50 років тому оприлюднено «Дві тисячі слів…» — один із двох найважливіших документів Празької весни. 26 червня 1968 року в Чехословаччині на законодавчому рівні (закон 84/1968 Sb) було тимчасово скасовано цензуру, а наступного дня чотири загальнонаціональні газети — «Literární listу», «Práce», «Mladá fronta» і «Zemědělské noviny» — опублікували маніфест з назвою «Дві тисячі слів, належні робітникам, селянам, службовцям, науковцям, митцям та всім іншим», автором якого був письменник Людвік Вацулік, рік перед тим виключного з партії за критику за критику компартії на з'їзді письменників. Маніфест вийшов за підписом шести десятків чехословацьких інтелектуалів, потім його підписали сотні публічних осіб, на вулицях стояли столи з текстом і його підписали понад сто тисяч громадян, яких за це пізніше переслідували.
У той час як затверджена майже три місяці перед тим (5 квітня) «Програма дій КПЧ» була закликом до реформ під керівництвом комуністичної партії, «Дві тисячі слів…» запропонували у відповідь власну програму, що закликала в ці процеси включитися суспільству. Документ виник з ініціативи співробітників Чехословацької академії наук Отто Віхтерле, Яна Брода, Отакара Поупи і Мірослава Голуба.
Дружина Людвіка Марія потім згадувала:
«Ініціатором маніфесту був не Вацулик, а науковці, які згромадилися навколо академіка Віхтерле. А до того звернувся член політбюро, лікар Франтішек Крігель (пізніше він єдиний відмовився підписати в Москві капітуляційні протоколи) звернувся з питанням, що роблять вчені для прискорення громадського руху? Панове вчені пошепталися і вирішили доручити Людвіка написати такий маніфест. Але нічого конкретного вони йому не сказали. Ми — я і троє з наших синів — ходили навшпиньки навколо Людвіка за друкарською машинкою. Він писав повільно і тяжко. На кухні капав кран, але Людвік не звертав на нього жодної уваги. Потім хтось написав, що я вимагала від нього полагодити кран якраз в ті години, коли він писав маніфест. Я отримала багато листів з докорами, деякі вчительки на мене страшенно сердилися, що я не вмію викликати слюсаря і не лишу Майстра в спокої.
Людвік закінчив статтю і почався підрахунок слів. Рахував, головним чином, наш старший син Мартін і полічив, звичайно, зле [в тексті 2008 слів — Z]. Потім рахував Людвік і, нарешті, відніс текст в «Literární listу» [Літературна газета — Z]. Коли текст вийшов, почався страшенний шум. Дзвонили з ЦК, вночі нам принесли телеграму, щоб Людвік з'явився в дев'ять ранку в ЦК»
Сам Людвік Вацулик так писав про створення документа:
«Я думав, що всі мої політичні виступи закінчилися з'їздом письменників в 67-му році. Але мене переслідувала слава народного трибуна, і це було мені неприємно. Я ж бо хотів писати романи. Але в червні 68 року до мене звернулися чеські академіки, вчені: настав, кажуть, час активізувати громадськість і парткерівництво. Що, мовляв, процес відродження і демократизації якось застопорився. Я кажу їм: я не підходжу для цієї справи, я йду з політики і буду писати тільки прозу. Але і у нас в редакції [Вацулик працював в «Literární listу»] всім було абсолютно ясно: ситуація в країні така, що громадянський рух охопив все суспільство, що це аж ніяк не боротьба двох комуністичних партійних угруповань, як це зараз дехто намагається подати. Тому маніфест повинен прозвучати, як підтримка уряду Дубчека, але такого уряду, яке виправдає мандат, отриманий ним від народу.
Потім я засів за друкарську машинку і зрозумів, що не знаю, що писати. Не знаю, як моє негативне ставлення, невдоволення сповільненням процесу демократизації має вилитися в активні позитивні заклики і діяльність»
Текст не був радикальним, він не кликав у бій. Але в ньому був абсолютно новий заклик до людей, щоб взяти справу у свої руки, громадянське суспільство має про себе подбати саме. Текст маніфесту був зрозумілий всьому народу. В Кремлі публікацію відозви сприйняли як ідеологічну диверсію, а широка підтримка тез Вацулика з боку населення спровокувала вже після введення радянських танків переслідування не тільки автора статті, але і багатьох, які поставили під нею свій підпис.
Дві тисячі слів,
належні робітникам, селянам, службовцям, науковцям, працівникам мистецтва і всім іншим.
