І. Для вшанованя столітніх роковин уродженя словацко-ческого поета і писателя і всесловянского патріота Яна Колляра видали два віденскі акад. товариства, ческий "Akademicky Spolek" і словацкий "Tatian" гарну памяткову книгу, що отсе недавно вийшла друком у Празі, впорядкована доцентом віденьского універсітету, дром Фр. Пастрнком. Книга ся (283 стор. великого 8-vo), оздоблена двома гарними портретами Колляра і кількома рисунками та відтисками автографів єго і єго жінки, знаменитої "Міни" Німкині з околиць Єни, переідеалізованоі Колляром в "Дочку Слави" і т. і. складаєся з 38 статей, в тім числі 5 творів поетичних, посвячених памяти Колляра. Находимо тут імена двох визначних сучасних поетів словянских: Святоплюка Чеха і Поляка Асника, далі вірші Хорвата Граніловича, Лужичанина Стрітара і Словака Гвєздослава. Ще один великий словянский поет, Яр. Врхліцкий дав прозову статю про Коллярів сонет. Сказавши загалом, ті виливи поетичні не особливі перли: видно, що словянскі поети не надто глибоко вчитувалися в Колляра. Видно, що й на ньому справджуєся те, що колись писав Лессінг про Клопштока:
Wer wird nicht einen Klopstock loben?
Doch wird ihn Jeder lesen? Nein.
Св. Чех величає Колляра як першого будителя Словян "від Урала по Шумаву", чим він в усякім разі не був. Годі також писатися на отсю строфу хорватского поета Йована Граніловича:
Svjeże krvi, nove treba spreme,
Umorn je celo czovjeczanstvo,
Slavenstvu je рrіbliżіlо vrieme,
Sveto da si ispuni poslanstvo.
Da milotom srca slavenskoga
Ledno lice preobrazi svietu,
I vedrinom svjeżeg duha svoga
Pokaże ти nebeszczansku metu.
Вільно було Коллярови перед 60 роками міркувати про втому Заходу і свіжість сил словянских, про зіпсутє, войовничість та грабівництво Романців і Германців а ідеальну, сумирну і чутливу вдачу Словян; сучасному поетови не слід перемелювати сю стару муку. В усякім разі вірш Граніловича один з кращих; простота вислову і чудова мелодійність сербо-хорватскоі мови промовляють до серця, особливо де поет хвалить Колляра за те, що єго Словянщина пробудила зо сну Хорватію, викликавши т. зв. іллірїзм Людевіта Гая, котрий зробив конець так званому "кайкавському" письменству, та за те поклав основу теперішній хорватскій літературі, мовою зовсім близькій до сербскоі (нарічє "штокавське"):
Hrvatski ti skromni pjesnik eto
Slava! klicze iz zahvalnih grudi,
Slawensko jer tvoje geslo sveto
Hrvatsku nam iz groba probudi.
Досить кумедні акорди вдарив польский поет Асник. Він величає в Коллярі віщуна відродженя Чех, обертаєся тілько до Чехів і уявляє собі навіть, що Колляр десь колись "białogórskiсh podjął pieśń cmentarzy", т. є. співав про погром Чехів на Білій Горі в 1621 році. Про Словаків у цілій вірші ані слова. Інтересно, якими словами д. Асник відводить Чехів від кокетованя з Россією. Він обертаєся до "дочки Cлави" ось з яким покликом:
Idź raczej z temi, co cierpią i walczą,
Nie chcąc zatracić samobójczo ducha,
I stać się tłuszczą helotów służalczą,
Nad którą dziejów noc zapadnie głucha —
Niż z tym, olbrzymem, co krocząc zuchwały
Wszystkie ludzkości depcze ideały.
Коли д. Асник мав на думці тих Поляків, що засідають у віденьскій Раді державній (а з тими в першім ряді моглиб Чехи іти рука об руку), то повинен би був для них вибрати якісь інчі epitheta ornantia, замісто слів "co cierpią і walczą" сказати як раз противні слова — звісно, до тих слів треба булоб добирати й іншого риму. Кого розуміє д. Асник під "оlbrzymem, co krocząc zuchwały..." чи россійске правительство, чи россійский народ, се лишаєся тайною; польска ніби поступова буржуазія, котроі співаком є д. Асник, не завдає собі занадто труду, щоби розріжнювати сі два понятя. З похвалою для д. Асника піднести треба, що не вірить в осущенє Коллярових ідей а la lettre, як се чинить Сватопл. Чех; він каже:
Przyjdzie czas, w którym wypełnią się jeszcze,
Tylko w zmienionej przez dzieje postaci,
Waszego piewcy te natchnienia wieszcze
О świętej zgodzie wśród słowiańskiej braci.
Skryte marzenia czas urzeczywistni:
W objęcia sobie padną nienawistni.
Gdy prąd duchowy, co kajdany łamie,
Wszystkich podniesie i usamowolni,
Wtedy staniemy do ramienia ramię,
Równi z równemi i z wolnemi wolni.
I slawinszczyzna cała, silna, młoda,
Przy bratniej uczcie ręce sobie poda.
Ci дві строфи, без сумніву, найкраще з усего віршованого в коллярінскій збірці; псує йіх вражінє тілько згадка про учту; д. Асник очевидно не уявляє собі згоди братньоі без учти, без тостів і т. п. Учтою почав свій вірш, уявляючи собі, що сидить між Чехами "Przy uczcie duchów u wspólnego stołu"; учтою яко вінцем ідеалу будущими і кінчиться єго віще слово. Що кому до вподоби!
