Священик УПА – хорунжий «Кадило»

Середнього росту, в окулярах, доброї, навіть, жартівливої вдачі… зовсім не військової натури. Саме цей чоловік взяв на свої плечі дуже важку ношу, пов’язану з його життєвим вибором: хоронити вбитих побратимів, розраджувати та підбадьорювати тих, хто на війні. Отець Василь Шевчук був одним із тих ревних священиків, які прагнули багато зробити на своїх парафіях. Чи сподівався молодий душпастир, що церквою для нього стануть зелені ліси, престолом – вистелене соснове гілля, а найближчою родиною і паствою – хлопці у військових одностроях з крісами на плечах? Сьогодні, 13 вересня, минає 70 років з дня загибелі одного з найжертовніших капеланів УПА отця «Кадила».

о. Василь Шевчук - в'язень Ряшівської тюрми. Джерело - IPN (Ряшів)

Священиче служіння Василя Шевчука починалося, як і в більшості священиків. Батьки, не зважаючи на велику сім’ю, дали йому добру освіту в Перемишльській семінарії. Предки отця по татовій лінії походили з Івано-Франківщини, були заможними селянами, мали кінну ферму. Іван Шевчук – тато майбутнього священика, після війська влаштувався в Стрию судовим урядником. Мама–Уршуля – народилася неподалік Перемишля в сім’ї церковного регента. Однак змалку осиротіла і виховувалася у Львові в сестер-васильянок. У подружжі Шевчук спершу щодва роки народжувалася дитина: всього семеро. Перший син Іван вже гімназистом помер від скарлатини. Василь, що прийшов на світ другим, став найстаршим серед братів та сестер, що згодом додало йому чимало обов’язків.

Василь Шевчук народився в Стрию 12 серпня 1903 року. Через сім років сім’я переїхала до Дрогобича. Хлопець навчався у Дрогобицькій та Перемиській гімназіях. Закінчував гімназійне навчання у Стрию, де отримав атестат у жовтні 1923 року. Належав до стрийської організації «Пласт». Після служби у польському війську вступив до відновленої греко-католицької семінарії в Перемишлі. Коли Василь був на четвертому курсі, помер батько. Семінарист пообіцяв татові, що заопікується великою сім’єю. У 1929 році греко-католицький єпископ Перемишля Йосафат Коциловський висвятив Василя Шевчука на диякона, а через рік на священика. Першу Літургію, за традицією, новопоставлений єрей відслужив на парафії, де зростав, в церкві Пресвятої Трійці в Дрогобичі. Краєзнавець та публіцист Роман Пастух згадує, що в Перемиській семінарії навчався також молодший брат Василя Шевчука Михайло. Перед тим хлопець блискуче закінчив Дрогобицьку гімназію, де вперше за всю історію її існування учневі дозволили не складати випускних іспитів! Для семінаристів Перемиської семінарії існувало правило: висвячуватися могли лише ті, хто погоджувався на целібат. Саме тому Михайло залишив семінарію і здобув фах лікаря у Львівському медичному інституті. Василь Шевчук погодився на безженний стан, і був рукоположений владикою Йосафатом Коциловським в катедральному храмі Перемишля¹. Спершу його призначали на парафії в села Дрогобицького району, а згодом – на Закерзонні. З парафії на парафію за ним переїжджали мама і сестри. Наймолодша Ірина вчилася за кошт отця Василя у Перемиській гімназії. Зі сіл Павлокома та П’яткова Руська розпочався шлях Василя Шевчука до лав УПА.

Отець Шевчук, очевидно, не готувався стати військовим капеланом, бо показав себе як добрий парафіяльний священик. Він викладав релігію, організовував сільську «Просвіту», хори, драматичні гуртки, сестри Марія та Стефанія провадили різні жіночі курси при народних читальнях. Однак, не могло не впливати патріотичне середовище, в якому виховувалися діти Шевчуків, адже двоє братів отця Василя стали активними членами ОУН: Михайло належав до Проводу, добре знався зі Степаном Бандерою; і Михайла, і Ярослава переслідувала польська влада, згодом німецьке гестапо, вони були багаторічними в’язнями концентраційних таборів.

З початком Другої світової війни залишатися українським парафіяльним священиком стало надто небезпечно: конфлікт між українцями і поляками загострився настільки, що отцю Василю прямо погрожували розправою, якщо не покине села. «Спрацьовував грабіжницький чинник, який не мав нічого спільного з патріотизмом. Бо бракувало всього: одягу, їжі, реманенту. Тому поляки грабували і нападали. Найбільше потерпала інтеліґенція», – про це розповідає у фільмі, знятому за сценарієм журналіста Тараса Бабенчука «Отець Кадило» польський професор Станіслав Стемпель.