Спочатку життю нашого народу загрожувала війна. Потім прийшли злі часи з подіями, які загрожували його психічному здоров'ю і характеру. Більшість народу з надією сприйняла програму соціалізму. Але за її здійснення взялися неправильні люди. Зле не те, що у них не було достатнього державного досвіду, спеціальних знань чи філософської освіти, коли би в них було більше мудрості і порядності, щоб бути спроможними вислухати думку інших, то би дозволили поступово замінити себе більш придатними людьми.
Комуністична партія, яка після війни завоювала в народі велику довіру, поступово почала конвертувати її у владу, поки не отримала її всю, і тоді у неї нічого не залишилося. Ми повинні це прямо сказати; це усвідомлюють і ті з комуністів серед нас, чиє розчарування результатами так само велике, як і у решти. Помилкова лінія керівництва перетворила партію з політичної партії ідейної спілки в орган влади, яка стала привабливою силою для владних егоїстів, для боягузів і людей з нечистою совістю. Їхній наплив вплинув на характер і поведінку партії, яка внутрішньо не була налаштована так, щоб чесні люди могли діставати вплив у ній і тримати її на висоті сучасних завдань без цього ганебного перетворення. Багато комуністів боролося проти цього занепаду, але їм не вдалося перешкодити тому, що сталося.
Відносини в комуністичній партії стали моделлю і причиною таких же відносин в державі. Її поєднання з державою призвело до того, що зникли переваги відокремлення виконавчої влади. Діяльність держави і господарських організацій не критикувалася. Парламент розучився обговорювати, уряд — правити, а керівники — керувати. Вибори втратили сенс, закони — вагу. Ми не могли більше довіряти своїм представникам в жодному органі, а якщо б захотіли, то не могли б від них нічого вимагати, бо вони все одно нічого не могли добитися. Ще гірше було те, що ми вже не могли вірити один одному. Особиста і колективна репутація зникли. Чесно домогтися чого-небудь було неможливо, а про оцінку за здібностями нічого й говорити. Тому більшість втратила інтерес до суспільних питань і дбала тільки про себе та про гроші, причому прикрість в тому, що навіть на гроші не можна було покластися. Зіпсувалися стосунки між людьми, зникла радість праці, коротше кажучи, для нації прийшли часи, які загрожували психічному здоров'ю і характеру.
За наш нинішній стан відповідальні ми всі, а особливо комуністи серед нас, головна, однак відповідальність лежить на тих, хто були співучасниками або знаряддям неконтрольованої влади. Це була влада жорстокої групи, яка розповсюджується з допомогою особливого апарату від Праги до кожного району і до кожного села. Цей апарат вирішував, хто що може або не може робити, він керував кооперативами замість селян, фабриками — замість робітників і народними комітетами — замість громадян. Жодна організація насправді не належала ні її членам, ні навіть комуністам. Головною виною і найбільшим обманом цих правителів є те, що своє свавілля вони видавали за волю робітників. Якщо б ми захотіли повірити цій брехні, ми би нині мали звинувачувати робітників у занепаді нашої економіки, у злочинах, вчинених над безневинними людьми, у введенні цензури, яка не давала писати про все це, робітники мали би бути винуваті в помилкових інвестиціях, торгівельних збитках, дефіциті житла. Жодна розумна людина в подібну провину робітництва не повірить. Ми всі знаємо, а робітники зокрема, що самі робітники нічого не вирішували. Робітничих функціонерів на голосуваннях висував хтось інший. В той час, як багато робітників думали, що керують країною, насправді від їх імені країною правив спеціально вишколений прошарок діячів партійного і державного апарату. Фактично вони зайняли місце поваленого класу і самі стали новими феодалами. Однак, заради справедливості треба відзначити, що дехто з них вже давно розгадали цю іронію історії. Нині ми знаємо, що вони усувають несправедливість, виправляють помилки, повертають членам організацій і громадянам право вирішувати, обмежують повноваження і чисельність чиновницького апарату. Вони разом з нами виступають проти відсталих поглядів. Але велика частина функціонерів блокує ці зміни і все ще має вагу! В їхніх руках все же ще є засоби влади, особливо в районах і на місцях, де вони можуть ними користуватися таємно і без притягнення до відповідальності.