Прозова часть збірка о скілько богата, о стілько й ріжномастна. Бачимо там і сирі матеріали (листи Колляра до ріжних людей), і свіжо позбирані подробиці біографічні (Павла Кріжко: Дитячі літа Колляра; Павла Бляго: Колляр в Пешті; Йосифа Караска: Колляр у Відні) і критичні оцінки поодиноких діл Коллярових (Білого: Як росла "Slavy Dсera"; Врхліцкого: Коллярів сонет з формального боку; Полівки: Колляр-збирач і видавець народніх пісень; Юра Юношки: Колляр як духовний і проповідник; Пастрнка: О археологічних дослідах Колляра; В. Вондрака: О книжці Колляровій "Die Götter Rhetras") і в кінці ряд статей про значінє Колляра і єго ідей для ріжних літератур словянских (Станоє Станоєвич: Колляр в споминах Сербів; Леандер Чех: Значінє Колляровоі "Slavy Dcery" в ческій поезіі; Ян Воборнік: Становище Колляра в літературі ческій; Яр. Вльчек: Вплив Колляра на літературу словацку; Нерінг: Посланіє Колляра о словянскій взаімности на мові польскій; Мих. Горнік: Колляр і лужицкі Серби; Мілівой Шренель: Колляр і Хорвати; Джорджевич: Колляр і сербска література; Ів. Франко: Літературне відродженє Полудневоі Руси і Ян Колляр). Певна річ, круг впливу діл Коллярових сими статями далеко не вичерпаний; бракує особливо праць про вплив єго на польску і россійску літературу; одна й друга були обіцяні і... не прислані; бракує й праці про Словінців. Та все таки те що є, дає досить много і цінних подробиць. Біограф Колляра, критик, що займатися буде оцінкою єго діяльности для сучасних і потомних, не буде міг поминути сеі книги і нагромаджених в ній матеріалів.
В повисшім перечисленю я навмисно лишив на боці дві праці ширшого змісту, про котрі хотів би поговорити троха докладнійше: Ол. Кочубінского, професора славістики на універсітеті в Одессі, статю "Романтична думка і дійсність", і М. Мурка: Коллярова взаімність словянска. Обі ті праці займаються одною і тою самою темою, хоч з ріжних боків і в ріжнім дусі. Словянска взаімність, отсе та, по думці проф. Кочубінского, "романтична думка", котрій він протиставить дійсність; отсе той, по думці дра Мурка, реальний грунт, по котрому від часів Колляра аж до тепер, хоч звільна, та невпинно йде словянска праця і наука. Вже з сего можна догадуватися, що ті оба — так сказати — публіцісти Коллярівскоі збірки (статі йіх дійсно своім вістрєм звернені до сучасности) стоять на супротилежних становищах зглядом Колляра і єго думки про словянску взаімність: Кочубінский бачить в ній нездоровий і у многому шкідливий романтизм, реакцію проти іншій, давнійшій і, по єго думці, здоровійшій формі словянскоі взаімности чи навіть спільности, реакцію словянских партікулярізмів против тій спільности, яку давнійшим Словянам (що правда, тілько східно-полудневим) давала мова церковно-словянска, невідлучна від православія; Мурко вважає сю реакцію конечною і здоровою і разом з Колляром вірить, що правдива спільність словянска можлива тілько на основі високо розвитих, а не придушених словянских партікулярізмів, то є слов. племінних і язикових індівідуальностів. Пригляньмося троха близше обом тим супротилежним поглядам.
Історія духового розвою Словянщини вказує як на факт величезноі ваги — на витворенє і розширенє т. зв. церковнословянского язика. Де і як він витворився, котре словянске племя ним говорило, се й доси не перестало бути спорним питанєм. Фактом є тілько те, що язик сей від разу, в писанях словянских апостолів Кирила і Методія, виступає в незвичайній чистоті, в чудовім богацтві форм і лексікона, живости і ріжнородности складні. І що найважнійше: Кирило і Методій були рівночасно не тілько першими словянскими, але й першими всесловянскими писателями: не тілько Болгаре, Серби, Руси, Панонці, але також Чехи і Поляки знали і читали йіх книги на тій самій мові. Політичні бурі, неприхильність Риму, напади Німців і Мадяр швидко звузили той круг впливу церковно-словянщини, та все таки аж до кінця XVIII віку він був іще досить широкий, обіймаючи собою Сербів, Болгар, Южно- Біло- і Велико-Русів, а також і православних Румунів, що вправді в XVI віці почали витворювати письменство на своій мові румунскій, але в богослуженю уживали мови церковно-словянскоі а в письмі кирилиці. В тім довгім протягу часу на ниві церковно-словянекій повстала величезна і богата література, котроі культурного значіня хіба сліпий не бачить, література не тілько церковна (догматично-обрядова), але також навчаюча (проповіді, фізіологи, звіринці, травники, книги історичні, космографіі), моралізуюча і поетична (легенди, отечники, апокріфи, збірки мудрих речень, т. зв. пчоли і т. і.). Література та з малими тілько ретушованими язиковими читалася і переписувалася зарівно у всіх народів того круга; твір, зладжений на сій мові денебудь в Сербіі або в Болгаріі, вже швидко опісля тішиться популярністю в північній Руси, Палея списана в Ковлі на Волині, читаєся в манастирі Хіландарскім на Афоні, твори перших двигачів болгарскоі літератури: Івана Екзарха, Климентія, царя Симеона, монаха Храбра і др. зберегаються в численних відписах на Руси; писателі, як Григорій Цамблак, належать рівночасно до болгарскоі, сербскоі і рускоі літератури, працюють особисто і в Болгаріі і в Сербіі і на Руси; ще в XVIII віці Українець Козачинский, вихованець Кієво-Могилянскоі академіі, на зазив Сербів переходить з деякими товаришами до Воєводини, заводить там "словянскі" школи і навіть пише для них шкільні драми з сербскоі історіі. Не говорю вже про тісні взаємини між Южно-Русами і Велико-Русами в XVII і XVІІI віках і про просвітну діяльність Южно-Русів в Ростові, Ярославі, Москві, Петербурзі, Тулі, Тобольску і т. і. Все те факти дуже великоі ваги, всі вони можливі були тілько на основі спільного всім тим краям церковно-словянского язика. Оттим то й література, витворена на тій мові, не може вважатися виключною власністю нікотрого одного словянского народа: вона є здобутком вікової праці всіх слов, народів православного крута, є в тім тіснійшім значіню літературою всесловянскою.
