Постійним послом Української Держави у Віднї на місце п. Андрія Яковлева став п. Вячеслав Липинський, що в останнїм десятилїттю відограв в українськім русї окрему визначну ролю; продовжуючи дїло Володимира Антоновича, Павлина Свєнцїцького, Тадея Рильського й инших учасників "хлопоманського" руху 60 рр. XIX в. Для справи повороту спольщеної шляхти до рідного народу видавав ся окремий орґан у Київі п. заг. "Przegląd Krajowy". Сїй справі посвятив Липинський в 1909 р. і свій цїнний і гаряченазваний твір п. з. "Schachta na Ukrainie", з якого позволим собі повиривати місця, характеристичні для автора й руху, відновленого ним по 40-лїтнїй перерві.
"Український народ живе, — писав автор, — хоче жити й буде жити яко самостійний народ; і коли не здавили його могутнї сили Батуханів, кари Єреміїв Вишневецьких, кріваві орґії Петрового правлїння, гниль і кайдани бюрократичної Росії, тепер нема вже такої сили, щоб здержала розвиток сього народу; тепер, коли всї навіть найаристократичнїйші суспільности демократизують ся, — як се бачимо напр. в польській суспільности, там в Польщі, — тепер, коли народ на цїлім світї здобуває право говорення і самоозначення.
"І ми не забуваймо про сю певність, — звертав ся далї автор сих слів до членів свого стану. — Памятаймо, що український народ пробуджуєть ся і що ми, інтелїґенція і місцеві земельні власники, мусимо супроти сього руху зайняти виразне та ясне становище — вороже або приязне становище, бо з нїякого, яке досї ми переважно займали, — випхав нас стихійний розвиток сього звязаного досї народу. А своє становище супроти українського народу, який пробуджуєть ся, мусимо означити ще, і то тим більше, що ми, тутешня місцева шляхта, а природжені сини сїєї землї і кров з крови і кість з кости сього народу!.."
"Сьогоднї (1909 р.), по 40-лїтнїй перерві, ми, українська шляхта, знов здобули право самоозначення і сьогоднї сміливо підносимо прапор наших батьків, — писав на дальших місцях своєї книжки автор. І тільки тим в наших змаганнях ріжнимо ся від них, що не ділять нас вже сьогоднї, як дїлили тодї Антоновичів і Свєнцїцьких, полїтичні переконання. "Бо не тільки ми, але нїхто вже тут у нас не думає сьогоднї про Польщу "від моря до моря", нїхто вже сьогоднї не бореть ся за сю державну історичну Польщу: нема вже сьогоднї Польщі на Українї, бо Польща є там, де є польський народ... Отже нема Польщі, а є сьогодні тільки Поляки на Українї, і вони очевидно полишать ся. А ми, тутешня шляхта, українська з духа й походження, котрі були Поляками тільки з шляхетської культури і державних традицій, сьогодні, коли ся шляхетська культура в Польщі замирає і Сєнкевич уступає там щораз більше Виснянському, а коли рівночасно польська "держава" у нас тут вже зовсїм вигасла, — мусим вибирати між новочасною польськістю і нашим народом, що відроджуєть ся... Для нас, котрі чуєм, що ми з сього народу та краю виросли, котрі маєм в собі духа наших попереднїх поколїнь, зєднаних з сїєю землею і народом заслугами й навіть помилками — бо їх треба відкупити — і для котрих ближчі й дорожчі cї покинуті наші степові могили від відновлюваного тепер до ґрунту Вавелю, — для нас вибір ясний!.. Коли там над Вислою будуєть ся спільними силами всїх молода народня Польща — Польща будучини, і ми, хотячи з живими йти вперед, а люблячи тут народ і свій край, також бажаєм забрати ся до будування його будучини i в сїм будуваннї відкидаєм геть давнї шляхетсько-державні прапори, як вони над Вислою, так і ми тут над Днїпром. Отже нема вже сьогоднї між нами, котрі любим свій народ і край. "Поляків", "Українцїв", і "Поляків Українцїв", сьогоднї в повнотї відчування своєї національної індивідуальности хочем бути Українцями; і не роздвоєне польсько-українське, але одно українське серце бє в наших грудях...
