Професор Омелян Огоновський

Дня 28 октября умер у Львові досить несподівано професор русько-української мови і літератури на Львівськім університеті д<окто>р Омелян Огоновський. Покійний, уроджений 8 авг<уста> 1833 р. в Григорові, був сином священика і, скінчивши гімназію у Львові, вступив і сам до духовної семінарії та кінчив студії теологічні. Обік них займався також філологією класичною і студіями над руською мовою і 1863 зістав учителем для язиків класичних при академічній гімназії у Львові. Одержавши в р. 1865 степень доктора філософії, він габілітувався на доцента руської мови на університеті львівськім, зістав в р. 1868 по спенсіонуванню Головацького суплентом кафедри мови і літератури руської, а 1870 р. іменований був професором для того предмета. В р. 1877 був він деканом філософічного відділу, та від того часу не займав уже більше ніяких університетських гідностей, хоч далеко молодші від нього бували деканами і ректорами.

Рівночасно з сею ученою кар’єрою йшла його праця літературна і наукова і його діяльність в руських товариствах. На полі літературнім виступив він уперше в р. 1860, помістивши в виданій Дідицьким «Зорі галицькій яко альбумі» невеличку поемку «Крест». В р. 1864 його віршованим прологом заінавгуроване було перше представлення руського театру у Львові. В 60-их роках покійний не відограв видної ролі в партійній і газетярській боротьбі, яка тоді йшла між русинами; він, видимо, сприяв сторонництву народному, а властиво тому його правому крилу, яке репрезентував пок<ійний> Качала, та держав себе так осторожно, що й стара партія могла потроху вважати його за свого. Тож не дивно, що коли, ставши професором університетським, покійний рішуче і недвозначно станув по стороні «молодих», т. є. признав відрубність і самостійність русько-української мови і літератури, старі дуже олютились, почали вважати його за відступника, агітували проти нього всякими способами і вкінці пустили в курс поголоску, що він робить і голосить се для кар’єри, держачись сказівок тодішнього намісника гр<афа> Голуховського та професора і перекинчика з русинів Євзебія Черкавського. Кілько було правди в тих поголосках, котрими не раз публічно цвіркали в очі покійному органи старої партії і котрі, ті органи, вважали потрібним відіграти навіть над його свіжою могилою, ми не можемо сконтролювати. Та знаючи суцільну і непохитну вдачу покійника, його крайнє дразливе оберігання своєї самостійності і його нелюбов до своїх польських товаришів по університету, нелюбов, котра доходила аж до того, що він через кільканадцять літ не жадав закуповування і спроваджування для університетської бібліотеки ніяких книжок зі свого власного фаху, щоб тільки не мусити когось о щось просити,— ми можемо догадуватись, що в тих поголосках нема ніякої правди.

Ставши професором університету, покійний не ограничувався на свою педагогічну діяльність. Від тої хвилі починається довгий ряд його праць літературних і наукових, котрі почасти були переробками його університетських лекцій (пояснення поодиноких творів Шевченка, друковані в «Правді», видання «Слова о полку Ігоревім») або стояли з ними в безпосереднім зв’язку («Studien auf dem Gebiete der ruthenische Sprache»), або, вкінці, були випливом його діяльності в товариствах руських. Належачи до основателів «Просвіти», покійний написав для сього товариства ряд популярних книжечок («Життя Бориса і Гліба», «Життя Т. Шевченка», «Життя Шашкевича», «Повістки для народу», «Життя св. Пантелеймона»). Рівночасно належачи до комісії для укладання руських підручників шкільних, зладив деякі книжки для гімназій, із котрих найважніші були «Хрестоматія староруська» і «Граматика руського язика». Його «Хрестоматія староруська» настала на місце старої «Хрестоматії» Головацького, уложеної в «об’єдинительнім» дусі (між взірцями «южноруського» письменства були там, наприклад, деякі великоруські билини!) і становила значний прогрес супроти неї; особливо цінною була долучена до неї граматика староруської мови, перша, хоч, звісно, далеко недостаточна проба того роду (досить буде сказати, що «середньоруську» мову писателів XVI— XVIII в. там зовсім лишено набоці і взагалі не дано ніякого поняття про історичний розвій южноруської літературної мови).

Менше щасливий був покійник зі своєю граматикою сучасного русько-укр<аїнського> язика для гімназій. Відбившися за довгий час свого університетського життя від практики гімназіального вчителя і задержавши в своїй граматиці застарілу методу писовні етимологічної, він не міг вдоволити нових потреб. Першу редакцію його граматики внаслідок острої рецензії проф. Партицького відкинула рада шкільна, а хоча по доконанні поправок другу редакцію й видруковано і одобрено для гімназій, то вже по кількох літах скасовано її і заведено нову граматику проф. Стоцького і Гартнера, основану на системі фонетичній і уложену в дусі здобутків сучасної лінгвістики європейської.

Про популярні праці пок<ійного> Огоновського не багато можна сказати. Найліпша з них — «Життя Шашкевича» — є найменше популярна, хоча без сумніву пожиточна і зроблена совісно. Прочі не вибігли понад пересічний рівень галицьких популярних брошур, а деякі, як наприклад, про Пантелеймона, може через сам добір, виявили тенденції прямо некультурні. Вина тут не паде на пок<ійного> професора, бо таких тенденцій у нього, певно, не було; вони накинені були на нього добором теми, котрий своєю чергою виплив з невеличкого непорозуміння. На однім загальнім зборі «Просвіти» піднесений був пок<ійним> о<тцем> Гнатом Рожанським, щирим народолюбцем, чоловіком світлим і поступовим, внесок, щоб «Просвіта» подавала в своїх виданнях життя святих, звісно, такі, де би показувано приміри високих ідеальних змагань, гарячого чуття, посвячення себе для загалу і для ідеї і т. ін. Випливом сього внеску і була нещаслива книжечка про Пантелеймона, чудовного лікаря, котрий, як сказано там, лічив не простими ліками, а самим покладенням рук і молитвою, т. є. більше-менше так само, як наші знахарі та шептухи. Для чого пок<ійний> Огоновський, сповняючи ухвалу загального збору, вибрав як раз те житіє — не звісно. Може бути, що хотів показати небезпеку такої ухвали, показати, що в тих старих житіях дуже легко наскочити на речі, зовсім непридатні для сучасної популярної літератури. Я дуже склонююсь вірити, що власне такий був намір пок<ійного> Огоновського; принаймні власне сю ціль осягнув сею брошурою, бо пізніші збори вже не домагалися більше подібних праць.

