Упокой, відсутній Боже, їхні неіснуючі душі

 

Цезарій Збєшховський. Голокост F / Переклад Ірини Шевченко, Олени Шевченко. Київ: Видавництво Жупанського, 2018. 408 с.

 

В цьому світі існують: кіборги, андроїди, аватари, големи, вампіри, зомбі, штучні інтелекти. І їм би уже навчитися співіснувати, раз уже таке діло, але часу на те не залишилося: скоро буде кінець світу – і це питання тижнів, а то і днів. Навіть не першу печатку ламатимуть, а Fінальну сьому. Більше ста років тому відбувалася генеральна репетиція кінця світу, яку відтоді звуть рік Зеро. Нині на планеті не людно. Приблизно кожна десята з живих істот раптово в однин день померла. І жодної системи в тому, хто вижив, хто загинув, буцімто немає. Але насправді загинули всі люди, які мали за душею плазмат. Точніше: які мали за душу плазмат. Коротше: люди буквально одухотворенні тут всі загинули. Ті буквально бездушні, хто залишилися, стрімко єдиним колективом суперників і однодумців наближають апокаліпсис.

 

Кіборги і вампіри, андроїди і зомбі поруч могли би скидатися на якийсь треш типу «Супермен проти Бетмена», аби «супернова» польської НФ Цезарій Збєшховський не продумав світ свого дебютного роману «Голокост F» (Holocaust F, 2013) до переконливих дрібничок.  

 

Місце-час дії –  місто Рамма і його околиці, що, либонь, є єдиною константою світу Збешховського (не тільки роману, між іншим). Цей всесвіт існує в реальності «Дюни» Френка Герберта. Буде, наприклад, згадка-підказка про модифіковану нестерпно-прекрасну жінку, чиї очі зачаровують глибокою блакиттю: вона «сидить» на спайсі з Арракісу. Та й інші глибоко блакитноокі, зміну кольору очей яких пов’язують із агресивною дією френів, вочевидь, є зайдами з «Дюни». Але, по правді, не Гербертом єдиним. Скажімо так, «Голокост F» – світ, в якому герої «Дюни» уважно проштудіювали стратегії героїв-месій Філіпа Діка і космічних літунів Станіслава Лема.

 

Сорок років до початку подій (і шість десятиліть після року Зеро – відбулася зміна генерації навіть за умов успішної кіборгізації) в силу увійшла практика обміну S-файлами через мережу S-нет. Обмін інформацією, емоціями, безпосередніми відчуттями (чит: просунуті порнохаби). Дорого і модно. Споживачам обіцяли легкий і короткий шлях до саморозвитку і самовдосконалення. Аж поки через Сінет не відбувалася атака френів, наслідками якої стала остаточна дегуманізація і так нечисленного людства. Певна кількість людей моментально підвищила свій інтелект, самоорганізувалися, апгрейдили тіла, зробили свою плоть отруйною, і перейшли на харчування кров’ю. Всі тут п’ють каталізатори, ті розумники теж їх потребують, тому вживають розчиненими у крові інших. Це вампіри, або S-арана. Але більшість втратила інтелектуальні здібності і орієнтацію в часопросторі, часом їхня свідомість виявилася об’єднаною із речами чи тваринами. Таку біомасу незле використовують у вуличних боях. Це зомбі, або S-терво.

 

Є в цьому світі невелика групка людей, еліта, яка мала свої інформаційні мережі і помийками типу Сінету не користувалася. Головний герой роману – з тих обраних.

 

В п’яти частинах «Голокосту» Францішек Еліас ІІІ буде фігурувати щоразу в різному статусі (міняє расу, класу, стать – фулхаус) і в різних, між іншим, тілах. Він походить з вищої касти, з бізнес-еліт, він – колискар. Хоча уже перша його поява в творі гарантує його «неунікальність» в цьому світі: його ім’я – «третій», він має те саме ім’я, що дід і прадід, він не просто продовжує династію, яка при владі уже довгі століття, він віддано (все віддає) служить їй.

