Берестейський мировий договір порішив приналежність Українцїв Холмщини до України. Стало ся се з узглядненнєм історичних, етноґрафічних і правових принціпів. Прав третього, хочби не істнуючої ще польської держави, чи навіть хочби польського народу не нарушено в сей спосіб нїяким чином. Спадщина царської держави мусїла під натиском побідних аpмiй центральних держав розложити ся на свої природні частини. В сей спосіб, що правда, не зроблено нїякої кривди правам Польщі, хиба її змаганням і апетитам, її історичній фантазії про велику Польщу від моря до моря, а зокрема її інтензивно веденій доси акції, спрямованій на спольонїзованнє der fas et nefas Холмщини і Підлїся. Від вибуху світової війни Поляки зараз звернули свою увагу на свою східну границю, щоби як найдальше в сїм напрямі перевести свою експанзію. Таж в приказї бриґадира Осипа Галлєра з 15-го лютого 1918 року в день перемаршу польського помічного корпуса через східню границю сказано ясно: "Ми боронили східних границь повстаючої вітчини — над рікою Стиром, густо розсїяні, находять ся могили наших братів по збруї. Сеж граничні горби, які визначують східну границю Польщі. Бажаємо пірвати цїлий нарід до оборони сих границь."
Польській експанзії стоїть впоперек дороги український нарід. Треба було усунути його за всяку цїну там, де ослабили його воєнні подїї, значить в Холмщинї. Одначе осягнути се можна було тільки беззглядним насильством: 1. Безправною евакуацією, 2. Безправною конфіскатою власности, 3. Терором, 4. Польонїзацією шкіл, 5. Переслїдуваннєм церковної унїї і 6. Рабунком і усуненнєм українських предметів культури і памятників культури.
І. Безправна евакуація.
Уступаюча російська армія евакуувала більшу частину українського населення Холмщини в глубину Росії. Мимо сього часть його остала в краю. Колиж воєнна лїнїя пересунула ся поза ріку Буг і край окуповано австро-угорською армією, на місце армії прийшла окупаційна управа. Пороблено докладні старання, щоби військовими урядниками у всїх найважнїйших урядах стали Поляки і се переважно з Галичини. Українцїв, які стояли близше до туземного населення, не узгляднено при обсадї становищ управи, а коли деякий таки найшов ся на становищу, усувано його дуже скоро, як непевний елємент. Перша річ, за яку взяла ся польська адмінїстрація, був хрестоносний похід проти оставшого українського населення. Сеж була ера пляново і беззглядно інсценїзованих денунціяцій і переслїдувань проти цїлого українського народу в Австрії, щоби, представити його як зрадника, виключити від всякого впливу на перебіг подїй і сею дорогою сотворити настрій і почву під пляновану на українській території велику Польщу. І так, усунувши ненависних Українцїв з Галичини, які могли бути свідками, а може й противниками польської господарки в Холмщинї, прийшла черга на опущений свосю інтелїґенцією український нарід. Збирано найперше фалшиві прискаржування, дуже часто навіть з помічю деяких надто ревних орґанів вивідної служби (яка находить ся, як відомо, майже в цїлости в польських руках), немов то українське селянство укриває збрую, російських жовнїрів, російських шпіонів, що воно ворожо настроєне для австрійської армії. В слїд за сим поставлено домаганнє на скріпленнє орґанів управи, залоги, підпомоги для польського елєменту і евакуації українських селян. Наслїдком сего евакуовано понад 80.000 Українцїв з Холмщини у Польщу і розміщено їх там головно між польським селянством. Без помочи і опіки, зненавиджені і шикановані польським населеннєм, трактовані як зрадники і вороги, вони мусять жити з дня на день в найскрайнїйшій нуждї. Багато з них, особливо малі дїти, стали жертвами нужди, голоду і холоду, інфекційних недуг і масами вимирали. Ще до нинї, мимо заключення мира, не відіслано евакуованих до рідних осель. Сї, що їх приміщено в Галичинї не одержують від 1918 року нїяких евакуаційних підпомог, хоча не сміють повернути до своїх рідних сторін. На кождім кроцї роблено саме евакуованим з Холмщини всї можливі трудности, щоби вони не повернули тепер у свої села. Не хотять, щоби вони скріпили туземний український елємент в хвилї, коли мають відбути ся вибори і евентуальний плєбісцит.
