Тоді ми були Європою

Крушельницька Л. Рубали ліс... Спогади галичанки. – 4-те, опрац. вид. – Львів: Астролябія, 2018. – 576 с.

Це вже четверте видання книжки спогадів колишньої директорки львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника Лариси Крушельницької. Ще не так давно вийшли у світ попередні видання – всі у третьому тисячолітті, – та резонанс мемуаристики Крушельницької підштовхнув видавця запропонувати читачам новий наклад.

Нове видання мало чим відрізняється від попереднього, хіба що деякими змінами фотографічного ряду та незначними редакторськими правками. Тож в основній частині книжки маємо розповідь про багату художніми талантами батькову родину Крушельницьких у період двадцятих-тридцятих років ХХ ст., їхній переїзд на Велику Україну, винищення родини і чудесне визволення маленької Лариси з радянського заслання, розповідь про мамину родину Левицьких, адаптацію до нових львівських умов, період навчання і праці в Німеччині, повернення до Львова, дорослі «радянські» спогади та літературно-критичний блок відгуків авторитетних читачів на перше видання книжки «Рубали ліс». Плюс ґрунтовна передмова професора Івана Денисюка та багатий ілюстративний матеріал – понад сотня світлин.

Чим особлива ця книжка? Чому її центральний сюжет не перестає бути важливим? Це історія про вибір між Сходом і Заходом, крах елітарної родини через політичні ілюзії глави роду. Сюжет до галицького жертовника на Сході у мирний час. Історія про капітуляцію культури перед варварством.

«Не може бути», – повторював Ларисин дідо Антін Крушельницький, коли до нього дійшла чутка, що Микола Скрипник, міністр освіти УРСР, який не так давно у Львові агітував галичан їхати на Схід, застрелився. «Не може бути», – кричала Ларисина бабця, побачивши в газеті список розстріляних, де двоє її синів були в числі перших, а далі – Косинка, Фальківський, Влизько… В такі події не йметься віри, бо вони поза межами розуміння, поза межами здорового глузду.

Знаючи лише загальновідомий контекст 1933-1934 рр. на Східній Україні, але не знаючи тодішніх обставин Антіна Крушельницького, з історичної дистанції теж можна відреагувати цією фразою: не може бути. Не може бути, щоб такі високоосвічені люди, навколо яких оберталося культурне життя і які мали політичні зв’язки на найвищому рівні, не розуміли, куди вони їдуть. Проте тодішній погляд на ситуацію був не таким однозначним. Несприятливі умови реалізації культурного потенціалу у польській Галичині, критичне ставлення до галицьких консервативних кіл штовхали Крушельницьких, зокрема діда Антона і батька Івана, до радикальних дій. Ще в 1926 році, до народження Лариси, Іван писав у листі: «Або знайду яку працю, або поїду в світ за очі». Нова праця, в яку вони, Антін та Іван, вплуталися – редагування радянофільських журналів «Нові шляхи» та «Критика», – ще більше ускладнила ситуацію. Арешти від поляків, загострене протистояння з націоналістичними колами, аж до того, що ОУН начебто планували розправу над Крушельницьким-старшим (про останнє в книжці «Рубали ліс» не згадується, але така чутка була). Та найгіршим наслідком загравання з радянським режимом стало те, що радянська пропаганда проникла у їхню свідомість. Виїзд на Велику Україну став наслідком «не безневинної співпраці з радянським консульством» (цитую Олю Гнатюк, «Між літературою і політикою»).

Родина Крушельницьких. Сидять зліва: Володимира, Тарас, Марія (мати), Лариса (внучка), Антін (батько). Стоять: Остап, Галя, Іван, Наталя, Богдан

Навіть те, що двоє з п’яти Антінових дітей – Іван та Владислава – виїхали до Харкова ще перед голодомором ‘33-го, отже, багато чого бачили на власні очі, не застерегло родичів від того, щоб напакувати два товарних вагони майном і рушити у пошуках щастя на Велику Україну з впевненістю, що за ними поїдуть і інші галицькі інтелектуали. Інші не поїхали (про тих, кого було вивезено примусово, тут не говоримо). Розголос про винищення родини колишнього редактора галицьких радянофільських часописів, як і про масові арешти загалом, спонукав лояльних до радянської влади галичан припинити процес пакування валіз, їхати на Схід їм більше не хотілося.

Лариса Крушельницька показує три обличчя влади: польське, радянське, німецьке. Усі вони не на жарт перекошені в агресії, моторика їхніх рухів шовіністична й націлена на демонстрацію власної вищості. По тексту розсипано чимало кадрів такого плану. Татова родина – Крушельницькі – спізнали на собі польську й радянську жорстокість, мамина – Левицькі – найбільше постраждала від німців. Між іншим, виглядає на те, що мама – відома піаністка Галина Левицька – була передбачливішою у своїх політичних прогнозах, ніж тато. Мама передчувала, що справа йде до війни. Мама була серед тих, хто намовляли Кубійовича відмовитися від створення дивізії «Галичина»: бо усвідомлювали, що цей проект приречений стати гарматним м’ясом, прикриттям для німецьких військ. Але і її аналіз політичної ситуації не завжди допомагав їй. Поставивши собі за мету емігрувати, вона не змогла виїхати завчасу, до початку війни, а коли під час війни таки виїхала, то згодом повернулася. Та це повернення не було для неї вдалим. Як і для кількох інших дійових осіб, що поверталися до рідних чи раніше щасливих для них місць.

