Україна 1968

 

 

Радко Мокрик – культуролог, історик, докторант Карлового університету в Празі

«Іване, забирайся додому!» — таку пісню співали в Чехословаччині 50 років тому. У вітринах празьких магазинів та на стінах будинків з’являлися аналогічні лозунги: «Геть російських окупантів!». Вночі з 20 на 21 серпня 1968 року — рівно 50 років тому — війська країн Варшавського договору вторглися в Чехословаччину. Незважаючи на те, що формально участь в операції брали армії декількох країн, чехи і словаки тоді знали: на них напала Москва.

Минулого тижня лідер чеських комуністів (які де-факто знаходяться в правлячій коаліції) Войтєх Філіп в інтерв’ю The Guardian заявив, що насправді вину за придушення Празької Весни варто покладати на українців. В Україні та в самій Чехії заяви Філіпа викликали бурхливу реакцію й однозначний осуд. Все ж виникає запитання – як радянська Україна реагувала на окупацію Чехословаччини в 1968 році?

Після 20 з’їзду КПРС в лютому 1956 року, відомої промови Микити Хрущова та розвінчання культу особи розпочався період «Відлиги». Радянський Союз проходив періодом лібералізації, послаблення цензури та відносної відкритості впливам західної культури. В радянській Україні «Відлига» йшла повільно. Західна Україна після ІІ Світової війни отримала тавро «осередку націоналізму»; окрім цього, СРСР жив у перманентному страху «загрози з Заходу». І шлях цієї загрози пролягав би якраз через Україну. Тому до України була прикута особлива увага – і водночас з «Відлигою» в Україні проходили й політичні процеси над реальними чи вигаданими націоналістами.

Незважаючи на це, період влади Хрущова справді приніс величезні зміни в суспільному та культурному житті УРСР. Публікації західних письменників, концерти європейських та американських зірок, популяризація джазу і, чи не найголовніше, реабілітація великої кількості діячів Розстріляного Відродження – все це стало ґрунтом для приходу нового покоління, яке згодом увійде в історіографію під назвою «шістдесятників».

Відлига тривала недовго – вже у 1964-1965 роках відновилися жорсткі переслідування. Прихід Л.Брєжнєва до влади остаточно поховав надії на лібералізацію СРСР. Ряд культурних діячів попрямував до тюрем. Шістдесятники перетворилися в дисидентів. У 1967 році за наказом шефа КДБ Ю.Андропова створили спеціальний відділ для боротьби з «ідеологічними диверсіями». Відлига закінчилася, але водночас цей своєрідний Хрущовський «тайм-аут» дав змогу народитися поколінню «незгодних» — прообразу громадянського суспільства, яке червоною ниткою тягтиметься аж до проголошення незалежності у 1991 році.

Ключове слово в період «застою» Л.Брєжнєва – «стабільність». Суспільству пропонувалося щось на кшталт «соціалістичного консьюмеризму». Звичайно, суспільство споживання мало в радянський час дуже специфічний вигляд – з чергами, браком або відсутністю товарів. Діяло негласне правило: якщо громадянин не цікавився політичними питаннями і мовчки виконував потрібні радянські ритуали – його залишали в спокої. Він міг шукати свій «блат» та облаштовувати власний добробут. В разі, якщо громадянин надто активно цікавився правами людини, дотриманням законів та Конституції – міг опинитися за ґратами. Тому своє незадоволення громадяни виражали передусім розмовами «на кухні». Саме за такої диспозиції, коли в Україні діяла когорта правозахисників-дисидентів із напівлегальним статусом, а більшість суспільства була залякана репресіями, – в сусідній Чехословаччині розпочалася Празька Весна.

Події Празької Весни та стрімкі реформи А.Дубчека в багатьох громадян СРСР розбудили надії на лібералізацію всередині самого СРСР. За словами Є.Сверстюка, «все живе тоді дихало Празькою Весною». Схожі враження були й у П.Григоренка: «В цей час наш громадянський рух був заворожений тим, що відбувалося в Чехословаччині. Тоді вже не продавалися чехословацькі газети. Але ті, які нам все ж вдавалося отримати, ми читали з захопленням. Найбільш важливі речі, такі як "Дві тисячі слів", перекладалися російською та поширювалися самвидавом. В ці дні ми слухали, що нам розповідали туристи. Для нас це була ніби казка. Симпатії по відношенню до Чехословаччини тоді були настільки сильні, що сама думка про інтервенцію здавалася божевіллям». З цією думкою погоджується і Є.Сверстюк: «Чехословаччина скасувала цензуру, і з весни до літа можна було відкрито говорити те, що ти думаєш. Чехи жили щасливіше, письменники написали "Дві тисячі слів" і намагалися відкрито говорити те, що хотіли, ігноруючи ідеологічні рамки. Художники почали малювати те, що хотіли, і так, як вони хотіли. Українські письменники… надсилали свої вірші та статті, які тут не проходили цензуру, в журнали "Дукля" та "Нове життя". Це була прекрасна гра в життя, напівреальна та віртуальна».

