Те, що я хочу сказати Вам, мої молоді приятелї, таке велике й радісне і заразом таке важке та прикре, що я бажав би, щоб се сказали Вам якісь авторітетнїйші від мене уста, щоб се сказав Вам хтось, кого Ви найбільше любите і поважаєте і кому найбільше довіряєте, щоб воно могло війти в Ваші серця як могутнїй імпульс до нового житя, як вітхненє до нової працї, до перебудови Вашого власного „я“ відповідно до пового сьвітогляду.
Дожили ми великих, переломових подїй. Те, що наповняло наші серця тугою і завистю при читаню подїй таких бурливих лїт, як 1789 або 1848, тепер на наших очах. І не то що на наших очах: бурлива хвиля історії захапує нас самих, ставить нашу націю майже в центрі випадків.
Схід Европи, а в тім комплєксї також наша Україна переживає тепер весняну добу, коли тріскає крига абсолютизму та деспотизму, коли народнї сили серед страшних катастроф шукають собі нових доріг і нових форм дїяльности, коли невимовне горе, вдїяне народам дотеперішнїм режімом, порушило найширші верстви і найглибші інстинкти людської душі до боротьби, якої результатом мусить бути повний перестрів з разу державного, а далї й громадського, соціального порядку Росії, а в тім комплєксї й України.
Би, молоді приятелї, що з зацїкавленєм читаєте новини з Росії, чи подумали Ви про значінє тих подїй для нашої нації, для нас усїх, для кождого з нас особисто? Адже-ж всесьвітня історія — не історія героїв, а історія масових рухів і перемін; а ми-ж кожний особисто хиба не часть тої маси, яка сими подїями покликана, до руху та переміни? Чи подумали Ви над сим, куди можуть понести нас ті рухи, якою луною в особистім житю кождого з нас можуть відбити ся ті переміни, і які обовязки на кождого з нас накладає теперішня хвиля? Менї здаєть ся, що як люди обдаровані сьвідомістю й даром думки ми всї повинні про се думати, думати більше й інтензивнїйше, нїж про все иньше, що нас цїкавило доси. Бо приходить велика доба, і горе нам, горе нашій нації, коли велика доба застане нас малими і неприготованими!
Велика доба для нашої нації почнеть ся з хвилею, коли в Росії упаде абсолютизм. Остатнї подїї показують, що той упадок уже не за горами. Коли вірити рескриптови царя до мінїстра Булиґіна, яким поручево мінїстрови поробити приготованя до скликаня вибраних репрезентантів народа на наради в справах державних, то виходило би, що сей упадок уже наступив, бодай у прінціпі. Звісно, тому царському рескріптови не можна признавати серіозного значіня, але й се також сімптом упадку самодержавства, що на такі рескрипти нїхто не звертає особливої уваги; значить, історія вже поплила иньшим руслом.
Упадок абсолютизму в Росії — що він значить для нас? Який наступник замінить його?
Сей наступник, то не жаден таємний незнайомий, не жаден сфінкс із закритим лицем. Він давно відомий і виразно зазначив свою фізіономію вже в дотеперішній історії Росії: се буде лїбералїзм капіталїстичного складу. Се буде лїберальний, по европейськи осьвічений росийський дїдич, польський шляхтич, богатий фабрикант, купець, адвокат, професор, журналїст, лїкар і в якійсь невеличкій мірі інтелїґентний пролєтарій. Ось хто надасть фізіономію новому режімови Росії — капітал і інтелїґенція. Історичні дворянські традиції в Росії не сильні і такого февдального, констітуційним покостом від біди помальованого режіму, який маємо в Галичинї, в Росії і на Українї мабуть не буде. Певна річ, росийський лїбералїзм виявляє вже тепер і виявить по своїм запанованю иньші, так само небезпечні прикмети. Він сильно теоретичний і доктрінерський, а доктрінери, навіть лїберальні, все і всюди бували найгіршими і найшкідливійшими полїтиками. Доктріна, се формула, супроти якої уступають на заднїй план живі люди й живі інтереси. Доктріна, се унїформ, стрихулець, ворог усяких партікулярізмів. Доктріна, се з роду централїст, що задля абстрактних понять не пощадить конкретних людий і їх конкретного добробуту. Ми Українцї бачили доси мілїони прикладів, як знущав ся над живими людьми й націями абсолютизм узброєний трьома доктрінами: православіє, самодержавіє й обрусєніє. Сї доктріни зійшли занадто глубоко в тїло і кров росийської суспільности, щоб тепер, коли при кермі замісь всевладного чиновника стане всевладний росийський лїберал, ми могли надїяти ся наглої й основної зміни в самім режімі. Нехай і так, що доктріна православія стратить своє жало ексклювивности (лїберал тим і лїберал, що до обрядових доктрін йому байдуже); але доктріна самодержавія й обрусенія дуже легко може подати собі руку з лїберальним доктрінерством: вистарчить замісь самодержавної особи поставити самодержавну ідею — ідею нероздїльности й єдности Росії, непорушности росийського великодержавного становища і фундаментального, кат’ екзохен державного становища „русскаго“, т. є великоруського народа, — і маємо знов продовженє дотеперішньої полїтики руйнованя, визискуваня та оглуплюваня окраїн для „добра“ центра, маємо національний автократизм у лїберальнім і конституційнім плащи, на взір угорського.