В р. 1882 доволі несподівано для всіх, хто його знав, проф. Огоновський виступив яко автор драматичний. Хоча писав колись вірші і повістки, то, проте, покійник не мав ані крихти поетичного таланту, не мав дару індивідуалізації і характеристики. Та, проте, дякуючи вбожеству нашого театрального репертуару, драми його «Федько Острозький» і «Гальшка Острозька» держалися досить довго на сцені. Фактура сценічна тих творів доволі примітивна, рисунок характерів грубий і наївний, без індивідуалізації, без теплого чуття, без психологічного поглиблення. Тло історичне не вистудійоване до тої міри, що, наприклад, в «Гальшці» православний чернець, держачи приватні лекції з молоденькою Гальшкою, читає їй апокрифічний, т. є. заборонений церквою твір — сказаніє о Соломоні і Китоврасі, і ще до того твір, де про жінок говориться з великою погордою і цинізмом. Та, проте, покійний уважав свої драми дуже цінними набутками нашої сцени і літератури, а коли пок<ійний> Барвінський по першім представленні «Федька Острозького» висказав про сю драму в «Ділі» дуже скромно і умірковано деякі критичні уваги, особливо щодо мелодраматичного представлення «чорного характеру» драми, зрадника Митька Зубревицького, то пок<ійний> Огоновський, здибавши на «Бесіді» Барвінського, мав до нього сказати прилюдно: «Ваша рецензія доказує, що у нас на Русі і тепер ще не перевелися Митьки Зубревицькі». Впрочім треба признати, що «Гальшка Острозька» стоїть значно вище від «Федька Острозького», котрого сам автор опісля не вважав придатними до друку.

Від р. 1877 аж до самої смерті був пок<ійний> головою «Просвіти» і яко такий одним з головних репрезентантів народного сторонництва. Яко голова «Просвіти» має покійний, безперечно, величезні заслуги. Совісний і точний в сповнюванні своїх обов'язків, невтомимо робучий і в тім згляді справді феномен між русинами, скромний в товаристві, толерантний для всякої чужої думки, тактовний в поступуванні зарівно з вищими як і з нижчими, рішучий і смілий, коли ходило о загальні інтереси, він високо поставив повагу «Просвіти» на вні, запровадив лад і точність у внутрішній організації, не цурався ніякої праці чи то адміністраційної чи літературної, і можна сміло сказати, що ні одна книжечка «Просвіти», крім стисло фахових агрономічних, не вийшла в світ, поки він не прочитав її в рукописі, а що таке прочитання рідко коли обійшлося без многих поправок під зглядом мови і речі самої, се вже розуміється само собою. Всі члени «Просвіти», що бували на загальних зборах того товариства, певне, пам’ятають і ніколи не забудуть його промови, котрими він рік-річно отвирав загальні збори. В добрих чи злих обставинах товариства він усе говорив спокійно і бодро, все заохочував до праці, до витривалості, до науки, все зазначував самостійність, славну минувшість і культурну спосібність нашого народу. Промови ті, уложені його характерним цвітастим стилем, виголошувані його м’яким голосом з наглими і немотивованими скоками о терцу або квінту вгору і вниз, хоч не ентузіазму вали слухачів, то все-таки свідчили про щире серце, гаряче чуття, правий характер і чесні та народолюбні думки бесідника. В останніх роках він кілька разів мав намір зречися уряду голови «Просвіти», чуючи, що сей уряд причиняє йому чимраз більше праці, та він завсігди улягав просьбам зборів, що ще рік стояв на тім почеснім місці, і хоч нерадо улягав, то всетаки титулярним, мальованим головою не був ніколи, помимо численних праць і частих слабостів, а дуже часто своєю точністю і робучістю в справах товариства завстиджував молодших, здорових і в десятій частині так не зайнятих іншими роботами членів.

Як доказ його цивільної відваги і смілості, коли ходило о справи загальні, годиться навести його поїздку до Відня в р. 1884 на чолі депутації, що, вибрана вічем русинів львівських і околичних, мала завезти до цісаря і до верховодів правительства протест русинів проти реформи василіан єзуїтами. Пок<ійний> Огоновський був одиноким священиком, що взяв участь в тій депутації, хоч знав, що реформа ухвалена була Римом за згодою митрополита Сембратовича. Звісно, депутація ся не спинила справи реформи і ми не знаємо, чи поїздка з нею стягла на пок<ійного>  Огоновського які-небудь строгості з боку митрополита, та все-таки поїздка та робить йому честь як патріотові, котрий не завагувався сповнити ухвали віча, суперечні з інтенціями і інтересами його зверхників — духовних єрархів. Щоправда, ефект тої поїздки закаламучений був іншим не зовсім достойним фактом. Хоча в депутації були члени обох партій, скористали депутати-народовці з нагоди свого побуту у Відні, щоби на власну руку, потайно своїх товаришів-москвофілів предложити високим властям меморіал в справі уважання народної мови у видаванім урядом «Дневнику законів державних». Принципіально проти такого домагання не можна б мати нічого, та на ділі вийшло так, що меморіал народовців похожий на донос, на удар, звернений безпосередньо на особу дотеперішнього переводчика законів державних, старенького Івана Головацького. Віденські шефи секційні, в котрих руках опинився сей меморіал, зараз відчули його нетактовність. Не тільки що справа ся лишилась не полагоджена і досі, бо й досі Ів. Головацький є на тім самім становищі урядового переводчика законів державних у Відні, але надто з канцелярій міністеріальних ціла історія дісталася до москвофільських газет і причинила народовцям, а спеціально пок<ійному> Огоновському чимало прикрих хвиль за те, що власне він ходив з тим меморіалом і вручив його кому слідувало чи радше не слідувало. Певна річ, і тут ані на хвилю не може бути мови о тім, щоби пок<ійний> Огоновський робив се з якоїсь приватної злоби або в користолюбній цілі; навіть від закиду партійної заїлості, котра не перебирає в способах, щоб тільки допекти противникові, мусимо признати його свобідним. Він був і тут тільки виконавцем ухвал своєї партії, котра перед від’їздом депутації признала внесення такого меморіалу потрібним для цілей партійних і навіть, здається, зредагувала сама його текст. Пок<ійний> Огоновський зробив і тим разом із себе жертву і то не далеко більшу ніж загалом їдучи з сею депутацією до Відня, бо сим разом жертвував свою гідність професора університету і мужа науки. Коли який закид можна би проти нього піднести з сеї причини, то хіба той, що в тій хвилі не зумів знестися понад свою партію, не зумів в ім’я власної гідності запротестувати против ухвали, котра вкладала на нього такий обов’язок. Та звісно, закид сей такий, що дуже мало людей, найшовшися в такім положенні, здужали б його оминути.

Се був трохи чи не останній виступ проф. Огоновського на ширшім політичнім полі. Відтоді він весь віддався своїй праці науковій і праці в «Просвіті». К честі його треба сказати, що в оргіях так званої «Нової ери» він не брав ніякої прямої участі. Сама принципіальна основа «нової ери» — дожидання ласки панської чи цісарської — перечила тим думкам, котрі він рішуче і ненастанно виголошував у «Просвіті» — думка про самостійність, розвій і самопоміч народу руського. Мабуть, задля того новоерські політики й лишили його на боці, ведучи свою акцію. Якими очима дивився покійник на той розгардіяш у народній партії, котрий почався з упадком «нової ери» і з інавгурацією «нового курсу» — сього не знаємо, та певна річ, що для його патріотичного чуття се мусив бути важкий удар.