Радянське керівництво боялося поширення таких настроїв усередині СРСР. Перед серпневим вторгненням була запущена масивна пропаганда для того, щоби «правильно пояснити» як реформістський рух у Чехословаччині, так і майбутню окупацію. В той час, коли суспільство загалом із симпатією ставилося до Празької Весни, керівництво Української РСР було не на жарт стривоженим, а П.Шелест – тодішній радянський керівник УРСР, став однією з ключових фігур при плануванні військової агресії. В липні 1968 року в Угорщині П.Шелест зустрічався з Василем Біляком (чехословацьким улюбленцем Кремля, одним з майбутніх підписантів «запрошення» радянських військ у Прагу). Так само П.Шелест організовував переговори між Л.Брєжнєвим та А.Дубчеком в Чіарні-над-Тісоу. Практична сторона питання – фактичне пересування військ з України в Чехословаччину відбулося за максимальної підтримки першого секретаря ЦК КПУ. Якщо в питаннях внутрішньої політики П.Шелест залишається дискусійним персонажем – то в питаннях зовнішньої політики він був прихильником Л.Брєжнєва та його бачення «соціалістичного братерства». Зрештою, по-іншому й бути не могло – питання зовнішньої політики СРСР вирішувалися виключно в Кремлі.

Протягом 1968 року ЦК КПРС розсилав листи «на місця» з інструкціями, як реагувати на події в Чехословаччині. Тональність листів поступово гострішала. Ближче до серпня з’являлися пояснення, що «події набули негативного розвитку», «ненадійні елементи закликають до визнання та толерантності щодо антирадянських теорій» та навіть «закликають до повернення буржуазної республіки Масарика-Бенеша». Врешті в серпні озвучується головне: «готовність надати допомогу братньому народові». Водночас КПРС організовує масовий «вишкіл» кадрів – тисячі людей примусово-добровільно збираються на партійні збори у Харкові, Івано-Франківську, Тернополі й інших містах.

Партійна пропаганда активно працювала і безпосередньо в перші дні окупації. Вже 21 серпня 1968 року регіональні осередки партій у Львові та Києві скликають збори. З Києва приходить рішення «залучити весь актив партії для пояснення необхідності прийнятих кроків – для успішної побудови соціалізму в Чехословаччині».

Партійна пропаганда досягла успіху лише частково. В Україні справді не відбулися акції на кшталт «Протесту восьми відважних у Москві», водночас незадоволення було цілком відчутне. Мабуть, найвиразнішим були реакції на сам факт проведення військової операції. Люди боялися мобілізації та почали готуватися до війни. Влітку 1968 року агенти КДБ рапортували про те, що в різних регіонах республіки спостерігаються панічні настрої. Громадяни масово купували сіль, сірники, свічки та інші предмети першої необхідності. З прилавків змітали товари, в магазинах утворювалися черги. Люди ще пам’ятали ІІ Світову війну, а напад на Чехословаччину міг стати початком нової повномасштабної війни.

З наближенням серпня посилювалась і цензура. З СРСР поступово зникли чехословацькі газети. Водночас українці не залишилися цілком відрізаними від альтернативних джерел інформації. Таким джерелом традиційно слугували радіопередачі ВВС, Радіо Свободи та Голосу Америки. Бурхливо розвивалася «народна дипломатія» – листування між українцями та чехами і словаками, як і листи трудових колективів різних фабрик та підприємств були частим явищем. Протягом весни та літа 1968 року робітники десятків чехословацьких заводів написали листи своїм українським колегам, в яких пояснювали, що насправді А.Дубчек та Празька Весна мають цілковиту підтримку населення. 

Слова підтримки звучали й з іншого боку: в кінці липня 1968 року декілька радянських громадян (серед яких І.Яхимович та П.Григоренко) написали «Лист п’яти» в підтримку Празької Весни та передали його в чехословацьке посольство у Москві. П.Григоренко пішов ще далі – він написав особистого листа А.Дубчекові, у якому в завуальованій формі надавав конкретні поради, як реагувати на можливий напад Радянського Союзу. Генерал Григоренко був переконаний, що Чехословаччина не лише повинна оборонятися в разі агресії СРСР, а й цілком може успішно захиститися.

Різні реакції можна було спостерігати і всередині радянської армії. Історик В.Дмитрук у своїй книзі «Україна не мовчала» наводить ряд прикладів, коли радянські-українські військові критично виступали щодо військової операції. Водночас у КДБ фіксували наростання націоналістичних настроїв. Ряд націоналістично налаштованих українських військових було змінено більш «лояльними» колегами.

Офіційні ЗМІ наввипередки підкреслювали одностайність підтримки серпневої агресії з боку українського суспільства й інтелігенції. Проте така «єдність» була спробою видати бажане за дійсне. Згідно зі звітом тодішнього голови КДБ УРСР В.Нікітченка, в Спілці письменників спостерігалися «ідеологічні відхилення» в багатьох письменників через події в Чехословаччині. Характерно – для того, щоби заспокоїти ситуацію, П.Шелест запросив членів Спілки на спільну зустріч на Дніпрі. В щоденнику П.Шелест записав: «Було багато запитань щодо Чехословаччини. Видно, що ця тема багатьох цікавить і хвилює».