Задатків для такого лїберального автократизму бачимо в росийській суспільности дуже багато. Їх систематично плекала і підготовувала вся дотеперішня чиновницько-автократична школа, привчаючи суспільність іґнорувати все орґанїчно виросле, своєрідне, партікулярпе й індівідуальне, погорджувати ним як дрібним і ретроґрадним, або ломити його як незгідне з одноцїльним характером Росії (безцїльне і безглузде топтанє України, Польщі, Литви, Фінляндії і т. д.). Тілько там, де сей доктрінерський автократизм стрічав дїяльний, орґанїзований, елєментарний опір, у Польщі, в Фінляндії, по троха в Литві), він нарештї виявляв склонність до концесій, а бодай до якихось пертрактацій. Доктрінерови, заслїпленому в своїх формулах, можуть заімпонувати тілько тверді факти, о які він раз-другий розібє собі голову.
Найменьше такого опору знаходив собі автократичний доктрінаризм на Українї. Не тому лише, що українське слово було сковане і закнебльоване, а головно тому, що велика часть сьвітлих Українцїв, вихована в тих самих ідеях автократичного доктрінерства, й сама іґнорувала свій український партикуляризм, у душі стидала ся його, в душі признавала себе gente Ukraini, natione Russi, в душі й явно дорожила й дорожить фантомом „великої, неподїльної Росії“.
Перед українською інтелїґенцією відкриєть ся тепер, при свобіднїйших формах житя в Росії, величезна дїєва задача — витворити з величенної етнїчної маси українського народу — українську націю, суцїльний культурний орґанїзм, здібний до самостійного культурного й полїтичного житя, відпорний на асіміляційну роботу иньших націй, відки-б вона не йшла, та при тім податний на присвоюванє собі в як найширшій мірі і в як найшвидшім темпі загально-людських культурних здобутків, без яких сьогоднї жадна нація і жадна хоч і як сильна держава не може остояти ся.
Величезні трудности тої задачі стануть Вам ясно перед очима, коли подумаєте про той стан, у якім застає Україну нова доба. Без власних шкіл і без виробленої осьвітної традиції, без перенятого осьвітними і народолюбними думками духовенства, без популярного і висшого письменства, яке могло би бодай на першій горячій порі заспокоювати всї духові потреби величезної маси, без преси, яка могла-б ясно держати і систематично боронити стяг національности та приложеної до місцевих потреб, свобідної культурної працї, без надїї на сильну фалянґу вповнї сьвідомих і на висотї сучасної осьвіти стоячих репрезентантів у законодатних тїлах, і без міцної опори в масах народу та інтелїґенції навіть для тих немногих репрезентантів, що забажають вповнї відповісти своїй національній і культурній задачі, наша Україна готова знов опинити ся в ролї кóвала, на якому ріжні чужі молоти вибивати-муть свої мельодїї, або в ролї крілика, на якому ріжні прихильники вівісекції будуть доконувати своїх експеріментів.
