Найвища міра хотіння

Іще недавно Президент Петро Порошенко остерігався згадки про вступ України до НАТО в українському законодавстві, тепер же він став автором законопроекту, котрий пропонує закарбувати євроатлантичні інтенції в преамбулі Основного закону – Конституції України.

Зміна парадигми означилася чітко в найвище державне свято, День Незалежності, яке щораз є доброю нагодою для підбиття підсумків і оформлення нових цілей. Це ніби й банальність, а треба щорічно дотримуватися ритуалу бодай для того, щоби підтримувати високу ноту в тональності урочистостей. А зрештою, й для того, щоби виставляти персонально собі нові щаблі, до котрих треба тягнутися вище і вище.

Звісно, що й політик Порошенко не був би Порошенком, якби він не скористався слушною святковою нагодою для того, щоб виголосити значущу заяву. І цього року однією з таких заяв стала ініціатива постулювати в тексті Конституції України курс держави на вступ до Європейського Союзу та НАТО.

«Відтоді, як ви довірили мені посаду Президента України, державний компас впевнено показує на Захід – у бік, протилежний імперії, – заявив Порошенко у своєму виступі на військовому параді 24 серпня. – Його стрілка жодного разу не здригнулася. І запевняю вас, не здригнеться, допоки цей компас є у моїх руках. Понад те, наполягатиму на закріпленні у Конституції нашого прагнення приєднатися до Євросоюзу і вступити до НАТО. Юристи знайшли формулу, як це зробити оптимально і швидко».

Відтак, 3 вересня Президент зареєстрував у Верховній Раді обіцяний законопроект. Документ числиться за номером #9037, його назва – «Щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору».

Цього понеділка, перед відкриттям нової сесії парламенту, Порошенко зустрівся з головами фракцій для того, щоб обговорити розпорядок роботи ВР на новий сезон і, зокрема, закликати народних депутатів підтримати президентські ініціативи.

«Дуже просив би, щоб ці проекти якомога швидше були розглянуті, включені до порядку денного і спрямовані до Конституційного суду для того, щоб зробити ті рухи, ті зміни, які відбулися після Революції Гідності, незворотними і не допустити реваншу», – закликав Порошенко.

Голова держави також нагадав, що у 2010 році в Україні лунали заклики вилучити із законодавства згадки про євроатлантичну інтеграцію. «Тоді це пояснювалося тим, що нам потрібен мир. Що саме позаблоковий статус гарантує Україні мир. Хочу нагадати, що російська агресія у 2014 році проти України відбулася за часів дії позаблокового статусу», – зазначив голова держави.

«Це була абсолютно безвідповідальна позиція, абсолютно антидержавна, яка ввела в оману, не захистила. І я думаю, що це ще один аргумент для того, щоб ми твердо вирішили щодо конституційного закріплення європейського і євроатлантичного цивілізаційного вибору Української держави», – наголосив Петро Порошенко.

Правда ж у тому, що ще зовсім нещодавно (до половини Порошенкового президентства) українське законодавство не передбачало такої амбітної мети – вступу до НАТО. Профільні правові закони – «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» і «Про основи національної безпеки України» – замість приєднання до Організації Північного договору передбачали лише досягнення «натовських» критеріїв. За аналогією: наша мета – не сісти у потяг, а прибути на залізничний двірець так, щоби застати потяг на пероні.

Отже, похід України в бік НАТО (а в цьому випадку – похід нормотворчий) розвивався поступово, вкупі з еволюцією позиції самого Порошенка.

Розворот України у бік євроатлантичної інтеграції датується груднем 2014 року, коли Верховна Рада прийняла закон про відмову від позаблоковості. У грудні ще палахкотіли активні бої на Донбасі (основна точка – Донецький аеропорт), та водночас набирали обертів «мирні» переговори з Росією, тож український парламент за Порошенковою пропозицією пішов на «половинчастий» крок: Верховна Рада задекларувала зовнішньополітичною метою не членство в НАТО, а «поглиблення співпраці з Організацією Північноатлантичного договору з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації».

Результати соціологічного дослідження КМІС, проведеного навесні цього року

З віддаленням активної фази війни, а водночас із усвідомленням того, що домовитися з Росією про мир не вдасться, навіть якщо ціною миру буде відмова від активного євроатлантичного позиціонування, щезала й сором’язливість української зовнішньої політики.

Президент України, ясна річ, усвідомлював «половинчастість» тодішніх зовнішньополітичних декларацій. У вересні 2015 року (перша спроба запровадження «особливого статусу» для Донбасу) Петро Порошенко заявляв, що пропонує згадати про «натовські» інтенції повноцінно у новій редакції Воєнної доктрини. «Наполягаю при фінальному редагуванні чіткіше і без зайвої дипломатичності записати, що Воєнна доктрина передбачає досягнення не лише критеріїв, а й повноцінного членства України в НАТО», – наголосив Петро Порошенко. Президентська рішучість, до речі, не справдилася: в остаточній редакції збереглося згадане вже вище обтічне формулювання про те, що ми хочемо таки не сісти на потяг, а прибути на перон.

