Криворівня знову має стати «українськими Атенами». З 2018 року тут відбувається фестиваль Via Carpatia. Як і століття тому, у Верховину з’їжджається українська еліта, аби обговорити стан літератури, кіно, театру, а також національної пам’яті. Дискусії максимально чесні, адже в цьому місці важко лицемірити, – сказав засновник фестивалю журналіст Микола Княжицький на цьогорічному відкритті.
Криворівня – місце сили і правди
Видатний етнограф Володимир Гнатюк назвав Криворівню «українськими Афінами», і ця назва надовго закріпилася за мальовничим селом Верховини. Йшлося не стільки про гори, скільки про тогочасну українську богему, яка збиралася в серці Гуцульщини на відпочинок і спілкування в своєму колі. Гнатюк, Франко, Хоткевич, Коцюбинський, Грушевський, Леся Українка, Труш, пізніше Параджанов зі своєю командою. У Криворівню (здебільшого до Франка та Грушевського) приїжджали Василь Стефаник, Марко Черемшина, Ольга Кобилянська, Наталія Кобринська, Осип Маковей, Антін Крушельницький, Коцюбинський покликав сюди Олександра Кандибу. Дехто з них навіть не був наближений до культури і життя горян. Та приїхавши раз, як-от Коцюбинський, кожен залишався, щоби дивуватися, досліджувати і на тій основі творити.
Церква у Криворівні, збудована у XVIII столітті
Незважаючи на те, що перший приїзд Івана Франка на Гуцульщину призвів до арешту і глумливого етапу додому у Дрогобич, він повертався сюди не раз: і в Коломию, куди 1880 року їхав, щоби щось заробити на життя, і в Криворівню, де було царство відпочинку для затятого грибника і рибака. З 1901-го впродовж 12 літ Франки відпочивали в гуцульському селі у хаті заможного ґазди і різьбяра Василя Якіб’юка. Власне, розрекламував літній відпочинок в Криворівні академік Володимир Гнатюк, який уже роками досліджував гуцульську етнографію. Його дружина була зі Станиславівщини. Олена Майковська якось у Косові на базарі зустріла Франкову і розповіла про чудове село над Чорним Черемошем. Тож спершу Криворівню у 1900-му відвідала Ольга Хоружинська з дітьми, а вже наступного року глава сім’ї – Іван Франко. Зі слів музейників, Франко нараяв відпочивати в горах і своєму львівському сусіду – професорові Грушевському. Перший президент гостював у літній столиці України 12 років. Щоправда, зупинявся Грушевський в іншого господаря, ніж Франко, – спершу у сільського війта Філепа Зеленчука, а згодом львівський професор навіть купив собі хату в присілку, що тепер називається Грушівка. На той час дерев’яна гуцульська оселя з п’яти кімнат – то була нечувана розкіш, яку відкупив голова НТШ у поляка Владислава Пшебеловського. Справжня вілла Михайла Грушевського не збереглася: її спалили під час війни. На згадку про видатного науковця в хатині через дорогу відкрили музей, де з ужиткових речей першого президента збереглося його крісло-гойдалка, кавомолка і дерев’яна скринька.
Василь Якіб’юк, в якого сім літ зупинявся д-р Франко з сім’єю, був народним лікарем, фотографом, музикантом, і його хата також була нечувано великою, як на гуцула того часу. Франко знайшов його не відразу: кілька років винаймав кімнату у травника Проця Мітчука по той бік Черемошу. Та хата не збереглася. Відомо тільки, що Мітчук лікував Франка від поліартриту травами і овечою вовною.
