Один із центральних для Галичини кінопроектів, який тепер реалізують в Івано-Франківській і Львівській областях, – це «Хроніки» Івана Кравчишина.
Вживаний до проекту епітет «центральний» зумовлений, власне, географічними та сенсовними моментами – фільм знімають у Галичині і він про Галичину. У такий спосіб уродженець Франківщини (містечко Снятин на Покутті) режисер Іван Кравчишин віддає належне своїй малій батьківщині. Що викликає і повагу, і захват. А заразом і побоювання. Бо, по-перше, важко абстрагуватися, коли мова йде про рідне, а по-друге, ще важче це зробити, коли за плечима... [1].
Іван Кравчишин відомий своїм першим повнометражним ігровим фільмом «Прорвемося!», сюжет якого стосувався яскраво-щасливої пори Помаранчевої революції. На превеликий жаль, він вкотре продемонстрував гнітючу тьмяність українського кіно. Втім, нині режисер не заперечує з-піною-на-вустах помилок минулого. Коментуючи подання до Держкіно свого нового проекту, «Хронік», і амбіції «зняти не так, як раніше», він каже: «Кожен день – це нові можливості. І зараз, що найголовніше, я знаю, куди не треба рухатися. Я маю цінний досвід – досвід помилок. А як-то кажуть – за одного битого десять небитих дають».
Після фільму «Прорвемося!», який, мов у фільмі «Горизонт подій», прорвався в протилежний бік від того, куди збирався, Кравчишин пішов іншим шляхом – шляхом режисера-документаліста. І треба сказати, доля у цьому керунку була до нього ласкава. Його фільми не були позбавлені уваги, навіть навпаки – кілька його стрічок, зокрема, «1377 – спалені заживо» та «”Молода гвардія”: лічильник смерті» спровокували масштабні масові обговорення і навіть скандали. Власне, на цій хвилі уваги до своєї персони – про «Прорвемося» або з радістю забули, або вдало намагалися це зробити – Кравчишин і подав сценарій проекту про Галичину, заснованого на оповідках веселого львівського письменника-гумориста Богдана Волошина. І при тому, що мав за вимогу нескромний бюджет на 17 мільйонів гривень, пройшов конкурс Держкіно – члени Експертної комісії оцінили сценарій як «живий» – й отримав свої законні 50%, тобто 8,5 мільйонів.
Один із неприємних моментів пітчингу – що Іван Кравчишин так і не зміг пояснити, чого ж йому потрібна така велика сума, хоча за словами Андрія Халпахчі, директора Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість», у Франції на подібні проекти, без залучень зіркових акторів і дорогих спецефектів, просять не більше, ніж 200-300 тисяч євро. Зараз, коли знімальний період у «Хронік» в самому розпалі, Іван Кравчишин пояснює це вже арґументовано й доволі переконливо. «Якщо кіно є експериментальним, має фестивальний характер і кількість залучених акторів вимірюється двома-трьома людьми, його можна зняти і за невеликі гроші. Але коли у тебе в кадрі 500-1000 людей, ти змушений оперувати великим бюджетом і, хочеш чи не хочеш, змушений платити людям, аби відірвати їх від своєї роботи. А люди зараз не такі дурні, як раніше, – у нас часом просили за одноденну участь у масовці до 500 гривень».
І масовка – це далеко не все, для чого насправді потрібні кошти, зібрані з австрійських і німецьких приватних джерел фінансування. Зокрема для зйомок збудували 16 об’єктів, а якусь хату переносили з однієї гори на іншу, бо за сценарієм вона спалювалася. В бюджет також закладали і «резервні дні», зумисне заплановані для зйомок… бика (!). А бик (і взагалі моменти, пов’язані з тваринами) входять до найвитратніших статей: вони вимагають більшого часу, додаткової людини-дресерувальника та координатора. І не має жодної певності, що все вийде з одного чи з десятого дубля. У цьому випадку одного бика, вибраного було на роль, вже відсторонили через його надто активний норов.
А до всього цього додайте форс-мажорні умови, якими в Карпатах є погода: наприклад, останні 3-4 дні травня знімальна група з фатальним сумом спостерігала за суцільною стіною дощу, що, не зважаючи на план зйомок, лив із неба за божественним планом. Звісно, в поганих погодних умовах можна знімати в павільйоні, але ж Кравчишин знімає специфічно: «проти сонця, і в кадрі завжди має бути природне освітлення, крім того, кадр без сонця стає пласким, не маючи рельєфності й такої красивої структурованості».