З уподобою вченого, що задивившися в минувшину і весь увійшовши в круг єі думок і розуміня, не хоче бачити пізнійших часів і йіх змінених відносин та інтересів, д. Кочубінский стоіть за ту велику словянску традіцію, і з того погляду вдаряє остро на Бука Караджіча й на Паляцкого — пропагаторів словянских партікулярізмів, ударяє й на Колляра, котрий хоч силкувався найти посередну дорогу, т. є признавав будущину тілько для чотирех слов. діалектів (россійского, польского, ческого і сербского) а прочим радив зливатися з ними, та все таки стояв за розвій нових, народніх язиків супротив старій церковщині, йшов за взірцями західних націоналістів, а не обертав очей на схід, як се між Чехами чинили патер Антонів Марек і особливо Юнгман (оба, впрочім, тілько на словах, бо на ділі оба працювали для ческого "партікулярізму", ба навіть, як Юнгман, клали під него найміцнійші основи, вяжучи єго нову добу зі старою!). В спосіб що найменше дуже субєктівний навязує проф. Кочубінский навіть Добровскому свою улюблену думку про єдиноспасительність "сходу", то є не знати вже, чи церковно-словянского, чи прямо россійского язика для західніх Словян-партікулярістів. В листі Добровского до Копітара з д. 22 мая 1811 р. читаємо: "Die Slowaken stemmen sich wacker genug gegen den Magyarismus, und wenn sie je ihre Sprache gegen eine andere vertauschen müssten, so gebe es ja doch eine bessere Wahl." Яку ліпшу мову малиб вибрати Словаки, сего Добровский не сказав; проф. Кочубінский не сумніваєся, що батько словянскоі філологіі думав про Схід (то є про що саме?), хоч зі звязку листу і з уваги на ввесь хід думок і уподобань Добровского досить ясно виходить, що він не міг думати ні про яку другу мову, як про найблизшу Словакам — ческу.
Проф. Кочубінский бачить шкідливість словянских партікулярізмів в тому, що нпр. у Сербів реформа Вукова "розірвала історичну єдність між Сербами і Румунами", і в тому, що "реформа літературна побіч добрих наслідків провела різку демаркаційну лінію відокромненя і знівечила можність взаімного добродійного впливу між Сербами і Русами, як се було не тілько в давні часи, але ще й дуже недавно. Кілько користі для Росіі на початку XIX. віку принесли професори з Сербіі в россійских універсітетах, ті добрі, до Россіян прихильні голосителі науки, а ніколи не наймити!" Все те правда, а властиво тілько пів правди. Вчителі Серби могли бути дуже користні для Россіі, та все таки, думаючи по людски, вони повинні б були поперед усего стати "голосителями науки" в самій Сербіі, а не лишати єі на божу волю. Різка демаркаційна лінія вчинила те, що хоч і тепер виднійші сербскі і другі словянскі діячі йдуть вчитися в Россію (згадаємо Болгар Каравелових, Вазова і др., Сербів Марковича, Новаковича, Словенця Мурка і др.), або обіймають там місце професорів (Болгарин Дрінов, Серб Богішіч, Хорват Ягіч, Чех Первольф і др.), то все таки кождий у себе дома находить о що зачепити руки, находить головний центр своїх духових і наукових інтересів, кождий хоч і на чужині, працює все з найпильнійшим оглядом на свій рідний край. Демаркаційна лінія, покладена зростом словянских партікулярізмів, не перешкодила власне з часу йіх зросту й зростови словянскоі, общесловянскоі науки, зростови праці вчених славістів одноі народности над двигненєм других народностей. Досить буде згадати про многосторонні праці історичні і історико-літературні Шафарика, лінгвістичні і археологічні Міклошіча, історико-літературні і язикові Ягіча, єго Archiv für slavische Philologie, про праці над історією й літературою полудневих Словян южно-руских учених Калайдовича, Венеліна, Григоровича, Бодянского, Голубінского і самогож Кочубінского, Великорусів Гільфердінга, Прейса, Ровінского, Макушева, Чеха Йіречка і др. В працях Пипіна, Веселовского, Потебні, Драгоманова бачимо обнятий і опанований дотичний матеріал усіх словянских племен; навіть Поляки в роді Ржонжевского, Бодуена де Куртене, Каліни являються пильними робітниками на тім общесловянскім полі, йдучи тут за слідом своіх давнійших попередників: Лінде, Мацєйовского і др. Значить, на полі науки, взаімного пізнаваня і підпомаганя Словян зріст партікулярізмів не тілько не став перешкодою, але навіть якби підмогою, бо той зріст партікулярізмів був зростом любови до свого рідного і близького, заглубленя в єго минувше і теперішнє, а те заглубленє опять вказало незлічимі звязки між житєм поодиноких племен і вітхнуло в наукових робітників інтерес і охоту до пильного досліду тих звязків.