От тут і стає перед нами, Галичанами, а особливо перед Вами, молоді приятелї, велика історична задача — допомогти росийській Українї в тяжких переломових хвилях і потім, у початках, у закладинах великої працї — здвигненя нашої національної будови в усїй її цїлости. Перед Вами стоїть задача й обовязок — віддячити ся росийській Українї за все те духове й матеріяльне добро, яке вона доси давала нам. Чи і на скілько ми ночуємо ся до того обовязку, чи і на скілько совісно, розумно, обдумано візьмемо ся до його сповнюваня, від того буде залежати в дуже великій мірі наша будущина яко нації, здібної заняти місце в хорі иньших культурних націй.
Доси я ждав і надїяв ся, що хтось близший Вам і авторітетнїйший для Вас забере голос у сїй справі, що наша щоденна преса зверне на неї свою увагу, що підіймуть її ті, що люблять видавати себе за батьків і провідників народа. На жаль, я не діждав ся сього. Значна часть тих наших сьвіточів, опанована театральним питанєм, не бачить по за ним сьвіта; иньші, що заховали собі в тій справі незалежність суду і дивлять ся на неї критично, не мають чи сили, чи відваги піднести свій голос і вказати ясно і виразно величність теперішньої хвилї і великий траґізм нашого положеня в нїй і неминучу конечність — як найшвидше, як найосновнїйше змінити курс нашого національного корабля, настроїти всї наші думки, пляни, проґрами па иньший діяпазон. Ми мусимо навчити ся чути себе Українцями — не галицькими, не буковинськимн Українцями, а Українцями без офіціяльиих кордонів. І се почутє не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні — всї без виємка — поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етноґрафічних межах, у її теперішнім культурнім етапі, познайомити ся в її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знане твердо, до тої міри, щоб ми болїли кождий її частковим, льокальним болем і радували ся кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всї прояви її житя, щоб почували себе справдї, практично частиною його.
Не забувайте, що ми доси в Галичинї жили з національного погляду крайнє ненормальним житєм. Велика більшість нашої нації лежала безсильна, закнебльована, а ми, маленька частина, мали свободу рухів і слова. І нам інодї здавало ся, що ми — вся українська нація, що ми її чільні ряди, її репрезентанти перед сьвітом. Тепер, коли на росийській Українї не сьогоднї то завтра повстануть десятки таких центрів, якими тепер являють ся Львів та Чернівцї, ся наша передова роля скінчила ся. Ми мусимо почувати себе не піонерами, але рядовими в великім рядї і не сьміємо своїх дрібних, льокальних справ виставляти як справи всенароднї, своїх дрібних персональних амбіцій висувати на першу лїнію загального інтересу.
Тепер навіть наші основні національні питаня, хоч довго ще не зійдуть із денного порядку, мусять підпасти значній перемінї фронтів. Нам треба ясно зрозуміти і відчути і мати на тямцї, що польсько-українське питанє не буде від тепер рішати ся у Львові, але обхопить боєву лїнїю безмірно ширшу і кождий його етап буде рішати ся і у Львові і в Чернївцях і в Каменцї Подільськім і в Житомірі і в Київі. Так само наша галицька та буковинська боротьба в москвофільством від тепер мусить виглядати зовсїм інакше, бо й її терен розширить ся безмірно, а її зміст поглубить ся відповідно до того, як вона розростеть ся до розмірів боротьби всеукраїнського національного почутя в винародовляючими претензіями „державної“ великоруської нації. І наші відносини до Жидів мусять улягти значній перемінї, коли нашій нації прийдеть ся „автономно“ гоїти гнилі рани задані їй московським чиновництвом через цїловікове нагромаджуванє Жидів на нашій теріторії при помочи тзв. „черти осїдлости“ та через варварські та нелюдські експеріменти урядового аранжованя антіжидівськнх розрухів, щоб ними відводити від себе вибухи народньої розпуки та обуреня.
