Я вже не пам'ятаю ні року, в якому то було, хоч було недавно, ні імені тої, котра була, ні причини – чому саме вона була у мене. Пам'ятаю, що вона була з Франції. Здається, трохи єврейка, але більше француженка. Точно, що антрополог (все ж не можу вживати у таких випадках фемінітиви, здається, що це суперечить законам української мови, які передовсім заперечують ускладнення). Хтось її вивів на мене, бо вона приїхала у наші гори дивитися на людей, котрі творять і роблять матеріальну культуру – ліжники і всяке таке.
Ми багато говорили у кухні. Не пам'ятаю, якими мовами. Я робив їй якусь їду. Вона їла і говорила одночасно. Серед інших важливих тез я виділив одну, яка здалася мені найважливішою. Вона казала, що ціла Європа звар'ювала на гастрономії. Що йде до того, що тільки гастрономія залишиться єдиним виявом щоденної присутності матеріальної культури. Смакувати різні страви і продукти, їздити містами і селами, щоби з'їсти щось спеціального, вивчати дивовижні переписи і час від часу чаклувати у кухні, запрошуючи приятелів саме на куштування власних химерних витворів. Зрештою, засумувала вона, навіть книжкова індустрія тримається головно на кулінарних книгах, не кажучи вже про домашні бібліотеки: навіть у домах, де практично не читають, завжди є хоча би мінімальна поличка з книжками і альбомами про гастрономію. А масовий туризм? – його би не було, якби між епізодами архітектури, див природи, морем і музеями не було би кількох найсуттєвіших ритуалів причастя до локальної – автентичної чи надуманої – кухні.
Було літо. Я зробив їй лечо, галицьке лечо, бо смажені не на смальці, а на олії цибулю, помідори і перець залив яйцями. Щоправда, не додавав ковбаси – як то передбачає класичне галицьке лечо. Нічого іншого на той час вдома не було. Вона була в захваті і від смаку, а ще більше від коментарів – що це назва з-за Карпат, що така у нас тут мультикультуральність.
Натомість думав про інше. Думав про культуру тої їди, яка, як і родинний побут, передбачає не калейдоскоп гастрономічних досвідчень і творчих зустрічей, а щоденну їжу для сім'ї, якою усі мають бути нагодовані так, щоби принаймні з'являлася ілюзія різноманітності.
Цьому я присвятив значну частину свого життя. Не думаю, що змарновану, бо не знаю, що міг би робити в цей час вагомішого. Виробив у собі таку віру, що сенсу у житті тим більше, чим менша дистанція у діях між тим, що споживаєш, і первинним здобуванням продуктів, чим менш абстрактним є походження того, що їж, чим більше себе вкладаєш у остаточний вигляд харчу. Людина повинна їжу здобувати. Інша справа, що ці приготування їжі стають мовою любові, набираючи зовсім іншого значення, коли робиш то не для себе.
Щоденне годування когось – це вже не гастрономія. Це стоїцизм, наповнений дбанням про то, щоби день, котрий минає, був не ліпшим від того, який наступить.
Добре, що у такому випадку пам'ять про спожите не триває більше, ніж кілька днів. Достатньо кільканадцяти простих смаколиків, щоби їхня комбінація виглядала завжди оновленою. Зробив кілька індивідуальних сніданків, зупу на день і ще якусь страву перед вечором, і день виявляється прожитим, витриманим і радісним.
Добре, що у таку пору року є і фасоля, і помідори, і багато зелені, і багато сиру, і гриби, і капуста, і різні ягоди, якими можна заповнювати прогалини у повторюваності базових білків, жирів і вуглеводнів. І в таку пору всі люди і звірі стають трохи сонцеїдами. І аж до осені включаються механізми самопожирання, ліквідації минулорічних відкладень. Випаровування, тобто охолодження, є чи найвагомішою літньою потребою ситого тіла.
Не будь пустослівним у своїх узагальненнях, кажуть мені близькі. Наведи конкретний приклад. А з цим у мене завжди проблема, бо мене цікавлять власне узагальнення. Але хай буде. Два приклади. Чудесне літнє вариво: зварити у підсоленій воді молоду фасолю (не лопатки, а лущену) і додати до фасолевого узвару сметани, можна ще посіченої петрушки, але більше нічого. Чудесний літній десерт: у шапки голубінок-сироїжок насипати по кілька крупинок солі і підсмажити їх на пательні, ледь змащеній олією. Тай всьо.
26.07.2018