Щоби вірно оцінити вчительську діяльність пок<ійного>  професора, треба тямити, що зробив на університетській кафедрі за 20 літ його попередник Яків Головацький, що і як він учив і кого вивчив. Отже, можна сказати, що вчительська діяльність Головацького, розпочата в р. 1848 серед великого ентузіазму русинів пам'ятними «Вступительными преподаваниями», в котрих він зазначував самостійність, підносив красоту руської мови, швидко від сеї точки кипіння впала на точку замерзання і на ній уже держалася постійно аж до останніх часів його професорської діяльності. Нещасна політика і тут була виною. Вже в 1849 році при переході російських військ через Галичину новий професор стратив віру в самостійність руської народності і в потребу та рацію існування тої народності, значить, стратив віру і в предмет, котрий мав викладати. От тим-то й не диво, що викладав він як за напасть, без життя і запалу, після російських підручників, викладав тільки елементи старослов’янської граматики та староруську літературу дотатарської доби і, звісно, нікого не вмів загріти до своїх викладів. Слухачі позівали, сам професор, очевидно, робив панщину і щохвилі поглядав на годинник. Не диво, що за тих 20 літ свого професорства Головацький нікого нічому не навчив, що ми не знаємо між галицько-руськими діячами ані одного, котрий би сказав про себе: «Я ученик Головацького». Хто хотів виробити собі хоч яке таке поняття про малоруський язик, той мусив їхати до Відня до Міклошича: з його школи вийшли наші грамати новішої генерації: Огоновський, Дячан, Осадця, Онишкевич і др. Про літературу малоруську ніхто не міг собі ніде виробити поняття. Се була «terra incognita», її ніхто ніде не викладав, не вчив, не оброблював. Для Галичини існувала тільки одна серйозна праця «О первом литературном движении русинов» також Головацького, друкована в р. 1865 в «Науковім зборнику» Матиці, але, борони боже, не викладана на університеті.

Для іст<орії> української літератури існувало хіба те, що писав Куліш в «Основі». З таким зацікавленням читали немногі любителі сього предмета при кінці 60-их років, видану по-російськи, тепер зовсім забуту книжечку Прижова, де в загальнім нарис і уперше подана була історія южноруського письменства! І се було все аж до виходу книги Пипіна і Спасовича «Очерк истории славянских литератур»!

Се мусить нам пояснити початкову діяльність пок<ійного>  Огоновського на кафедрі руської мови і літератури. Він вступив на ту кафедру мов на пожарище, застав на ній холод, неохоту, нечисленних слухачів, брак усяких помічних джерел і книг, усякої виробленої наукової традиції і методи. Все треба було творити наново, а поперед усього треба було притягти молодіж, вітхнути в неї замилування до предмета, охоту до студій. Щоб се зробити, мав покійний тільки один спосіб. Він міг внести більше оживлення і свіжості тільки в одну галузь викладаного предмета, в науку язика. На кафедру він вийшов головно як граматик. В гімназії він викладав класичну філологію, а яко ученик Міклошича обзнайомлений був з тими новими здобутками слов’янського язикознавства, котрі в головній часті були ділом великого словінця. От тим-то зовсім натурально вийшло те, що в своїх викладах він поклав головну вагу на граматику — сим разом уже не на граматику старослов’янської, але справді живої южноруської мови. Не можна сказати, що його тодішні виклади стояли зовсім на рівні з тодішнім станом слов’янського і загалом індоєвропейського язикознавства. Я слухав його викладів в р. 1875 і далі; виклади ті цікавили мене, цікавили й інших слухачів, та цікавили зовсім не тим, чим цікавиться теперішня філологія. Не знаю, чи з педагогічних чи з яких інших поглядів пок<ійний> професор дуже коротко викладав першу часть граматики, котра нині вважається самою основною, т. є. науку про звуки (Lautlehre), а держався головно порядку гімназіальних підручників. Етимологізування в дусі старого Добровського — отсе була головна прикмета, а для нас, у граматиці зовсім несвідущих слухачів, і головна принада його викладів. При етимологізуванні пок<ійний> завсігди приводив паралельні слова з санскриту і інших язиків східних, послугуючися при тім Боппом, але про органічний зв’язок в усій структурі язиків індоєвропейських, що нині становить головний здобуток і головну ціль дослідів, у нього не було й мови. Взагалі представлення зв’язку, генезису, еволюції, повільного та сложного переходу одних явищ у другі не було його сильною стороною. Він любив абстрактні категорії, по котрим ділив собі предмет, шматкував його на штуки, щоб могти ті поодинокі штуки показати слухачеві. Чи і як ті штуки в’язалися в цілість і яке було життя тої цілості, се його не обходило, до сього він не мав почуття. Він був з натури своєї більш анатом, ніж фізіолог.

Та проте, як сказано, лекції його граматичні були інтересні для молодіжі тим головно, що дотикали живої народноі мови, звертали увагу на и лексикон і на и форми, на особливості діалектів і говорів. Покійний заохочував своїх слухачів підслухувати і записувати такі особливості, і можна сказати, що сей живий матеріал, зібраний ним самим і його слухачами, становить головну вартість його книжки «Studien auf dem Gebiete der ruthenischen Sprache». Сказавши мимоходом, я вважаю сю книжку його найціннішою науковою працею. Він писав її з правдивим запалом, і запал той, ту любов до предмета видно з кожної її сторони. Треба додати, що помимо многих цінних монографій, які існували перед тим про поодинокі часті южноруської мови, се була перша спроба одноцільної, повної граматики того язика. Автор дав більше, ніж обіцював титул, хоча, звісно, книжечку свою він назвав «Студіями на полі руського язика» для того, бо почував, як багато питань і цілих більших частин того язика домагається спеціального оброблення і багатших збірок сирого матеріалу, поки буде можливим повний і відповідний до вимогів сучасної науки підручник южноруської граматики. Не треба забувати, що «Studien» були написані і видані ще геть-геть перед словарем Желехівського, а котрий же лінгвіст нині зважився б писати граматику якоїсь мови, не простудіювавши докладно її словаря?

Характерним для його тодішніх спеціально граматичних предилекцій мені видаються два його речення, котрі я чув як його слухач. По скінченні викладів він мав звичай розмовляти зі слухачами, розпитувати їх про такі або інші явища того місцевого говору, котрий був їм звісний, або відповідати на їх запитання. Не знаю вже як одного разу зійшла розмова на відносини між граматикою і історією літератури, і проф. Огоновський, виходячи вже з зали, сказав:

— Е, що там історія літератури! То швандронування! Се кожна баба потрафить. А от граматика, то грунт.