Нарешті у травні 2017 року представники проєвропейських фракцій розробили законопроект, котрий прибирав із законодавства «евфемізми», декларуючи метою саме повноцінний вступ до НАТО. І хоча основним промоутером цих змін виступив Голова ВР Андрій Парубій, та Президент Порошенко підтримав законодавчі новації й запевнив, що проект закону погоджували з Банковою. Цей закон отримав підпис голови держави акурат перед засіданням комісії Україна–НАТО, на котрому Порошенко заявив про намір подаватися на здобуття Плану дій щодо членства в Альянсі, хоч би що там собі думали самі партнери.

Отже, що пропонує проект конституційних змін #9037 від Президента?

Законодавчі пропозиції можна розбити на три частини:

– по-перше, проект заносить згадку про НАТО в самісіньку преамбулу Конституції й оголошує, що Верховна Рада прийняла Основний закон, зокрема, «підтверджуючи європейську ідентичність Українського народу і незворотність європейського та євроатлантичного курсу України»;

– по-друге, проект декларує, що завданням найвищих органів влади – Президента, парламенту, уряду – є «реалізація стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору»;

– по-третє, норми проекту пропонують вилучити із Конституції пункт про те, що українські військові бази можуть використовуватися «для тимчасового перебування іноземних військових формувань», у свій час написану задля Чорноморського флоту Росії.

Що ж то за формула, котра дозволяє нам запретендувати на те, щоби зміни були «швидкими і оптимальними», як каже Петро Порошенко? Штука в тому, що якби ви мали право законодавчої ініціативи і захотіли чітко окреслити зовнішньополітичний курс держави, то мусіли би вносити зміни до I розділу Конституції – наприклад, до 18-ої статті, котра каже, що «зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права». Одначе зміни до розділу I передбачають не просто складну, а надскладну процедуру схвалення, адже цей розділ, будучи подвійно захищеним, потребує для своєї зміни загальнонаціонального референдуму. Аби уникнути настільки тривалої процедури, на Банковій виникла ідея згадати про НАТО не в основному розділі, а навіть іще вище, в преамбулі. У 1996-му законодавець не передбачив, що за 20 років комусь спаде на гадку змінювати преамбулу Основного закону («виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення…»), тому ця частина виявилася більш гнучкою до змін.

Президент України пояснює появу законопроекту, по-перше, наміром чітко й рішуче прописати у законодавстві зовнішньополітичний курс держави, по-друге, ідеєю перестрахуватися від теоретичної зміни державного курсу в разі реваншу проросійських сил.

«Існує очевидна загроза ревізії європейської та євроатлантичної стратегії під впливом різних зовнішніх та внутрішніх обставин. І походить вона не лише від тих сил, які заслужили собі репутацію п’ятої колони. Серед політиків дедалі більше стає охочих поставити під сумнів наш чітко вивірений європейський курс, і нам вже окремі безвідповідальні політикани малюють необхідність повернення на Схід. Щоб ніхто і не думав петляти, впевнений, що це має бути прямим текстом зафіксовано у Конституції», – заявляв Петро Порошенко на День Конституції у червні. То було вперше, коли він публічно поділився ідеєю згадати про вступ до НАТО в Основному законі.

Отже, саме прийдешні вибори у той чи інший спосіб підбурюють Порошенка вимагати «натовських» змін до Конституції. Одначе Президента непокоїть не лише реванш проросійських сил, а й ризики власного програшу на майбутніх перегонах. Відтак євроатлантичні інтенції виносяться на щит виборчої кампанії, котра, слід наголосити, якраз зійдеться у часі з процедурою розгляду конституційних змін: голосування на двох сесіях ВР, осінньо-зимовій та весняно-літній, дослідження у Конституційному суді – тож виглядає на те, що фінальне голосування за конституційні зміни припаде якраз на останнє коло президентської кампанії і буде покликане тонізувати Порошенковий рейтинг.

Якщо ж залишити осторонь українську жабомишодралівку, то спробуємо пошукати відповідь на запитання: що нам дає поява таких конституційних змін?

По-перше, згадка про євроатлантичну інтеграцію навряд чи змінить ставлення самої Організації Північноатлантичного договору до України. Офіційна позиція НАТО: Україні ніхто не забороняє проситися і йти до Альянсу, але й солодких обіцянок у відповідь нема.

По-друге, декларування зовнішньополітичного курсу в тексті Конституції не є конечним і неминучим критерієм для набуття членства в НАТО.

А до того ж, нам не вдалося знайти держави, котра би записала в своїй Конституції відданість Північноатлантичному альянсу.

Позитивом є те, що ідея вступу до НАТО, ідея пошуку миру саме на Заході стала мейнстрімом для основних політичних сил в Україні. Ну, а скільки лобів вони розіб’ють, б’ючи ті поклони – є питанням уже другого порядку на тлі того, що кожна подібна дискусія віддаляє нас від Росії, від ілюзії, що гарантом нашого миру є Москва.