Бандуристе, орле харківський 

Кобзарство – візитівка Слобожанщини. На старосвітській бандурі у Харкові грають ті, хто зумів сам собі виготовити інструмент. Про харківський кобзарський рух, його знищення в період комуністичного режиму і сучасне відродження, розповів послідовник кобзарської традиції і кобзарознавець Олександр Савчук. Зустріч відбулася у садибі Франка в Нагуєвичах.

Кобзарство в Україні знищувалося двічі: перший раз, коли фізично винищували виконавців, другий – коли в містах зародження кобзарства шовіністична пропаганда намагалася стерти з колективної пам’яті це явище. Тепер чи не більшість українців вважає, що кобзарі – це феномен західної чи центральної України, тоді, як найбільше їх було у Харківській та Полтавській областях.  Про це розповів у Нагуєвичах кандидат філософських наук, співробітник Харківського національного університету імені В. Каразіна, видавець Олександр Савчук: «Кобзарство – це бренд української культури Слобожанщини. Ці незрячі люди співали про історію, про наших героїв, мали багато релігійних пісень в своєму репертуарі».

Власне, інструменти, на яких грали кобзарі, були ще в Київській Русі: шоломовидні і криловидні гусла. Під їхню гру виконувалися старини (билини), про які знаємо зі «Слова о полку Ігоревім».  Епічний репертуар Київської Русі XI-XII ст. досліджував відомий кобзарознавець Микола Будник. Приблизно у XVI-XVII ст. з’являються кобза і бандура. «Ці інструменти відрізняються способами видобування звуку: на бандурі більше струн і ми не притискаємо їх, як на гуслах, а на кобзі ми граємо, як на лютні або гітарі. Кобзарями називають і тих,  хто грав на бандурі, і тих, хто на кобзі, але на кобзах грали раніше, тому й назва «кобзарі». У XIX-XX ст. більшість виконавців вже грали на бандурах», – розповів Олександр Савчук, показуючи присутнім презентацію зібраних світлин. Ще один інструмент української епічної традиції – колісна ліра, більш розповсюджений на заході України.

Старосвітська бандура цікава тим, що її тримають паралельно до тіла, під час гри не потрібно дивитися на струни. Звук інструмента йде паралельно з голосом виконавця. У 1910-1930-ті сформувалися академічна бандура київського типу і бандура харківського типу. Харківська бандура не прижилася через постійні утиски. «Кобзарі впливали на формування історичної та національної свідомості слобожан, а також були і ознакою демократичного типу культури, способом культурного збереження українців в російській імперії. Вперше у Львові бандура з’явилася у 1905 році, коли тут поселився політичний вигнанець з Харкова Гнат Хоткевич», – додав Олександр Савчук.

Кобзарознавець кандидат філософських наук, співробітник Харківського національного університету імені В. Каразіна, видавець Олександр Савчук.

Феномен кобзарства має кілька особливих рис. Скажімо, кобзарське виконання – це приклад демократичної комунікації із слухачем: кобзарі ніколи не втримували слухачів на силу. Вони сідали на вулиці, на ярмарку і, якщо хто хотів почути щось важливе, то сідав і слухав. Відповідно кобзар робив добру справу, незалежно від того, чи вона була оплачена. У 1910-ті роки львів’янин Філарет Колесса здійснює експедицію із записом кобзарських дум, спонсором якої була Леся Українка. Зібрав репертуар двох десятків полтавських та слобідських кобзарів. Колесса записував їхнє виконання на фонограф, а потім видав цілий том із розшифрованими піснями.  Він також коротко записував дані про кобзаря: де той народився, що співає. На фото з книги видно, що інструменти кобзарів різні: вони виготовлялися під антропологічні особливості виконавця.

На появу кобзарів мало кілька факторів впливу, каже Олександр Савчук. На початку, то були старці або незрячі, які просили милостиню і співали без інструментів. Далі кобзарі стали тими, хто розносив звістки про військові перемоги і звитяги козаків, оспівували чимало історичних подій і фактів періоду козацької України. У XIX столітті, коли козацькі думи відійшли в забуття, кобзарями називали тих, хто виконував молитви, канти і псальми. Їх просили молитися за померлих. Вони до певної міри виконували роль духовних провідників. До 1920-1930 років ці пісні ще можна було почути у Харкові. «Я досліджував кобзарство з точки зору самого виконавця. Це так званий спосіб «включеного спостереження». Я намагався подивитися на світ «очима» кобзаря. Враховуючи його незрячість, спосіб життя, правила, які існували в цеху. Кобзарі були свідомі своєї місії. Це не те, що прийнято вважати, начебто кобзар піднімав народні маси, висловлював народну думку. Він просто знав настанови цеху: що і коли треба було співати відповідно до настроїв у суспільстві. Отже, це була місія створення і підтримування певних цінностей, суспільних норм за допомогою кобзарського репертуару», – каже харківський кобзарознавець.