Може бути, що дехто з моїх тодішніх товаришів (1875 р.) затямив собі також ті слова; мені вони вбилися в тямку.

Друге речення провокував я сам. Мушу тут сказати слівце не так pro domo sua [на захист себе], як для вияснення одного маленького непорозуміння. В своїм автобіографічнім листі до М. Драгоманова, видрукованім опісля як частина переднього слова до збірки моїх оповідань «В поті чола», виразився я про виклади проф. Огоновського не то з доганою, а в такім контексті, що покійний узяв се за якийсь неприхильний осуд його лекцій. «Лекції на університеті,— писав я там,— зовсім мене не зайняли і не дали мені нічогісінько — ані методу, ані здобутків. Я слухав класичної філології у пок<ійного> Венцлевського і зівав, слухав руської граматики і літератури у д-ра Огоновського».

В тих моїх словах не було тенденції уймити що-небудь науковій вартості викладів професорів, а тільки було зазначено, що я не найшов у них того, чого мені бажалося, т. є. методу і здобудків, не найшов відповіді на такі основні питання: що се за наука, яке її значення в ряду других, яка її зв’язь з нашим життям і його інтересами, як тепер люди працюють на тім полі і що треба зробити, щоб і самому прилагодитися до наукової праці, а замість усього того найшов тільки масу подробиць і догматичних правил та формулок, котрі приходилось для colloquium'ів витверджувати напам’ять. Свідоцтво з тих colloquium'ів у проф. Огоновського, котрі маю досі, потверджують, що я совісно піддавався тій нелегкій роботі, значить, його лекції я записував точно і виучував добре. Впрочім моє речення відносилося в далеко більшій мірі до проф. Венцлевського, ніж до Огоновського, а то тому, що Огоновський тоді ще не мав семінарії при своїй кафедрі, а звісна річ, що виклади без семінарії, т<о> є<сть> без живої дискусії з слухачами, без власної праці слухачів під контролем і проводом професора вважаються нині на кожнім полі недостаточним средством науковим. Пок<ійний> Венцлевський мав семінарію для класичної філології і власне ся семінарія ще більше ніж самі виклади відбила у мене охоту до сього студіум. Семінарія та ограничувала на відчитуванні і критиці письмових праць слухачів. Професор давав тему — звичайно вияснення одної або кількох глав із якогось класика. Треба було зібрати до того місця всі можливі коментарії, схолії та інтерпретації, виказати всі різниці писання тексту і всі контроверсії по поводу їх і в кожнім разі прихилитися до такої або іншої версії, мотивуючи, для чого се чиниться. Вироби писалися і дискусія над ними велася по-латині, а се мало такий наслідок, що в дискусії забирали голос звичайно тільки два або три найстарші слухачі, котрі й нищили всякого новика — не за саму річ, а за кепську латину. Та ось проф. Огоновський взяв мої слова за докір собі і в своїй «Історії літератури» (т. III, ч. 2, стор. 924—925) вважав потрібним відповісти на них те, що «...пок<ійний> В<енцлевський> був професором тямущим і відтак з його школи вийшло чимало добрих учителів класичної філології (учений-філолог не вийшов ані один, треба б тут зараз додати!); та й, мабуть, у Омеляна Огоновського можна дечого навчитись, коли в 1873—1876 р. найпильнішим його учеником був Ал. Брюкнер, котрий тепер є професором університету берлінського. Опроче професорам філології годі займатись питаннями про соціологію, котрі Франкові від р. 1877 були по нутру».

Лишаю на боці проф. Брюкнера, котрого тоді ж як його товариш на лекціях Огоновського, я мав честь пізнати і котрий тоді вже був філологом на широкий закрій, знав санскрит і зенд і не потребував від проф. Огоновського вчитися початків і методу філології, а потребував — і, певно, находив на його лекціях — багато матеріалу, котрий у нього при широкім знанні предмета зараз укладався в органічну цілість з іншим однорідним матеріалом, але з котрим я, профан і новик у філології, абсолютно не знав що робити. Лишаю набоці також «соціологію», котру пок<ійний> професор, очевидно, поміщав із соціалізмом, а приведу власне факт, котрий свідчить, що ще до «соціології» я інтересувався власне філологією і в тій справі просив його о пораду. Якраз тоді, в 1875 чи 1876 році, вийшли деякі голосні книжки, що давали огляд загальних питань новішого язикознавства і їх здобутків, а іменно Гайгера «Über den Ursprung der Sprache», і німецький переклад книжки американця Уїтні про початок мови і закони її розвою. Вичитавши десь про ті книжки, я зацікавився ними і бажав познайомитися з ним, та поперед сього рішив запитати проф. Огоновського о раду. «Але дайте спокій,— скрикнув пок<ійний> професор, махаючи руками.— Пощо вам забігати в якісь теорії? Вчіться граматики! Граматика то грунт, а ті теорії вам ні на що не придадуться». Я й послухав ради професора, та що ж коли в викладаній ним граматиці крім невинної гімнастики ума та обтяження пам’яті таки не міг нічого добачити.

Надіюсь, що отсим моїм споминам ніхто не припише тенденції — умалити заслуги покійного. Я хотів би тільки яркіше обрисувати його характер — особистий і науковий, котрий остаточно, так само як і вся його діяльність, є тепер певного роду культурно-історичним документом. Що в словах його про більшу вагу граматики ніж історії літератури висказався тільки хвилевий настрій його душі, а не якась програма його діяльності, се видно найліпше з того, що в 10 літ пізніше він розпочав писати і друкувати своє найважніше і найобширніше діло, діло, котрого предмет у нас довгі ще літа тісно буде зв’язаний з його іменем, і що те діло було власне — історія руської літератури!

Та поки що я продовжуватиму річ про його університетські виклади. Один із надгробних бесідників і заразом із найлюбіших слухачів покійного, д<обродій> О. Макарушка, підніс у своїй промові науковий характер, совісне і гарне оброблення тих викладів. До сих слів я додам лиш тільки, що власне такі писання покійного, як «Історія літератури» і розбори творів Шевченка дають дуже добре поняття о тих викладах, бо вони постали з викладів, а деколи є нічим іншим, як самими викладами, напечатаними без ніякої зміни. Пок<ійний> Огоновський ніколи не імпровізував, не спускався на свою пам’ять. Ще в викладах граматики він інколи доповнював те, що мав написане, виясненням з голови, але при викладі історії літератури або інших того роду речей (за моїх часів він читав слов’янську міфологію) відчитував тільки те, що мав написане. Звичайно, ввійшовши до залу і відклонившися слухачам, він виходив на кафедру, сідав і розкладав перед собою свої записки якось незначно, так що знизу їх ніколи не було видно, а потім, обернувшися до слухачів трохи боком, немов до фотографії en trois quatres [у профіль], виголошував свою лекцію спокійним, м’яким та звучним голосом, що раз знижувався, то знов нагло, без внутрішньої потреби підскакував о кілька тонів угору, і тим самим цвітистим стилем, котрий покійник чомусь уважав «академічним», котрим написані його «Історія літератури» і його критики.