З початку нинішнього року ми перебуваємо у процесі відновлення демократизації. Цей процес почався в комуністичній партії. Ми повинні про це прямо сказати, і про це знають навіть ті безпартійні серед нас, які від партії вже нічого доброго не чекали. Однак, слід додати, що цей процес і не міг початися в іншій організації. Адже тільки комуністи могли протягом двадцять років жити хоч якимсь політичним життям, лише комуністична критика була присутня там, де приймалися рішення, тільки опозиція в компартії мала перевагу бути в контакті з супротивником. Ініціатива і зусилля демократичних комуністів тому є не більше за платіж в рахунок погашення боргу всієї партії перед безпартійними, яких вона тримала в нерівноправному становищі. Тому дякувати компартію нема за що, можливо їй слід визнати, що вона добросовісно намагається використати останню можливість зберегти свою національну репутацію. Процес відродження не несе в собі нічого нового. Він несе думки та ідеї, багато з яких є старшими за помилки нашого соціалізму, інші ж виникли під поверхнею видимих подій, вони мали бути давно висловленими, але придушувалися. Не маймо ілюзії, що ці думки перемагають тепер силою правди. Їхній перемозі радше сприяла слабкість старого керівництва, яке, мабуть, перше мусіло втомитися від 20-річного владарювання без будь-яких обмежень. Мабуть, спершу мусіли остаточно дозріти всі помилкові передумови, які приховані в основах та ідеології цієї системи. Тому не переоцінюймо значення критики з боку студентства та письменників. Джерелом суспільних змін є економіка. Правдиве слово добре тоді, коли воно попередньо підготовлена наявними відносинами. Належно сформованими відносинами в нашому випадку, на жаль, слід розуміти нашу бідність і повний розвал тієї системи правління, коли політики певного типу могли спокійно й неспішно компрометувати себе. Тобто, правда не перемагає, правда просто залишається, коли інше вже розтринькано! Отже, немає підстав до всенародного ейфорії, є тільки привід до нової надії.
Ми звертаємося до вас у цю мить надії, яка все ще перебуває під загрозою. Минуло кілька місяців, поки багато хто з нас повірив, що можна висловитися, а багато хто не вірить й досі. Але ми вже стільки сказали і стільки відкрили, що нічого не залишається, як довести до кінця наш намір олюднити цей режим. Інакше відплата старих сил була би надто жорстокою. Ми звертаємося насамперед до тих, хто досі лише вичікував. Настає вирішальний для багатьох років наперед час.
Настає час літа з канікулами та відпустками, коли ми за старою звичкою захочемо все кинути. Але наші, скажімо так, милі опоненти не дозволять собі відпочинку, вони будуть мобілізувати своїх відданих їм людей для того, щоб вже зараз забезпечити собі спокійне Різдво. Тому уважно стежмо за подіями, намагаймося зрозуміти їх та прореагувати. Відмовмося від неможливої надії на те, що хтось зверху дасть нам єдино правильне пояснення того, що відбувається і єдине рішення. Нехай кожен робить свої власні висновки, на свою відповідальність. Прийнятні для суспільства рішення можна знайти тільки в дискусії, для якої потрібна свобода слова, яка, власне, є єдиним досягненням цього року.
До прийшлих днів ми повинні йти за власною ініціативою і з власними рішеннями.
Насампред, ми будемо виступати проти поглядів, що можна зробити якесь демократичне відродження без комуністів чи всупереч їм. Це було б не тільки несправедливо, але й не розумно. У комуністів створені організації, їхнє прогресивне крило потребує нашої підтримки. У них є досвідчені функціонери, у них все ще в руках вирішальні важелі і кнопки. Як би там не було, саме вони запропонували суспільству програму дій, яка одночасно є програмою першого виправлення найбільших несправедливостей, і ні в кого іншого такої програми немає. Треба вимагати, щоб вони зі своїми місцевими програмами дій прийшли до громадськості в кожному районі і в кожному населеному пункті. І тут ми говоритимемо про цілком звичайні і правильні дії, які так давно йдуть. КПЧ готується до з'їзду, який повинен обрати нові органи. Вимагаймо, щоб вони були кращі за старі. Якщо компартія сьогодні каже, що у своїй керівній ролі в майбутньому вона має намір спиратися на довіру громадян, а не насильство, то ми повинні вірити в тій мірі, в якій ми можемо вірити тим людям, яких вже зараз вона делегує на районні та обласні конференції.
Останнім часом люди стурбовані тим, що темп демократизації застопорився. Це враження є, почасти проявом втоми від хвилюючих подій, а частково відповідає фактам: прийшов сезон несподіваних викриттів, високих відставок і п'янких виступів небувалої словесної сміливості. Однак, боротьба сил лиш стала менш помітною, йде боротьба за зміст та текст законів, за діапазон практичних заходів. Крім того, новим людям — міністрам, прокурорам, головам і секретарям — необхідно дати час попрацювати. Вони мають на право на цей час, щоб показати себе. Крім того, від центральних органів не можна тепер і чекати більшого. Вони і так виявили несподівано дивовижні чесноти.