І всї, всї наші національні та громадські питаня мусять улягти основній перемінї, коли впадуть дотеперішнї китайські стїни, які дїлять нас від України. Наша лїтература і преса мусить перейти на висший рівень, коли не захоче гинути в конкуренції з тим типом лїтератури і преси, що виробив ся в Росії не вважаючи на цензурний тиск, а може власне завдяки йому. Тїснїйші, частїйші, близші зносини з закордоновими Українцями мусять виробити у нас ширший, свобіднїйший сьвітогляд, щирійші і свобіднїйші товариські форми, як ті, що виробили ся у нас під шляхетсько-польськими або буршівсько-нїмецькими впливами. Наш голосний, фразеольоґічний та в більшій частинї нещирий, бо дїлами не попертий патріотизм мусить уступити місце поважному, мовчазному, але глубоко відчутому народолюбству, що виявляє себе не словами, а працею. Наша масова інерція, що приймає безкритично слова тих, які сим чи иньшим припадком були поставлені „на чоло народу“, стали послами, професорами, головами товариств і т. и., мусить уступити місце живій, критичній працї думок і готовости — все і всюди подати й свій голос у загальній справі, виконувати дїяльно, на власне ризико, але з повною сьвідомістю своє горожанське право. Наша аж до границь безхарактерности посунена толєранція хиб та слабостий наших ближнїх, навіть тодї, коли вони зі сфери приватних відносин переходять у сферу товариської та громадської дїяльности, мусить уступити місце живійшому моральному почутю і енерґічнїйшій реакції против усякої моральної гнилизни, що грозила-б розпаношити ся в наших товариських відносинах. Інакше, мої дорогі приятелї, ми тут у Галичинї та Буковинї, замісь духового центра України зробимо ся гнилим і смердючим боляком, який з обридженєм оминати-ме кождий сьвідомий Українець, що заховав іще живе почуте самоповаги.
Отсе моральне переродженє, яке вповнї докопаєть ся певно не швидко, аж наслїдком працї поколїнь, та до якого імпульс кождий із нас повинен дати сам собі, власною постановою, буде першою умовою можности тїснїйшого, дружного і продуктивного співдїланя нашого з закордоновими Українцями. Як би Ви знали, мої молоді приятелї, скілько зневіри, розчаровань та знеохоти нагромадило дотеперішнї зносини Галичан та Буковинцїв із Україною, скільки сорому та прикрости робили нераз Українцям наші „національні“, а властиво місцеві хиби — неточність, балакучість та пустомельство, брак характерности, індіферентність та моральна грубошкірність, байдужність до важних загальних справ, а завзятість у дрібницях, пуста амбітність та брак самокритики, парадованє європейськими формами при основній малоосьвітности та некультурности, — як би Ви знали і відчували се так, як сього вимагає теперішня хвиля, то я не сумнїваю ся, що в серцї кождого з Вас знайшлась би моральна сила, щоб сказати собі і покласти „Ганнїбалову присягу“: від нинї доложу всякого зусиля, щоб увільнити ся від тих хиб, поводити ся краще, працювати пильнїйше над собою.
Та все те кажу лише для Вас, особливо для тих, хто захоче мати зносини з Українцями, щоб охоронити його і тих, із ким він буде мати зносини, від прикрих розчаровань. А головна річ у тім, чим можемо ми, Галичани й Буковинцї, в разї свобіднїйших відносин у Росії, допомогти Українї. На капітали ми не богаті, тай не капіталів потребувати-муть від нас Українцї. Так само дурять себе ті Галичани та Буковинцї, які вже тепер облизують ся надїючи ся, що свобода в Росії отворить їм дорогу до робленя інтересів, до корисних посад та сутих доходів без працї. Певна річ, у порівнаню до нашої заробкової мізерії росийські відносини не одному можуть видати ся блискучими, але не треба забувати, що на легкії заробітки та на масні посади всюди конкурентів багато, а спеціяльно Росія богата на таких „ташкентцїв“, із якими наші кандидати не легко витримають конкуренцію. Тай не „ташкентцїв“ не аферистів, не спекулянтів на легкий хлїб потребує від нас Україна і коли ми нїчого иньшого, лїпшого не зуміємо дати їй, тодї сором і ганьба нам!
