Amicus Plato, sed magis amica veritas.
Коли у нас бесїда о судівництві, то майже стереотипно порушує ся лише дві квестії, а то брак сил судейских і долучене з тим перетяженє урядників та застарілі духови часу не відповідаючі устави. Однак дуже мало дискутує ся над тим, чи не можна би остаточно і без розвязки двох повисших квестій та при нинїшних обставинах, усунути недостачі, на які нарікає суспільність, а виконуванє юрисдикцій піднести на степень відповідаючій реальним потребам краю, а особенно потребам населеня селяньского.
А улучшенє таке єсть прецїнь можливе, бо ми маємо і тепер много дуже красних законів і розпоряджень міністеріяльних, а ходить лиш о то, щоби переняти ся их духом, зрозуміти их интенцію, і сторонам робити всякі в рамах устави дозволені улекшеня. Не менше пожаданим було би і то, щоби усунути фіскалізм, котрий особливо в низших сферах урядничих дуже глубоко вкорінив ся.
В слїдуючих уступах будемо старати ся виказати, що деякі истнуючі недостачі дадуть ся легко усунути в дорозї адміністраційній.
І.
17½ кр.
Належитість за дорученє судових актів обтяжає лиш мешканцїв сїльских. Стотисячна людність міста Львова і кільканацять тисячна людність всїх міст окружних не платить тої належитости. Належитість тая має властиво призначенє винагородити возьних і післанцїв за их хід по селах, тимчасом уживає ся она дуже часто на инші цїли.
Наші суди повітові мають, як відомо, дуже малі суми призначені на удержанє діюрністів. Длятого, щоби все удержати в ладї і переписати всї акти, судьї мусять собі всякими способами помагати. Звичайно суд наймає післанцїв судових, оплачує их з належитостей за дорученє, а ті післанцї тимчасом сидять в канцелярії і пишуть, як другі діюрністи. Трафляє ся виїмково, що коли ввійдуть гроші призначені на павшалє, то з доходів за дорученя купує ся дрова на опал канцелярії, нафту на освітленє а навіть папір і пера. — Тож у власнім интересї мусить суд серед нинїшних обставин уважати, щоби дохід з належитостей за дорученє не зменшав ся.
Велику часть доручень, особливо в справах дрібнїйших і спадкових, можна би поручити урядам громадским. Нераз знов можна би в судї при відрочуваню терміну устно дати сторонам новий термін і се занотувати в протоколї. Се однак потягає за собою зараз страту в квотї 35 кр. в кождім процесї, так що єсли би суд в той спосіб відрочував місячно тілько по 100 термінів, то страта місячно виносила би 35 зр. а 420 зр. річно. — Сума як для суду повітового досить поважна.
З признанєм піднести треба, що многі суди не зважають на тую страту і визначають терміни в повисшій спосіб, через що сторонам приносять значне улекшенє. Не можна і того поминути, що через таке визначуванє термінів уникає ся много переступств і справ кримінальних, котрі часто беруть початок при актї примусового стяганя належитости за дорученє.
Тож було би пожаданим, щоби таке поступованє в судах стало ся загальним, і щоби кождий суд зизначав терміни устно в короткій дорозї, де тілько можна, а з другої сторони, щоби постарав ся о підвисшенє павшалій для діюрнистів, єсли квота визначена не вистає на покритє тих видатків.
Від кільканацятьох лїт домагають ся і посли знесеня належитости за дорученє актів судових. В тій справі промавляв також наш посол Підляшецкій 17 лютого 1893 р. в парляментї і межи иншими внїс, щоби наказати судам, і начальників судових зробити одвічальними за виконанє того наказу, що дорученє по-за обсягом суду через службу судову, як се постановляє инструкция для судів, має наступити лиш виїмково, а правильно має полагоджуватись через почту або начальників громад, котрі до того законом обовязані, а котрі і так полагоджують тепер майже всї дорученя в справах карних. — Наказ такій, розуміє ся, тілько тогдї міг би бути виконаний, єсли би суди мали достаточні павшалії на діюрністів і не потребували уживати післанцїв судових до служби цїсарскої в канцелярії.
ІІ.
1 зр. 5 кр.
Межи нашим простим народом лучають ся дуже часто бійки і побитя. — Побитий або скалічений удає ся до суду шукати сатисфакції. Після приписів процедури карної має такого пошкодованого оглянути лїкар, яко судовий знаток, і оречи, які наслїдки таке скалїченє за собою потягає. За таке ореченє платить ся, єсли ушкодженє тїла єсть легке, докторови медицини 1 зр. 5 кр., єсли же ушкодженє єсть тяжке, 2 зр. 10 кр.
Належитости ті має після §§.381 і 384 процедури карної виплатити суд з фонду инквізіційного. Тимчасом в практицї дїє ся инакше, бо суд виплачує знатокам належитість тую тілько при тяжких ушкодженях тїла, а при ушкодженях легких оплачує знатока звичайно сам пошкодований. До суду приходить побитий і просить оглянути єго, або, як називають, о "visum repertum", а найперше питають єго, чи має 1 зр. 5 кр. — Єсли бідак має, то платить, а єсли нї, то мусить або позичити, або просити і кланяти ся, щоби тую належитість сам суд покрив. Єсли зважимо, що бьють ся більше бідні, як богаті, то видимо, що видаток той трафляє по більшій части бідних, котрі нераз навіть одїж заставляють на оплату тої належитости.
