у своїх екзистенційних пошуках заходять набагато далі…

 

 

У виставі Першого українського театру аж таких меж не сягають. Найбільша провокація авторів торкається екзистенційної щирості акторів, яким за брехтівським методом (Брехт бажав створити театр, який спонукав би глядача до роздумів і міркувань, а не до співвідчуття. Задля цього він «відчужив» і дезілюзіонував гру акторів, щоб зробити її схожою на звичайне життя (Брехт називав це «ефектом відчуження», нім. Verfremdungseffekt). Актори мали б аналізувати та синтезувати, тобто, дивитись на роль ззовні, аби згодом цілком свідомо діяти точно так, як діяв їхній персонаж. Тож їм доводиться ставати співтворцями образів своїх героїв, і в певну мить відтворювати власні страхи і болі, пережиті чи  навіть не пережиті, тобто болі, які їх досі не покидають в реальному житті. Актор, до якого середньостатистичному глядачу (ймовірно) немає ніякого діла, мусить на сцені духовно оголитися. І вголос на весь зал говорити про те, про що боїться сказати собі на самоті в темені найтемнішої ночі.

 

Мало хто з восьми акторів, вибраних Розою Саркісян для цього колективного «сеансу психотерапії», був здатний оголити свою душу. Якщо говорити відверто, то їх було лише двоє, хоч могло бути ні одного.

 

Найактивніше на ці «провокації» відгукнулися дві акторки. Ці дві акторські роботи не просто вразили, вони так і «йдуть» за мною всі ці два місяці. Умовно сцена театру перетворюється на Відень ‘50-х років, реально – дія відбувається тут і зараз. І ці двоє – за театральним розкладом – Мама і Донька, за життєвим: колись викладачка і студентка,  тепер – сценічні партнерки. Олена Баша і Наталія Алексеєнко. Хоч у цій виставі в них вже й не так багато спільних сцен. Вони не схожі в своїй манері існування на сцені, у них різна межа внутрішньої відкритості і сміливості власного «Я».

 

 

Наталя Алексеєнко – підліток, в якого емоційне виплескується у пластичний вибух. Вона володіє своїм тілом досконало. Чого вартий лише її танок, паралельний рух до землі по тілу Батька (актор –Ігор Гулюк), чи шалений емоційний вибух зневаженої жінки – дівчатка. Струмені води, як вирваний з серця біль, обпікають її натреноване і, здавалося, не підвладне болю тіло. Є щось в героїні Наталі від  головного героя роману «Механі́чний апельси́н» (англ.«A Clockwork Orange») з роману Ентоні Берджеса, опублікованого ще в 1962 році. (Якщо проводити паралель між цими двома творами, то доведеться визнати, що світ у своїй жорстокості рухається з космічною швидкістю). На оголення душі сил акторці бракне. Відкритості у запитанні: «Тату, чому ти ніколи не сказав мені, що любиш?» немає, бо його може вимовити кожна людина, народжена в пострадянському просторі, а тим більше – народжена у радянській державі. Сказати дитині, що ти її любиш, це –майже дорівнювалось до аморальної любові до джазу.

 

 

 

Олена Баша прийшла у Львівський державний український театр юного глядача імені Максима Горького (так тоді називався Перший театр) в кінці ‘70- х, працювала багато, переграла усіх можливих і неможливих принцес і звіряток. І, як кожна акторка, мріяла про велику драматичну роль. У цьому тексті не час згадувати усі її ролі. Але про одну таки мушу згадати. Десь на початку ‘80-х Марк Нестантінер поставив інсценізацію історичного роману Романа Федоріва «Отчий світильник», який переносив глядачів у ХІІ століття. Олена Баша зіграла роль Настуні, доньки Чагра і дружини князя Ярослава, яка стає жертвою боярської змови й гине на вогнищі. Для мене між цими двома ролями, які відділяють майже чотири десятиліття, існує якийсь невидимий зв’язок. Можливо, він в якійсь майже невидимій відкритості і неймовірній щирості акторки. В її умінні співпереживати зі своєю героїнею, не показово, а наче вона, героїня, є її внутрішньою суттю.

 

 

А тепер – про найболючіше. Про сміливість Акторську. Ось так просто вийти на сцену і вимовити свій біль. Про який мовчиться все життя. Хіба легко сказати про нелюбов матері? Навіть у приватній розмові, а не те що зі сцени, коли можна зіткнутись і обпектись об байдуже око. Моторошно було сидіти в глядній залі  і уявити, що десь сидіть мама. Чи зрозуміє, чи пробачить? Як потім з цією відкритістю жити, як знайти свою внутрішню рівновагу? Я справді схиляюся перед акторською відвагою і людською Олени. Бо, фактично, Олена Баша зробила цю виставу відкритою і сміливою, наче це їй належить русло ріки, про яке вимріялося Розі Саркісян.          

 

 

Фото Анастасії Канарської

24.09.2018