Ми ведемо свою родословну від Куліша... Ми не підемо на аліянс із грінченківщиною... Ми виходимо не з сахаринно-народницьких засад, які затримують національний розвиток, а з глибокого розуміння національної проблеми.
(М. Хвильовий, "Думки проти течії" 1926, стор. 52-56).
Зупиняючись думкою над останніми десятиліттями в нас і шукаючи "причини причин", невідмінно натрапляємо на одне і те ж, неухильно упираємося в те саме, надто добре й віддавна вже знане. Це все той самий фатальний старий знайомий (уживаючи окреслення Хвильового) Енко. Це все той самий задавнений і складний комплекс "енківщини" в нашім культурнім процесі, який являє либонь найголовнішу перешкоду на шляху розвитку й росту нашої культури.
Цей комплекс, що так скажу, простацтва має своє коріння в побутово-політичнім малоросійстві, — обставина, що майже автоматично потягає за собою національно-аморфне малоросійство культурне, себто "енківщину" в її канонічній постаті.
Було б непрощенною помилкою комплекс той примітивізувати чи навіть (в похвальній тенденції знайти найрадикальніший на нього засіб) тільки спрощувати. Це "простацтво" — далеко не таке просте.
Не треба бо ніколи забувати, що на певній глибочині того явища, на певній глибочині малоросійського комплексу взагалі, невсипущо чатує вовкулаче чаклунство "Нікалая Васільєвіча Ґоґоля", розуміючи під цим не мистецьку творчість Гоголя, (якої з нашого літературного процесу не можна виелімінувати), а ті політичні наслідки і комплікації, що повстали на марґінесі його творів. Вони то саме, ось вже майже століття, підсилюють і відновляють українське малоросійство з якоюсь аж містичною силою.
"Енківщина", бувши складником передусім психологічного малоросійства, — носить у собі первень гоголівського демонізму. І в тім полягають труднощі її переборювання.
"Енківщина" має сотні масок і сотні постатей. Вона змінлива, як Протей, а двозначна і багатозначна, як спокуса. Бувши, з раціональної точки погляду, "аполітичною", вона, в нашій дійсності, прибирала — в досвідчених руках чужого майстра — форми не лише "української" активности, а й просто сягала по керівні пости навіть в державно-національних змаганнях нашого народу, надаючи тим змаганням "свій" напрямок, і то не безуспішно. Досить згадати періоди щеплення то істотно-московського есерівства, то провінціонально-білоґвардійського вандейства, то, врешті, творення раз Цілковито-Простонародної, раз Хитро-Мудро-Масонської "республік".
Це ще відносно безпечніші випадки, коли "енківщина" втілюється, символічно кажучи, в постатях Затонських, Мануїльських, чи більш рафінованих Шульґінів, чи вже зовсім трагікомічних еміґрантських "Апанасенків". Значно гірша, значно небезпечніша "енківщина" внутрішньо-українська. Тут щойно вона має простір для своїх протеїстичних властивостей! Не підлягає сумніву, що найнебезпечнішу перешкоду в нашім культурнім процесі, як показав чималий уже досвід, становить власне хохол, навіть більш або менш "просвітянський" і, звичайно, саме т. зв. "свідомий". Енківщина в культурі є, власне, тим чинником, що, непереборений, ніколи не дасть їй досягнути національної височини, сили національного напруження, довершености національного стилю. Чим скоріше цю аксіому збагне наша еліта, чим скоріше вона виробить в собі протиотруту всякій хахлаччині і чим скоріше здолає її застосувати, тим ясніші і певніші ставатимуть наші перспективи.
Інтелектуально-психологічний "фельдшер", як показав досвід, не зважаючи на "науковість", габілітації і номінації, ніколи не стане "доктором", лише залишиться до кінця безнадійно-хворим на сверблячку повітової мегаломанії, вічним претендентом до портфеля, патериці, а навіть булави. Традиційний крутій у волоснім маштабі, з вічним сопухом часника і горілки, — він не в силі змінити своєї непорушної суті, хоч як би ній старанно не удавав з себе Макіявеллі і як би пристрасно, але без взаємности, не кохав влади. Він завсіди залишиться підлуватим волосним писарем з водевілів Кропивницького, і на те немає ради. Дурноголовий "поміщик", хоч як пишатиметься своїми проблематичними маєтками і своїм незавидним малоросійським дворянством, в дійсності залишається до кінця на інтелектуальнім рівні того ж писаря. Врешті, підозрілий ідеаліст, переважно з кооператорів і військових канцеляристів, часто хронічний графоман і не менш від "фельдшера" свідомий ненависник всякої справжньої культури, — то найнебезпечніша постать у нашім культурнім процесі останніх десятиліть. Не забуваймо, що власне цей останній прошарок дав "соціологічну" базу Пилипенківщині і пилипенчатам у драматичній, смертельній сутичці Хвильового з безсмертною Просвітою, і послужив ще раз готовим і вдячним ("самоотверженним") знаряддям для хитрого ворога, що займав у часі тієї боротьби мальовничу позицію "безстороннього", мовляв, арбітра.
З тією потворною ґалерією модернізованих мертвих душ, враз з їх панахидно-декоративним, співучо-балакучим і балакливим патріотизмом, з їх ледачою певністю, що хтось-там, десь-там, нізащо і ніпрощо, "створить їм тую Україну і цілком безплатно піднесе їм на срібній таці десятки міністерських тек, з їх цілковитою нездібністю зробити якенебудь конкретне діло, що не перешкоджає їм анархічно чіплятися за кожну оману "влади", — одно слово, зі всім їх специфічним хахлацьким стилем — треба раз на все скінчити. Інакше отрута хахлаччини діятиме в суспільстві надалі і передаватиметься в спадщині на наступні покоління, хоч би як ті покоління вважали себе "молоддю", себто анархічними одиницями без натяку на будь-яку дисципліну і в голові і в серці.