У колишній хаті Якіб’юка нині Літературно-меморіальний музей Івана Франка. Збереглася кімната з автентичними стінами, а також ліжко, де спав Франко, стілець, на якому сидів, столик, за яким працював, годинник, що висів за життя Франка, посуд, бартка, яку зробив для Франка господар, лави, канапа (дерев’яна) за столом, рибальський сак. Є тут згадка і про сина Петра Франка – військового льотчика УГА і зачинателя української авіціації, засновника «Пласту». Це модель літака, яку передала музею авіціаційна бригада з Хмельниччини, яка носить ім’я Петра Франка. У 1967 році донька Франка Анна Ключко відвідувала Україну і була в Криворівні. «Відвідини в Криворівні у музею Івана Франка навіяли на мою душу сумні і радісні спомини: на мою маму, на мого батька, на часи дитинства і ранньої молодості, спомини, які понесу зі собою через широкий океан до Канади, де мої діти, але своє серце, свою любов залишу тут, в моїй рідній батьківщині – Україні», м записала Анна Франко в книзі відгуків музею.
У Якіб’юка гостював також Коцюбинський. Мав свою кімнату, де до сьогодні збереглося його крісло-лежанка. Цікавинкою музею Франка є макет дараби – плоту, на якому до середини 60-х років гуцули сплавляли рікою ліс – відомі кадри у стрічці Параджанова.
Тільки от не знати, чи заманила б Олена Гнатюк Ольгу Франко в Криворівню, якби парохом села не був активний громадський діяч, письменник і патріот Олекса Волянський. Ще у 1898 році на ювілею Франка у Львові було два священники: о. Балабан із Закарпаття і о.Волянський з Криворівні. Олексу Волянського називали «покровителем гуцульських Атен»: він досконало володів словом і пером, був начитаний, вболівав за розвиток української культури і просвіту селян, очолював читальню. Саме на плебанії в отця Волянського найчастіше відбувалися фестини за участі членів НТШ та інших українських діячів. Леся Українка, коли їхала у 1901-му на водолікувальний курорт в село Буркут, зупинялася з Климентом Квіткою у пароха Волянського – і написала Ользі Кобилянській, що у цього священника запозичили вони чимало етнографічної літератури. У писемній спадщині отця Олекси було багато листів від Франка, Грушевського та інших, однак її теж спалили.
Кімната, в якій гостював Іван Франко
Резиденція, де жив о. Волянський у Криворівні, збережена. Як і церква Різдва Пресвятої Богородиці, пам’ятка архітектури 1719 року. Перенесена з-над ріки, відреставрована.
1910–1912 роки – останні рази, коли Франко бував у Криворівні. У нього вже були паралізовані руки. Писати не переставав. Свої твори диктував учителю із Золочева Роману Завадовичу, який теж винаймав кімнату у Якіб’юка. До слова, заможний газда у 20–30 роках половину своєї хати віддав під школу, аби сільські діти могли здобувати освіту.
Гуцульське село облюбував уродженець Поділля Михайло Коцюбинський. Зустрічала інформацію, що він заїхав у Криворівню, повертаючись 1910 року з острова в Греції, – а все тому, що Володимир Гнатюк і його кликав побачити «українські Атени». Бував тут упродовж трьох років, які збігалися з останніми приїздами Франка. Спершу мешкав на Заріччі у місцевого дяка Михайла Мойсейчука, де жив Гнатюк. Мав кімнату і поруч з Франком у Якіб’юка. Піднімався на всі вершини. Дяк кликав гостя зі собою і на весілля, і на похорони. Якось у горах в селі Голови померла жінка, а там учителював відомий тоді діяч Лука Гарматій. Закликав Коцюбинського на «посижінє»: коли людина помирає, приходять люди ввечері і заводять «грушку» – різні ігри. (…) Коцюбинський щодня писав із Верховини до жінки. Наступного дня він написав, що цілу ніч не міг спати, бо побачив такий різкий контраст: лежить покійник посеред хати, а тут люди так граються, що аж під труною підлога хитається. За першими відвідинами Криворівні Коцюбинський подарував українській класиці «Тіні забутих предків».