Щож до "історичної єдности" Сербів з Румунами, то тут тяжко зрозуміти, як може проф. Кочубінский на серіо говорити про неї. Аджеж від XVI. віку Румуни зачали писати по своєму, перекладувати церковні книги, святі легенди, проповіді і т. і. на румунске, видавати на тій мові офіціальні документи, писа ти літописі і. т. і., так що в початку XIX. в. єдність Румунів зі Словянщиною була вже дуже невеличка і поверхова.
В кінці не повинен би проф. Кочубінский забувати, яким коштом осягалася та "історична єдність". Аджеж кажім що хочемо, а те общесловянске письменство не було в повні народнім (хоч дещо з него й проходило до народа), не виражало в повні потреб народа, не служило тим потребам, ба навіть інтелігентним силам кождого народа не давало досить поля до самостійного розвою. В 9/10 частях була се писанина перекладана, візантійщина. Та не в тім була біда, а в тім, що ціле житє в сфері тоі візантійщини витворило було і серед Словян традіцію неприязну всякому новаторству, всякому широкому розвоєви індівідуальности людскоі. Не кажу вже про Румунів, котрі зовсім не розуміли церковно-словянского язика, алеж і Серби і Болгари і Русини так само чули, що се не йіх жива мова і при всій підмальовці церковщини на лад своіх діалектів не переставали бачити в ній спеціальну мову церкви і книг церковних, так само, як се було в Польщі, Угорщині, Німеччині і др. з латиною, навіть кухонною та макаронічною. Жалувати нині за розривом історичної єдности православного Словянства виходить на те саме, як колиб Поляк почав бідкатися на Рея та Кохановского за те, що вони, заводячи польский партікулярізм, розірвали єдність історичну Польщі з Угорщиною (на основі латини), котра історично могла мати далеко більшу вагу, ніж фінтів на єдність Сербів з Румунією. Чи бідканє таке було б на місці і чи воно гідне вченого чоловіка?
(Конець буде).
[Народ, 15.08.1893]
(ІІ.) Праця дра М. Мурка "Kollarova vzajemnost slovanska'' (стор. 201—232) є не тілько найобширнійша, але без сумніву найважнійша з усіх праць заміщених в Коллярівскій збірці. І певно, що коли котра з праць Коллярових заслугувала на найпильнійшу увагу, то не єго дідактично-археологічно-лірична поема "Slavy Dcera", не єго писаня археологічні та лінгвістичні, що ніколи не мали науковоі стійности, а іменно та маленька розправка, котроі перший нарис по чески опублікований був 1886 р. в словацкім журналі "Hronka, Podtatranska zabavnice (т. І, kh. 2) п. з "О literarnej vzajemnosti mezi kmeny a narzeczimi slavskymi". Сю книжку журнала порозсилав Колляр любителям Словянщини в ріжних краях: Полякови Росцішевскому до Кракова, Кенпенови до Петербурга, Людевітови Гаєви до Загребу, Сербови Павловичеви і т. і. Серби і Хорвати поквапили ся зараз перекласти сю розправку, вона вийшла ще в 1836 р. по сербски і по хорватски. Польский переклад, доконаний мабуть в тімже році, лишився в рукописі; на російске статя не була переложена. Та про те Колляр і сам, "на жаданє більше Словян" переклав свою статю на німецке, розширив єі значно, додавши до первісних 11 ще нових 9 розділів, і видав 1837 п. з. "Ueber die literarische Wechselseitigkeit zwischen den verschiedenen Stämmen und Mundarten der slavischen Nation. Von Johann Kollar. Pesth, 1887, друге вид. Leipzig 1844. Ся книжечка здобула Коллярови европейску славу, була перекладена на російске (в р. 1838 в "Московскихъ Вѣдомостяхъ", а 1840 в "Отечественнихъ Запискахъ", перекл. Срезневского), на сербске, на ческе і т. і. З сего другого перекладу знав мабуть сю розправу й Шевченко, у котрого іменно в р. 1840 бачимо перші проблиски думок о Словянщині (в "Гайдамаках", в передмові до них і в уривку рос. драми "Никита Гайдай", писаному також около того часу). Яке вражінє робила Коллярова праця на тодішніх словянских патріотів, бачимо з одного листу Словінця Станка Враза з р. 1848, котрий між іншим писав: "Ся книжка, се словянска євангелія, де єі читають: коли побачите, що се діло дієся, то знайте, що приближуєся царство боже".