"Ми повинні — зясовував автор обовязки навертаної спольщеної української шляхти супроти українського народу — нашими духовими й матеріяльними силами, які в сїм краю у величезній частинї маєм і представляєм, попирати місцеву культуру, культуру сього краю й народу, культуру, котра може бути тільки українська, а се тим більше, що ся культура, як се виказує наше минуле, не чужа нам, що маєм в собі велику її частину, витворену віковим життєм на сїй землї і завдяки працї нашого народу на нас. Отже маєм обовязок звернути сьому народови нагромаджений в нас від віків капітал народнього труду й народньої працї. А коли будучину сїєї, спільної нам і нашому народови культури зробимо нашою будучиною, тодї не вирве нас з сїєї землї нїяка сила, бо будемо вже не тягаром, не болячкою, але орґанїчною частиною, — не "пустоцвітом", але плодом нашої землї і зерном, що заплїднятиме сю нашу родинну землю, бо будемо мати право, сперте на сповнені суспільні обовязки, право, що сильнїйше від усяких параграфів!..
"Ми, українська шляхта, з традиціями й демократичними переконаннями, вже давно, ще за часів Антоновича й Рильського, розвязали справу нашої національної приналежности в історії нашого відродження... Ми повинні означити своє становище до українського народу, що пробуджуєть ся, бо памятаймо, що "розкують ся незабаром заковані люде", що коли не сьогоднї, то завтра вони питатимуть нас про наші дїла. І спитають нас тодї: ви, що посїли такий великий шмат нашої землї, ви, що жили цїлі віки нашою працею і потом, що ви зробили для нас і для сїєї нашої матери — землї? Що ж ми їм на се відповімо? Що скажемо їм, коли вони заглянуть до історії своїх культурних інституцій, своїх "Просвіт", своїх видавництв, своїх наукових товариств і коли побачуть, що немає там шляхетських назвищ; коли побачуть, що ті, котрі колись не хотїли давати землї селянинови, говорячи, що йому тільки "культура" потрібна, самі потім, задержавши землю у своїм посїданню, не дали зламаного шага для піднесення сїєї культури!..
"І в сїй такій важній хвилї не говорімо ще, що українська культура "низька", "слаба", "нерозвинена", бо ми, маючи у великій частинї матеріяльні й духові сили сїєї землї й народу, говорити се передовсїм не маєм права і... не повинні ще тому, щоб колись не сказано про нас, що ми, слабі й маловарті, вміємо приходити тільки на готове, що ми прийняли колись готову, сильнїйшу польську культуру та що приймемо й українську, коли вона, як готова й сильна зможе нам накинути ся. Бо багато вимагаєть ся від тих, котрим дано багато, і шляхта, коли хоче стояти на своїм становищі, коли хоче бути шляхтою, не яко джури походу народів до світла та культури, але в перших рядах іти повинна!"