II. Неправна конфіската майна.
Оскільки не спалено домів і господарських забудовань українських втїкачів і евакуованих, приміщено в них спроваджених з далеких околиць Поляків. Віддано їм належні до сих хозяйств поля і ниви. І вони уважають ся тепер їх повноправними власниками. Помешкання і загороди, які стояли порожно, а належали до Українцїв, вони ужили на будову і опал. В сей спосіб в багатьох місцях пропав всякий слїд по Українцях. Українцї, які повернули або з евакуації або з втечі, часто не можуть навіть найти своїх осель, або стрічають осївших по своїх хатах за час війни Поляків, які не хотять допустити їх до власних хат. З глумом відсилає ся їх на Україну, при чім говорить ся, що тут Польща. Українцї не мають тут нїякого права, а правительство віддало заволокам чуже майно на власність. Адмінїстраційні орґани не хотять їм дати нїякої правної охорони.
III. Польські школи.
Будівлї порожних російських мінїстеріяльних, чи синодальних шкіл, а навіть приходські доми взято польськими шкільними товариствами в посїданнє і уладжено в них польські школи. Щоби раз на все виключити всякий слїд української мови з сих шкіл, спонукано військову управу до негідної XX віку заборони кирилицї. В сей спосіб просто прогнано українську мову з польських шкіл. Не дозволено основувати українські школи, хоч як сього бажало українське населеннє Холмщини. Остали без успіху всї змагання Українцїів оснувати хоч одну українську приватну школу. Сих Українцїв, які робили заходи в справі основання приватних українських шкіл в Холмі і Космові (окр. Грубешів), стрінули опісля численні неприємности.
IV. Терор Поляків супроти Українцїв.
Холмські Українцї, які остали у своїх селах, живуть від часу окупації під режімом терору не до описання. На кождім кроцї, де тільки ходить про їх горожанські права, про поживу і заосмотреннє в засоби щоденної потреби, їх трактують, немов влїзливих чужинцїв. Сїльськими старостами і членами сїльської управи назначуєть ся самих Поляків, навіть новоприбувших заволок там, де українське населеннє творить переважаючу більшість. На кождім кроцї видно змаганнє надати краєви виключно польський характер, при прямім здавлюванню українського елєменту. Не позволено Українцям на основаннє нїодної культурної, чи економічної орґанїзації. Численні, дуже протеґовані польські орґанїзації поширили по селах плякати з написом: "Тут живе польська сїмя". Українським селянам, які, розумієть ся само собою, не хотять мати сих таблиць, доскулюєть ся на всї можливі лади, особливо зі сторони польських військових орґанїзацій. Підюджують навіть малих дїтей до глузування над українською мовою і українськими звичаями. Українцїв просто виключаєть ся від всякої ратункової і підпомогової акції. До господарських товариств (Kolka rolnicze) не принимаєть ся нїякого Українця, який бажав остати ся вірним своїй рідній мові, церковним обрядам і своїй національности. Позбавивши українських селян можности одержання найконечнїйших в щоденнім життю засобів, хотять приневолити їх до заперечення своєї української національности і до переходу до польської національности. Найзавзятїйше розведено сю пропаґанду у церковній области.