Єсли суд при розправі засудить виновного, то орікає заразом, що виновний має віддати пошкодованому належитість 1 зр. 5 кр. visum repertum. На підставі такого вироку пошкодований мусить внести формальну остемпльовану просьбу до суду цивільного о екзекуцію, щоби ті 1 зр. 5 кр. від виновного відобрати. Така екзекуція тягне ся нераз кілька місяцїв, коштує богато, і дуже часто дає причину до нових суперечок.
Для лїпшої илюстрації наведемо кошти, з якими звичайно переведенє такої екзекуції получене. За написанє поданя екзекуційного платить ся писареви 50 кр., за стемплї 44 кр., возьному за дорученє 17½ кр., возьному за переведенє екзекуції що найменше 84 кр., а часом навіть 2-3 зр. стемпель до протоколу фантованя 12 кр., двом оцїнителям по 50 кр. разом 1 зр.; — єсли же прийде до лїцитації занятих річей, то наростають кромі того єще нові кошти. — А що говорити о тих случаях, де селянин тоту претенсію цедує жидови і той тую интабулює на грунт і нараз доводить аж до ліцітації грунту, — тогдї кошти наростають часто до 25—40 зр. Коли знов суд видасть вирок увільняючій, то 1 зр. 5 кр. заплачені лїкареви, пропадають, так пошкодований в додатку до побитя поносить ще і матеріяльну страту готовими грішми.
Чи не лїпше зробив би суд, єсли би тую належитість все виплачував з свого фонду инквізиційного, а потім єї на спосіб такс стягав без всяких коштів, єсли обвиненого засудить на зворот коштів процесових. Так приписує закон, але в практицї припис §§.381 і 384 процедури карної не виконує ся, а длячого, скажемо в слїдуючого уступі.
III.
§.383 процедури карної.
Кождий горожанин обовязаний ставити ся до суду карного на завізванє яко свідок. Єсли місце єго замешканя не єсть віддалене від суду більше як 15 кільом., не має він права домагати ся звороту коштів подорожи і удержаня, хиба, єсли яко зарібник удержує ся з денної платнї. Свідки, которих місце замешканя віддалене о більше як 15 кільометрів мають після §.383 процедури карної право жадати звороту коштів подорожи і удержаня в місци суду. — Сей припис єсть особливо важний для нашої Галичини, де округи судові суть великі, а місцевости часто о 30 або 40 кільометрів від суду віддалені. Селянин мусить часто стратити 2 або 3 днї, особливо зимовою порою, коли день короткій, щоби зложити в судї свідоцтво. Однак мимо того, коли свідок упоминає ся о зворот коштів на основі закона, то по більшій части не дістає нїчого, тілько збувають єго часто якою небудь бесїдою, або обіцюють єму, що кошти ті дістане при розправі головній. Таке поступованє нарушує лише повагу суду.
Причиною того, як і сего, що ми в попереднім уступі навели, єсть зле понята ощадність в интересї публичного скарбу. Многі урядники гадають, що видаток 200 або 300 зр. в однім судї повітовім річно на свідків обтяжив би занадто буджет державний, а не зважають на се, що таке поступованє кривдить людність, дразнить єї нераз непотрібно та дає причину до незадоволеня, особливо єсли люде видять, що денекотрі свідки н. пр. пани або жиди, котрі вміють рішучо упімнути ся о своє, дістають свої належитости, підчас коли другим з тої самої місцевости відмовляє ся признаня звороту коштів без всякої причини. — В случаю відмовленя коштів прислугує вправ дї свідкови після §.392 пр. кар. право жалоби до другої инстанції, однак селяне по більшій части резиґнують з своєї належитости і не користають з того средства правного, бо за написанє такої жалоби треба писареви заплатити, а по друге тяжко знайти писаря, котрий би против суду виступив.
(Дальше буде).
[Дѣло, 29.07.1893]
(Дальше.)
IV.
Табуля.
Закон о книгах грунтових з 25-ого липня 1871. ч. 95 В. з. д. єсть добутком найновійшої науки і відповідає, як кажуть духови часу. Но мимо того не відповідає відношеням нашого краю, єсть для селян жерелом великих тягарів і не приносить хісна відповідаючого висотї коштів поношених селянами.
Табуля, яко така, єсть дуже доброю институцією, але тілько для країв, де населенє богате, а земля дорога і де кредит реальний розвинений, — а там, де нарід незаможний як у нас, була би табуля тілько тогдї добра, єсли би удержанє єї нїчого не коштувало интересованих, як се єсть в Боснї і Гepцeгoвинї, де правительство cпpaвдї дбає про полекші для селяньства.
В пocлїдниx часах, коли еміґрація селян до Россії порушила богато умів і дала товчок до діскусії о відносинах сїльского народу, писано богато о книгах грунтових, а властиво о коштах получених з удержанєм тих книг в порядку, яко о одній з головних причин еміґрації.
Ті наріканя в богато взглядах оправдані; але трудно тую справу радикально поправити, особливо, як довго обовязує закон о книгах грунтових з року 1871, примус лєґалізаційний і закон о евіденції катастру грунтового. Примусу лєґалізаційного на тепер в Галичинї знести не можна, бо лєґалізація запобігає богато обманам, якими певна часть спекулянтів у нас професійно займає ся.