Ось кілька виписок з розвідки теперішнього посла Вячеслава Липинського про участь шляхти в життю українського народу на тлї його минулого, виданої в Кракові 1909 р. п. заг. "Schlachta na Ukrainie". Основний історичний підклад своїм думкам дав автор у великій книзі "Z dziejów Ukrainy" (З минулого України), виданій 1912 р. Збудив ся український народ до життя — стверджував автор і питав: "Чи маєм лишити ся на боцї тільки ми, кров з крови й кість з кости українського народу, його нероздїльна частина, яку відірвала колись насильно від родинного пня польська державність, тавруючи нас пізнїйше відомим тавром відступства: иншою мовою і чужою культурою. А що в минулім України маємо свій окремий листок, що наше національне відродженнє відбувало ся в дещо відмінних від відродження инших верств українського народу умовах, отже сьому нашому минулому, без познайомлення з котрим не може бути зрозуміння теперішности, історії національного відродження української спольщеної верстви, дальшим розвитковим кільцем котрого ми є, і відновленню наших прадавнїх, хвилево забутих українських традицій, які бажаєм мати за підставу й дороговказ для нашої суспільної працї, посвячуємо отсе видавництво. Знаєм, що наше шляхотське минуле містить багато сумних листків і багато болїзних згадок. Але знаєм так само, що наші батьки бороли ся в рядах старовинної Руси, що з славної памяти Богданом Хмельницьким визволювали свій Рідний Край з неволї, що присягали на вічність Українї, "на час щастя і нещастя", що йшли з останнїми гетьманами на засланнє, в останнїх оружних боях голови свої складали на бойовищі. А навіть, коли вже настала остаточна Руїна, коли зігнулась і скарловатїла українська шляхетська товпа, була все з поколїння на поколїннє серед неї горстка, що не переставала бороти ся за визволеннє свого народу. Тому віримо, що й сьогодні не позволимо вивласнити себе духово з України. І на спільній працї і спільній боротьбі з мілїонами українського народу будуєм надїю кращого спільного завтра для нашої рідної землї."
Що цїкаве й що сьогоднї робить велику честь авторови й упорядчикови книжки, так се ідея української самостійної й незалежної державности, яка найсильнїйше пробиваєть ся через усю грубу книгу. А ся ідея змальована такими приманливими барвами, переповіджена з таким ентузіязмом скрізь там, де вона була горою і прибирала реальну форму, з таким відчутим болем і терпіннєм в тих місцях, де на шляху її здїйснення ставали непоборні трудности, а в повній своїй цїлости з такою сильною вірою у здїйсненнє її, що книжку читаєть ся не як науковий твір, а як захоплюючу артистичну повість.
В сїм томі містить ся і найбільша наукова праця В. Липинського п. з. "Stanisław Michał Krzyczеwski" (З минулого боротьби української шляхти в рядах повстанцїв під проводом Богдана Хмельницького). Виводить тут автор з властивим собі уміннєм захоплювати читача своїм предметом безсмертних полковників Станислава Михайла Кричевського, Данила Ничая, Івана Богуна.
По спробах Виговського, Дорошенка й Мазепи врятувати українську державність вона ждала на здїйсненнє до теперішнїх часів. "Щойно, коли впали кайдани неволї народу, коли, як колись за Богдана козаччина, так тепер народ став тою новою силою, що входить у свідомо національне життє, силою, яка прапори України, котрі повівають, вхопила в свої міцні руки, щойно тепер з народинами нової сильної верстви розпочало ся повс відроджене життє народу", яке, додамо, має тепер зложити іспит з своєї здатности мати власну незалежну державу.
Свою книжку, виданнє якої в українській перекладї дуже бажане, назвав В. Липинський "Памятковою книжкою на честь Володимира Антоновича, Павлина Свєнцїцького й Тадея Рильського. Коли б ми навіть не знали про автора, що є він визначним українським ученим, публїцистом і полїтиком, що за свою наукову дїяльність між иншим в "Записках Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові" й у "Лїтературно-Науковім Вістнику", його вибрали дїйсним членом львівського Наукового Товариства, колиб ми не знали гаряче патріотичних струн, які чують ся з змісту його праць, вже сама посвята вказує нам, хто є автором і впорядчиком книги.