 

Колискарем Францішек є уже років сто, а народився він якраз у рік Зеро. Колискарі не безсмертні, їхній мозок закапсульований спеціальним чином (це і є колиска), і в разі старіння чи травмування тіла колиску можна пересадити. Так і міняють оболонки час від часу. Втім, то не є не різновидом популярної серед населяння кіборгизації. Колискарі мають зберігати біологічний мозок, вважається, що гелевий чи піксельний аналог мозку на сто відсотків оригінальної особистості не забезпечує. І от Францішек, наприклад, з тіла до тіла тягає за собою синдром Туретта (це зокрема і неконтролювана копролалія: в перший розділах герой невигадливо, але стабільно матюкається; згодом цей ефект зникне). Кожна реінкарнація колискаря болісна, він переживає фантомний біль від втрачених органів (кожного!) і втрачених спогадів (їх теж чимало, це «побочка» пересадки). Колиска може і просто розгерметизуватися і настане банальна біологічна смерть небанального мозку. Колискарів є небагато, але-от тільки в Еліасовій родині їх семеро.

 

Що значить бути колискарем? «Незалежність від смерті, принаймні часткова, відкриває інші перспективи, дає більше часу і упевненості, зменшує вплив фаталізму. Часом у мене складається враження, що хоч трісни, відбудеться те, до чого прямує програма світу». І не сумнівайтеся, все в романі з промовистою назвою піде за планом «остаточного вирішення».

 

Отже, на початку роману Францішек – багатій середніх років, удівець у повторному шлюбі (з кіборгом), який виховує дітей-близнят. На мегакорпорацію Еліасів планує масштабний замах Сарана, і родина прямує до укріпленого маєтку, щось на кшталт палацо-промислового бункеру, де можна спробувати дати опір чи бодай сховатися. В планах у ворогуючих сторін – той самий епічний «останній бій», без якого не відбудеться жодної, певно, «важкої» НФ-прози (батальні картини в «Голокості» зроблені видовищно!). В останній битві, як відомо, переможців не буває. Далі Францішек перебуватиме в тілі кіборга. Потім стане розпорошеною в інформаційній мережі свідомістю. Згодом знову опиниться в тілі людини. І під кінець буде неантропоморфним андроїдом. Ці перетворення мають мету: чоловік мусить врятувати своїх дітей, яких сховали на мінус дванадцятому поверсі від вампірів. Діти ці – теж особливі, вони постгумус, тобто, зачаті з біологічного матеріалу мертвих батьків, ще один різновид нелюдів у цьому світі, статусно нижчий навіть за зомбі.

 

Але на повірку все тут виявляється значно-значно складнішим (куди вже?). Цей без особливих здібностей чоловік втрутився в конфлікт двох богів.

 

Френи прийнято вважати винаходом людства, що вийшов з-під контролю. Штучний замінник плазмату. Френи – це синтетична душа. Потім відкриється правда: природний плазмос можна розподіляти, інколи з’являються люди з більшим запасом душі – це пророки-Покинуті, або з просто гігантським запасом – це Месії. Одне немовля з критичною кількістю плазмату убили: енергія вийшла назовні і спровокувала рік Зеро.

 

На місці убитого бога з’явився бог-зайда, він буквально прийшов із іншого всесвіту, і його енергія світу Рамма протипоказана. Він не є Творцем у тому сенсі, як акт творіння обмірковують герої роману, за суттю християни. Він – поганський деміург.

 

Тут буде один дивний прохідний персонаж – Райдужний Ворон: це нікнейм старого паралітика, який спілкується багатозначними притчами. От той Ворон є вказівкою на походження нового пришлого бога, чимсь сильно подібного на першопредків-деміургів із азійських міфів (і таки вітання з «Дюни»). Світоглядне зіткнення індивідуалістичного аналітичного Заходу і групової синтетичної свідомості Сходу, воно тут є; польський автор розігрує популярну в його літературі тему грамотно і всерйоз. Високо організована орда сарани і родина Еліасів, що уже і не впізнають один одного в нових тілах, – аналогії прозорі. І у кожної зі сторін цього протистояння – свій кишеньковий «гнучко ідеологічний» бог.

 

Конфлікт же Творця і Деміурга – засадничий, і добром не закінчиться. От в нього і поліз безголовий (часом буквально) Францішек, який свідомий фіналу, бо уже з самого початку назве це битвою пігмеїв із журавлями. «Ми всі ходимо по колу, заплутавшись у творенні і автотворенні».