Що се було за "царство боже"? Колляр у вступі до своєі розправи висказував се так: "Zum erstenmale wieder nach, vielen Jahrhunderten betrachten sich die zerstreuten slavischen Stämme als Ein grosses Volk und ihre verschiedenen Mundarten als Eine Sprache, erwachen zum Nationalgefühl und sehnen sich nach einem engeren Aneinanderschliessen". Се була подвійна помилка: раз те, що почутє свояцтва між Словянами в давнійших часах усе було живо, а взаімні звязки між ними часті і ріжнородні, а по друге, що те, що Колляр клав як факт, були тілько єгo ріа desideria. Власне з кінця XVIII віку взаємини між Словянами почали різко мінятися. Одна, могуча колись словянска держава, Польща, упала і була розібрана між інчими також своіми-ж братами-Словянами. На полудні вибилася з під Турків Сербія, а по всій Словянщині повіяло з Заходу новим духом, котрий голосив поворот "до природи", до народности і єі простоти, плодив демократізм, любов до пісні, звичайів і мови простого люду, значить, остаточно мусів підкопати тоту єдність православних Словян на основі церковнословянщини, о котрій ми висше говорили, мусів також в Чехіі, Польщі і других західно-словянских краях підкопати панованє латини, Німеччини і макаронізму. Західний демократізм у Словянщині значив зріст словянских партікулярізмів. Велика вага Коллярового голосу лежала в тім, що він змагаючи до поєднаня Словян, щоб вони були "celek а ne drobtove", силувався оснувати се своє змаганє не на мертвій давній єдности чи то церковно-словянскій (за чим ще нині жалує д. Кочубінский), чи то латинскій, а власне на тім новім руху, на демократизмі, бажав збудувати "jednu sochu" богині слави не з одноцільноі і мертвоі маси, а власне з живих партікулярізмів. Сам бувши протестантским попом, він зовсім не глядів на жадні обряди і віроісповіданя; сам належачи до народа вбогого, малого і недержавного, він не кермувався ніякими побічними політичними інтересами, чого ніколи не могли обминути панславісти російскі ані московского ані кіівского тіпу ("федерація Словян під протекторатом царя російского" в програмі кирило-мефодієвского братства).
Що правда, і в тих питанях був Колляр дитиною свого часу. Як ученик німецких філософів (головно Фіхте і Шеллінга), що тоді помагали між іншим приготовлювати німецку єдність державну, він по троха боявся надто великого зросту партікулярізмів словянских і не допускав йіх більше, як чотири. Єго Словянство складаєся з чотирех головних віток: ческоі, польскоі, рускоі і сербскоі; дрібнійші слов. народности повинні горнутися, єднатися с сими головними. Оттим то Колляр був прихильником т. зв. іллірізму Людевіта Гая, що силувався звести в купу всіх Сербів, Хорватів і Словінців і витворити з них одну іллірску націю з одним письменством замісць давнійших партікулярних в роді дубровницкого, хорватско-кайкавского, хорватско-словінского в дусі Рельковича і т. і.; оттим то він, хоч сам не писав зовсім чисто по чески, все таки був противний партікулярізмови своіх земляків-Словаків і пакликав йіх до літературної єдности з Чехами. Мав Колляр і своі віроісповідні вподобаня: грецка (православна) церков здавалася єму висшою по над латинску і протестантску. Та все таки к чести єго треба сказати, що тих своїх думок він не клав як вугольний камінь своєі програми, не ставив границь партикулярному розвиткови слов. національних одиниць (доси можна, а далі ні) і ніколи не проявив і тіни якоі небудь релігійноі чи віроісповідноі нетолєранціі.
Великий вплив на Колляра мав ще один німецкий учений — Гердер, котрого справедливо можна назвати батьком словянофільства. В IV. томі своіх знаменитих "Ideen zur Philosophie der Geschichte der Menschheit" подав він характеристику вдачі, побуту і історіі Словян, того "голубиного народа", котрий ніколи нікому кривди не чинив, не грабував, а занявши місця покинуті другими і свобідні, занимався сумирно управою рілі. Сей розділ Гердеровоі книги стався каноном усіх пізнійших словянофільских доктрин. В своій "Slavy Dcera" Колляр парафразував і розширював та ілюстрував кожде єго реченє; на єго основі виголосив він і видав ще в р. 1822 дві проповіді про добрі прикмети словянского народа. Сі дві проповіді майже дословно переняв Шафарик до своєі книги "Geschichte der slavischen Sprache und Literatur nach allen Mundarten" (1826). В Гердерову іділлічну характеристику Словян вірили також Добровский і Копітар. Не диво, що й у книжці про взаімність Словян кладе Колляр сю характеристику як один з основних каменів, бачучи в широкім розвитку Словянства запоруку нового, гуманнійшого і сумирного звороту в історіі Европи. Погляд сей, хоч історично не вірний, був все таки випливом високих гуманних ідей, що лежали в основі світогляду Гердера і котрими живо перенявся був також і Колляр.