Практична якість майбутньої нашої демократії залежить від того, що буде відбуватися з підприємствами і на підприємствах. При всіх наших дискусіях нас тримають у своїх руках наші господарники. Добрих менеджерів треба шукати і всіляко пробивати на провідні пости. Правда, що порівняно з розвиненими країнами нам погано платять, а деяким ще гірше. Ми могли би вимагати більше грошей — їх легко надрукувати і тим самим знецінити. Давайте краще вимагати у директорів та голів, щоби пояснили нам, що і за якою ціною хочуть виробляти, кому і за скільки продавати, хто скільки заробить, скільки грошей піде на вдосконалення виробництва, скільки можна буде розподілити. У газетах під нудними, на перший погляд, заголовками ми бачимо картину жорстокої боротьби — чи за демократію чи за корито. Робітники, як виробники, можуть вплинути на результат боротьби, дивлячись кого вони оберуть у виробничі ради. Їм, як робітникам, буде найкраще, якщо вони оберуть у профспілкові органи своїх природних лідерів, здібних і чесних людей, незалежно від їх партійної приналежності.
Але якщо від теперішніх центральних органів нині не можна очікувати більшого, то більшого треба домогтися у районах і містах та селах. Треба вимагати відставки осіб, які зловживають своєю владою, які принесли шкоду громадському майну, діяли нечесно і жорстоко. Треба придумувати способи змусити їх піти. Наприклад: публічна критика, резолюції, демонстрації, збір подарунків для них при виході на пенсію, демонстративні бригади праці, страйки, бойкот їх дверей. Однак, треба відкинути грубі, незаконні і нечесні прийоми боротьби, тому що вони могли би використати їх для впливу на Александра Дубчека. Наше відраза до писання грубих листів має бути настільки загальною, що кожен такий лист, який вони дістануть, можна би було вважати листом, який вони надіслали самі собі. Оживляймо діяльність Національного фронту. Вимагаймо публічних засідань народних комітетів. Створюймо громадські комітети і комісії для вирішення тих питань, які ніхто не хоче вирішувати. Це просто: збирається кілька людей, обирають голову, належно ведуть протокол, публікують свої висновки, вимагають вирішити, не дають себе залякати. Районну та місцеву пресу, яка в більшості випадків дегенерувала до рівня дудки чиновників, треба перетворити на трибуну всіх позитивних політичних сил, створювати редакційні колеги з представників Національного фронту або ж засновувати нові газети. Створюймо комітети на захист свободи слова. Збираючись на збори, організовуємо свою власну службу охорони порядку. Почувши тривожні новини, перевіряймо їх, направляймо делегації в компетентні органи, їхні відповіді публікуймо хоча б на парканах. Надаваймо підтримку органам безпеки, коли вони переслідують справжніх злочинців. Нашою метою не є викликати безвладдя і стан загальної невпевненості. Уникаймо суперечок між сусідами, не обговорюйте політичних питань на п'яну голову. Викриваймо стукачів.
Влітку жвавий рух по цілій країні викличе інтерес до впорядкування державно-правових відносин між чехами і словаками. Федералізацію ми вважаємо одним із способів вирішення національного питання, та все ж це лише один із заходів, спрямованих на демократизацію нашого життя. Цей захід сам по собі може і не принести словакам краще життя. Завести окремий режим для чехів і словаків — це ще не вирішення питання. Влада партійно-бюрократичного апарату в Словаччині може при цьому зберегтися у всій силі, бо вона "виборола велику свободу".
Велике занепокоєння останнім часом викликає можливе втручання іноземних сил. Опинившись перед лицем переважаючих сил, ми повинні будемо тільки стояти на своєму, не піддаватися на провокації. Свій уряд ми можемо запевнити в тому, що підем за ним навіть зі зброєю в руках — лише би він продовжувало робити те, на що отримав наш мандат, а своїх союзників ми можемо запевнити, що союзницькі, дружні і торгові відносини виконуватимемо. Наші роздратовані скарги та необґрунтовані підозри тільки ускладнюють становище нашого уряду і справі не поможуть. Рівноправні відносини ми зможемо забезпечити лише за умови, що покращиться наша внутрішня ситуація, а процес відродження зайде так далеко, що на виборах вдасться обрати таких державних діячів, у яких буде стільки сміливості і честі, політичного розуму, що їх вистачить, щоб встановити і відстояти такі відносини. Це, між іншим, є проблемою для всіх без винятку малих держав в цілому світі!
Навесні цього року, як і після війни, ми стали перед новими можливостями. Маємо можливість знову взяти в свої руки нашу спільну справу, робоча назва якої — соціалізм, і дати їй форму, яка буде краще відповідати добрій колись репутації і тій відносно добрій думці, що ми мали спочатку. Ця весна закінчилася і більше не повернеться. Взимку ми дізнаємося все.
Цим закінчується наше послання робітникам, селянам, чиновникам, митцям, ученим, технікам і всім іншим. Воно було написано за ініціативою вчених.
Всього сімдесят підписів