Ходить тілько о тоє, щоби кошти удержаня книг грунтових зредуковати до minimum, — бо кошти, які при тeпepішниx обставинах интересовані поносять, суть, особливо при менших купнах відповідно дуже великі. Контракт купна для селян списує звичайно нотар, а єго належитости унормовані окремим законом, о таксї нотаріяльній. Після тої такси належить ся нотареви:
1) за контракт до 200 зр. — 1 зр.
2) за писанє: (три сторони по 10 кр.) — 30 зр.
3) за лєґалізованє підпису продаючого — 30 до 60 зр.
4) за відпис до виміру належитости залучений до поданя табулярного — 30 зр.
5) за відпис до табулї — 30 зр.
6) за поданє табулярне після цїни купна — 1 до 3 зр.
Разом 3.20 до 5.20 зр.
Селянин змагає ся, працює тяжко, щадить кождий крейцар. Наскладав собі кільканацять або кількадесять реньских і за ті гроші купує кусник грунту. Иде до нотаря писати контракт, і після такси мав би заплатити нотареви 4 до 5 зр. Тимчасом часто коштує єго такій контракт 8 до 10 зр. і більше.
Або другій примір: Брат сплачує сестру позиченими грішми, то значить купує у неї часть грунту; отже знов мусить ити до нотаря писати контракт і заплатити за него з різними єще додатками до 10 зр., або і більше.
Додати належить, що єсли предметом купна суть тілько части парцелї, то треба крім контракту до поданя табулярного долучити єще скіц з мапи катастральної потрійно здїланий через авторизованого ґеометра, котрий знов коштує кілька золотих. А коли в табулї аднотована малолїтність продаючого, треба ще залучити до поданя табулярного метрику, котра коштує 1 зр. 50 кр.
При цїнї купна виносячій кількасот зр., всї ті кошти суть взглядно не великі, хотяй би виносили і суму 50 зр. Але межи селянами лучають ся по більшій части купна малих кусників грунту за кільканацять, або кількадесять зр., а кошти такого контракту виносять до 10 зр. і більше [отже нераз половину цїлої цїни купна.]
При тім мушу сконстатувати сей факт, що селяне жалують ся, що списуванє контрактів коштує их дуже дорого. і для того тяжко им змогти ся на грунт.
Винна тому в першій лінії сама такса нотаріяльна — дуже скомплікована і не відповідаюча цїлком обставинам нашого краю. Ті, що укладали той закон, не знали навіть о тім, що у нас при переважній части контрактів купна виносить цїна кількадесять зр., тимчасом в таксї найнизшу границю поставили від 200 зр., а потому від 200 зр. до 500 зр. — Після тої такси за контракт, де цїна купна виносить на пр. 10 зр. належить ся 4 зр., а сли цїна купна виносить 500 зр. то тілько 1 зр. більше бо за писанє і за всї другі чинности такса однакова без взгляду на високість цїни купна.
Нотар має приписане гонораріюм за час, за писанє, від вартости предмету, і нема означеної такси за поданє табулярне котре прецїнь все зробити треба. Отже можна порахувати за контракт 2 зр., а за поданє табулярне написане в кільких стихах 5 зр., а помимо того не буде то переступленєм такси нотаряльної. Bсї уряди публичні мають над собою безпосередний надзір: староства, суди, уряди податкові і т. д., — нотарів же нїхто не контролює. Урядники редкладають свої рахунки департаментам рахунковим, их нераз до половини знижають, a нотарі нїкому своїх рахунків не подають до пpoвіpeня.
Вправдї, сли кому кривда, що нотар за дорого рахує, можна удати ся з жалобою до комнати нотаріяльної або до висшого суду. Но квестія, чи селянин має на то потрібні відомости, щоби таку жалобу вносити, а по друге, хто єму напише єї? Знаємо, що кождий боїть ся писати жалобу, бо єсли она безпідставна і неправдива, то єго дожидає процес, що найменше о обиду чести. А вкінци все можна так вирахувати, що нїколи не буде переступленя такси нотаріяльної.
Трафляють ся тут і там по селах добрі, честні пиcapі, що покінчили кілька кляс ґімназіяльних. Трафляють ся також дуже часто честні, образовані учителї, і ті охотно писали би селянам менші контракти. Але при леґалізації підписів на таких контрактах роблять нотapі і суди часто великі трудности. Бо от прийде ся до нотаря, а він не хоче лєґалізувати, особливо по менших місточках. — В cyдї знов часто скажуть, щo суд не на то, щоби лєґалізувати контракти, або, що не годить ся нотарям хлїба відбирати, і такі другі нїсенїтницї. Отже треба би обжаловувати, а ту зійшли ся всї люде, котрих підписів потреба. Нїчо иншого не зістає, як заплатити нотареви солоно і верстати в спокою домів. Длятого то у селян єсть пересвідченє, що контракту о купно грунту в найпростїйшого не вільно списувати в селї, тілько у нотаря. В більших містах де живуть адвокати, єсть певна конкуренція, але по менших містах заходять часто великі неправильности.
Певно, що в многих случаях конче потрібно, щоби нотар контракт списував, бо він дає запоруку, що акт, ним списаний, буде все відповідати вимогам закона. Однак де совістні писарі по селах, а предметом купна єсть одна або дві парцелї, то лежить в интересї людности, щоби не ставити перешкод таким писарям в списованю менших контрактів, та дальше, щоби суди і нотарі підписи на таких контрактах з всякою готовостію лєґалізували, як то міністерство справедливости найострійше наказує.