*
В примітивній свідомості спростачених та "згоголізованих" поколінь саме ім’я "Україна" стало віддавна синонімом якоїсь бездержавної, безгієрархічної, безструктурної і, остаточно, безформної Аркадії, — де тихі води і ясні зорі, де вічно співає соловейко, без перерви квітнуть вишневі садки, а в них у холодку людність перманентно відпочиває по борщах і варениках і в затишку мальовничі козаченьки невтомно кохають так само мальовничих дівчат...
Не країна "жорстокого бою і слави", не країна "знаків зловіщих, недобрих", як скаже щойно сучасний поет (Ю. Липа), лише просто якесь полтавсько-подільське Таїті!
Міт такої України, по-своєму спокусливої і навіть своєрідно стильової, — не був би ще, сам по собі, злом. Злом, і то смертельним, ставав міт той у зіставленні з нещадною історичною дійсністю, що безумовно вимагала мітів, але мітів зовсім і зовсім інших, діяметрально протилежних. Зло було в тім, що така постать нашої Батьківщини є неплідною утопією, підступним і мстивим соблазном.
Для об'єктивности ствердимо, між іншим, що така Україна знайшлася поруч огневих і кривавих Україн — також і на сторінках "Кобзаря". Але тим то й горе, що над тими іншими Українами Шевченка ніхто поважно не зупинявся. Хіба на хвилину, щоб пустити чергову і скороминучу, переважно "соціяльну" сльозу ("чорніше чорної землі").
Натомість загал спрагло всотував у себе, і тут же вульґаризував у своїй свідомості, утопійний міт вишнево- і яблунево-цвітної країни "без холопа і без пана", з вигідними шараварами, із смачною кухнею і гієратичною повільністю рухів.
Цей ідеал, започаткований давно, ще в "ставках і млинках" козацької аристократії доби занепаду Гетьманщини XVIII ст., старанно переховувався і передавався далі від покоління до покоління. І хоч ідеал той дрібнів і, дедалі, облітературювався, він доховався, властиво, аж до часів есерівської і ранньо-большевицької демагогії на тему "всім по сім", бо ж і в цих абстрактних семи десятинах співала та сама мрія на нуту "Ой, під вишенькою, під черешенькою"...
Оповідаючи про цей "ідеал" у такім тоні, не хочемо цим сказати, що ідеал той зовсім неґативний. Навпаки, є в нім теж очевидне здорове і пожиточне зерно осіло-хліборобського інстинкту та расового здоров'я. Під деякими умовами та при іншім психічнім наставленні, ідеал цей міг вирости справді на потужний, а навіть грізний у своїм хліборобсько-власницькім маєстаті — міт, міт, скажім, 1918 року. Але він не виріс і не міг вирости, бо в ідеалі тім гніздилася задавнена і наскрізь просякаюча його отрута упадку, бездержавности і, остаточно, безнаціональности, що труїла українство впродовж майже цілого XIX століття і, нарешті, отруїла його державницькі змагання початку XX.
З почуттям відповідальности за такого роду сформулування можна ствердити, що немає нічого більш ворожого справжній Україні, як ота просвітянсько-хуторянська, яскраво-аполітична й культурно-безнаціональна "Україна" — поетична метафора з кепської літератури і графоманських віршів.
Часом можна зрозуміти декого з наших сучасників, — що надто прив'язались до певних слів і ті слова фетишизують, — які радять зовсім відкинути "чуттєве" ім'я нашої Батьківщини, щоб повернутися до імени безсумнівно-державницького, яким має бути слово "Русь". Поминаючи вже те, що історії в той спосіб ніхто не робить, коли б такі словесні метаморфози і могли дати реальні наслідки, то і в тім літературно-словеснім засобі діяв би все той самий складник наївного українізму, який можна визначити як улюблену і культивовану віддавна лінію, найменшого опору, мрію про все ту саму утопійну Аркадію, творену найлегшими літературними засобами, отже найгіршою, до речі, літературою.
Це власне енківщина свято переконана, що творення України спроваджується до механічної горе-українізації — мовної та костюмової, — і ту українізаційну маскараду уважає за універсальний і єдиний спосіб "творення". Енківщина навіть не домислюється, що на початку є моральна енерґія, а вже потім — мундир чи ряса, і що мундир чи ряса, як такі, ще нічого не творять і нікого не зміняють. Тому енківщина спроваджує свою діяльність до газетних передовиць з пласкими гаслами і нудними поуками, внаслідок чого наша періодична преса здебільша являє собою не необхідну і живу лектуру, а якесь дивовижне ars amandi патріотики для... імпотентів. Результати наївних перемальовувально-костюмових (чи й правописних) засобів будуть завсіди однакові, незалежно від того, як їх назвемо: "українізацією" чи "русифікацією".
І в однім і в другім випадку істотним буде не "українська" чи "руська" декорація, а справжня форма, не стрій, а організм, не характеризація, а характер, не маска, а обличчя.
Від Ред. Стаття Є. М. своєю неґативно-критичною настановою могла б декому пригадувати публіцистичний тон 30-их років. Одначе проблема, заторкнута автором, жива ще досі. Боротьба з примітивізацією, особливо в культурній ділянці, напр. в мовній фразеології, в зображуванні українського побуту, чи то в письменстві, чи театрі, балеті, тільки в формі лубка, у протилежності до того, як при тих самих нагодах зображений життєвий стиль інших народів, та боротьба ще не скінчена.
[Наші дні]
01.09.1943