V. Поляки переслїдують церковну унїю.
Разом з російською армією втекли також російські православні попи. Кількох, які остали, інтерновано на Угорщинї. Українське населеннє остало без релїґійної опіки. Православні, в більшости зрабовані церкви, позамикано. Без душпастирів, без богослужень, чуєть ся убогий нарід опущеним і нещасливим. Де тільки появили ся греко-католицькі військові священики австрійської армії, звернули ся до них люди масами і просили о удїленнє Тайн. Нарід дуже радо горне ся саме до греко-католицьких священиків з Галичини. Вони все ненавидїли (?) російських попів. Останні особливо в часї війни зовсїм не піклували ся населеннєм. Нарід зберіг найкращі спомини про популярних унїятських священиків і церковні обряди. Нарід знав дуже добре, що унїятську церков здавлено хитрістю і насильством перед ледви 50 роками (1874). А що війна принесла зі собою волю реліґії, нарід забажав повернути до батьківської віри і при кождій нагодї однодушно домагав ся грецько-католицьких священиків з Галичини. Просьби і домагання населення предложив командї 4 армії військовий священик Василь Олексин і просив о придїленнє 10 світських священиків з Галичини. Команда згодила ся на придїленнє 5 унїятських і 5 православних священиків. Справу представлено начальній командї армії. На жаль, замісць бажаних греко-католицькнх душпастирів з Галичини, вислано туди 10 греко-православних, переважно Румунів з Буковини, які не були в силї вдоволити бажання українського населення. Ц. і к. начальна команда армії перейшла до дневного порядку над меморіялами в сїй справі трьох греко-католицьких ординаріятів, а світських греко-католицьких священиків з Галичини взагалї не впущено до окупаційної і операційної области. Супроти сего треба було повірити душпастирство серед цивільного населення сих областей трьом по числу греко-католицьким священикам, які були стаціоновані в сїй области. Маючи відповідні повновласти від своїх начальних церковних властей, вoни пробували по можности силам заспокоїти релїґійні потреби українського цивільного населення. Та стало ся щось, чого годї було надїяти ся в католицькій державі і в католицькім краю: пряме переслїдуваннє греко-католицьких військових священиків за їх душпастирську дїяльність в інтересї туземного населення і католицької справи.
Перші удари впали на нещасливий нарід за cе, що він хотїв приняти католицьку віру своїх батьків. І так в лютім 1918 ц. і к. комендант округа в Замостю покарав Українцїв Івана і Марію Xарків обоє з Вилончі (пoв. Замостє) "за протизаконне донесеннє про перехід на греко-католицький обряд" грошевою карою, а саме Івана Харка на 20 корон, а вдову Марію Xарко на 30 корон грошевої кари! Після сего пішла черга греко-католицьких військових священиків. Стаціонованого в Замостю військового священика Миколу Дїдуника відставлювано кілька разів жандармами шупасом з села до команданта округа. Опісля проти него і проти стаціонованого в Рейовці (пов. Холм) військового священика Василя Кирилюка зробили ц. і к. цивільний комісаріят в Xолмі (Res.-Nr. 369/18) і ц. і к. окружна команда в Замостю (Res.-Nr. 222/18) донесеннє до ц. і к. військової ґенеральної ґубернії в Люблинї. Наслїдком сього вийшов розпорядок ц. і к. ґен. ґуб. в Люблинї з 15 мaрта 1918 (Abt. Feldsp. Präs.-Nr. 3939/18) до всїх окружних команд на основі якого заборонено українським греко-католицьким військовим священикам займати ся якою небудь душпастирською дїіяльністю посеред українського цивільного населення.
Інтересне і для XX віку характеристичне для визвольної війни є уґрунтованнє сього незвичайного розпорядку. Іменно там сказано, "що греко-католицька церков не була признана російськими законами (sic!), а тому також тепер не має нїякої краєвої (в Холмщинї) законної церковної орґанїзації. Тому треба окремого дозволу на посвяченнє замкнених російських церков, бо инакше "не вільно відправляти окремих богослужень для цивільного населення, бо ординаріяти спротивили ся сему. (Одначе грецько-католицький епископ Боцян сконстатував в початку цвітня с. р. в Люблинї, що епископський ординаріят в Люблинї не підносив нїякого протесту проти відправлювання богослужень греко-католицькими полевими куратами для українського холмського населення!). Вкінцї розпорядок ґенеральної ґубернїї твердить, немов-би вінчання цивільних осіб, благословлені військовими священиками не були важні — що противить ся одначе церковним розпорядкам i спеціяльній повновласти, удїленій греко-католицьким військовим священикам.