Що все ту наведене лежить в интенції законодавства — се виказує богато розпоряджень, котрі в ориґіналї наведу: Die Verpflichtung der Gerichte, erbetene Legalisirungen vorzunehmen, ist eine unbedingte und nicht bloss subsidarische, durch die Abwesenheit des Ńotars bedingte [E. v. 23 Janner 1877 Zl. 11906; Slg. 6358, Z. 1877 Nr. 13 J. Bl. 1877, Nr. 15] — Найважнїйше в тій мірі єсть розпорядженє міністерства з 15-го мая 1873 р. Ч. 249. Оно звучить:
Durch Just. Min. Erl. v. 15 Februar, 1872 Z. 1992, wurden mit Rucksicht darauf, dass in Folge des §.31 G. G. die Gerichte weit haufiger als bisher, um die Beglaubigung der Echtheit von Unterschriften werden angegangen werden, die Gerichte daran erinnert, dass es fur den Tabularverkehr von der grossten Wichtigkeit ist, dass den Parteien, welche sich an die Gerichte zumal auf dem Lande wenden, bei diesen jederzeit mit pflichtgemasser Bereitwilligkeit entgegengekommen werde. Insbesondere wurde vor der Verantwortung gewarnt, welcher die richterlichen Beamten durch Unwillfahrigkeit und durch unbegrundete Verzogerung ihrer Amtshandlung sich namentlich dann aussetzen wurden, wenn die Parteien nicht in der Lage waren, sich an einen im Gerichtsorte wohnenden Notar zu wenden. Ais ganz unzulassig ware es aber anzusehen, wenn fur die Beglaubigung von Unterschriften etwa nur einzelne Tage der Woche bestimmt wurden, und es muss hiebei vornehmlich die dem geschaftlichen Bedurfnisse der Parteien, welche nicht am Gerichtsorte wohnen, schuldige Ruksicht betont werden. Die vielfachen Beschwerden uber die mit der Handhabung der Legalisirungsvorsehriften verbundenen Unbeguemlichkeiten, welche in zahlreichen Petitionen und in den Verhandlungen der gesetzgebenden Korperschaften ihren Ausdruck fanden, machen es nothwendig, darauf bedacht zu sein, die Anlasse zu diesen Beschwerden zu vermindern und insbesondere dafur zu sorgen, dass den Parteien die Erlangung der Beglaubigung ihrer Unterschriften m o g 1 i с h s t erleichtert werde. Zu diesem Zwecke durfte es nicht tiberflussig sein die Bezirksgerichte an den hierortigen Erlass v. 15 Februar 1872, Z. 1992, welcher an die pflichtmassige Bereitwilligkeit mahnt, womit den Parteien entgegen zu kommen ist, zu erinnern. Hiebei kann auch der Vorgang mehrerer Bezirksrichter welche ihre Abgeordneten, die Verhandlungen ausserhalb des Gerichtssitzes vorzunehmen haben, ermachtigen bei diesem Anlasse auch Legalisirungen von Unterschriften zu ertheilen als nachahmenswerth empfohlen werden.
Сойм краєвий у Львові візвав на засїданю дня 14 сїчня 1888 правительство, о упрощенє і обниженє коштів впису в книги грунтові при перенесеню права власности недвижимостей низше 300 зр. — На основі тої резолюції соймової видав Ц. К. Висшій суд краєвий у Львові дня 12 цвітня 1889 ч. 3327 розпорядженє до всїх судів повітових:
"Селяньске наше населенє, — каже суд висшій в тім розпорядженю, — убоге, апатичне, непорадне і несвідоме наслїдків занедбаня вписів ипотечних, уникає внесеня подань табулярних за-для коштів, котрі не стоять в жаднім відношеню до набутого предмету". Суд висшій поручає про те, щоби суди повітові по мисли §.83. закона о книгах грунтових принимали поданя табулярні до протоколу і щоби визначили один день в тиждни, в котрім селяне з документом ставали би і поданя ипотечні устно вносили. Уложенє таких подань о впис ипотечний на автоґрафованих протоколах через судью або якого иншого урядника єсть просте і не вимагає богато часу, а принесло би людности сїльскій велику пільгу.
Так припоручає суд висшій, но помимо того, практика лишилась така сама до сегодня, яка була і до року 1889. Єсли би зажадано виказів від судів повітових, кілько списали протоколярних подань табулярних, то певно 95% судів вписали би в тую рубрику нулю.
Щоби всїм оправданим жалобам селян раз конець положити треба би зарядити точне виповненє наведених тут приписів, а найлїпше було би зреформувати таксу нотаріяльну відповідно до обставин в нашім краю. Гонораріюм повинно би бути одностайне і обчислене за все стало: т. є. за хід до табулї, за писанє, за лєґалізацію всїх підписів на контрактї, відимату, відпису для виміреня належитости і за поданє табулярне, а не за всї ті чинности осібно, як се дїє ся нинї.
Гонораріюм таке зреформоване виносило би на пр.:
при цїнї купна до 10 зр. — 1 зр. 50 кр.
при цїнї купна до 20 зр. — 2 зр.
при цїнї купна до 30 зр. — 3 зр.
при цїнї купна до 50 зр. — 4 зр.