Автентична лавиця, яку знімали у фільмі "Тіні забутих предків"
Хай Франко, Грушевський і Параджанов знали дух гір із власного дитинства – однак як поріднилися з цим краєм Коцюбинський і Хоткевич? Останній рятувався у Криворівні від переслідувань після революції в Харкові 1905 року. Слобожанець Гнат Хоткевич був першим, хто зробив гуцулів акторами. Він писав про їхню надзвичайну схильність до гри, і згодом цим скористаються Параджанов, Івченко, Миколайчук. Через два села від Криворівні є Красноїлля – там Хоткевич заснував перший драматичний гуцульський театр, яким упродовж року керував Лесь Курбас. З цим театром об'їхали всю Галичину й Буковину зі скрипками та бандурами. На жаль, «хатчінка», де жив Гнат Хоткевич, нині в занедбаному стані. Ще у 2014-му її мали намір реставрувати і відкрити там музей.
Криворівня носить національну пам'ять, втілену у стрічку «Тіні забутих предків». Ґражда (зі старослов. «огорожа» – так називають на Гуцульщині хату і всі прибудови, які мають спільну орогожу і піддашшя) Параски Харук (із 1790 року!) пригодилася на хату, з якої нібито походив головний герой Іван Палійчук. У цій ґражді знімали всі кадри від дитинства Іванка і до його весілля. Хто добре пам’ятає фільм, то ґражда з’являється в ньому не раз: чорна, під дранкою (гонтою в ті часи тільки церкви накривали), без димаря, низькі одвірки (за Австрії і Польщі основні податки були «димове» і «порогове»).
Хата, в якій жив Параджанов. Тепер тут Музей фільму "Тіні забутих предків"
Хату відреставрували через 30 років після зйомок. Сьогодні тут Музей гуцульського господарства. Екскурсію проводять нащадки Параски Харук, навіть малий Олексій – її правнук у п’ятому коліні.
«Хлів прилягав до хати і був в її довжину. Бо худоба дихала – і хата огрівалася. В коморі: діжка для квашеної капусти, бербениця до бринзи і до ґудзу, бербениця до солонини. Комора при хаті була вмонтована, як тепер шафа-купе. Кліть називалася. На жердаку верхній одяг: сердаки, ліжники, з одного боку вхід у хлів, а з іншого – у кліть. Під огорожею шарадлі (борони), рало (плуг дерев’яний), саночки для дітей – ґринджоли, і великі сани (возили взимку з гір сіно). Тоцило. Харуки відносилися до більш заможних ґаздів, бо мали воли та коні. Параска Харук прожила 103 роки і мала 13 дітей. Не знала ні доктора, ні пігулки, але добре знала легенди, перекази, повір’я, співанки», – розповідає Z екскурсоводка п. Марія.
Її найчастішим гостем і був Іван Франко, коли зупинявся в хаті Петра Мітчука на Заріччі. Від столітньої гуцулки Франко записав найбільший пласт гуцульського фольклору, який не раз використовував у творах.
З цієї хати походив і дяк Микола Мойсійчук, у якого жив Коцюбинський. Саме цей гуцул розказав письменникові історії, які лягли в основу «Тіней».
Скриня, на яку сідали Іван і Палагна
Фільм знімали у 1963–1964 роках. З періоду зйомок лишився різьблений сволок (основна балка, на якій трималася стеля) і лава. Існує також різьблена скриня для віна (приданого), на яку садили Івана і Палагну, але вона у Музею Франка. А ще ярмо для волів, яке символічно вніс у сценарій Параджанов, і тим викликав докори у гуцулів. У всьому іншому ґражду доповнили ужитковими речами гуцульської сім’ї. «Кужівка, мисник, де зберігався глиняний і дерев’яний посуд ручної роботи, ложевник, де ложки тримали, глечики. На лавицях спали старші хлопці. Лавиця з такого грубого дерева, що нині його вже не знайдеш у карпатському лісі. Пасківник. Білого борошна не було. Буришняний – з картоплі і кукурудзяного борошна, картоплю і нині називають «буришка». Господар вранці встав і йшов до хліва, а хлів відразу при хоромах, отава (сіно) зберігалася на світочній кімнаті – то, як негода, не треба було навіть з хати виходити. Ґражда – то була фортеця для газди. А господиня зібрала сметанку та в колотавку (маслєнку), збила на масло, масло в ракву – посудина до бринзи і масла. Все їли натуральне і все тримали в дерев’яному посуді. Одягали все натуральне: з вовни овечої. Дряпа розчесувала вовну. Знімали довгий волос на кужівку, тоненько попряли, на верстаті збили пряжу і зшили штани, які так і називаються «волосянки». До 50 років тут ніхто не мав нижньої білизни, волосянки носили на голе тіло.
