Щоб писати для сучасних дітей, треба було сорок років тому мати два космічні кораблі: один в селі на горіху, інший – в місті на аличі. Саме мрії і фантазії, які переповнювали в дитинстві, відкривають сучасній українській письменниці Любові Загоровській шлях до дитячої свідомості. Ця авторка стерла межу між дорослим і дитячим читанням, аби схилити над однією книжкою різні покоління і відродити сімейне читання.
Українська письменниця Любов Загоровська.
«1981 року ми мали квартиру у Франківську і хату в селі. Точніше, в селищі міського типу Солотвин Богородчанського району, звідки родом батьки. Спочатку я ходила до дитсадка в Солотвині, згодом перейшла до Івано-Франківського. І до школи пішла у Івано-Франківську. Але на канікулах їздила до села. Ми із татом часто ходили на річку, а дорогою гралися в таку гру: тато казав речення, а я мала відповісти в риму. Якщо встигала запам’ятати, то приходила додому і записувала складений віршик, досі маю той зошит. Дуже любила фантазувати: могла розказати дітям довжелезну пригодницьку казку, яку на наступний день вже не могла пригадати. Оті дитячі казки сама не записувала, так і не залишилося жодної. У ті роки я була впевнена, що коли виросту, стану чарівником. А у школі, як всі радянські діти, мріяла стати космонавтом. В мене навіть було два космічні кораблі. У Франківську – на аличі в сусідньому дворі, а в селі – на горіху. Це були потужні космічні бази… Мама в мене знає величезну кількість народних українських пісень, вона в дитинстві постійно їх мені співала. Якось отак підсвідомо батьки формували моє культурне виховання, хоч були зайняті, бо працювали. Вдома в нас було дуже багато книжок. Тато фанатично любив читати, читав дуже багато. Досі в нас велика бібліотека, колись я вирішила зробити облік, нарахувала близько півтори тисячі книг, але з того часу минуло майже 20 років, а книг я постійно купую дуже багато.
Я була досить тихою, домашньою дитиною. Страшенно любила читати, вміла це ще до школи. У перший клас пішла шестирічкою, хоча діти тоді, переважно, приходили до школи у 7-річному віці. Оскільки це був свого роду експериментальний клас, то у 1 класі у нас було два приміщення: в одному стояли парти, а в іншому ліжка і в обід ми лягали спати. Тоді були такі дивні правила, що діти лише з певного віку могли записатися до бібліотеки. Коли я офіційно закінчила в першому класі вивчати Буквар, то записалася одразу в три бібліотеки. На руки дозволяли брати тільки дві книжки, і то намагалися підсунути те, що відповідало віковій категорії, а то були такі книжечки на кшталт зошитів на 18 сторінок. Я сварилася з бібліотекарями, ображалася. Мене обурювало те правило – «дві книжки на руки»: в мене школа, музична школа, в село треба їхати – часу ходити так часто в бібліотеку не було. Я таки домоглася, щоб мені видавали 6 книжок. І відтоді раз на тиждень тягла в бібліотеку торбу з книжками здавати і торбу з книжками назад».
Любов Загоровська на презентації книжок для дитячої авдиторії.
Любов Загоровська дебютувала у 2011 поетичною збіркою «Назустріч вітру», за яку у 2012 отримала міську літературну премію ім. Івана Франка. Чимало її віршів стали піснями і увійшли в репертуар відомих українських виконавців.
«Ти сильна, бо ти ріка./ І ти дозволяєш світлу / Протинати себе до основи…» – написала головна редакторка «Видавництва Старого Лева» Мар’яна Савка на Fb-сторінці Любові Загоровської. Саме у цьому львівському видавництві у 2018 вийшов роман авторки «Коли були ми…»
«Коли були ми» – це про дитинство, яке могло би в мене бути. Я не ставила собі за ціль змінити щось в настроєвому характері читача, але ця книга не могла бути інакшою. Вона мусила бути смішною, дотепною, легкою. Мене у видавництві питали, як її позиціонувати: як дитячу, чи як дорослу. Бо головні персонажі – діти, а з іншого боку – книга для дорослих, бо сучасні діти того дитинства не зрозуміють. Я казала, що книжка для тих, кому зараз приблизно 40, які пам’ятають будні такого радянсько-перехідного періоду, перші роки Незалежності. Люди, які народжені чи ходили в початкову школу в цьому періоді, себе впізнають. Саме ця книжка вийшла веселою, інші не настільки, але кожна книжка має свій голос. І для автора дуже важливо почути, яким саме голосом та чи інша історія має бути розказана».