Незвичайні заслуги Володимира Антоновича на полї дослїдів нашого минулого загально признані. Його "Сповідь" стала вихідною точкою руху, який до повної сили дійде, здаєть ся, щойно по створенню Української Держави. В сїй "Сповіди" стояли такі слова, що можна й сьогоднї їх пригадати: "Доля хотїла, що я шляхтичем уродив ся на Українї". За дитинства мав я всї привички паничів і мав усї станові й національні упередження тих, серед котрих я виховався. Але коли надійшов для мене час пізнання себе, тодї дослїдив я холодно своє суспільне становище в краю, розглянув усї його недостачі, а так само змагання тієї суспільности, серед котрої доля призначила менї жити, і я побачив, що становище сїєї суспільности є під моральним оглядом без виходу, наскільки вона не позбудеть ся своїх егоїстичних поглядів, своїх бутних претенсій до краю і його народу. Я побачив, що Поляки—шляхта, які заселюють Правобережну Україну, мають проти суду свого сумлїння два виходи: або полюбити народ, серед котрого живуть, перейняти ся його змаганнями, вернути до національности, покинутої колись їх предками, і всесильною працею і любовю в міру своїх сил винагородити лихо, накоєне сьому народови, котрий вигодував багато поколїнь вельможних кольонїстів... або, коли не вистарчить у них на се моральної сили, винести ся до польської землї, заселеної польським народом, щоб (розумієть ся, на Українї, Ред.) не побільшати собою числа дармоїдів і щоб перед самим собою очистити ся з сумного закиду, що я є так само кольонїстом-плянтатором, що посередно або безпосередно... живу з чужої працї..., що належу до числа тих; котрі хочуть здушити національний розвиток місцевого народу, й що невинно приймаю на себе частину відповідальности за їх учинки. Очевидно я вибрав перше..., бо я більше полюбив свій народ нїж свої шляхетські норови й мрії".
Живій правдї повірив і став її апостолом також Павлин Свєнцїцький. І йому, коли він застановляв ся над питаннєм: "Хто ми, між ним (українським народом) живучі", "ґенїй України, ґенїй народу святої землї тієї, голосно подав відповідь: "Нарід України — є народом будучини; ви його дїти, України дїти!" Коли ідейні одиницї "кинули дві цивілїзації, дві багаті лїтератури, привилеї шляхетські, — усього добра відцурались", він також посвятив своє життє ідеї самостійности України та її лїтератури. До ґрупи таких самих людей належав і Тадей Рильський.
Їхнїми слїдами пішов Вячеслав Липинський.
Крім згаданих вище двох книг написав В. Липинський ще працї про ґенерала артилєрії Великого Князївства Руського, про аріянський соймик в Киселицї на Волинї в маю 1638 р., про Братковського і инші.
З життєписних даних зазначуємо, що Вячеслав Липинський уродився 1882 р. на Волинї в селї Затурцї володимир-волинського повіту. Походить з української шляхетської спольщеної семї. Ґімназійну освіту одержав у Житомирі й Київі, унїверситетську в Кракові й Женеві.
Побажаємо-ж Вячеславови Липинському на труднім дипльоматичнім становищі найкращих успіхів на славу Української Держави.
__________
Посол Вячеслав Липинський прийняв кореспондента "Neue Freie Presse" й висловився ось як про положеннє на Україні: Нa Українї розходить ся передовсїм про заведеннє ладу. Навіть серед найкориснїйших обставин було-б се тяжким завданнєм, бо-ж розходить ся про нову державу, яка відірвала ся від иншої і приступає до нової будови. Але труднощі тим більші, що відірванню і засновинам нової держави України від її народження товаришила революція і попередило її страшне дїло большевицького знищення. Ми передовсїм зайняті усуваннєм сих руїн. Завести перший лад се найважнїйше завданнє Правительства, яке вислало мене до Відня.
Часто чути питання щодо партійного становища Правительства й окремих особистостей України. Саме в сїй точцї не бракує непорозумінь і фальшивих поглядів. І тут треба взяти під увагу, що Україна була давнїйше частішою Росії. Всї імена ріжних партій відносять ся властиво до давнїйшого часу, се імена російських партій або українських галузей таких партій. Відірваннє України від Росії також нa сїм полї створило до деякої міри tabula rasa, старі назви втратили своє значіннє, повстає щось нове або зачинає народжувати ся. Ви певно чули, що в тепер розвязаній Ц. Радї соціялїстично-революційна партія мала переважаючу більшість. А всеж тепер управа соціялістично-революційної партії недавно ухвалила розвязати ся, добре розуміючи, що новий час вимагав тепер нових українських партій, а не щепочок російських партій. Тому мало має також змислу говорити, що тепер партія так знаних кадетів відграє велику ролю. Кадети се так само російська партія, яка також на Українї мала прихильників яко істотну складову частину Росії, сьогоднїшнї українські кадети не мають нїчого спільного з російськими, тепер входять в рахубу тільки українські партії. Таку українську партію, і до того таку, що обіцює осягти найбільше значіннє, вже засновано. Се партія хлїборобів, себто партія сїльських господарів, яка вже відіграла велику ролю при виборі гетьмана Скоропадського.
