Є у мене приятель, який тримає невеличку старожитню крамничку в древньому центрі Мадриду. Це старий, самобутній квартал, по якому в останні роки, як і всюди, сильно вдарила економічна криза, залишаючи по собі на полі битви – битви, до завершення якої ще далеко, – незчисленні зачинені крамниці замість трупів. Позначаючи таким чином роки ідіотичної некомпетентності держави, а також подекуди ідіотичної безвідповідальності окремих громадян. Як і більшість його колег у цьому районі, мій друг щоразу жаліється, коли я заходжу в його крамницю і цікавлюся, як їдуть справи. Інколи він просто показує на крамницю, де нема покупців, на вітрини сусідніх крамничок, які пропонують відчайдушні розпродажі або під вивіскою «Продається» світять порожніми полицями та запорошеними вітринами. Мій приятель, який колись голосував за лівих, в останні роки правління Іспанської соціалістичної робітничої партії став голосувати за правих, а зараз вже не знає за кого, чорт його забирай, голосувати. Усі вони однакові сучі сини, каже він мені. Усі, хто сидить в парламенті. Далі розповідає, що вже тривалий час по ночах не може стулити очей. Мені п’ятдесят чотири роки, – наголошує він. Ще жити і жити. А в мене лише ця крамниця, аби прогодувати родину. Вперше в житті мене непокоїть старість. Не знаю, скільки я ще так протримаюсь. Нині до крамниці зайшли лише троє людей і ніхто нічого не купив. Мені страшно. Я тобі присягаюсь. Мені направду страшно.
Я говорю йому, що минулої суботи приходив, аби купити щось на подарунок, але крамниця була зачинена. «Тому що в суботу по обіді я припиняю торгівлю», – каже він. Я запитую, чому він це робить, адже субота – це саме той день, коли центром міста пересувається найбільше людей. Коли найбільше народу проходить повз його крамничку. Його відповідь змушує мене замислитись: «Тому що я також маю право». Право на що, запитую я за якусь хвильку, переваривши його слова. «Право відпочивати, як і всі решта, – каже він. – Таке саме право, як у тебе». Я відповідаю, що, по-перше, я щоденно працюю від восьми до десяти годин усі дні тижня, та справа не в цьому. Справа в тому, що є люди, які можуть дозволити собі не працювати півтора дні на тиждень, якщо хочуть; та це не його випадок. Звісно, не в тій безрадісній ситуації, які він описує мені щоразу, коли я заходжу в його крамничку. Не під час кризи, коли обмаль клієнтів, коли потрібно із шкури лізти, аби нашкребти на прожиток.
Усе це я кажу йому. У термінах, прийнятних для друга. І додаю, що слова «я маю право» можуть бути оманливими. Природно, що кожна людина має право на все. Та лише тоді, коли може собі це дозволити. Коли їй це доступно. Я також маю право цілий рік читати книжки чи дивитися фільми, плавати Середземним морем, б’ючи байдики, мати віллу на Тоскані чи їздити Мадридом на Роллс-Ройсі з шофером. Але я не можу собі цього дозволити, тому викидаю це все з голови. Усі ми маємо право проводити відпустку на Карибах, на ще один будинок на березі моря, на Харлі-Девідсон, на те, щоб вечеряти в найкращому ресторані Парижа з Джорджем Клуні чи Монікою Беллуччі. Та від права до змоги дуже далеко. І в твоєму випадку, кажу я своєму другові, при існуючій ситуації твоє право зачиняти в суботу по обіді крамницю, розташовану на пішохідній вулиці якраз за п’ятсот метрів від El Corte Inglés [найбільший в Мадриді універсальний магазин – Z], важче реалізувати. «Сам відкривай крамницю», – відповідає він трохи роздратовано. У мене нема крамниці, щоби відкривати її в суботу по обіді, відповідаю я. А в тебе вона є, і ти з неї живеш. І саме цей день вибираєш для відпочинку. Ти сам собі господар. Але в такому випадку ти мав би відтінити скаргу. З іншого боку, додаю я, ти не єдиний. Спробуй знайти, наприклад, газетний кіоск, відчинений у неділю в другій половині дня. І знаєш, що я тобі скажу? Якби ця чортова криза вибухнула в часи наших батьків, які були розважливим, саможертовним та вартим захоплення поколінням, вони б не довго думаючи відправили нас працювати у рибну крамницю на розі, аби ми приносили додому гроші. Раптом я згадую: у тебе ж є син, правда? Двадцятичотирирічний здоровило, який досі не здобув освіти, а коли здобуде, то відразу стане безробітним. Він живе в твоєму домі, їсть та спить у ньому. Чому ти не скажеш, щоби в суботу по обіді він приходив і займався крамницею?.. «Крамниця йому не подобається, – відповідає мій приятель. – До того ж, якщо я його сюди поставлю, моя жінка мене вб’є». Я йду геть, здвигнувши плечима, і усміхаюсь, здаючись. Отож, кажу я собі. Отож бо й воно.
Артуро Перес-Реверте, іспанський письменник та журналіст, автор саги про капітана Алятрісте
Arturo Pérez-Reverte
Назва оригіналу: La tienda de mi amigo
Джерело: XLSemanal, 14.04.2013
Зреферувала Галина Грабовська