при цїнї купна до 75 зр. — 5 зр.
при цїнї купна до 100 зр. — 6 зр.
при цїнї купна до 150 зр. — 7 зр.
при цїнї купна до 200 зр. — 8 зр.
Тілько така такса була би справедлива і для кождого зрозуміла, бо кождий купуючій грунт знав би наперед, кілько буде єго коштувати заинтабульованє за властителя. Реформа такси нотаріяльної єсть дуже важною і пекучою, а в тій справі повинен рішати интерес цїлого селяньства, а не интерес одного стану.
(Дальше буде).
[Дѣло, 31.07.1893]
V.
Пертрактації спадкові.
Як селянин розуміє поступованє спадкове взагалї, най послужить отсей характеристичний факт:
В роцї 1891 був один судья в селї Кривцї, в повітї турчаньскім, на комісії ипотечній. При списуваню протоколу питає судья одного селянина, чи по єго вітци була пертрактація спадкова? Селянин того не порозумів, та дивить ся на других. На то старий війт присутний яко муж довірія звертає ся до судьї і каже: "єго прошу пана судьї не так треба питати ся, я сам єго позвідую ся". — "Михайле! — каже війт — чи платив ти по смерти вітця коморника і штайрамт?" — "Платив! платив!" — відповідає селянин і виймає з ременя квіти. — "Видите пане судьє, як він мене розуміє" — каже війт.
Так понимають всї селяне суть і цїль пертрактацій спадкових.
Поступованє спадкове унормоване цїсарским патентом з 9 серпня 1854 р. ч. 208. В. з. д., котрий дотепер обовязує і стрітив такі закиди яких може нї оден австрійскій закон до нинї не стрічав. — Більше як 30 лїт пишуть о нїм і ставлять всякі внесеня de lege ferenda, але ті відзиви суть голосом вопіючого в пустини. Ми тут не будемо порушувати квестії, чи патент сей потребує реформи чи нї, бо числячи ся з реальними фактами, можемо на певно сказати, що сей патент єще довго обовязувати буде, а поговорим тілько о тім, чи приписи того патенту справдї для селянина такі утяжливі, як загально говорять.
Параґраф третій того закона каже: In denjenigen Kronlandern, in welсhen eine Notarialordnung eingefuhrt ist, konnen die offentlich bestellten Notare, wenn es zum Vortheile der Parteien gereicht, топ dem Gerichte in ihrem Bezirke ais Gerichtscommissare zur Vornahme derjenigen Acte in Geschaften ausser Streitsachen ermachtiget werden, welche nicht durch eine vorausgehende richterliche Entscheidigung, bedingt sind.
Слова отже "wenn es zum Vortheile der Parteien gereicht" вказують як найвиразнїйше на интенцію законодателя. Тимчасом в практицї виїмок став ся правилом і нинї нотар все єсть комісарем судовим для переведеня пертрактацій спадкових без взгляду на тоє, чи се єсть в интересї партій чи нї. І на то власне переважно ужаляють ся селяне. Селянин не рахує свого ходу, єсли на кількох термінах в судї станути має, але тяжко єму приходить кілька або кільканацять ґульденів заплатити нотареви за списанє акту спадкового. Високість належитости за переведенє пертрактацій нормує припис давного закона нотаріяльного з 21 мая 1855 р. і розпорядженє міністеріяльне з 7 мая 1865 р. Після того розпорядженя належить ся нотареви яко комісареви судовому за пів дня 3 зр. 15 кр. а за цїлий день 5 зр. 25 кр., єсли же маєток не виносить 100 зр. то нїчого не належить ся. Належитість тую признає нотареви суд, при чім увзглядняє час, труд і пильність.
Практика однак в тім напрямі єсть дуже нерівномірна. В однім і тім самім судї признає нераз один референт нотареви 3 зр. 15 кр., другій за таку саму роботу 5 зр. 25 кр., а третій 8 зр. 40 кр. і більше. Подібно заходять різницї межи поодинокими судами повітовими, і за що один суд признає 5 зр., то другій за се признає 15 зр.
Від ухвали признаючої тую належитість прислугує вправдї сторонї рекурс. Однак той рекурс треба остемплювати маркою на 1 зр., а впрочім процедура дальша з ним єсть так утяжлива, що треба великої витревалости, щоби дїло до кінця довести. От примір: За списанє актів посмертних признає суд повітовий в місци Н. належитість 10 зр. Наслїдники вносять остемпльований маркою на 1 зр. рекурс, за котрий платять писареви 60 кр. Ц. к. суд висший видає звичайно на тоє таку резолюцію: "Даючи місце рекурсови, зносить ся ухвалу ц. к. суду повітового і поручає ся єму, щоби нову ухвалу видав і докладно виспеціфікував, за які чинности признає ся нотареви винагородженє". Суд повітовий повідомляє о тім сторону [за що платить ся возьному 17½ кр.] і дуже часто видає слїдуючу ухвалу. "В наслїдок рішеня ц. к. висшого суду признає ся нотареви: 1) за списанє акту посмертного 1 зр., 2) за списанє инвентаря 3 зр., 3) за оцїнку реальности спадкової 4 зр., 4) за оголошенє завіщаня 2 зр. разом 10 зр., котрі єму наслїдники до днїв 14 заплатити мають."