Такі ж настрої панували в Спілці художників. Проте найбільш проблемною «аудиторією» стали, цілком очікувано, студенти. У вересні 1968 року П.Шелест зустрічався зі студентами Київського університету ім. Т.Шевченка. Після зустрічі він записав у свій щоденник: «День після зустрічі зі студентами я отримав образливого та вульгарного листа. Мене питалися, чого я пхаюся до студентів, вони вважали, що я брехав про Чехословаччину та й про події в нашому суспільстві. Я був під болючим враженням від цього листа довгий час». Студенти не лише висловлювали обурення партійним діячам, але й намагалися розворушити власне середовище. В декількох українських університетах було зафіксовано розповсюдження листівок з закликами до страйку солідарності з чехословацькими студентами. В лютому 1969 року в Педагогічному інституті міста Кременець ректор під час наради питав: «Як нам поводитися зі студентами? Як ми повинні пояснювати події в Чехословаччині? Вони слухають закордонні радіостанції, які неправильно пояснюють вчинок Яна Палаха!»

В той час, коли українські студенти обговорювали самоспалення Яна Палаха в центрі Праги, радянське керівництво докладало всіх зусиль, щоб замовчати інформацію про аналогічний вчинок Василя Макуха в Києві. 5 листопада 1968, за два місяці до самоспалення Яна Палаха, колишній боєць УПА та в’язень радянських таборів Василь Макух вчинив самоспалення. В.Макух облився бензином та підпалив себе. Біжучи Хрещатиком, Василь Макух вигукував: «Хай живе вільна Україна! Геть з окупованої Чехословаччини!». Державним органам справді вдалося запобігти розповсюдженню інформації про вчинок Макуха. До ширшого інформпростору він потрапив лише в часи незалежності після Революції Гідності, а меморіальну дошку на Хрещатику відкрили лише у січні 2017 року. Про вчинок Василя Макуха сьогодні пам’ятають і в Чехії: декілька місяців тому один з невеличких мостів через притоку Влтави в Празі – річку Ботіч – назвали іменем Василя Макуха.

Окупація 1968 року мала виразний вплив на правозахисний рух у СРСР. Незважаючи на те, що головні правозахисні процеси відбувалися в Москві, саме там залишилося багато українських «слідів». Серед ключових постатей правозахисного руху – українці та вихідці з України П.Григоренко, Л.Плющ, Г.Алтунян. Серед засновників Ініціативної групи з прав людини, яка виникла в Москві саме як непрямий результат вторгнення в Чехословаччину, – лідер кримських татар Мустафа Джемілєв. Усі ці активісти за свою діяльність були засуджені та відсиділи в радянських тюрмах.

Історія самого М.Джемілєва мала символічне продовження. Чинний президент Чехії М.Земан – чи не єдиний глава країни ЄС, який де-факто визнає анексію Криму Росією. Після анексії та перших заяв М.Земана з цього приводу в Празі з’явилися біл-борди зі зображенням М.Джемілєва та його ж цитатою: «Я три роки провів в тюрмі за публічну незгоду з окупацією Чехословаччини у 1968 році. Сьогодні ж президент Чехії закликає мене визнати анексію Криму Росією».

Всі надії й очікування, які українці покладали на реформи Празької Весни, були остаточно зруйновані 21 серпня 1968 року. Є.Сверстюк: «Серпневого ранку 21 числа півмільйонна армія країн Варшавського договору увійшла в Прагу. Цей день став для мене кінцем ілюзій щодо соціалізму. Режим Брєжнєва став для мене нелегітимним та морально неприйнятним».

З точки зору громадянського суспільства, Україна в 1968 році могла запропонувати небагато: когорту дисидентів та правозахисників, «дітей Відлиги», та одиночні акції спротиву в загалом заляканому та інертному суспільстві Брєжнєвського застою. Офіційно зафіксовано 303 факти відкритої незгоди з окупацією Чехословаччини. Чи багато це в 50-мільйонній країні? Україна не була винятком серед країн соціалістичного табору. Й у вільнішій Польщі чи в Прибалтиці, яка ще пам’ятала свою незалежність, не було відкритих масових акцій протесту. В Польщі акт самоспалення вчинив Р.Сівєц, в Латвії – І.Ріпс (вижив), в Україні – В.Макух. У Болгарії група студентів (Е.Дімітров, А.Генов) роздавали протестні листівки, в Латвії А.Цілінскіс писав протести на стінах, в Україні З.Попадюк щороку розвішував агітаційні афіші проти окупації Чехословаччини. Всі ці акції мали спільне між собою: всі вони були жестами поодиноких громадян і спробами розбудити загалом інертне суспільство. Суспільство, яке було приспане епохою «застою» і залякане репресіями. Ані в Україні, ані в Прибалтиці, ані в самій Чехословаччині це, за великим рахунком, не вдалося. Бодай тому, що маріонеткові влади цих республік зробили все від них залежне, аби їхні ляльководи в Кремлі залишилися задоволені проведеною операцією. А Празька Весна залишилась нереалізованою мрією для громадян СРСР.