 

Різниця між Творцем і Деміургом в тому, що стосунки з першим сягають «обожнення», а з другим – «самовдосконалення». Саморозвиток і є та підступна пастка, в яку потрапив світ Збєшховського. (Це й один з найнебезпечніших соціокультурних концептів і початку ХХІ ст., ясно що невипадково). Обожнення, наближення людини до Бога, неможливе без Страху Божого, смирення перед лицем Бога. Цей компонент деміургу не потрібний. Францішек, який змайстрував після загибелі дружини спільних із нею дітей – теж деміург. При чому: яйцеклітина Паті і його сперма були взяті з тих тіл, які і не могли зустрітися в реалі, себто з попередніх носії колиски (їх тут звуть аїдами). Це робить Францішека богом? Ні, це робить його батьком двох постгумусів, мертвороджених. Так само він зробив собі дружину-кіборга: з того, що пам’ятав про померлу першу пасію, а більше – з себе самого. Ворон розкаже тій штучній жінці притчу про скульптора, який отримав завдання створити статую найпрекраснішої жінки в світі. Він виліпив ідеальне жіноче тіло, але посадив на нього копію свого потворного старого чоловічого обличчя. Прекрасна метафора для різниці між Богом, який цей світ залишив, і Деміургом, який тут вижити за відсутності Бога не здатний.

 

Зрештою, прізвище Францішика – Еліас – відгукується святим Іллею теж не випадково. Він оживляє мертвих дітей і пророчить: «На зміну одному богу прийшов інший». А ще біблійний Ілля харчується з милості воронів, а тутешній Ілля зрештою опиниться в тілі Ворона.    

 

Технологічно, ідеологічно, культурно світ, який придумав Збєшховський, різниться від нашого звичного. Мають бути переміни й у важливих соціальних практиках – успішна НФ упізнається по тому, як міняються під впливом технічного прогресу всі аспекти життя героїв. От скажімо, люди і нелюди в «Голокості» можуть не розмовляти, а просто обмінюватися файлами завдяки, зокрема, слотам за лівим вухом. Але вони користуються голосом і мовою. Бо, по-перше, це вважається ввічливим, а, по-друге, має статус шкідливої звички і через те є спокусливим. Є ще цікавіше. Скажімо, проблеми расизму. У романі із назвою «Голокост» (польському романі!) є фраза, об яку не можна не перечепитися. От вона: «Тільки такі місця, як Аушвіц, дають цивільним ілюзію безпеки». Там на території колишнього концтабору виникло поселення нинішніх фашистів: тримаються давніх ритуалів і зосереджено катують спеціально придбаних для того андроїдів-євреїв. Расизм в цьому світі гранично розширив свої понятійні рамки: це насправді єдиний продуктивний спосіб взаємодії істот і неістот. Любов людини і кіборга, дружба андроїда і штучного інтелекту, харчовий ланцюжок вампіра і голема – це все «позитивний» расизм. Така-от (воліла б я сказати: антиутопічна) система передачі повідомлення, де адресат і адресант є самим повідомленням.

 

Цей роман таки міркує про комунікацію. І на тлі цієї його теми найвигадливіші фантазії Збєшховського здаються уже фіксацією поточного історичного моменту (а то і описами з розряду «минулого тривалого»). Між іншим, ще одне ідеологічне джерело «Голокост F» змусить, певно, злегка-скептично здивуватися. Це теорії «медіуму як повідомлення» і  «розширення тіла як комунікація» Маршала Маклюена.

 

«Механічні» часи позначало розширення фізичного тіла: ми використовували як протези зброю, транспорт, житло, інші тіла. «Інформаційні» часи позначило стрімке і непідконтрольне розширення людської свідомості: інформація, яку ми абсорбуємо з шаленою швидкістю, – теж протез. До речі, в світі Збєшховського не треба не тільки говорити вголос, але й їздити на авто, скажімо, бо то є застарілою технологією і тратою часу. Але подорожі автомобілями теж розцінюються як залежність і ексцентричність, теж дорого і модно. Технологічна симуляція свідомості є останнім пунктом розширення людини у просторі (припустили філософи у 1960-х). Здається, у світі «Голокост F» тривають так само 2010-і, просто в паралельній до нашої реальності. І вони той останній пункт розширення давно пройшли.  

