Реклямованець

— На, маєш, а то вивела свого сина... Ксеня думала, що її одинакові велику кривду зроблять, коли він піде з лопатою помірятися. Сюди, не туди; вона виховала свого Павла на запічку. — Шкода його, поки я ще здорова, роботу сама зроблю, а коли вже мене до землі пригинати буде, то разом якось радитимемо...

Від лежання на запічку позросталися кості в одинака, а в матері від праці порепалися руки, потріскала шкіра та пекли чорні мозолі.

Ось-де й добра пригода; одинак каже:

— То я, мамо, буду женитися; приведу до хати для вас невісту.

— Таке ж воно господарське діло... Треба сватів послати, колачів напекти... То до куми забіжить Ксеня — а дайте, кумо добра, мисочку сира, грудку масла — в другої попросить та й свому одинакові весілля ладить. — У загорідці є ще барвінок і за вікном зеленого мірту букет — хай молоді дружки коси оплітають...

Дана, моя дана, вийду я за пана...

У вівторок під перші зорі заграли гуслярі; смиком від уха до вуха:

— Чи я тобі не жінка, чи не господиня?

Три дні хату не мела, сміття по коліна.

Хоть і буду я мести, то небуду нести,

Купи, мужу, візочок, будем сміття вести.

Гуляли, танцювали, їли, самогоном честювалися; у четвер на само підобідне марша вдарили: — Відчиняйте ворота!... Та від цього маршу щось увірвалось у Ксені під серцем: Ого-го, бідонько ж ти, моя...

То мовить сват до приведеної. — Піди же, невісто, з новою конівкою до керниці по воду, щоб велося як із води...

А вона тиць пальцем на матір прибрану — хай іде, мені води не треба.

Зараз таки по весіллю далі до матери: — То чого мені біля печі крутишся? Махай собі до своєї праці. А може я за тебе корову пасти поведу? Ще тобі пастуха найму?! Хоч візьми собі про мене сухар із весільних калачів і корову на мотуз! Пастухи всю росу вже випасли...

Ксенине добро за одинаком усеньке провелося. Він, Павло тепер господар на всю околицю. А мати на відставці. Вона до сусіди свій хліб пекти несе, — фараонські такі діти, що матір на старість не пошанують. Не добре їм буде...

— А я від його вітер відгоняла, під серцем його виносила, кривди жодної вчинити не дала. — Ксеня веде за мотуз красу корову на гірку, та сьози кап... кап... І самі такі великі наче росяні краплі.

Нанівець зведеться господарка, облетить квіт із стін хати та людське посміховище за циганською фамілією...

— Не плачте, сестро, — мовить до Ксені на межі сусіда, — йому недобрим із очей глядить, а вона лиш білками завертає, — коби тільки декого вкусити. То хто мав їй дати огладу — отець, що п'яний під лавою сконав? Чи найми? Хіба ж вона бачила господарський хліб і добрі руки до праці?! І ще коби-що...

Ксеня мотає доокола руки коров'яні повідки та й сама розбалакалася; може легше серцю буде. — Адже я, сестронько, не тому плачу, що мені на біду, але його, сина, шкодую. Бо мені що? Я вже одною ногою в гробі, та йому за цею поганицею не почути доброго слова від людей. Чому мені, розум тоді затемнило, коли йшли людські діти до праці та я щомога і чимдуж його відціля добути. — Не беріть його від мене, раклямацію мені на папері написали, щоб його зі служби звільнити, бо він мене має старості доховати...

— А то треба ж було, сестро, піти та борзо підписатися, що у вас ще руки моцні, роботу сами зроблять і хліба йому на дорогу спечи; були б окаянного розуму привчили — як має матір і людей шанувати. Кривду, ви, собі та ще більшу йому вчинили, що за молоду боялися дерево пригинати... І ще таке саме помоло жебрацьке припустили до хижі. Добрі діти батькам вінець...

Ксеня не слухала далі бесіди своєї сусідки, тільки передала їй свої повідки та побігла на межу; вона легко прислонила рукою очі та тремтючи від зворушення, дивилася на дорогу: — Ідуть вони, здорові, кремезні, аж земля під їх ходою погинається. А в кожного на рамени лопата срібніє. Такий, то напевно свою матір пошанує...

Рідна земля