А що торкаєть ся фактичних вислїдів дотеперішньої працї, яка тїшить ся найенерґічнїйшим пособлюваннєм з боку наших австро-угорських і нїмецьких приятелїв, треба признати найважнїйшою справою приверненнє упорядкованої залїзничої кумунїкації. Що значить се під полїтичним і господарським оглядом, ледви чи потрібно се близше пояснювати. Напр. сьогодні їдеть ся з Київа до Одеси з тою самою правильністю, з тою самою безпечністю і тою самою вигодою, що перед війною. Коли публична безпечність бажала б декого кращого ще подекуди, головно на селї, се достаточно можна пояснити фактом, що розклад військової дисциплїни у російських військ і большевицьке пануваннє зайняли зброєю цїлу країну, не тільки малою зброєю, але й машиновими карабінами, а місцями навіть гарматами. І тепер від часу до часу почуєть ся гук. Розвязка земельної справи істотно причинить ся до загального успокоєння, розвязка, яка в усякім разї на проста та з якою не можна наглити. Все-таки завданнє тим улекшене, що революція створила стан, який ледви чи можна відвернути. Не тільки тому, що селяне присвоїли собі великі шматки з власности поміщиків, але вони допустили ся такого дїла знищення в замках і на дворах, в уладженнях і машинах, що український великий земельний власник часто не є в силї перейняти знову велике господарство. Сила фактів зробила неминучим, щоб Україна з краю великих земельних власників стала краєм малих і середніх земельних власників. Великі земельні власники радо готові продати свою власність. Селяне, котрі наслїдком надзвичайних цїн земельних продуктів без пересади мають сьогоднї мілїярди карбованцїв, можуть без труднощів платити. Законодавство мусить тільки перешкодити, щоб сього розвитку не надуживано на те, щоб на місцї дотеперішньої великої земельної власности не повстала нова й щоб малоземельний селянин не вийшов з порожнїми руками. Тому нововиданий закон означує, що нїхто, який вже має 25 десятин землї, не може докуповувати до своєї власности, а власник менше нїж 25 десятин може що найбільше заокруглити свою власність до сього розміру.
На нарікання кореспондента, що Австрія дуже розчарована дотеперішніми доставами засобів поживи, сказав посол Вячеслав Липинський: І тут треба зробити лад. З приверненнєм залїзничої комунїкації впаде найбільша трудність. На Українї є велика надлишка для вивозу. Може цїкавить вас вістка, що в Мелїтополї саме наповняють фрахтові кораблї збіжем для Австрії й власне для Відня. Перший транспорт мав би виносити 500.000 пудів. Усї сї справи вимагають терпеливости, але на Українї працюють пильно над будовою краю під кождим оглядом. Усталеннє нашої межі супроти Росії ще не готове, ми переговорюємо тепер у Київі з заступниками російського правительства про се; там прибули також заступники донських козаків, з якими ми окремо обговоримо справу Донської области; також приналежність Криму, котрий в кождім разї був би зовсїм відтятий від решти Росії, треба буде полагодити тепер. З приверненнєм ладу та з приверненнєм економічного життя нашого з природи такого багатого Рідного Краю також державна самостійність України та її природна тенденція пристати до заходу стане загальним добром. Що національний інтерес України пхає її в сїм напрямі, се самозрозуміле, але й усїм кругам нашого народу стане ясним, що й її економічний інтерес не менше вяже її з заходом.
[Вістник полїтики, лїтератури й життя]
14.07.1918