Від тої ухвали можуть наслїдники знов внести рекурс, котрий так само як першій буде их коштувати 1 зр. 60 кр. В наслїдок того рекурсу доперва знижає суд висшій тую належитість, або і нї. Ті кошти і тая процедура суть причиною, що селяне в таких разах майже нїколи не вносять рекурсу.
На що здадуть ся вічні розправи в соймі і часописях de lege ferendа? Най сойм зажадає тілько строгого виконаня параґрафу третого, а певне селянам стане лекше, бо списуванє актів посмертних через судових урядників, коштує значно менше як через нотаря. Урядник судовий виїхавши на село спише за один день кілька пертрактацій, а зарахує лише кошти комісії, котрі між интересованих репартують ся. В такім случаю за менші пертрактації припаде лише по кільканацять крейцарів, а за більші 1 або найбільше 2—3 зр. — а нинї і за найменшу пертрактацію признає ся 3 зр. 15 кр. Можна би також в случаях, де суть бідні сироти, що не мають і курки на обійстю, списувати акти посмертні в судї, а тогдї пертрактація нїчого не коштувала би.
І тепер деякі суди поручають переведенє пертрактацій своїм урядникам, однак се дїє ся часто не так в интересї селяньства, як в интересї самих урядників. Давнїйше особливо, коли були безплатні авскультанти, помагали им начальники судів в той спосіб, щоби собі щось заробили.
Над тим отже повинні застановити ся сфери рішаючі. Власне тепер хоче міністер судівництва перевести реформу функціонерів прокураторії при судах повітових і заступити их авскультантами. Реформа тая у нас цїлком не єсть так пекучою справою, лучше було би придїлити до кождого суду повітового по однім авскультантї для переведеня пертрактацій спадкових, а тогдї було би виконанє §.3-ого уможливлене.
Дальше треба би завести однакову практику при признаваню належитости для нoтapiв яко кoмicapiв судових, як довго §.3. не буде виконаний. Далось би се в той спосіб осягнути, щоби висшій суд жадав від судів повітових щорічних виказів, скілько належитости признають комісарям судовим, а публікованє і систематичне порівнуванє таких виказів мусїло би спровадити одностайну практику.
Вкінци треба би в повітах, де людність бідна, позбавлена зарібку, особливо в горах, §.3. безвзглядно виконувати. — Нотар предкладає акти спадкові судови, а суд приймає их до відомости, вимірює належитість і видає декрет наслїдства. При декотрих судах, особливо при тих, де великій натовп працї, виробила ся практика, що нотар списує кромі актів також реферат судовий, а судья єго тілько підписує. — При тім, зовсїм природно, мусить судья признати нотареви більшу належитість, так мов би нотар акту судового не реферував. Така практика в законї не узасаднена приносить шкоду сторонам, бо зневолює тії до плаченя належитостей, до котрих після устави не суть обовязані. Впрочім міністерство судівництва заказало таке поступованє. Однак помимо того практика тая не устає, а при ревізіях судових не звертає ся на тоє уваги, щоби єї раз на все усунути.
Закон з 23 мая 1883 р. зaвiв примусову интабуляцію з уряду і длятого пертрактація спадкова повинна бути так переведена, щоби спадкоємцї на основі декрету наслїдства могли заинтабульовати ся за властителїв. Наш селянин умираючи робить звичайно кодициль т. є. не установляє універсального наслїдника, тілько записує по кусникови грунту дїтям не заосмотреним, а тим, котрі суть звіновані, нїчого не записує з грунту, хиба часом де-що з худоби або які гроші. В таких случаях переводить ся пертрактація на основі законного наслїдства з увзглядненєм кодицилю, і декрет наслїдства видає ся для всїх дїтей в рівних частях.
Щоби отже уможливити интабуляцію для наслїдників, треба би, щоби писар зараз при списуваню актів спадкових, а судья при переслуханю свідків справдив при участи интересованих, які парцелї котрим наслїдникам після кодицилю припадають. Поступованє таке вимагає вправдї много працї, але лучше перевести менше пертрактацій добре і докладно, нїж много, а наробити сторонам лише колоту.
Висше згаданий закон з 23 мая 1883 р. приписує, що сторони мають в цїли интабуляції предложити до суду відписи декрету дїдицтва і инші документи, а єсли би не предложили, то сам суд має за оплатою подвійної належитости за відімованє ті відписи з уряду виготовити. При апатії наших селян припис той єсть для них шкідливий, бо селяне дуже часто не предкладають відписів, і мусять в такім разї за виготовленє відпису декрету в судї платити 2 зр.
З признанєм піднести належить, що суть судьї, котрі кажуть відписи такі робити своїм діюрністам і відтак стягають через возьних за тоє від сторон по 10 кр. або 20 кр.
По виданю закона з 31 марта 1890 р. ч. 39 В. з. д., котрим значно знижено оплати переносні від спадків селяньских, звернуло міністерство судівництва розпорядженєм з 8 червня 1890 ч. 10306 увагу судів на тоє, що від тепер має ся предпринимати оцїнку реальности спадкової тілько виїмково а з правила, має брати ся за підставу до виміреня належитости високість оплачуваного податку після закона з 9 лютого 1850 р. Після того припису бере ся за підставу державний податок оплачуваний від реальности, множить ся єго через 70, а від суми, котра вийде, виміряє ся належитість. Вартість будинків установлює ся через переслуханє интересованих або свідоцтво зверхности громадскої.