В моїй пам’яті лишились досить живо його виклади староруської літератури з р. 1875 чи 1876, і можу сказати сміло, що не тільки розклад предмета, але і весь спосіб представлення, а в значній часті й сам текст тодішніх викладів я віднаходжу в першім томі його історії, друкованім о 10 літ пізніше. Покійний не любив хитатися в своїх поглядах, не любив у викладах показувати, що в предметі є десь якісь люки, якісь контроверсії та спори. Все те він поминав мовчанкою, а подавав тільки те, що вважав певним і безсумнівним. З того погляду виклади його справді можна назвати вповні науковими. Особливу увагу він звертав на докладність титулів книг і на хронологію і то не тільки в своїх викладах, але і при екзаменах. Мені здається, що іменно ся його наукова метода була причиною, для чого так мало з тих, що слухали у нього руської мови і літератури, зважувалось сідати при нім до екзамену. Я не знаю докладно статистики екзаменованих, але сумніваюся міцно, чи за 23 роки професорської діяльності пок<ійного>  Огоновського 23 його слухачі видержали під ним екзамен з руської мови і літератури. Радо признаю, що не якась надмірна строгість при екзаменуванні (при colloquium’ax він хоч випитував дуже точно весь даний предмет, то, проте, був дуже лагідний і ласкавий), ані тим менше якась нехіть до власних слухачів, але власне та його бібліографічно-хронологічна метода і високе, може, трохи надмірне розуміння величі того знання предмета, котре повинен мати учитель гімназіальний, були причиною сього факту.

Та зате, з другого боку, треба признати йому ще одну добру сторону, котрої не було у Головацького: своїх викладів, раз випрацьованих, він не ховав для себе, а ділився ними з широкою публікою, друкуючи їх чи то в часописах, чи осібними книжками. З викладів поставали, як уже було згадано, його розбори «Думок» і «Гайдамаків» Шевченка, його «Слово о полку Ігоревім» і в кінці його «Історія літератури». Через те він допускав, так сказати, всю публіку і всіх спеціалістів до контролювання своїх викладів. На всякі критичні замітки був дуже чуткий і з звичайною своєю совісністю розбирав та розважував їх чи то публічно, чи в пізніших викладах на ту саму тему. Правда, свої власні критикою зачеплені погляди він міняв дуже рідко, та всетаки критика спонукувала його розширювати обсяг своїх аргументів на користь свого погляду. Ся живість в реагуванні на всякого роду замітки, без огляду на те, чи вони походили від перворядних поваг наукових, чи від звичайних писателів або навіть від його власних слухачів, причинювала йому особливо в остатніх роках життя чимало клопоту, так що в кожній критичній увазі він склонний був бачити особисту напасть. Та проте його полемічні замітки, хоч іноді забарвлені трохи суб’єктивним чуттям, мали завсігди характер строго річевий і ніколи не виходили з границь доброго тону.

Хоча завсігди строго поважний в обході, хоча ніколи не жартував навіть тоді, коли в розмові говорив звичайним, а то й оживленим, веселим голосом, то все-таки він не був позбавлений спосібності іронізування. Іронія являлась у нього не раз якось мимоволі, як вихід з клопітного положення. Многі з його старших слухачів, певно, пам’ятають ще класичний примір такого його іронічного звороту. Говорячи про новішу галицьку літературу, він заговорив також про Гушалевича. Віддавши що слід його віршам, особливо з 1848—1849 року, він оповідає далі: «В тім а тім році Гушалевич написав також дві мелодрами: «Підгіряни» і «Сільські пленіпотенти». І уриває. Хвилева мовчанка. Очі всіх слухачів звертаються на професора. Лице професора обливає (як звичайно в таких разах) краска, потім він звільна підносить руку і звільна, голосом глибокого переконання додає: «Прошу! Музика, котру до сих штук написав Вербицький, є дуже хороша!» І ані слова, більше, а слухачі, очевидно, зрозуміли, як судить професор про вартість тих штук. Жаль, що в друкованій «Історії літератури» не подибуємо таких класичних оборотів!

Лишається нам іще сказати декілька слів про критично-літературні праці покійного професора — ті праці, котрі здобули йому найширше признання і найголоснішу полеміку в широких кругах. Праці ті, се головно розбори поодиноких творів Шевченка («Думок», «Тополі», «Неофітів», «Гайдамаків»), далі повне видання всіх поезій Шевченка з вступною студією о нім, критичні оповістки про деякі новопоявляючіся твори («Горовенко», «Порвалась нитка») і вкінці обширна, 6-томова «Історія літератури руської», фундаментальне діло покійника, котре помимо всіх його недостач довго ще лишиться найвиднішим пам’ятником його невтомної і совісної праці, а для вчених-спеціалістів буде багатим магазином відомостей про нашу літературу, особливо новішу.

Праці історико-літературні пок<ійного> Огоновського не відразу і не всюди здобули собі признання. Ми знаємо з «Австро-руських споминів» Драгоманова (стор. 89—90), який сум наводили статті про Шевченка, власне «критично-естетичні» розбори про пок<ійного>, Огоновського на київську українську громаду в початку 70-их років. Здається, що нині навіть найгарячіший прихильник пок<ійного> професора не буде встоювати за якою-небудь чи то критичною, чи естетичною стійкістю тих статей. Естетика пок<ійного>  професора полягає в тім, що він розбираний твір відривав від живої дійсності, від тих обставин, серед яких і для яких він був писаний, а головне зусилля своє, як колись Лінней в ботаніці, звертав на те, щоби в самім творі найти які-небудь, хоч би й зовсім случайні прикмети, або й натяки, по котрим би міг його «скласифікувати», т<о> є<сть> вперти в одну або другу з тих схоластичних шухлядок, по яким колись порядковано твори поетичні в шкільних читанках. Покійник не раз навіть сварився із-за тих «шухлядок» зі своїми слухачами, котрі на його семінарії позволяли собі іронізувати над ними; він до кінця життя свого вірив в їх потребу і хосенність і найкращий монумент того свого погляду поставив у виданні творів Шевченка, розсипавши їх, замість строго хронологічного порядку, в такі шухлядки. Як твердо він вірив в пожиточність тих шухлядок і в їх єдино спасаючу силу, на се класичним доказом є його розбір «Неофітів», друкований колись у «Правді» — річ, котру стоїло б передрукувати і розіслати всім «естетичним» критикам як примір того, до чого може довести тісне естетичне доктринерство. Признавши згори «Неофітів» поемою алегоричною, в котрій Алкідова мати представляє Україну, Алкід — українців, Нерон —Москву і т. д., критик просліджує по поемі долю отих своїх фіктивних героїв, не турбуючися зовсім очевидними абсурдами, котрі показуються на кожнім кроці. Алкід став християнином, а його мати є ще поганкою, се значить, очевидно, що українці всі пройнялися словом правди і любові, а Україна лишилась ще глухою до нього. Алкід погиб у цирку, а його мати лишилась живою, се значить, що українці всі погибли, а Україна лишилась живою. Що се за дика фантасмагорія? Критик сам чув потроху, що не в ту вулицю зайшов, та се не похитнуло його віри в алегоричність «Неофітів», а він радше схилявся до того, щоб признати, що Шевченко зробив кепську алегорію, аніж признати, що він сам кепсько зрозумів його поему.

