Вчора мені відібрало мову. Я збирався увійти до книгарні і в дверях зіткнувся з якоюсь пані. Принаймні, я думав, що то пані. Жінка за сорок, нормально вбрана, можливо, трохи занадто по-молодіжному, як для її віку. Що стосується іншого, то виглядала вона приємно. Ні елегантно, ні затрапезно. Не була ані вродливою, ані потворною. Тож я й кажу, ми зіткнулися в дверях: вона надійшла з одного боку вулиці, я – з іншого. І на самому порозі я – через автоматичний рефлекс – зупинився, аби дати їй дорогу. Вже майже сімдесят років (багато труду доклали до цього мої батьки свого часу) це те, що я роблю, зіткнувшись із будь-ким: жінкою, чоловіком, дитиною; навіть із тими, що ходять у центрі Мадриду в ґачах і капцях, у розхристаній сорочці і з голим торсом, сповнюючи повітря літнім ароматом, і є настільки розкутими – вони і та матір, що їх породила, – наче знаходяться на променаді морською набережною чи приїхали поплюскатися в сільському ставку.
Тож кажу: я спинився на порозі. Аби дати дорогу пані – так само, як дав би її ранковій зорі. Навіть моєму заклятому ворогові. Чи навіть фінансовому інспектору. Та моєю помилкою було вважати за пані ту, котра нею тільки здавалася; бо побачивши, що я спинився перед нею, замість того, аби сказати «дякую» чи не сказати нічого і пройти уперед, вона глянула на мене з дивним виразом – чи то зарозумілим, чи то агресивним, наче я її жахливо образив – і кинула мені в обличчя: «Це – чоловічий шовінізм».
Послухайте. У мене за плечима шістдесят чотири відривні календарі, я щось читав, десь подорожував і щось трохи бачив; але такого, як з тією пані – чи індивідом – в дверях, зі мною не траплялося ніколи. Ні разу в житті. Тож уявіть, наскільки я був ошелешений. Врахуйте, що це сталося з фацетом мого віку і мого покоління, якого виховував – серед інших – дідусь, що народився в ХІХ ст., і від якого я в ранньому віці навчився речей на кшталт того, що коли жінки спускаються сходами, треба йти попереду них, а коли піднімаються – то позаду, бо раптом у них підвернеться обцас; що коли це можливо, для них треба відчиняти дверцята автомобілів; що потрібно підводитися з крісла, коли вони приходять чи йдуть геть; що йти поруч з ними треба з того боку, де край тротуару – «Щоби не казали, що ти її виставляєш», – жартував мій батько, усміхаючись, – і такого іншого. Врахуйте все це – чи уявіть собі, якщо це вже не входило в пакет вашого сімейного виховання – і поставте себе на моє місце, остовпілого на порозі книгарні, лицем в лице з тією дамочкою.
Я хотів би, щоб у мене був час, а у неї терпіння, аби сказати їй те, що мені хотілося їй сказати. Наприклад: як ви помиляєтеся, пані чи хто ви там є. Дати дорогу в дверях чи будь-де – це аж ніяк не є свідченням чоловічого шовінізму, як не є ним і те, що я ніколи не сідаю в громадському транспорті, бо врешті-решт мені стає соромно, коли я бачу, що стоїть і не має де сісти вагітна жінка чи хтось старший за мене. Як не є ним поступатися місцем у черзі чи першим вільним таксі тому, хто стомлений і поспішає, чи знімати капелюха – бо дехто з нас, пані чи хто ви там є, носить влітку панаму, а взимку фетрового капелюха, – коли з кимось вітаєшся, так само, як знімаєш його – для цього також його носиш: щоб зняти, – коли заходиш до когось у дім чи в громадське місце. Тож затям це собі, кретинко. В тому, щоби дати дорогу, нема нічого особливого, бо це інстинктивний, природний рефлекс, який в добре вихованих людей виникає спонтанно перед чоловіками, жінками, старими, дітьми і навіть політиками й шанувальниками Альмодовара. Це аж ніяк не через тебе. Навіть не через те, що ти жінка, а через добре виховання: бо казати «добридень», давати дорогу чи знімати оту довбану реперську шапочку, якщо ти її носиш, полегшує життя і створює узи солідарності між незнайомцями, які його мають, це добре виховання.
Щож. Мені б хотілося сказати це відразу, там на місці; але не було часу. Та й не знаю, чи вона би зрозуміла. Тож я стояв собі непорушно і дивився на неї з усмішкою, яка, звісно, стекла по ній, наче вона мала на собі непромокальний плащ; бо побачивши, що я лишаюся спокійним і нічого не кажу, вона переступила поріг з таким виразом, наче її страшенно образили. «Я стерла його у порох», – напевне думала вона. А я, дивлячись, як вона заходить, своєю чергою думав: це не заради тебе, дурепо. Я чудово знаю, що ти цього не заслуговуєш. Це заради мене. Заради думки про самих себе, яку дехто з нас намагається підтримати. Чогось, що змушує мене – поки я бачу, як ти входиш до книгарні, яка, схоже, тобі мало на що придалася – зневажливо посміхатися.
Arturo Pérez-Reverte
No era una señora
XL Semanal, 17.07.2016
Зреферувала Галина Грабовська