Коли після оголошення сього розпорядку помер один греко-католицький Українець, Михайло Кравець з Селиска повіту Замость, подала його сїмя письмо до ц. і к. окружної команди в Замостю з просьбою, щоби помершого похоронив греко-католицький курат. На се ц. і к. окружна команда способом російської жандармерії поробила найперше доходженнє, ким і з чієї спонуки внесено сю просьбу. Написано про се цїлий протокол. Розумієть ся позволення не удїлено "зі службового огляду..." з уваги на істнуючі краєві приписи (E. Nr. 8945/Z.K. з 22 марта 1918). Доповнюючи се написала ц. і к. окружна команда в Замостю дня 23 марта 1918 під тим самим числом таке донесеннє до ц. і к. ґенеральної ґубернії в Люблинї: "Опираючись на розпорядок військ, ґен. ґуб. ч. 3930 просить ся з уваги на знова доказану вербункову(?!) дїяльність військового курата Дїдуника, придїленого до доповняючого баталїйону полку піх. ч. 30, просить ся о дальші відповідні кроки." У відповідь на се, слїдувало безпроволочне перенесеннє полевого курата Дїдуника в дисціплїнарній дорозї з Замостя на Шлезк. Його наслїдника рівнож прискаржено вже за охрещеннє одної греко-католицької дитини. Інтересно буде завважити, що рівночасно в Грубешові греко-православний полевий курат Цвістін Стевіч внїс проти греко-католицького полевого курата скаргу "зза релїґійно-неморальної пропаґанди в користь унїї". Щодо иншого греко-католицького військового священика, о. Василя Кирилюка в Рейовци (пов. Холм), то полевий суперіор Чижевський (Поляк) з Люблина внїс таку просьбу до його власти: "Треба поручити сему полевому куратови, щоби він обмежив ся тільки військовим душпастирством. Окремі богослуження для цивільного населення мусять мати дозвіл епископської консисторії в Люблинї... Він не має права вінчати цивільні особи, бо по відомим менї поглядам віроісповідного віддїлу військової ґенеральної ґубернїї такі вінчаня уважатимуть ся перед лицем закона неважними". При кінцї він висловлює сердечне бажання, щоби полевого курата Кирилюка перенесено на инше місце.
Інтересними, а для історії культури і обичаїв польського сїльського духовенства Холмщини знаменними є питання, які польський парох Рейовця ставляв шкільним дїтям на вістку, що греко-католицький полевий курат Кирилюк вчив в церкві католицького катехизму: "Як говорив священик: по католицьки, чи по схизматицьки? (се треба розуміти: по польськи, чи по українськи!), як він хрестив ся: по католицьки, чи по схизматицьки (се треба розуміти: по римському чи грецькому обрядови!), яких він молитв учив, католицьких чи схизматицьких?"
VI. Поляки противлять ся відновленню греко-католицької дієцезії Холму.
Супроти сеї боротьби проти греко-католицьких полевих куратів митрополит гр. А. Шептицький був приневолений як голова греко-католицької церковної провінції настановити для греко-католицьких вірних з Холму окремих душпастирів з поміж цивільного духовенства і влучити їх до якоїсь церковної орґанїзації. В сїй цїли треба було відновити силою згноблену перед 50-ти роками царем Олександром II греко-католицьку дієцезію Холму в її ерархії, а управителем її іменував греко-католицького епископа Луцька д-ра Осипа Боцяна, ректора греко-католицької духовної семинарії у Львові.