 

У такий спосіб організованому світі статус колишніх аутсайдерів (євреї-андроїди, чорношкірі кіборги, жінки-зомбі – їх в романі достолиха) не буде незмінним. Бути жертвою соціального остракізму – значить, автоматично зберігати самодостатність. Нині ж всі беруть якнайширшу участь у житті всіх, і у чийому тілі ти прокинешся після чергової пересадки, важко визначитися. І чиї емоції ти наразі відчуваєш? І з ким у тебе оце просто зараз був секс? І хто це, на біса, тебе зараз їсть?! Є процес самопізнання (глухий кут, підказують зомбі), є процес корпоративного пізнання (глухий кут, підказують зруйновані мегакорпорації) і є процес колективного пізнання. Це і є надія: «Уже нема надії? – Нема Бога. Надія лишилася, бо це людська річ». В колективному пізнанні дія і дія-у-відповідь існують одночасно, так міняються вектори протидії; і так, саме так виглядає надія в романі під назвою «Голокост», занадто по-людському виглядає. В двох останній переродженнях Францішику залишилися якісь остаточні спогади і реакції від аїдів. І, ви знаєте, в романі буде завдяки цій співпраці таки гепі-енд.   

 

Втім, один несимпатичний персонаж «Голокосту F» двічі (!) попередив: якщо якась історія має щасливий фінал, це – точно створений Сінетом фейк.

 

В першій українській книжці Збєшховського є не тільки роман «Голокост F», а ще й шість чималеньких оповідань, написаних про той же всесвіт, що й у романі. Вдалий хід видавця: ті бонус-прози коментують і доповнюють складну романну реальність. Одне з тих оповідань розказує про рік Зеро, називається «Іншого не буде». Іншого апокаліпсису в сенсі не буде: і це така внутрішня іронія автора, який згодом детально розробив наступний-в-черзі Кінець світу. Це оповідання було дебютом в НФ Збєшховського, його перша і успішна спроба запантетувати «світ Раммі».

 

Герой «Іншого не буде» – журналіст. Час дії – за пару днів до загибелі людей з плазматом. Місце дії – монастир Ордену Прове, прогресивний і впливовий осередок єретиків. Ну і «день, коли настав кінець світу, був сонячним і теплим». Точніше: це був вівторок, 12 серпня. Це день святого мученика Іона Воїна, до речі. Такий собі Праведник Миру щодо християн, яких ганили і переслідували іновірці. Людина, яка по суті зрадила своєму професійному обов’язку, щоб врятувати інших від загибелі (за що і поплатилася).

 

Недавно в Сінеті провери виклали інформацію, що насувається Великий Голокост, і журналіст рушає до монастиря, щоб провести розслідування. Це не так легко, і не тому, що орден закритий, а тому, що провери ретранслюють науково і технічно хитромудру інформацію. Щоб стати членом ордену, люди складають не обітниці, а текст на IQ. Концепція, якою оперують провери, науково дуже складна (базується на знаннях про біохімію мозку і фізики умовного простору). Монахи складають таки собі обітниці знання, бо саме знання, а не віра є запорукою спасіння. Власне, тут і пояснюють те, що не до кінця ясно в романі: плазмат є матеріальною субстанцією, підвладною законам фізики; навіть не енергія, а таки матерія, що живиться знанням (які теж матеріальні). От монахи і пророкують: помре кожен носій плазмату, тільки інші це просто не помітять. «Світло піде разом з тими, хто мав очі» (це не метафора, це буквальна вказівка на інтерференцію). Журналіст виживе в рік Зеро, але збожеволіє: бо фізично відчуватиме відсутність у себе душі, яку – як виявляється – можна просто витратити на якісь дурниці типу професійних амбіцій.

 

От вона – та думка, яка наче і організовує «Голокост F», але прямо в ньому не звучить. Думка про абсолютний диктат матерії над ідеєю. Туга за втрачений Богом, туга за втраченою душею – таки фантоми давно втраченого тіла, спроможного відчувати біль, насолоду, страх, захоплення. Людяність у світі Раммі – матеріальна. На відміну від людини. «Я неповноцінний, а отже, я – людина (…). Причина трагедії полягає радше у природі жертви, а не ката»: людина у Збєшховського скидається на той самий протез, який наче дозволяє функціонувати, але не стишує фантомного болю через втрачений орган. А що ж втрачене? Ну, скажіть уже це вголос!..       

21.08.2018