Дим з печі втікав у хороми і догори під стріху – там коптили м'ясо і сири на бринзу. Ступа-гойдалка. Товкли пшеницю. Терлиця, що стирала коноплю і льон. Перші дитячі ходунки, що їх придумали гуцули. «Стояк» називалося. Скриня для віна (в придане входили ліжники, гуцульський одяг і згарда – прикраса з мідяків і австрійських монет, нині до 2 тис. дол. коштує. Бабця наказувала: «Не смієш ні продати, ні подарувати, Боже упаси загубити, бо загубиш свій рід».
Низькі одвірки в хаті, яка у фільмі нібито належала Івану Палійчуку
«Тіні» пам’ятає ще одна гуцульська хата – вже у Верховині. Там у господаря Петра Сорюка жив Сергій Параджанов. Цікаво, що члени команди режисера жили у готелі. На беріжку хати були зняті кадри, як гола Палагна біжить до сходу сонця, аби причарувати Івана, і там її застає мольфар Юрій. Екскурсоводка Галина каже, що Спартак Багашвілі (грузинський актор, який грає мольфара) мав майстер-класи у справжнього гуцульського чарівника Івана Нечая, а в творі мольфар має прототипа – Олексу Тарадуду. На горбочку біля хати Параджанова між двома смереками зняли епізод, як Іванко і Марічка ще діти: вона дає йому жменьку ягід, а він її трісь по личку зі злости. До слова, в творі Коцюбинського замість ягід була цукерка.
У музей фільму «Тіні забутих предків» приїжджала у 2016-му головна акторка, яка грала Марічку, Лариса Кадочникова. Згадувала, як вперше возили стрічку на кінофестиваль в Аргентину, з якого привезли нагороду «Південний хрест». Однак на фестивалі вже не було Параджанова, на кар’єрі якого після «Тіней» поставили хрест кадебісти. «Нас всі питали, де режисер, а ми казали, що слабує», – переповідає Кадочникову пані Галина з музею. Як відомо, утиски режисера переросли в ув’язнення, після якого він зайнявся іншою нішею мистецтва – створенням колажів. Фільм «Тіні забутих предків» отримав ще 39 нагород.
Світлиця гуцульської ґражди Івана Палійчука
На Via Carpatia говорили про музеї як платформу суспільного діалогу, культурний хаб, банк символічного капіталу, інструмент конструювання національної ідентичності та гуманітарну зброю в боротьбі з агресором.
«Щоб наші музеї позбулися пострадянських хронічних хвороб і стали ефективними живими інституціями та агентами позитивних змін, а не "консервами історії" та заповідниками совкових заборон, недостатньо просто "дати більше грошей", технологічно оснастити експозиції чи скопіювати закордонні зразки. Треба формувати в суспільстві культуру відвідування музеїв, культуру підтримки музеїв, культуру комунікації музеїв, влади, бізнесу й суспільства в цілому. А ще треба нової музейної філософії з розумним балансом традицій та інновацій, збереження спадщини та розвитку креативності. І найперше – потрібна "тяглість у пориві" (за Андрієм Содоморою) у державній культурній політиці та політиці пам'яті, чітка й послідовна стратегія реалізації довготермінових фундаментальних музейних проєктів. Говорив про це на прикладі досвіду команди Дім Франка – Franko House, не забуваючи про наших партнерів та їхню допомогу. Щоб наші діти не тягнули нас із музеїв за штани чи спідниці, а просили "ще трошки побути" і питали, коли прийдемо знову», – написав згодом у себе на fb Богдан Тихолоз, що керує «Домом Франка» у Львові.
28.06.2021