Отсей самий критично-естетичний погляд бачимо і при розборі інших творів літературних, котрих доторкався своїм пером пок<ійний> Огоновський. Розбираючи такі очевидні памфлети, речі, списані з живих осіб для певних особистих, не раз не дуже-то й естетичних цілей, як «Порвалась нитка» та «Горовенко», пок<ійний> професор ніколи не добачав у них власне того сучасного, особистого та локального, а, може, й добачав, та боявся доторкатись його, а завсігди втікав за огорожу своїх естетичних формулок і давав розбори, котрі свідчили отакій голубиній невинності його душі, о такій наївній вірі в чисто естетичні цілі авторів тих творів, що читаючи їх, здавалося, що п’єш не різко холодну воду, а злегка підсолоджене літепло.

Видання Шевченка, доконане пок<ійним> Огоновським, обговорене було вже д. Драгомановим в «Народі», і для того я ограничуся при його обговоренні кількома словами. Нема ніякого сумніву, що се видання має свою ціну особливо для Галичини, де від часу неповного і надто вже безграмотного Сушкевичівського видання не було жодного повного видання Шевченка, а було много пообкусуваних та кастрованих ad usum delphini [для вузьких потреб] видань часткових. (Огляд тих видань міг би докинути одну і то вельми займаючу главу до історії галицького культу пам’яті Шевченка. Надіймось, що ся глава буде колись написана «на науку людям»). Та все-таки при всій старанності пок<ійного> професора видання се вийшло далеко не тим, що розуміється в Європі під виданням критичним. Що се в Галичині прямо неможливе, се ми бачили згори, та надіялися, що нове видання вийде бодай ліпше від празького. Тим часом нині можна сміло сказати, що празьке видання супроти львівського не зробилося лишнім. Видавець зовсім лишив набоці варіанти Шевченкового тексту. Його видання багате помилками щодо поділу віршів, навіть щодо читання самого тексту, не говорячи вже про те, що в його виданні находяться опять благополучно ті самі твори, очевидно, не

Шевченкові, що були в празькім виданні («В альбом», І, 192, «Полуботко», І, 218—225), але прийнято й ще один такий же твір («До сестри», І, 191), котрий «Киевская старина» пустила була в світ під назвою Шевченка, та про котрий опісля вияснено, що походить він з-під пера панни Псьол, товаришки княжни Варвари Рєпніної, в котрої альбомі найшов його видавець. Щодо студії пок<ійного> Огоновського про Шевченка, то просте порівняння її з тими частими нової біографії Шевченка, котру тепер публікує д. Кониський, показує, що ся студія пок<ійного> Огоновського вже нині зовсім перестаріла і навіть в хвилі свого появлення, крім старанного зводу всіх можливих подробиць біографічних, котрих не раз автор не мав змоги критично провірити, ся біографія не давала нічого нового, не становила ніякого поступу в нашім пізнанні життя, творчості і значення Шевченка.

Оті самі критико-естетичні принципи лежать в основі й найбільшого діла пок<ійного> Огоновського, його шеститомової історії южноруської літератури. Помимо всіх хиб, про котрі річ буде далі, ми мусимо признати сьому ділу дуже велике значення. Історія южноруської літератури не тільки в Європі є майже незвісною (автор вельми популярного німецького підручника історії російської літератури Рейнгольд пропустив зовсім южноруську літературу і хоча задокументував тим її відрубність від російської літератури, то все-таки зробив нам остільки шкоду, що на неограничено довгий час лишив нас для Європи «невідкритими»); майже не менше того вона була до недавна незвісною і самим галицьким русинам, особливо на провінції, куди не доходила ані російська книга Петрова, ані тим менше знаменитий її розбір, доконаний Дашкевичем. Діло Огоновського уперве внесло цілий багатий сніп проміння в ту темряву, дало навіть нетямущим пізнати багатство та головні фазиси розвою нашої нової літератури і, таким робом, для галицьких русинів було справді величезним розширенням круга знання, було значним ступнем наперед і довго ще не перестане бути вельми пожиточним учебником. З того самого погляду, як магазин дат і фактів, в значній часті нових і досі невідомих, бо добутих при помочі особистої кореспонденції з авторами, цінять се діло високо й такі поваги слов’янської науки, як проф. Ягич.

Та проте, віддаючи всяку заслужену честь величезній працьовитості, запопадливості в збиранні хоч і найдрібніших фактів, старанності і вмілості в їх упорядкуванні, пильності, з якою пок<ійний> професор прочитав і зреферував множество книг, брошур та газетних статей, не погорджуючи навіть дрібними рецензіями та случайними нотатками, ми не повинні замикати очей на слабі боки діла, котрих причиною не є брак матеріалу та недостаток помічних джерел, а власне ті самі основні погляди автора, той його науковий метод, котрий ми старались представити вище. Хиби діла, що пливуть з такого глибокого джерела, є, по моїй думці, так самонавчаючі, як і добрі прикмети книги; їх пізнання є конечною умовою поступу, звороту до ліпшого методу, розширення основних поглядів і цілей праці.

На вступі до розбору шеститомової «Історії літератури руської» пок<ійного> Огоновського треба зазначити одну обставину: перший і шостий томи сього діла, властиво, мусять бути міряні іншим ліктем, ніж 4 середні. В першім найменшім томі автор подав, як звісно, доволі обширну передмову, в котрій виложив своє національно-політичне profession de fol [переконання, кредо], а опісля представив літературу староруську від початків письменства на Русі аж до Котляревського. В остатнім томі, котрий лишився недокінченим, пок<ійний> професор попробував, було, доповнити образ нашої новішої літератури показом розвою науки у нас, а власне пошукувань і дослідів етнографічних за сим томом мав прийти, здається, ще один, в котрім були б виведені і оброблені южноруські філологи та історики.

Отже, по моїй думці, оба ті томи треба розбирати осібно від прочих, бо тут основні критично-естетичні ідеї автора були менше пригожі ніж там, де він оброблював літературу белетристичну.