У селі П’яткова Руська отця Шевчука обікрали серед ночі: забрали все, навіть церковне вино. В серпні 1944 року отець на кілька місяців залишив парафію через постійні погрози. Після повернення він написав листа до перемишльського єпископа Йосафата Коциловського: бідкався, що не може сидіти бездіяльно в цьому селі, просив переведення на іншу парафію, де би він «мав багато роботи» і міг «використати всі свої сили». Відповідь не надійшла, адже таких листів владика Коциловський отримував десятки, а безпечних парафій на Перемищині не залишилося. Навесні 1945 року терор проти українського населення Закерзоння сягнув свого епогею. У Павлокомі у перші дні березня відділ Армії Крайової під командуванням Юзефа Бізза на псевдо «Вацлав» замордував 366 українців, серед яких жінки і діти. Отця Володимира Лемця, який прийшов на цю парафію після Василя Шевчука, забили до смерті ланцюгами. Священиків звинувачували у зв’язках з ОУН і протидії переселенню до Радянського Союзу².

Наприкінці літа 1944 року отець Василь Шевчук вперше подався до «хлопців з лісу». «До пізньої осені він сповняв обов’язки капелана в курені Василя Мізерного («Рена»), який проходив вишкіл в Карпатах на Лемківщині. Тут він отримав псведо «Кадило». В листопаді повернувся до своєї парафій в П’яткові Руській, водночас обслуговував сусідні села: Явірник Руський та Іскань, які лишилися без священиків. У квітні 1945 отця запросив на зустріч провідник 4-го району ОУН на псевдо «Борис». Священикові пропонують посаду районного господарчого референта. Ці функції отець виконував майже 2 місяці під псевдо «Пластун». Збирав для підпільників харчі, одяг, гроші, купував необхідні речі, зокрема медикаменти, розміщував це все по криївках, передавав вищому керівництву ОУН. На цій посаді отець Василь підпорядковувався господарчому референту цілої Перемиської округи Ярославу Гамінці-Вишинському¹. Очевидно, ця робота не надто йому вдавалася, бо від «Бориса» отримував закиди, які виносилися, навіть, на внутрішній суд УПА. Через два місяці отець залишив цю посаду. В січні 1946 року його призначено курінним польовим капеланом. Надалі отця знають, як духівника сотні «Громенка», з якою був знайомий ще з часів перебування її на теренах його парафій.

Почот Перемиського Куреня УПА. Крайній зліва Курінний капелан о. Василь Шевчук "Кадило". Джерело - Літопис УПА.

УПА була армією в підпіллі, тому офіційного капеланства для вояків не було. Однак декілька отців із Закерзоння мали дозвіл постійно перебувати з повстанцями. «Боротьба ОУН була тісно пов’язана з тією частиною нашої інтелігенції, якою було греко-католицьке священство. Воно розуміло нашу боротьбу та переважно підтримувало її. З другого боку, ми знали, що наші люди в лісах чи криївках не можуть бути позбавлені контактів з духовенством, бо мають духовні потреби. У підпіллі було кілька священиків, які обслуговували потреби відділів, зокрема отець Василь Шевчук – “Кадило”, курінний капелян Перемиського куреня. (…) Я не знаю, як з формального боку виглядала їхня послуга відділам. Проте ж цілком розумію, що тоді такого формального дозволу бути не могло, оскільки означало б це велику небезпеку для ієрархії та всієї УГКЦ у Польщі, це була б просто непростима помилка. Крім цього, тоді вже не був час для офіціяльного вирішування таких справ, структура УГКЦ валилася на наших очах, тож кожен священик вирішував певні питання цілком незалежно, по-своєму. На Закерзонні наш провід не мав ніяких прямих контактів з владикою Коциловським, проте ми відчували його моральний підтрим для нас»³, – пише крайовий провідник ОУН Перемиської області, полковник УПА Василь Галаса.