Отсі чотири головні племена словянскі враз із угрупованими довкола них відрядними племенами, розвиваючися кожде свобідно і самостійно, мали, по думці Колляра лучитися разом у одно висше, могуче тіло звязком взаімности. Як розумів Колляр сей звязок? Висше вже було сказано, що політику він виключав із своіх міркувань. Що правда, ще в "Slavy Dcera" він плакав, що Словянство
"na zlomky a drobnosti
Rozervane zhoubnym satanaszem,
Pod kniżetem, carem, kralem, baszem
Żijicim co kałuż v temnosti"
— та в книжці про взаімність він не доторкався сеі болючоі матеріі, може прямо для того, щоб не дразнити правительств, вивішуючи хоругов політичного панславізму, а може й міркуючи, що пропагований ним панславізм літературний звільна пролежить стежку і для таких змін політичних, котрі б дали поодиноким словянским племенам змогу жити і розвиватися свобіднійше. Отсе мовчанє про політичний бік словянского діла, чи воно походило з надто іділлічного розуміня, чи з діпломатіі, треба вважати великою хибою Колляровоі програми і головною причиною того, що при всіх здорових і вірних поглядах у ній зложених, в цілости вона все таки лишилася туманною і фантастичною, далеко більше ніж Костомарівска "федерація під протекцією". А злобних денунціяцій, що по за "літературною взаімністю" у Колляра схована політика і навіть прямий поклик до Росіі, щоб вона з'єдинила всіх Словян під своєю рукою, не хибло ще від самого виходу повної "Slavy Dcery" в р. 1832, не хибло й після книжки про взаімність.
"Über die literarische Wechselseitigkeit" — стояло написано в самім заголовку Колляровоі книжки. В літературі і науці повинні були Словяне з'єдинитися в одну цілість і сказати своє, нове слово в европейскому духовому концерті, слово на стілько могуче, щоб наука й творчість европейска після Французів та Німців "потекли словянским коритом". Не мала се бути така "своя мудрість", про яку заікнувся Шевченко, супротилежна мудрости західній; Словяне повинні буди покористуватися здобутками Заходу, розвиваючи при йіх помочи своі питомі національні основи. Як на средства такого розвитку вказував Колляр на засновуванє катедр універсітетских для словянознавства і бібліотек словянских книг по всіх важнійших осередках Словянщини, на виучуванє словянскоі мови у всіх єі нарічях і в єі прасловянскій основі, на подорожі діячів словянских і відвідуванє всіх "братніх племен", на періодичні зйізди словянских учених і патріотів, на збиранє і видаванє словянских народних пісень, приповідок і т. і., на очищуванє словянскоі мови від чужонародніх слів і форм, на витворенє одноцільноі словянскоі правописі і т. і. Як бачимо, самі такі речі, котрі сьогодня ніхто не став би вважати чимось небезпечним і грізним, ба, що більше, речі нині в значній мірі вже осягнені, значить, і тоді вже зовсім практичні. Звісно, практичні в загальному обсягу, а не в усіх подробицях, в котрих Колляр іноді переборщував, коли напр. ділив усіх Словян-патріотів на 3 ступні: на першім ступні повинен був кождий знати бодай чотири головні слов. нарічя, так щоб розумів розмову кождого Словянина і міг прочитати кожду словянску книгу; на другім ступні повинен був знати також менші слов. нарічя і піднарічя, а на третім повинен був бути правдивим порівнуючим лінгвістом, т. є. знати всі словянскі нарічя живі і вимерші, всі слов. памятки, а також мови Литовців, Латишів, Курляндців (Естів), Румунів, Альбанців, Новогреків і т. і. Ся філологічна основа словянского патріотізму вам нині мусить видатися забавною, та вона не була такою в часи Колляра, коли суспільна економія ще не була одною з підвалин людекого мисленя, а література і філологія мали в собі трохи що не все те, що нині називаєся житєм народним, національністю.
От сі способи повинні були, по думці Колляра, довести до того, щоби кождий свідомий Словянин міг чути себе сином великоі словянскоі сімйі, міг сказати, що у него одна вітчина — Всесловянщина, міг чути себе дома в кождім словянскім краю, міг сказати, парафразуючи слова Горація: я Словянин і ніщо словянске міні не чуже. Не досить на тім: словянске духове житє під впливом тоі взаімности повинно було заточувати щораз то ширші круги по всій Европі, словянска пісня, одіж, поведінка повинні були статися модними навіть в Парижі та Берліні. Погляньмож, як стоіть діло тепер?
[Народ, 15.09.1893]
IV. (Конець).
З усего, що доси сказано, можна зрозуміти, що Коллярові думки о словянскій взаімности не обіймали всіх взаємин словянских, що більше, лишали на боці власно такі справи, що мусіли мати найбільший вплив на загальну фізіономію Словянщини. Програма Колляра була далеко скромнійша, і др. Мурко зовсім вірно характеризує ту програму як програму студій словянских. І ся програма була така, що єі сповнюваню не могли стати на перешкоді погані взаємини політичні, хоч певна річ, що добрі взаємини політичні булиб вплинули й на єі розвій далеко користнійше.
Про нинішній стан студій словянских стоілоб поговорити докладно. Та поки що ми ограничимо ся на тім, що про се говорить др. Мурко.
"Вчительскі і шкільні катедри словянских язиків маємо сьогодні не тілько по всіх універсітетах і духовних академіях в Росіі, але також в Австріі і Угорщині по всіх універсітетах, до котрих учащають Словяне, побіч катедр відповідних язиків краєвих, о котрих також годі викладати без огляду на церковну старославянщину і на другі мови словянскі. Для катедр в Прусах ще в р. 1841 випрацював програму сам Шафарик, і нині читають ся лекціі словянских язиків і літератур не тілько в Берліні, Бреславі та Липску, але студіі славістики мають своіх представників також у Франціі, Англіі і в других краях.
"При всіх катедрах в Австріі находять ся також семінаріі з бібліотеками, в котрих находяться не самі тілько граматики і словники, але також інші діла на всіх словянских мовах. Також що до публичних бібліотек міг би Колляр нині бути вдоволений, хоч для наших потреб вони далеко не вистарчають". Замічу тут при нагоді, що особливо обі бібліотеки львівскі, універсітетска і Оссолінских на словянскі книги (крім польских) дуже вбогі, і нпр. таке капітальне в славістиці діло, як Рігерів "Slovnik Naucny" нe істнує в богатій бібліотеці Оссолінских!