Щодо першого тому, то лишаючи набоці передмову-маніфест, котрий втягнув автора в полеміку з Пипіним, треба сказати, що сама староруська література оброблювана була в Росії в многих спеціальних монографіях і підручниках більше або менше повно. Треба признати, що наш учений найбільшої часті тих монографій не знав, а учебників таких як Порфир’єва та Галахова, може, й навмисне не читав, щоби під їх впливом не псувати свого плану. З сього вийшло, що той том далеко не вичерпав заложеної теми, поминув багато явищ перворядних в історії нашого старого письменства, а о інших дає поняття неповні, застарілі та невірні. Для вияснення сього факту навести можна хіба те одно, що покійник, наскрізь пройнятий своїми поглядами про чистоту і самостійність русько-української мови, відносився до цілого староруського письменства (з виємком хіба «Слова о полку Ігоревім») досить антипатично. Старі писателі, не виключаючи й таких, як Вишенський, Копистенський та Смотрицький, були для нього тільки грамотіями, і вся та література для того, що писана мовою не чисто народною, a priori [голослівно, без доказів] оцінена була яко ненародна, чужа народові, позичена і позбавлена глибшого значення. Від неї, по його словам, «віяло холодним вітром на молоду вдачу руського народу», і, коли я раз питав його, як се він, пишучи історію нашої літератури в XVIII віці, поминув такі капітальні і характерні книги, як «Народовіщаніє» і «Богогласник», він з виразом зачудування відповів мені: «Але ж се все писано не народною мовою»!

Та треба сказати ще одно на витолкування тої обставини, чому сей перший том випав такий убогий та недостаточний: автор писав його у Львові, де про найбільшу часть книг і рукописних пам’ятників староруської літератури приходилось писати тільки з наслуху або переписувати слова інших учених. Тільки невеличку часть творів, про котрі там приходилося говорити, міг пок<ійний> Огоновський мати в руках. О тім, щоби вчитуватися в них, студіювати їх — не було ані мови; він ограничувався на поданні титулу та деяких навгад вибраних виписок. Надто націоналістична доктрина не позволила йому звертати увагу на діла польські або інші, сучасні нашим старшим авторам, і котрі мали вплив на розвій нашої літератури. Отсе були джерела тих хиб, котрі значно вменшують вартість першого тому його «Історії літератури» і були з певним злорадством піднесені в звісній критиці проф. Соболевського в варшавськім «Филологическом вестнике». Критик сей не зміркував тільки того, що у Львові дуже тяжко було написати й такий огляд южноруської літератури старої доби, і що деякі хиби вийшли іменно з провідних думок автора, значить, були навмисні, подиктовані його планом, а не мимовільні.

Щодо остатнього тому «Історії руської літератури», в котрім автор зробив пробу показати розвій етнографічної науки на Русі-Україні, приходиться сказати, що коли основні принципи автора зашкодили де в чому вартості першого тому його праці, то тут вони були прямо вбивчі. Біографічно-бібліографічний метод, затіснений націоналістичними рамками, зовсім не вистачає на те, щоби показати розвій якоїсь науки у певного народу, а ще такої науки, як етнографія. Хоча пок<ійний> Огоновський мав перед очима знамениту працю Пипіна про той самий предмет, о котрім він сам писав, т<о> є<сть> про южноруську етнографію, і міг, держачися Пипінових рамок, переповісти його книгу по-своєму для нас, доповнюючи її даними, незвісними та недоступними Пипінові, він волів іти своєю втоптаною дорогою, т<о> є<сть> лишити зовсім набоці розвій науки етнографічної, її методів та цілей у нас, а подати тільки ряд біографій людей, що займалися етнографією, звертаючи майже виключну увагу на те, що вони напечатали по-українськи, отже, тексти пісень і розправи. Речі писані по-російськи, по-польськи, по-німецьки, по-французьки і т. д., для автора не існують. Таким робом, в історії южноруської етнографії не зайняли ніякого місця (щонайбільше згадані були де-небудь в нотках) Ходаковський, Вацлав з Олеська, Жегота Паулі, Войціцький, Кольберг, Коперніцький, Веселовський; не згадано нічого про такі книги, як Боденштедта «Die poetische Ukraine», Рамбо «La Russie epique», Запа «Cesty a przechazky po halicke Rusi», Червінського «Obrazy Rusi Czerwonej», Поля «Północne stoki Karpat» і т. ін. Не згадано нічого й про таких по-російськи пишучих етнографів наших, як Кузьмичевський, Сумцов, не згадано про болгарські праці Драгоманова, в котрих визискано таку масу українського матеріалу, ані про чеські, хоч виключно Галицькій Русі посвячені праці Ржегоржа. Натомість в біографічних обрисах тих авторів, що ввійшли в сей том, пок<ійний> Огоновський розбирає не тільки їх етнографічні, але також усякі інші, головно белетристичні праці, а розбір етнографічних праць звичайно ограничується на поданні титулу збірки, числа поміщених в ній п’єс і коротшого або довшого резюме з передмови.

Коли говоримо про великі заслуги пок<ійного> Огоновського яко історика русько-української літератури, то звичайно маємо на думці 2 і 3 часть його діла (томи 2—5), в котрих розібрано видніші явища нової русько-української белетристики від Котляревського аж до наших днів.

В часті 2 (оба томи мають одну пагінацію) на 956 сторонах бачимо насамперед «Загальний погляд історичний і літературний» (сторін 183), в котрім зведено докупи багато цінних дат про суспільний стан і літературне життя України; жаль тільки, що ті дати не в’яжуться в органічну цілість ані самі з собою, ані з дальшим представленням літератури. Бо далі автор, покидаючи прагматичний спосіб оповідання «Історії літератури», дає замість нього ряд біографій видніших писателів, поділених на групи не після історичного зв’язку, не після напряму або способу писання, а після естетичних шухлядок, після категорій творів, у котрих показалися найсильнішими. І так маємо тут насамперед групу поетів епічних (усіх 19), далі поетів ліричних, розділену чомусь на дві класи: «поезія лірична» і «інші поети ліричні» до одної і до другої класи заведено по 14 поетів, а ще осібно поза тими обома класами поставлено Падуру. В кінці йде поезія драматична, в котрій також є 9 люда в першій, а 4 в другій класі, а надто ще вичислено три низки: ненадруковані драматичні твори, поодинокі драматичні писання і переклади чужих драматичних) творів. Таким робом, в першій часті дав нам автор 61 більш або менше повних біографій укр(аїнсько)-руських письменників враз з більше або менше подрібною переповідкою змісту їх важніших творів. Треба сказати, що в тій часті розібрано найбільших світочів нашої літератури: Котляревського, Шашкевича, Шевченка, Федьковича, Костомарова (він попав між драматиків!). В третій часті, котра обіймає 1382 сторони, оглянено 25 писателів, що писали головно прозою.