Крізь призму особистої історії, історії своєї родини Л. Крушельницька зображує масштабне полотно періоду міжвоєння та Другої світової: показує війну не лише як загрозу для фізичного існування, але і як виклик для ментальної структури та внутрішньої рівноваги особистості, як спосіб ослаблення чи позбавлення людини її ідентичності. Різні люди по-різному реагують на такі випробування: когось накриває страх, когось, навпаки, агресія (хоча зрештою агресія є виявом страху). Служниця, котра понад десять років чемно прислуговувала господарям, у час війни раптом вдається до крадіжки й шантажу. А бувають і інші моделі впливу на поведінку, коли під тиском випробувань людина стає міцнішою, випростовується, як пальма під тиском кам’яних брил (Сковородинівське порівняння). Приклади такої еволюції неважко зауважити у наш час: на передовій, по російських в’язницях, де голодують українські політв’язні. Не настільки героїчні, та все ж приклади прямостояння наявні і на сторінках цієї книжки. Вони – у численних переховуваннях у своїй хаті репресованих, у непорушному стоянні голою в лазні перед гурмою голих чоловіків, в цілунках під небом, з якого сиплються бомби, у друкуванні за власний кошт букварів, читанок і підручників для неіснуючих ще шкіл!.. Та загалом це далека від нарочитої героїзації книжка. Ця книжка, як зауважує Андрій Содомора, – неоціненний посібник про розмір наших втрат.

Повоєнні події біографії Лариси Крушельницької майже цілковито залишилися поза кадром. У третій частині авторка згадує про близьких їй людей – друзів, родичів, колег по роботі, – про себе ж пише мало. Це якоюсь мірою заспокоює, та водночас і залишає враження недомовленості. Найважливіші для мене у цій частині тексти – «Яруся» та «Ще один спогад» – більше, ніж спогади, такі матеріали самі просяться на папір.

Безумовно, Ларисі Крушельницькій вдалося передати дух епохи (епох: настільки розлогим є історичний ландшафт книжки), показати драматизм тих часів, неупереджено розкрити характери дійових осіб, вловити багато значущих деталей. Безумовно, це книжка з того ряду, що перевидаватимуться ще не раз. Щоб полегшити читачеві роботу з текстом, в якому фігурують чимало відомих постатей, варто було б у наступних перевиданнях додати іменний покажчик. А от четвертий розділ, в якому зібрано понад десяток відгуків на перше видання книжки, навряд чи доцільно передруковувати, принаймні в повному обсязі то напевно ні. Відгуки Євгена Сверстюка, Андрія Содомори, Віктора Неборака, Василя Ґабора і тепер читаються з цікавістю, бо думки, висловлені у них, не втратили свіжості.

Але стосовно промов на врученні авторці книжки премії Олени Теліги я цього сказати не можу. Цей товстий шар лаку покриває шорстку, трагічну тканину історії й створює враження, немов задля тої премії книжка і була створена. Пафос, повтори в загальних характеристиках спогадів, апеляція до тих самих епізодів (напр., разів чотири згадується про те, що Крушельницькі самим своїм аристократичним виглядом виділялися з-поміж харків’ян у 1934 р.). У тексті Лариси Тарнашинської допущено фактографічну неточність: батько Лариси Крушельницької Іван та тітка Володимира виїхали на Велику Україну не «услід за дідом», а раніше за нього, у вересні 1932 р. Явно застарілим є відгук Ліни Костенко, що до книжки «Рубали ліс» має опосередкований стосунок. «“Мені соромно за мужчин моєї нації, вони можуть вхопитися за голови, за серце, за кишеню, за матню, але вони ніколи не вхопляться за зброю!» (Аплодисменти в залі)“, – теза, яка є наріжним каменем того відгуку, але вже втратила актуальність. А відгук Неборака, при першодруці підписаний псевдонімом Володимир Карвацький, нема потреби надалі шифрувати, бо у Небораковій книжці критики «А.Г. та інші речі» (2007 р.) його дешифровано – передруковано без жодних псевд.

Насамкінець хочеться зауважити, що в загальній трагічній тональності спогадів «Рубали ліс» трапляються й кумедні, життєствердні епізоди. Так в результаті вимірів будови тіла, що проводилися у навчальних закладах Третього Райху, виявилося, що найідеальніші «нордійські» розміри серед учнів штутґартської Академії мистецтв має… Лариса Крушельницька. Хоча як українка вона в ті часи взагалі не повинна була переступати поріг німецької Академії. Але для читачів цієї книжки такий результат може й не буде сенсаційним. Бо задовго до тих вимірів читачеві зрозуміло, що Європа була тут і що її творили такі родини, як Крушельницькі та Левицькі.

«Я не ідеалізую, ми справді були тоді Європою»

Свідомо чи ні, але авторка книжки неодноразово фіксує різні спроби повернення дійових осіб. Одні повертаються з ув’язнення, але не можуть повернутися в свою хату, бо її вже зайняли нові мешканці. Інші намагаються повернути собі колишнє кохання, та безуспішно: когось через кордон не пускають, а хтось уже не здатний впізнати свою колишню кохану. Повернення в рідні краї (дідова Городенка, мамин Відень, Штутґарт юнацьких років) не приносить сподіваного відчуття, лише розчарування. І всі ці спроби повернення лише збільшують розмір втрат і ниють, ниють в тобі: тоді ми були Європою.