Літургії в польових умовах були особливі: престіл будували з галузок, отець Василь носив зі собою чашу для Причастя, а в кожній сотні був відповідальний вояк, який зберігав інші літургійні атрибути. Кожна група мала дяка, подекуди організовувалися хори. Отець «Кадило» не лише відправляв Служби Божі чи хоронив вбитих, а, навіть, вінчав. Так, Літопис УПА подає спогади Степана Стебельського про весілля вояка «Сокола» у Явірнику Руському, на яке збіглося все село, молодят супроводжувало 20 повстанців на конях. Отця «Кадила» шанували упівці: він умів легко пожартувати, підняти на духу, ділив з повстанцями усі невигоди лісового життя, щиро вболівав за ранених, доглядав їх, виходжував. Багато вояків пам’ятали його проповіді, в яких наголошував, що боротьба за рідну землю – священна. В селі Воля Володська був повстанський цвинтар. Коли хоронив упістів, багато говорив про те, за що вони гинуть. «Як ми приходили до якогось села в суботу або в неділю, то він відправляв для людей Службу Божу, якщо то було можливо. Говорив коротку провідь, а закінчуав словами: «А на дорогу нам напечіть пляцків», – згадує Петро Йосиф Потічний «Воробчик», вояк сотні «Громенка»². «Приємно було сповідатись в о. Кадила. Священичний, спокійний, рівний голос повчав грішника про Божу ласку і прощення гріхів, пояснював різницю в значенні Божої заповіді "Не убий" з кримінальним вбивством і конечністю виконання військових обов'язків на службі Батьківщині. Його глибока душевна молитва за грішника справляла таку велику силу, що людина вірила в прощення гріхів і з справді чистою совістю відходила від сповідальниці. На душі ставало легко. Отець Кадило, як годилось військовому капелану, носив однострій, схожий на чехословацький, польову шапку-мазепинку та якусь зброю: часом – кавалерійський кріс, часом пістолет. Я переконаний, що носив більше для військового вигляду, як для вжитку. Під уніформою не важко було розпізнати в ньому богослужителя по ношеній завжди "колоратці". Крім цієї ознаки, в цього було щось особливе, що на віддалі вказувало на його сан», – згадує Омелян Цилюпа «Грушка», вояк сотні «Громенка», мешканець села Гута-Поруби⁴. Відомо, що сотня «Громенка» (Михайла Дуди) відзначалася дисциплінованістю, витривалістю, стійкістю (саме вона першою подалася в рейд на Захід після розформування УПА). В цьому вбачають заслугу їхнього постійного капелана – о. Василя Шевчука.

Однак постійне життя в карпатських горах та лісах, напруга фізична і моральна, вік отця Кадила (він був старший за хлопців з УПА на 15-20 років) – все це позначалося на здоров’ї священика і призвело до упадку сил. Найбільшого удару завдала йому смерть, заподіяна «Кармелюку» – Володимиру Шпаку, який був його шваґром, чоловіком наймолодшої сестри Ірини, батьком їхнього маленького сина Ігоря. «Його запідозрили в зраді і розстріляли. В УПА і ОУН був такий період, коли Служба Безпеки шукала підозрілих осіб серед повстанців, і деколи перегинала палицю. Страждали невинні. Так вийшло і з родичем о. Кадила. Біда була в тому, що отця в сотні тоді не було, і він дуже був недобрий на сотенного і командування, що допустили до розстрілу, не дочекавшись його», – розповідає режисер фільму «Отець Кадило» Тарас Бабенчук. Натомість і сотенний «Громенко» був сердитий на отця «Кадила» за грубі промахи, які стосувалися військової пильності, але ще раз свідчили, що, навіть на війні Василь Шевчук насамперед був священиком. «Коли ми добились у ліс біля села Туринське, виявилось, що немає серед нас доктора "Сяна". Сотенний запитав, хто бачив Сяна? Отець Кадило відповів, що Сян загинув зараз за рікою, а він його перехрестив і пішов за відділом.

– А взяли ви, може, його торбу з собою? – поцікавився Громенко.

– Ні, не взяв, – відповів він.

Громенко дуже обурився на те: Сян був німець і всі записки робив по-німецьки. У нього ж бо як у сотенного лікаря був повний список сотні та вся інформація про стан здоров'я вояків. Сотенному було чого сердитись, це ж бо цінний матеріал, як помічний, так і пропагандивний. Безпечно, рацію мав сотенний, але я розумію, що о. Кадило вже був вичерпаний фізично і морально останніми подіями, тому не міг думати ще й про торбу. Навіть молодші від нього слабли, ходили, як тіні», – згадував Омелян Цилюпа².