Однак в практицї важне тоє розпорядженє не виконує ся, і реальности спадкові оцїняють ся і тепер все через двох оцїнителїв, хотяй патент цїсарскій з 9 серпня 1854 р. тілько виїмково таке оцїненє приписує. З тої причини поносять сторони непотрібні кошти оплат оцїнителїв, виносячі звичайно 1 або 2 зр., а по друге вартість подана оцїнителями єсть майже все висша від вартости обчисленої після податку, отже ж і оплата скарбова єсть більша. До того зачислити єще треба кошти угощеня оцїнителїв, щоби на сироти уважали і реальности високо не оцїняли. Тож щоби се все усунути, треба би згаданий і міністеріяльне розпорядженє як найточнїйше виконувати, щоби селяне в кождім напрямі віднесли таку користь, яка лежала в интенції законодателя.
[Дѣло, 01.08.1893]
VI.
Комісії провізоріяльні.
У нашого народу, а навіть і у интеліґенції виробило ся пересвідченє, що в спорах о посїданє, так званих провізоріяльних, судья мусить перевести розправу все на місци спору. Длятого у всїх процесах о посїданє, сторони просять о судову комісію а то без взгляду, чи комісії треба чи нї — а суд знов дуже часто не студіюючи точно позву, визначає першій термін на місци спору. Нераз цїла справа єсть дуже проста і сторони в одній хвили погодилась би, але угода розбиває ся о тоє, котра сторона має поносити кошти комісії, що виносять у нас, де округи судові суть великі, часто і кільканацять, а навіть як в скільскім повітї і 30 зр. Часто знов напастливі люде, особливо жиди, маючи по своїй сторонї формальне право, хотять противника тим діткнути, що той же не тілько кошти процесу, але і кошти комісії платити мусить.
Як висшій суд краєвий так і многі суди повітові старають ся о тоє, щоби число комісій провізоріяльних ограничити до тих случаїв, де переведенє розправи на місци спору єсть доконче потрібне н. пр. в спорах граничних. Але поступованє таке не єсть єще всюди практиковане, бо вимагає все працї, т. є. точного перестудіованя позву — і самовідреченя. Многі судьї студіюють кождий позов дуже точно і першій термін визначають по більшій части в судї, а комісію доперва тогдї, коли при термінї показало ся, що она потрібна, і що сторони погодити ся не можуть. Все тут, як бачимо, залежить від индівідуальности судьї, однак в послїдних лїтах змінило ся много на лїпше і постійно зміняє ся.
Щоби процес провізоріяльний чим скорше укінчити, повинен той сам судья, що був на комісії і предмет спору видїв, розправу дальше перевести, свідків переслухати і ореченє видати. Тимчасом буває часто і так, що судья повітовий їде на комісію, і зробить тілько плян предмету спірного, а переведенє розправи і виданє ореченя поручає другим урядникам. Через тоє провізоріяльні процеси тревають довго.
VII.
Манудукція судова.
Многі уважають манудукцію судову за средство, котре приспішить рішенє процесів, і ощадить селянам много коштів. Сей погляд єсть оправданий лише в справах дуже дрібних, ясних і неспірних, а в прочих случаях приносить манудукція судова більше шкоди як пожитку.
Процес зачинає ся позвом, а уложенє позву вимагає точної информації, великої працї і уваги. Позов єсть підставою процесу, і длятого програє ся часто і найбезпечнїйшій процес лиш з тої причини, що позов був зле уложений. Длятого то адвокати при укладаню позвів задають собі много працї, і часто уложивши позов відкладають єго, щоби тойже за кілька днїв переглянути і де-що поправити. Працї підготовляючі, т. є. читанє актів, перегляненє табулї, информація від сторін вимагають много часу і спокою. На тоє все судья і серед найлїпшого обсадженя судів не буде мати часу.
Так само має ся річ і з заступованєм пізваної сторони в тяжших процесах. Тут виходить уже з самої річи, що судья не може заступати рівночасно обох сторін, і заразом яко судья стояти по-над партіями. По друге, судьї часто зміняють ся, а при кождій змінї новий судья мусить студіювати при термінї цїлий процес від початку. Длятого то процеси ведені під манудукцією тревають дуже довго, а коли переходять через більше рук, то так замотують ся і такій повстає в них хаос, що годї потому з него вийти і вирок видати.
Противно, де процес ведуть адвокати, там кінчить ся справа звичайно за рік або за два, а лиш виїмково треває довше. Сторони охотно платять, бо борше приходять до уживаня своїх прав а не ходять десятками лїт по термінах.
VIII.
Покутне писарство.
Писарі без кваліфікації суть двоякого рода. Одні занимають ся покутним писарством заводово, намавляють часто селян до неосновних процесів, визискують их немилосерно і в додатку за тоє все, що им зле понаписують, кажуть собі дорого платити. Але суть ще і иншого рода писарі. Именно трафляють ся по селах господарі, що ходили до школи котрі часом в cвoїм селї пишуть якій контракт, провізорію, баґательку або яке менше поданє. Як писарі першого рода суть шкідливі і небезпечні, так писарі другого рода суть по більшій части невинні люде а навіть і пожиточні. Длятого не оправдана річ виступати против кождого, хто щонебудь напише — особливо єсли добре то зробить і сторін не визискує — з цїлою строгостію. Міністеріяльне розпорядженє з 24 падолиста 1860 ч. 264 В. з. д. треба виконувати лиш против писарів першого рода, котрі часто суть піявками сїльского народу. Безвзглядне поступованє против всїх писарів, котре навіть не лежить в интенції згаданого міністеріяльного розпорядженя, єсть просто шкідливе особливо по повітах віддалених від міста, де адвокатів нема.