"Для порівнуючоі граматики всіх "нарічій" словянских редагував у віденьскій академіі швидко по єі заснованю Шафарик спеціальну програму, а Копітарів ученик Міклошіч написав діло, що дорівнує своєю стійністю працям Я. Грімма і Діца. Нині кождий словянский граматик і етімолог, котрий хоче бути справді науковим, мусить знати інші словянскі мови і праці о них, а дослідів про словянску старовину і також про поезію народну навіть здумати собі не можна без порівнуваня всіх словянских, і розумієся також чужих жерел.
"Обміна творів літературних між писателями ріжних народностей сповнювала і сповнює свою службу. Не дармо захвалював Колляр також подорожованє по краях словянских і відвідуванє братніх племен. Він же ще в 1836 році проєктував "наукові і приятельскі зйізди славістів з усіх нарічій, що року в столиці іншого народа, на подобу зйіздів німецких природознавців". Чиж не був Колляр бистрим обсерватором того, що було добре у других? Тілько в 1837 р. слідом за німецкими природознавцями та лікарями пішли також "deutsche Philologen und Schulmänner". Зйізди всяких спеціалістів є нині на деннім порядку, тілько заступники такоі обширноі і важноі галузі знаня, як славістика, не здужали ще доси зйіхати ся і згромадитися. Яке широке поле лежить іще тут для взаімности!"
"Одною з підмог взаімности вважав Колляр також збиранє і видаванє народніх пісень і приказок, котре дало у всіх народів словянских знамениті здобутки, освіжало артистичну поезію і збогатило мову літературну. Викидуванє чужонародних слів і форм, що мало буцім то приближувати Словян до ідеалу мови всесловянскоі, т. є такоі мови, котру б кождий Словянин з якого будь племене лехко міг зрозуміти, уявляв собі Колляр троха наівно, як се загалом чинять усі пурісти. Певна річ, що викидувані, а часто й дуже недотепне перекладанє міжнародних слів, особливо в науковій термінологіі, ще більше віддалило Словян одних від других, а й приниманє слів з одноі словянскоі мови до другоі робилося нераз в надто великій мірі і без приноровленя до духа і звукових правил рідноі мови. Так власне поступали Чехи, Словаки, Серби, Хорвати і Словенці. Се вияснюєся тим, що західні Словяне розуміли ті мови, з котрих по більшій части позапозичували собі чужі слова, тай надто дійсно мали причини очищувати своє Словянство. Тілько Поляки і Россіяне полишили хаос у своіх термінологіях та технічних виразах для штук і наук. В загалі Колляр, ставлячи такий ідеал "всесловянскоі" мови, сам собі перебив, бо противився насильному мішаню словянских нарічій. Ще й довго після Колляра таке "приближуванє" було улюбленою метою змагань словянских патріотів, ба ще й нині дехто думає, що Словяне вже би порозумілися, коли б кожде племя держалося тілько своіх питомих слів і форм". Не лйшнім буде додати, що власне вся філологія наших старо- і обще-русів держиться на такій самій фікціі: відкидаючи в велико- і малорускій мові масу новотворів, чужих слів і т. і. вони, дошукуються чистого, спільного язика, і побільшій части благополучно вскакують — у мертву церковщину, котра хоч "чиста", хоч становить подекуди спільне тло обох язиків, все таки не є матірю ні одного ні другого.
"Колляр проєктував також "одностайну, філософічну і в дусі славянскоі мови уладжену правопись, про котру мали б порозуміти ся всі Словяне, а особливо ті, що вживають однакових письмен — латинских чи кирильских". Ся думка чула ся з ріжних боків, подавалися ріжні проєкти. В кінці взяла верх нинішня правопись ческа, не тілько у Чехів і Словаків, але приняли єі також Хорвати, а від них і Словенці. Нові букви збогатили відповідно латинску азбуку; найліпший на се доказ в тім, що йіх уживаєся в транскрінціі на латинку всяких інших язиків з осібними азбуками, а також уже в німецких працях діалектологічних. Коллярова думка допомогла до конечноі побіди також Вуковій реформі кирилиці для мови сербскоі. В дусі Колляра задумана була й мало-руска фонетика (кулішівка), а тепер приготовуєся також реформа правописі болгарскоі". Додамо тут, що власне сими днями вийшла перша книжка місячника "Болгарски Преглед", друкована вже новою, упрощеною правописю.