Певно, кожний знає, що «Література» пок<ійного> Огоновського друкувалася в «Зорі», починаючи з 1886 року аж до його смерті, але, мабуть, не всякий знає те, що вона писалася в міру друку, з номеру на номер, так що після несподіваної смерті автора не лишилося ані одного рядка дальшого рукопису. Певна річ, загальний план автора був готовий здавна, та план сей, як бачимо, був не річевий, а наскрізь шаблоновий. Інтересно, що автор збирав матеріал до свого діла власне так, що, упоравшися з одною частиною, з одним автором, тоді тільки зачинав збирати матеріал до слідуючого. Розуміється само собою, що сей оригінальний метод праці мусив полишати сліди в самій книзі. Вона стратила всяку перспективу. Замість того, щоби важнішим, талановитішим та більше заслуженим писателям давати більше місця, а підрядним менше, пок<ійний> професор вповні залежав від матеріалу, який мав під рукою, не трібуючи навіть запанувати над ним. Про се переконує нас найбільше розмір статей, посвячених поодиноким письменникам. І так, коли Котляревському дісталося 12 карток, Шашкевичеві Маркіянові 20, Шевченкові 67, а Федьковичеві 23, разом сим головним корифеям нашої літератури 122 картки, то такі драматурги, як Бораковський і Цеглинський зайняли кожний по 13 карток, такий повістяр, як В. Барвінський займає 26, Василович 10, Пчілка 30, Чайченко 55 карток, а натомість Квітка тільки 38, Костомаров 20, а Марко Вовчок 24. Та найбільшими велетнями української літератури, коли судити по об’єму статей, посвячених їм пок<ійним> Огоновським в «Історії літератури», є Куліш (72 картки) і Ів. Франко (78 карток). Безоглядний хвалитель книжки пок<ійного> Огоновського д. К. в «Ділі» підніс сю обставину як доказ безсторонності, об’єктивності історика, котрий посвятив так багато місця спеціально мені, чоловікові, що стояв у противнім і несимпатичнім йому таборі. Я думаю, що таким ліктем об’єктивності і безсторонності історика міряти не можна і що така непропорціональність статей свідчить тільки про те, що історик не вмів собі дати ради з матеріалом. Об’єктивності і безсторонності треба шукати де інде, іменно в розборах та оцінюванні поодиноких творів. Звісно, я не хочу твердити, що пок<ійний> професор і тут не ста: рався бути об’єктивним і безстороннім, на кілько йому на се позволяли головні провідні принципи його критики.

Ті провідні принципи пок<ійного> професора в «Історії літератури» значно ширші супроти тих, якими він руководився в давніших критично-естетичних статтях. Правда, і давніше, крім чисто естетичної оцінки, він не раз доторкався націоналістично-патріотичної струни, але се бувало тільки десь колись; тепер се сталось системою. Його «Історія літератури» є ділом наскрізь патріотичним і національно-українським. В історичне і філологічне мотивування того патріотизму, котре головно було причиною полеміки Пипіна, я не входжу; мені бажається тільки схарактеризувати писательську манеру автора, а для сього мені вистачає показати, як він прикладав на ділі ті свої провідні думки. Отже ж, кожна стаття, поміщена в «Іст<орії> літерат<ури>» і доторкаюча якогось одного автора, складається більше-менше з таких частей, оброблених віддільно і не зв’язаних з собою органічно: життєписні дані, вичислення важніших творів, детальний розбір і критика більшого або меншого числа тих творів, а іноді і всіх, далі йде часом бібліографія інших, в «Історії» неузгляднених творів писателя і кінцева його характеристика. Критика і характеристика займають звичайно небагато місця. При критиці авторові так само як і давніше ходить поперед усього о класифікації, до якої естетичної рубрики належить даний твір. Крім того, він вдається також в критику психологічну, звісно, не входячи в тонкий психологічний аналіз даної постаті і не трібуючи найти суспільну основу тої чи іншої психології; натомість він проголошує тільки вироки: сей поступок психологічно правдоподібний, а сей ні. Суспільного боку даного твору, його значення, для певного даного моменту в розвою самого автора чи в житті окружаючої його громади критик майже ніколи не доторкається.

На місце сеї суспільної мірки при оцінюванні поодиноких авторів і їх творів пок<ійний> Огоновський прикладає мірку патріотично-націоналістичну. Всі українсько-руські писателі діляться у нього на дві категорії — на таких, що зберігають народні святощі, і на таких, що не зберігають їх. Коли писатель «користується народним світоглядом», т<о> є<сть> прикрашує свій твір народними приповідками, повірками та описами звичаїв і церемоній, коли він до того ще й хвалить своє, а цурається чужого, не піддається звісним «ідеям», а то й кепкує собі з них, одним словом, коли він націоналіст по чину і по серцю автора, то він, звісно, зберігає народні святощі, а твір його буде цінним здобутком літератури, навіть хоча б се був особистий памфлет. Коли ж автор «проявляє змагання до напряму реалістичного», глядить на укр<аїнське> життя песимістично, мало вживає приповідок, а натомість старається простими словами віддати якнайповніше і найдокладніше те, що бачить і чує, а коли надто такий автор ще заражений всякими «ізмами» або загалом відхиляється від національної ортодоксії (як наприклад, в останніх часах Куліш), то він не зберігає народних святощів.

Що в ділі так обширнім, як «Історія літератури», крім отих провідних поглядів, будь-що-будь незвичайних в теперішніх підручниках історії літератури в цивілізованім світі, а надто ще при такім писанні її з дня на день, мусило вкрастися чимало фактичних помилок, се зрозуміє кожний, хто знає, як мало у нас досі зроблено підготовляючих праць та монографій, котрими б автор компендіума міг покористуватися, як мало опубліковано споминів, листів та документів, котрі в інших літературах служать власне вельми цінними джерелами для історика літератури. Для многих писателів пок<ійному> Огоновському прийшлось уперве публікувати біографічні дані, добуті чи то безпосередньо від них, чи від їх знайомих, і та часть його праці, безперечно, назавсігди буде цінною, буде конечним джерелом для пізніших робітників. Де ж сього не було треба, або не було можна зробити, там при пок<ійнім> Огоновськім лишається все-таки заслуга старанного компілятора, впорядника і популяризатора всіх доступних звісток біо- і бібліографічних. Нового світла на весь хід розвою нашого духовного життя він не кинув; нашого знання головних течій того життя не поглибив; донеслості і ваги русько-українського письменства для сусідніх народів, в минувшині і будущині Слов’янщини він не показав. Звісно — се не його вина. Він робив, що міг, і можемо додати: зробив, що міг. А се трохи чи не найвища похвала, яку можна сказати над могилою чоловіка. Чи про многих-то з нас потомки будуть могли се сказати?

[Іван Франко. Зібрання творів у 50 т. Т. 43 – К. : Наук. думка, 1986. – С. 358—381].