IX.
Едикти ліцітаційні.
При примусовій продажи недвижимостей мусить бути едикт про ліцитацію оголошений три рази в урядовій ґазетї львівскій, хотяй єгo nota bene нїхто не читає. — За таке оголошенє платить ся тепер 5 кр. від одного слова. Тож цїла належитість залежить від зредаґованя того едикту, бо від коротшого едикту платить ся менше, за довшій же більше.
При укладаню едикту все залежить від индівідуальности судьї — один мислить о тім, щоби екзекут за едикт много не заплатив, а другій реферує тілько і не мислить зовсїм о тім, чи едикт буде коштувати 4 зр. чи 8 зр. Хто о тім хоче пересвідчити ся, нехай зволить переглянути кілька чисел ґазети львівскої, а найде там много едиктів всїляких форм.
Найкоротшій едикт звучить звичайно так: "Ч. 1147. Ц. к. Суд в Рогатинї оголошує, що на заспокоєнє вірительности Мойсея Розенбаха в сумі 7 зр. а. в. з. п. н. відбуде ся дня 24 вересня і 26 падолиста 1893 р. кождого разу о 9-ій годинї рано публична ліцитація реальности Гриця Кукурудзи на 700 зр. оцїненої а виказом ипотечним ч. 10 книги грунтової громади катастральної Винники обнятої. На першім термінї тілько за або висше цїни оцїночної, а на другім і понизше. Вадіюм 70 зр. — решта условій мож переглянути в реєстратурі. Ц. к. Суд повітовий в Рогатинї." Такій едикт коштує 4 зр. 25 кр. — але суть едикти часто далеко довші, бо складають ся нераз навіть з 200 слів і коштують 10 зр.
При тім зауважити годить ся, що хотяй много ліцитацій розписує ся, то помимо того дїйстно до ліцітації по більшій части не приходить, бо довжник доведений до крайности платить звичайно вірительність. В таких власне случаях кошти ліцитаційних едиктів дають ся екзекутови дуже чути. Треба би отже укладати найкоротші едикти, а найлїпше було би ті едикти уміщати в ґазетї урядовій всї в однім віддїлї після формуляра подїленого на відповідні рубрички. От промір:
Едикти ліцітаційні.
число судове і назва суду — 1147/93 Рогатин
имя вірителя— Мойсей Розенбах
имя довжника — Гриць Кукурудза
сума довжина — 7 зр.
ч. вик. ип. реальности маючої продати ся — 10. Винники
цїна виклична — 700 зр.
вадіюм — 70 зр.
термін — 24/9 1893; 26/11 1893; о 9-ій рано
Такій едикт, [котрого також нїхто не читав би, як і дотепер нїхто не читає] коштував би 1 зр. 20 кр.; екзекут отже мав би кілька золотих довгу менше до заплаченя, а припас §.437 всхідно-галицкої процедури цівільної вповнї в той спосіб виконано би.
З другої сторони через тоє, що ґазета урядова буде мати менше доходу, а едикти будуть коротші, не стратить анї скарб державний, анї література.
X.
Язик нїмецкій в урядах.
В житю товарискім уважаєсь неприличностію — говорити таким язиком, котрого хтось из присутних не знає, особливо єсли ним говорить ся длятого, щоби той незнаючій того язика розговору не розумів. Мудрий той звичай заховує ся не тілько в сальонах висшого товариства, але і у так званих низших кляс народу.
Помимо того однак, що нїхто не поваживсь би провинитись против того припису приличности (savoir vivre) в сальонї, поповняють єго часто интеліґентні люде в судї і инших урядах, де люде збирають ся не для забави, але для рішеня дуже важних справ, бо часто навіть квестії житя і смерти. Нераз єсли в судї має пан, жид або хто небудь, уміючій по нїмецки, справу з хлопом, зачинає він з судьєю говорити по нїмецки в тій цїли, щоби хлоп єго не розумів, а судья дуже часто вдає ся з ним в діскусію в нїмeцкім язицї. Навіть і адвокати дуже часто при сторонах говорять з судьями по нїмецки.
Єсть то велика неприличність, котра хотяй звичайно практикує ся тілько яко привичка, мимо того підкопує дуже повагу судівництва. Бо буває часто так, що селянин кланяє ся при такій розправі, перепрашає низонько і просить, щоби пани так бесїдували, щоби і він розумів. Такій хлоп, яко "импертинент і арроґант" буває звичайно упімнений, що він не сміє судови приписувати, як суд має поступати. Верне той селянин з суду до дому — і тут питають єго з всїх сторін: а що? як пійшов термін? — А от — каже селянин — пани в судї пошварґотіли межи собов по нїмецки — сказали, що я виграв, і велїли йти домів, а о чім бесїдували, того не знаю.
Неправильність тую належало би конче усунути через упоминанє сторін, щоби по нїмецки не говорили, хотяй би то дотичило осіб интеліґентних і високопоставлених.
[Дѣло, 02.08.1893]
02.08.1893