Не заімпонуємо ми Українцям і своєю інтелїґенцією, своїм рівнем теоретичної осьвіти. Лиха доля змусила нас виростати і вчити ся в краю, де завдяки шляхетському режімови наука вважаєть ся небезпечним оружєм, якого не слїд давати в руки суспільности, де шкільне навчанє в самім зародї затроєне конфесійними, полїтичними та національними пересудами, де свобідна критика виелїмінувана з вихованя, де панує тзв. Brotstudiurn, навчанє для хлїба, для карієри, навчанє тїсне та далеке від тої широкої гуманности, що лежить в основі західно-європейського, а подекуди навіть росийського висшого шкільництва. Отже й тут не багато чим можемо стати в пригодї Українцям. Що найбільше хиба яко вчителї язиків — нїмецького, польського, но троха класичних, бо наука язиків у наших школах трактуєть ся справдї лїпше, як у росийських. Хоча й тут треба сказати, що остатнї роки зазначили поворот на гірше, і прим. знане нїмецького язика, яке виносять молодші ґенерації з галицьких ґімназій, може довести до розпуки всякого, хто ставив би до того знаня якісь хоч троха висші вимоги.¹)
Подумає дехто, що бодай нашими шкільними книжками, що обіймають уже повний курс народньої і середньої школи, можемо прислужити ся Українцям. На жаль треба сказати, що й ся надїя марна. Наші шкільні підручники, знов таки в значній мірі завдяки пануючому в Галичинї режімови, переважно неоріґінальні, основані на перестарілих педаґоґічних прінціпах, а деякі надто такі далекі від рівня сучасної науки (прим. природописні), що про безпосереднє користувань ними в українських школах у Росії не може бути анї бесїди і вони що найбільше можуть пригодити ся авторам нових підручників задля своєї термінольоґії.
Та про те є у нас дещо таке, що може стати в пригодї Українцям у Росії. Маю на думцї той практичний змисл, привичку більше додивляти ся до конкретних фактів, як до теорій, і більше вироблену привичку до публичного житя, до орґанїзацій і парламентаризму. Надто довголїтня боротьба за національні права виробила у нас певну традицію і не малий засіб досьвіду в таких справах, що все може дуже пригодити ся тепер, коли й росийську Україну жде перспектива проходити ту саму школу поміж двома огнями — польським і московським. Правда, і ті добрі прикмети в душній галицькій атмосфері дуже часто переходять на хиби, на тїснозорість, боязливість, байдужність до всяких сьмілих поривів і заскорузлість у своїм тїснім кружку, та тут уже певно нове історичне житє в ширших межах само собою швидко здужає усунути ті хиби.
Я бажаю тілько одного — звернути Вашу увагу, молоді приятелї, звернути увагу всеї суспільности на ту велику історичну хвилю, якої наближенє чуємо всї. Нам прийдеть ся змобілїзувати всї свої сили, щоб задоволити потреби тої хвилї. Та поки ще вона не надійшла, до працї, молоді приятелї, до інтензивної, невсипущої працї пад собою самими! Здобувайте знанє, теоретичне й практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серіозних, сьвідомих і статочних мужів, повних любови до свого народа і здібних виявляти ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною, тихою працею. Таких мужів потребує кожда нація і кожда історична доба, а в двоє сильнїйше буде їх потребувати велика історична доба, коли всїй нашій Українї перший раз у її історичнім житю всьміхнеть ся хоч трохи повна горожанська і полїтична свобода.
Ів. Франко.
_________________________
¹) Як редактор ЛНВ і один із редакторів видань Укр. р. Вид. Спілки, де містять ся також переклади з нїмецької мови, я дуже часто маю нагоду діставати до рук переклади наших молодих студентів із нїмецької мови, і мушу тут заявити, що ті переклади з двома-трьома виємками — просто скандальні і друкувати їх можна хиба доконавши таких численних та основних поправок, що первісний скрипт нераз зовсїм щезає під ними. Просто жаль робить ся хлопцїв, що нераз над такими перекладами задають собі не мало працї надїючи ся заробити дещо і очевидно й самі не підозрівають того, як мало вони розуміють перекладане. Додайте до того, що вони, особливо ті, що повиходили з руських ґімназій, звичайно так само мало володїють руською мовою і виявляють цїлковитий брак вправи — думати нею і передавати чужі думки. Се таке соромне сьвідоцтво теперішнього стану нашої середньої осьвіти, що по просту не знаєш, що й думати про неї.
[Лїтературно-науковий вістник, 1905, т. 30, ч. II, с.11 - 19.]
15.02.1905