Наступна книга Любові Загоровської – вже про сучасні реалії, дотикається до теми російсько-української війни і висвітлює той її бік, який ніхто ще не виклав у літературному жанрі. Саме тому книга малої прози «На їхніх маленьких плечах» часто стає в пригоді на позакласному читанні у школах, а оповідання «Ілонка» звучало у програмі Українського радіо.
«Книга «заходить» вчителям і дітям. Хоч персонажі дещо статичні. Мені бракувало таких персонажів, які не сумніваються, не вагаються. Це книга не так про війну, як про дітей-волонтерів. Хто з нас не волонтерив, починаючи від Майдану, і всі роки війни.
Багато говорять про дорослих волонтерів, але нема про дитячий вклад в цю війну. Діти малювали малюнки, писали листи, робили обереги, плели браслетки, тощо. Я не раз сама організовувала такі заходи і бачила все на власні очі. Але про дітей, які так багато допомагають нашим військовослужбовцям, чомусь не особливо говорять.
Навіть після виходу цієї книги я часто чую, що тема неправильна. Героями цієї книги не є діти з фронтових зон, які з власного гіркого досвіду знають, що це таке, коли бомби потрапляють у будинки. Це діти, які живуть в мирних областях країни, але які знають про війну. І ліплять вареники, плетуть обереги, малюють малюнки. У книзі є оповідання на основі листа до пораненого воїна. Він майже копія справжнього листа, про який я знала. Його написала дівчинка з дитячого будинку. Її батьки загинули в автокатастрофі і їй було дуже важко, особливо без тата. Вона написала воїну: «Досі мені було самотньо, але тепер я буду молитися за тебе».
Ще є історія про маленького жебрака, який всі свої гроші віддає волонтерам. Була така ситуація: ми збирали гроші на ремонт військової машини. Підійшло троє дітей ромської національності, малюки такі, і кажуть: «Тьотя, ви збираєте гроші на війну?» І вони зі своїх кишень повитягували гривню-дві, кілька таких купюр, старший хлопчик кожну сестричку підняв, щоб вона могла кинути гроші в скриньку. Вони стояли і вивертали кожну кишеньку, бо хотіли віддати гроші на потреби нашої армії.
У книзі є історія про дівчинку, в якої мама санітарка, чергує вночі в лікарні, і дитина залишається з нею на зміні. Дівчинка на всі свої заощадження купує маленьких ангеликів і проповзає від ліжка до ліжка з палати в палату, залишаючи подарунок під подушками пацієнтів, ніби від святого Миколая. Отже, книжка художня, але майже кожне оповідання має щось із реальних історій. Мені було важливо, щоб це дитяче волонтерство не пропало з часом, не загубилося.
На одній з презентацій мені привели кілька четвертих класів і я почула, що діти книжку ледь не напам’ять цитують, що дуже мене вразило. Діти ставили питання, і хтось зачепив тему, що книжка про те, як треба допомагати Україні. Ми говорили про те, що поприбирати після вилазки на природу – це допомагати Україні. Піти до старенької сусідки і спитати, чи не треба їй принести хліба і молока, – це допомагати Україні. Книжка дає дуже добрий посил: можна в будь-якій ситуації зробити цей світ кращим».
Є ще одна дитяча книга, яка цьогоріч потрапляла не в один список дитячої літератури до Різдва. «Завдання для Бабайка, або Різдвяна плутанина» вийшла взимку 2020 року у видавництві «Віват». Це кумедна казкова історія. Кілька років тому я подумала, що кожна країна має своїх казкових персонажів. Наприклад, Зубна фея, яка популярна у Штатах, не так давно почала приходити і до наших дітей, щоправда, не до усіх. Власне так і виникла ідея написати казку, у якій переплуталися Святий Миколай і Санта Клаус. Санта потрапив до українського містечка, а Миколай – до американських дітлахів. Американці не звикли до подарунків під подушкою, а українські діти не розвішують на Різдво шкарпетки біля каміну. Навколо такого сюжету і розвиваються пригоди у книжці».
Журналістка Ольга Мончук охарактеризувала книжку землячки, як дитячий детектив, і підмітила, що авторка дуже вправно розвінчала в ній міф про Бабайка, яким звикли лякати радянських дітей.
Любов Загоровська закінчила філологічний факультет в Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника. Працювала в краєзнавчому відділі обласної бібліотеки, потім вела спочатку колонку, згодом сторінку у івано-франківській газеті. Потім почала працювати журналісткою. Сьогодні її праця охоплює дві галузі: журналістику і літературу. Читає книги багатьох сучасних письменників.
«У 2020 читала катастрофічно мало. Працювала над новою книгою. Вона дуже масштабна. Тому для себе прочитала художніх книг може 26, не більше», – зізнається письменниця.