Проте на думку членів Експертної ради і самого Івана Кравчишина, справа варта випробувань. Адже режисер, знімаючи фільм в стилі старої доброї «Кавказької полонянки», хоче показати сьогоднішню Галичину – і загалом Західну Україну – в дусі «української наївної комедії». Жодного неґативу, жодного сарказму, жодного педалювання. Ніхто глядача не збирається розсмішити, збираються показати життя таким, яким воно є. «Люди живуть у запропонованих обставинах, – коментує Іван Карвчишин, – а ми їх лише знімаємо. Я давно зрозумів: аби правда йшла з екрану, люди мають жити в кадрі. Камеру ви не обдурите».
Для цієї «правди» режисер збудував сценарій концептуально: в його основу покладено «три кити» людського життя: народження, народження собі подібних і вмирання. Ілюстрацією до першої теми він вибрав футбол, «бо на Галичині всі люблять футбол», до другої – весілля, а до третьої – заповіт. Власне, все почалося з останньої теми, яка у формі оповідання Богдана Волошина виникла ще посеред 1990-х. Та тоді справа не пішла. Проект сформувався лише десь під кінець 2000-х, і згодом – вуаля! – опинився на столі Державного агентства з питань кіно України.
Місія зробити «кіно без шароварщини», як би огидно не звучало вжите слово, змушує зняти шапку. Це велика справа, хоча після смерті Івана Миколайчука в її реалізацію повірити важко. Іван Кравчишин рухається до мети у свій спосіб, стверджуючи, що це «режисерське кіно, а не продюсерське, і важливо задовільнити кадр, а не бюджет». Через розбіжності в поглядах Іван Кравчишин «розбігся» зі своїми продюсерами, і тепер все робить самотужки. Хоча так чи так, він все одно мусить знайти ще 50% бюджету і відзвітувати за використання всіх 100% перед Держкіно.
Щодо акторського складу, то режисер засадничо шукав не «зірок, а характерних персонажів». Об’їздив усі можливі театри Західної України: був і в Дрогобицькому, і в Коломийському, і в Тернопільському, і в Івано-франківському, і в Ужгородському з Чернівецьким. Щоправда, кілька «маститих» акторів відмовилися. Як прокоментував це сам режисер, «вони подивилися на все це як на треш, ну я й вирішив більше нікому нічого не доводити і знімати своє кіно».
Знімає в мальовничих – а які ж можуть ще бути в Карпатах? – селах Ільці, Криворівня та Кривопілля Верховинського району. А ще – в містечку Добромиль на кордоні з Польщею, де, як каже режисер, «не ступала ще нога кінематографіста і де ще, слава Богу, досі не має ознак цивілізації: не зроблені євроремонти, є старі вивіски…». Чому слава Богу? Бо мова у фільмі про початки Незалежності та про романтику класичної Галичини, з архаїкою Карпат і пасторальністю старих ратуш.
[1] Р. S. На місці трьох крапок мали бути слова «формальний та фінансовий провал», яку режисер Іван Кравчишин вимагав в телефонному режимі викинути з матеріалу, пояснюючи це тим, що, мовляв, фільм «Прорвемося!» був перемонтований. І що в такому, перемонтованому, вигляді був 2007-го року показаний в офіційному конкурсі кінофестивалю класу «А» в Карлових Варах. І що, мовляв, якщо так, то він не вважає фільм провальним, хоча у «забороненій фразі» йдеться про суто «формальний і фінансовий» провал. За визначення «формальний» я можу відповідати як кінокритик, яке – звісно, на суб’єктивному рівні – можу захистити з пером в руках, а от щодо «фінансового» провалу свідки – цифри. За даними сторінки uk.wikipedia.org, кошторис фільму «Прорвемося!» складав 2 мільйони доларів, а за даними української компанії Cinema Analytics (підрахунками двотижневого прокату в містах-мільйонниках) фільм подивилися 4 600 людей. Якщо взяти середню ціну на квитки того часу (30 грн.) і помножити на кількість глядачів фільму, вийде 138 тисяч гривень, що на той час, коли курс долара був 5,05 (на 1 березня 2006 року), складає трохи більше 27 тисяч доларів. Кінотеатр забирає 50%, до 20% іде на дистриб’ютора, податки та витрати на носії (кіноплівку, логістику тощо). В ідеальному варіанті до виробника доходить 30% від прокату. В цьому випадку 30% від суми зборів прокату фільму «Прорвемося!» складають трохи більше 9 тисяч доларів. То чи не є фінансовим провалом заробіток у 9 тисяч, коли було вкладено 2 мільйони?!
04.06.2013