 «Кобзарі полтавські. Ходили з поводирями, дітьми 7-12 років. Їхня робота оплачувалася, бо вона була небезпечна. Треба було перевести лісом чи пізно повертатися додому. Кобзарі – то були виключно незрячі люди. Вони рідко пересувалися самі. Так ставалося що після хвороб, наприклад, віспи, дитина втрачала зір. Що могла робити в ті часи незряча людина? Ставала кобзарем або плела мотузки. У тому, що кобзарі - це саме незрячі чоловіки, також є велике значення. В народній традиції вважалося, що незрячі люди ближчі до Бога. Отже, могли говорити про правду, про добро і зло. Коли я їздив по Слобожанщині на початку 2000-х, звісно кобзарів уже не було, бо їх в 1930-их роках було знищено кілька сотень. Натомість мені пощастило поспілкуватися з поводирями, які вже були старезними дідами, та, навіть, їхня дитяча пам'ять зафіксувала багато інформації», – каже Олександр Савчук. Здебільшого, спогади стосувалися кобзарського фольклору: «Одного поводиря називали Стрибом.  Він казав своєму кобзарю: «отут ногу треба підняти на пів стриба, а тут на стриб, тобто сходинка менша, або більша». Про свого кобзаря той поводир розказував таке: як їм на ярмарку клали до торби паляницю, то старець примовляв: «Якщо білаш, кидай в торбаш, а якщо чорнаш, йди шагом марш», – пригадує Олександр Савчук.

Кобзар Остап Вересай з дружиною.

Про кобзарів наплоджено чимало міфів. Зокрема, що то були жебраки і безхатьки. «Зазвичай, це були сімейні люди, які мали дружин і дітей. Сплачували податки за хату, тобто інколи були й заможними», – розповів харківський кобзарознавець. Кобзарі не існували самі по собі, це була ціла організація: цех, релігійне братство. Кобзарем не ставав будь-хто, а лише той, хто відбув навчання і склав іспит. Тоді вже дозволялося грати на ярмарках та базарах. Ось на фото поруч із дружиною патріарх кобзарства Остап Вересай, один із останніх виконавців саме на кобзі. Остап Вересай був прекрасним співцем, репертуар якого окремою книжкою видав Микола Лисенко. Після одного з виступів у Петербурзі Вересай привіз дорогу річ і похвалявся нею серед братчиків. Це було неприйнятно в кобзарському середовищі – милуватися чимось матеріальним,  то ж згодом його відлучили від цеху.

«Фото 1902 року: Гнат Хоткевич, наш відомий письменник, фольклорист, бандурист і театральний діяч, який після вигнання жив у Криворівні на Франківщині, де заснував перший гуцульський театр, з якого вийшов Лесь Курбас. Ось він сидить серед кобзарів і троїстих музик на концерті в Харкові, який відбувся у бібліотеці Короленка. Тоді вперше заявили, що кобзарі – це не жебраки, а носії культури, високодуховні особи. Після цього концерту кобзарів уже менше чіпали поліціянти і по-іншому почала сприймати інтелігенція», – веде далі Олександр Савчук.

За совітів кобзарів винищували, начебто в рамках боротьби зі жебрацтвом. Насправді ж радянській системі вони були неугодні, як знавці історії та адепти християнства. Відомо, що кобзарі мали фіксувати свій репертуар у відділах культури. Навіть, була створена дума про Леніна. Тобто, їх мали використовувати для радянської пропаганди, однак  врешті кобзарів просто було знищено в 1930-1932 роках. Досі сперечаються, скільки їх тоді вбили. Насправді, жебрацтво було лише приводом. Режимові кобзарі заважали тим, що виконували релігійний репертуар. Водночас, з кобзарями пов’язували поняття історичної самосвідомості. Хоч на той період вже не лишилося тих, хто б знав старовинний козацький репертуар, однак серед братчиків вкорінилося знання про Хмельницького, Мазепу тощо.  Це, може, неусвідомлена, але національна позиція. Природня. Тобто, не йшлося про організацію якихось політичних маніфестів, але для комуністів була очевидною небезпека цієї природної національної сили. У той період відбувалися кобзарські з’їзди. Є підстави думати, що на один з них кобзарів зібрали для того, щоб знищити. Офіційних документів у архіві СБУ про це нема. Можемо спиратися лише на спогади, наприклад, композитора Дмитра Шостаковича, та статистику: тих кобзарів, які були ще у 1920-х, в 1930-х уже нема. Про знищення кобзарства як феномену, який протистояв окупантській філософії, знято фільм «Поводир» Олеся Саніна (в головній ролі Станіслав Боклан).

Георгій Ткаченко – найбільш цікавий і важливий послідовник кобзарського руху. Навчаючись у Харкові, він перейняв традицію кобзарства, і у 1970-90-ті роки навчав, спочатку дуже обережно, бо це було небезпечно, усіх бажаючих. У 1980-ті відродився Харківський кобзарський цех, і це стало одним із факторів повернення до своєї української ідентичності харків’ян. З’являється нове покоління виконавців. «Мені пощастило опинитися в колі братчиків Харківського кобзарського цеху – Костя Черемського, Назара Божинського, Олексія Губського, Андрія Барсука та інших. У ранніх 2000-х вже діяла у Харкові майстерня, в якій можна було зробити інструмент і вчитися грати. Зробити інструмент самотужки – один із способів перевірки неофіта на серйозність намірів. Той, хто зробить інструмент сам, уже надовго долучається до кобзарської традиції», –- ділиться зі Zbruc Олександр Савчук. Відтак, у Харкові проводилися виставки музичних інструментів, з 2005-го щорічно відбувалися кобзарські концерти. У Києві та Рівному проходять фестивалі кобзарської традиції. «Навчання кобзарству є індивідуальне – не можна посадити клас учнів і навчити грати всіх. Гра на кобзарському інструменті завжди має елемент імпровізації, коли кожен виконавець виконує трошки по-іншому. В цьому і сенс існування фольклору, до якого належить кобзарство. З 1990-их років кількість виконавців не дуже змінюється, їх не так багато. Сьогодні кобзарство не професія і не хобі. Це те, без чого виконавець на бандурі не може жити. Можливо, це саме те, про що говорив наш Сковорода: сродна праця, або те, для чого людина народжена».