"Також головна думка літературноі взаімности не лишилася пустим словом. Праці західніх славістів швидко ставалися звісними Росіянам, і на відворіть. Взаімна моральна а також матеріальна підмога серед тодішніх тяжких умов служила велику службу. Нині ми знаємо, що за епохальні "Slovanske Starożitnosti" Шафарикові мусимо дякувати не тілько ческих патріотів, але також Погодіна, котрий делікатним способом спомагав Шафарика книжками і грішми. В листах словянских учених і писателів з тих часів завсігди находиться рубрика: у нас вийшли такі а такі книжки, і всюди находилися добровільні комісіонери для йіх розширюваня. Який успіх мала отся взаімність, посвідчує нам напр. іллірский поет Станко Враз: збірка єго віршів "Gusle і tambura", друкована в Празі 1845 року, мала більше абонентів у Чехах, ніж у Славоніі, Дальмаціі, Сербіі і Босніі; навіть Морава перевисшила разом узятих Сербію і Боснію. Між передплатниками Коллярових "Narodniсh Spievanek" находимо також Сербів, Хорватів, Словенців і Поляків. В літературних часописах находимо короткі огляди літератур ріжних словянских народів, писані авторами з ріжних слов. народностей. Так нпр. враз на співробітників до своєго "Кола", що мало бути вченим органом усіх Югословян, запросив також Поляків, Чехів і Росіян: Зана, Дубровского, Ербена, Шафарика, Срезневского i др. Наскрізь в дусі Колляровоі взаємности була видана в р. 1851 в Загребі "Матицею Іллірскою" латинским і кирильским письмом відозва до всіх словянских літературно-наукових товариств, щоб до якого небудь словянского міста, найліпше до Варшави або до Білграду, вислали своіх делегатів для поради над тим, "як би приблизній ріжні способи писаня у Словян один до одного і покласти в дусі правдивоі словянскоі взаімности правила, по яким би словянскі наріча мали розвиватися, щоби на будуше що раз то більше не розбігалися. Коли вже не суджено нам мати одну письменну мову, то обовязані ми, озираючися на давніх Греків, пильнувати, щоб мови наші чим далі все більше сходилися з собою". Та інтервенція Баха не допустила до сего зійзду".
"Богато робили вже й приміри. На взір "Матиці Сербскоі", основаноі 1826 р., основана була 1831 р. "Матиця Ческа", ся знов сталася взірцем для іллірскоі (опісля хорватскоі), галицко-рускоі, лужицко-сербскоі в Будишині, словацкоі і словенскоі; навіть російску проєктував в р. 1857. Вол. Ламанский, також після ческого взірця (гл. єго книжку "О распространеніи знаній въ Россіи, 42—46). Так само взірцем були опісля ческі товариства сокольскі, співацкі і драматичні, завдаткові, Матиця шкільна і інші заходи около піднесеня і охорони народности. Деякі пісні, танці і другі композиціі розширилися по цілім словянскім світі, при чім вийшли речі дуже характерні для першого словянского вітхненя. І так ческа "Марсельєза" (Hej Slovane) є не що, як польский "Marsz Dąbrowskiego", під котрого мелодію Поляки підложили пізнійше "Jeszcze Polska nie zginęła", а Русини "Ще не вмерла Украіна". Для більшоі частини словянского світа ся боєва пісня непригожа! Годиться також зазначити, що ческий єі текст є переробкою давнього протестантского хоралу против Риму. "Взаімність помогла також товарискому і публичному житю, скріпляла народню самосвідомість і чимало причинювалася до духового і політичного відродженя. А розумілася та взаімність завсігди в дусі Колляровім, хоч і практично. Так писав Гавлічек, так говорено і роблено на словянскім зйізді в Празі 1848 р., в котрого маніфесті до народів европейских дочуваємо ся думок Коллярових. З такими думками вертали до краю перші славісти россійскі, в тім дусі виголошували своі промови на московскім зйізді 1867 р. Паляцкий і Рігер (гл. єго естетичне порівнанє словянскоі взаімности з гармонією московских дзвонів, котроі б не було, колиб гудів тілько один великий і єго мітке слово: розмаітість в гармоніі. Вже Колляр порівнував Словянщину з многогалузистою липою, що має чотири великі конарі. Так і завсігди будуть говорити поважні словянскі мужі, бо кожда словянска народність хоче заховати свою індівідуальність і не може навіть єі занехати, хоч би одиниці сего й хотіли".
"А коли запитаємося в кінці, що сталося з Колляровою вірою в культурну місію Словян, то й тут мусимо висказати своє признанє співакови "Slavy Dcery". Не буду мовити про те, що перед упливом столітя сповнилося єго пророкуванє:
Kroj, zvyka, zpiev lidu naszeho
Bude modnym nad Seinou i Labem.
"До ceгo привели все таки причини іншого рода. Та подумаймо, як відплатилися західноевропейскій поезіі за єі взірці Міцкевич, Пушкін і Лермонтов, хоч і не йдучи за Колляровими поглядами, як допомогли до розвою техніки романа і новелли Тургенев і Крашевский, чим є для всіх літератур російский реалізм і єго любов до нещасних, що найбільше приближуєся до Коллярового гуманізму, як свіжо виступає на світ польске і російске малярство, чого доконує і буде ще доконувати ческа музика. Науки не потечуть словянским коритом, як колись віщував Колляр, але і в них Словяне працюють успішно і з пожитком для себе і для своіх учителів. Одним словом: не сотворимо мабуть новоі культури, але на старих і нових европейских основинах, котрі шанував також Колляр — до теорій против "гнилого заходу" він ніколи б не був прихилився — працюємо над своєю освітою і допомагаємо до твореня вселюдскоі цівілізаціі, котра ніколи не була ділом тілько одного народа".
На тій виписці ми й кінчимо своі уваги над памятною книжкою про Колляра, котра, як бачите, справедливо мусить уважатися цінним вкладом в науку про Словянщину, а й по своім провідним думкам становить гарне свідоцтво того широкого, толерантного та далекого від партійноі чи національноі ексклюзівности духа, що проймає сучасну славістику в єі найкращих представниках.
[Народ, 15.11.1893]
15.11.1893