Коли він прибув до Люблина, щоби представити ся ц. і к. військовому ґенерал-ґубернаторови, орґани цивільного віддїлу (для ісповідань і науки) при ґенеральній ґубернїї порушили всї пружини, щоби епископа не допущено до Холму. Адмінїстратор римо-католицької дієцезії Люблина поспішив їм з помічю і піднїс закид, що на його території основуєть ся инше католицьке епископство. Його закид переслано зараз начальній командї армії. Тому вона не приняла до відома відновлення греко-католицького епископства Холму. І так греко-католицькі вірні знова остають без священика, без сповіди, вінчання і хрещення дїтей. Значить історія мартирольоґії церковної унїї в Холмі після втечі російських попів і жандармів найшла своє варте пожалування продовженнє у польському духовенстві і ц. і к. австро-угорській військовій управі.
VII. Зрабованнє холмської семинарської біблїотеки.
Відомо, що предмети культури, памятники і огнища штуки і науки також в часї війни тїшать ся особлившою опікою і особлившим пошанованнєм. Кождий сего роду проступок мусить у культурної людини викликати правдиве обуреннє. В Холмі, в домі православної духовної семинарії містила ся велика богословсько-наукова біблїотека, зложена з яких 60.000 томів, якої засновок становила біблїотечна збірка василіянського монастиря в Холмі, дальше унїятської семинарії і унїятських парохів. Незамінима власність греко-католицької церковної орґанїзації, значить Українцїв. Щоби забрати Українцям сю біблїотеку, прибув туди в 1917 роцї польський архівар, який пересортував книжки. Після сего видала цивільна управа військової ґенеральної ґубернїї розпорядок, що цїла біблїотека української духовної семинарії має бути сконфіскована і спроваджена до Люблина. Приготовлення до вивозу біблїотеки розпочато таки зараз. Коли епископ Боцян довідав ся про те в осени 1917 року, він запротестував на місці проти конфіскати богословської біблїотеки, після чого на інтервенцію митрополита ІІІептицького ґенеральний ґубернатор гр. Шептицький порішив, що біблїотека має остати в Холмі. Якийсь час справа була притихла. Одначе мимо сего перевезено опісля цїлу біблїотеку як скандальну воєнну добичу і рабунок на культурній власности українського народу з Холму до Люблина.
Так, як в окрузї Замостя поля евакуованих і збіглих Українцїв переорюють поза їх межі на те, щоби вони повернувши домів не пізнали їх, так саме усуваєть ся на кождім кроцї слїд культурного життя Українцїв, щоб нїчого не остало, що могло би промовити за українським характером краю. На останку в цїлій ґенеральній ґубернїї Люблина і на Підлясю піднято пильні зусиля, щоби поконфіскувати православні, в більшости колись унїятські церкви. Денеде робить ся се з помічю насильства. І так в селї Черневчицї польське населеннє силою взяло в посїданнє православну церков, а іконостас і церковні посуди розбито й сплюндровано. Очевидно є се овоч підбурюючих проповідей польського духовенства. В маю 1918 р. польський парох у Влодаві сказав у проповіди, що се гріх говорити з Українцем, а дати йому нічний притулок се такий тяжкий гріх, який не може бути нїколи пробачений! А в Янові заявив польський проповідник з амвона, що св. Богоматір вміє й говорить тільки по польськи!
Порожні греко-православні церкви, які в більшости перед тим були греко-католицькими, переймають Поляки на власність і перемінюють їх на римо-католицькі костели, напр. в Щебрешинї, Холмі, Радечницї, Кособухах, Липську (окр. Замостє). Вони викидають церковні предмети на вулицю, що викликує велике згіршеннє серед населення.
В такім положенню находить ся український нарід на своїй рідній землї і то під час визвольної війни під австрійською військовою управою. Як виглядало-б се під польською?
Статя ся була первісно надрукована в "Ukrainische Korrespondenz". Передруковуємо її в перекладі на українську мову ізза цїкавого її змісту. Ред.
[Вістник полїтики, лїтератури й життя]
08.09.1918