Нова праця – історико-публіцистична. Впродовж чотирьох років Любов Загоровська навідувалась до учасників УПА і записувала їхні спогади. Від звиклих історичних літописів ця книга буде відрізнятися сильною емоційною складовою.
Разом із Ольгою Ільків.
«Я не є істориком, тому у книзі дуже багато емоційних, життєвих моментів. Я починала розпитувати про найперші спогади тих людей: про їхнє дитинство, оточення, щоб показати, як вони формувалися, як особистості, чому вони зробили цей вибір – стати до збройної боротьби. Є й про арешти, допити, заслання, життя в Сибіру, але я старалася почути від людей оті спогади, які часто в історичних довідках залишаються поза кадром, а вони є дуже живими і болісними. Карантин посприяв цій моїй праці, бо вона об’ємна: диктофонних записів було страшенно багато, я би років десять їх виписувала. Отже, з початком карантину я сіла за комп’ютер і 7-8 годин на добу, не встаючи, розшифровувала записи, майже, п’ять місяців. Потім впорядковувала.
Майже рік я сиділа над тим, щоб привести цю книгу до ладу. Там мене, як автора, нема. Моя ціль – дати можливість людям розказати свою історію своїми голосами. Декому з друзів я показувала уривки з рукопису, і просила, щоб вони, не бачивши фотографій, описали, як виглядає та чи інша людина. Майже не помилялися. Я ще не знаю, яке видавництво буде видавати, і якою буде доля цієї книги, але зараз я дуже захоплена ідеєю QR-кодів. У мене є диктофонні записи та відео, мені хочеться, щоб окремі уривки можна було почути голосами цих людей. Робоча назва книги #МояУПА. Поки що на моїй fb-сторінці можна прочитати уривки за таким хештегом».
Тоді, коли ми розмовляли з письменницею, вона читала «Букову землю» Марії Матіос, а я «Хюге по-данськи» Гелен Расселл. Отож я запитала, що є Любиним «хюге». Авторка розповіла, що вже два роки опановує гру на гітарі. Спробувала стрибнути з парашутом і літала на параплані. Кілька років працює волонтером у франківському геріатричному пансіонаті. Її хюге – не зупинятися, а рухатися вперед. Тому багато подорожує. Навіть, у «морських» країнах відвідує не стільки пляжі, як музеї, галереї та місця з історичними пам’ятками. Завершуючи одну книгу, Любов Загоровська чітко бачить, якою буде наступна.
«Є історії, які хочуть бути написаними. Деякі з них можу написати я. Тому я роблю те, що можу: пишу! Насправді це робота. Якби всі автори чекали міфічного натхнення, то в літературі було би дуже мало книг. Це непроста праця. Якщо виходить – добре, якщо ні, то ні. Я визнаю право на існування книг, які автори видають за власні кошти невеликими тиражами. Однак для себе я поставила умову: в мене будуть виходити тільки ті книги, яке візьметься видавати велике хороше видавництво на гонорарній основі, бо такі видавництва що-небудь видавати не будуть. Це є певним критерієм моєї творчості».
З друзями із геріатричного пансіонату.
Саме з fb-сторінки Любові Загоровської я довідуюся про вихід нової української кінострічки, адже вона не пропускає жодної новинки в нашій кіноіндустрії, дружить з кіноакторами та режисерами, підтримує їхню спільноту не менше, як літературну. Авторка має своє бачення культурного розвитку українців, яким ділиться з читачами Z.
«Історія України є просто неймовірною. Дуже малий її відсоток проговорений в культурному плані. А нам чи не кожну сторінку історії треба наповнити тими чи іншими творами. От якби лише про будь-яку історичну подію написати, як любовний роман, так і детектив, містику, фентезі, історичний роман, тощо. Це мають бути сотні книг, де та сама тема має проговорюватися різними мовами сприйняття читача. В нас середньостатистична книга виходить в середньому тиражем - 3 тисячі примірників. Що таке три тисячі на Україну? Якби в кожному селі, навіть, маленькому була книгарня, якби хоч в базарний день в те чи інше село приїжджала виїзна книгарня, де би були сотні примірників книг, не за ціною 200-300 грн. книжка, а ті ж детективи, любовні романи за 50 грн., щоб людина могла вибрати українську книжку, бо читають ось такого жанру книги переважно російською. Та сама історія з кіно, театрами чи музеями, які потребують величезної державної підтримки і потужного фінансування. Тому Україні дуже потрібна серйозна програма, спрямована саме на культуру».
Розмовляла Юлія Овсяник.
01.06.2021