1947 рік став останнім у боротбі УПА на Закерзонні. У травні командування УПА та УГВРада приймає рішення вивести сотні з території Закерзоння. Одна частина військ переходить територію Радянського Союзу, сотня «Громенка» вирушає у рейд на Захід, щоб повідомити про терор комуністичної влади на українських західних землях. В червні 1947 року вояки «Громенка» прорвалася до кордону з Чехословаччиною. У складі сотні був капелан. Одного дня, коли хлопці Михайла Дуди пішли в село по харчі, отець Василь пішов з ними і не повернувся. Сотенний пояснив воякам, що капелан вирішив залишити сотню, хоч «Громенко» й вмовляв його цього не робити. Василь Шевчук самотужки подолав кілька сіл і дійшов до села Грубов, де попросився в дім римо-католицького священика. Є різні свідчення членів УПА про те, як дійшло до того, що отця заарештували чехословацькі органи безпеки, однак творцям фільму «Отець Кадило» вдалося отримати протоколи слідства, які вели над отцем чехи. Серед них свідчення самого «Кадила», де він зізнається, що питав у того ксьондза, де знайти єпископа, залишився на обід, а потім пішов до старости села «зголоситися». «Наступного дня прийшли по мене працівники Національної безпеки з Радваня і забрали мене з собою. При відході священик дав мені на дорогу 100 чехословацьких крон». Словацький історик Міхаль Шмігель, який вивчав матеріали слідства над отцем «Кадилом» підтверджує, що намір українського капелана був здатися чехословацьким органам. Очевидно, то був єдиний вихід для духівника підпільного українського війська, який давно залишився без опіки єпископа і будь-яких засобів для виживання. Інший фактор, який спрацював, то була довіра до чеських службовців, які не були замішані в українсько-польському конфлікті. Зрештою, Василь Шевчук – не єдиний, хто попав у пастку чеських комуністів. Під час такого ж рейду на Захід було взято в облаву очільника іншої сотні – Володимира Щигельського «Бурлаку», який провів чимало успішних операцій під час боротьби українських повстанців. «Чехам в полон попався сотенний «Бурлака», з яким також пов'язаний о. Кадило. Вони йому пообіцяли, що не будуть віддавати Польщі, і він написав звернення до вояків УПА, які пробивалися на Захід, що чехам можна здаватися, їх трактуватимуть як військовополонених. В результаті чехи здали його та інших повстанців, бо до влади остаточно прийшли комуністи», – розповідає Тарас Бабенчук.

В липні 1947 року заарештованого отця Кадила передали польським органам в місті Сянок. Отець Теодор Марків з села Волич, який колись допомагав отцю Шевчуку відправляти підпільні Літургії, теж проходив з ним в одній справі. У фільмі «Отець Кадило» вперше показано протоколи допитів священика. Кримінальна справа розпочинається зі свідчень колишнього господарчого референта Перемиської округи ОУН і одного з найбільших зрадників в історії українського визвольного руху Ярослава Гамінки-Вишинського. Власне, на суді він виступав єдиним свідком проти отця Шевчука. «Кадила» звинувачували в тому, що він зі зброєю в руках воював проти війська польського і грабував польське населення. «7 червня 1948 року військовий райновий суд у Ряшеві провів слухання у справі священиків Василя Шевчука та Теодора Марківа. На суді отець Шевчук визнав, що був членом УПА і служив повстанцям. Інші звинувачення відкинув. Отця Теодора Марківа засуджено на 10 років ув’язнення і позбавлення прав на 5 років. Отця Василя Шевчука визнали винним у приналежності до збройної нелегальної організації УПА, незаконному володінні зброєю, участі в насильницьких нападах на відділи війська польського з автоматом в руках. Міра покарання – кара смерті»². 13 вересня 1948 року отця розстріляли на подвір’ї тюрми у Ряшівському замку. Місце поховання невідоме. За кілька днів до отцевої смерті Головнокомандувач УПА Роман Шухевич присвоїв «Кадилу» військовий ступінь хорунжого-капелана.

фото реконструкції польової Літургії у фільмі „Отець Кадило”

P.S. Тарас Бабенчук для Z

«До створення фільму долучилося дуже багато людей, зокрема вихідців із Закерзоння. Першим, хто поділився матеріалами про о. Василя Шевчука, був пан Михайло Козак із Перемишля. Він робив просту і водночас дуже важливу справу. Коли зустрічався з колишніми вояками УПА не лише розмовляв з ними про їхнє минуле, але й просив написати на папері їхні спогади про отця «Кадила» або про інших осіб. Так вдалося зберегти не одне цінне свідчення.

Окремо потрібно сказати про музичне оформлення фільму. Спершу ми думали використовувати стокові композиції і то лишень в окремих моментах. Але до мене на мейл написав відомий український композитор з Польщі Роман Ілля Дрозд і запропонував свої послуги. Я відписав, що у нас немає коштів, щоб заплатити за таку серйозну роботу, на що пан Роман відповів, що для нього честь написати музику для фільму про о. Василя Шевчука і про гроші тут не йдеться. В результаті саундтрек став справжньою окрасою фільму.

Цікавий і несподіваний випадок трапився у 2013 р., під час презентації фільму в Ельблонзі. Одним з найближчих співпрацівників отця Кадила, на початках капеланського служіння, був районовий провідник ОУН на псевдо „Борис”. Нам ніяк не вдавалося віднайти більше інформації про його долю і справжнє прізвище. Псевдо „Борис” було дуже поширеним серед підпільників. І от, після показу фільму у Ельблонзі, встає одна пані і каже: „Провідник Борис – це мій батько. Він загинув, але його дружина, моя мати, ще жива і мешкає з нами”. Мені просто відняло мову. Ще цього вечора ми поїхали на зустріч з дружиною провідника „Бориса”. На жаль, вона була дуже хворою і тому не до кінця розуміла, хто ми і про кого говоримо. Але сам факт такої зустрічі мене дуже вразив».