Вже понад два роки немає з нами Ярослава Гнатіва, знаного письменника, науковця, краєзнавця, історика, літературознавця, який долучався також до громадської та політичної діяльності.
Багатьом людям його дуже не вистачає. Сливе всі, хто з ним мав щастя спілкуватися, невимовно шкодують за його відходом у засвіти. Проте він все ж залишив значний доробок, чимало книжок, через які спілкується далі з усіма небайдужими до того, що він робив.
29 жовтня виповнилося 80 років Ярославу-Миколі Миколовичу Гнатіву. Згадаймо хоча би тут про цю дату. Згадаймо про непересічну людину, видатного літератора та науковця, який зробив для української культури за цілий десяток діячів. І його доробок навічно залишиться в анналах української культури.
Ярослав Гнатів, Мирон Ґудз, Іван Лучук. 17 жовтня 2014 р.
Останні декілька ровів життя Ярослава Гнатіва ми з ним тісніше подружилися, хоча він мені в батьки годився. Це через те, либонь, що часто бували в одній компанії. Не вельми широкому гурті центрових львівських інтелектуалів, які любили погомоніти за чаркою чаю. У нашій компанії (яка йменується «на Франца», від назви «Цісарської кави») сливе всі називали його паном Ярком, і я також. Я ніколи в розмовах із ним не переходив на «ти», хоча він на цьому кілька разів наполягав. На «ти» до нього зверталися хіба колєґи-однолітки, або ж трішки молодші від нього, як-от Мирон Ґудз, Микола Жук, Ярослав Бетлів, Анатолій Момот, ще дехто. Для всіх він був незаперечним авторитетом. Завжди вмів мудро відповісти на доречне чи й недоречне запитання. Мав тонке відчуття гумору. Деколи було важко розрізнити – жартує він чи каже на серіо.
Ми з ним розмовляли дуже часто. При зустрічах я йому весь час розповідав, що зробив за той день до вечора, над чим працюю взагалі. І він мені розповідав, відповідно, дещо про свої задуми, про свою поточну письменницьку та дослідницьку роботу. У мене був дуже важкий пролонґований період (та й відголоски його невідчепні), він знав про мої проблеми, про мої трагічні обставини. Якось-то каже мені: «Ти, Івасю, такий майже типовий середньоєвропейський інтелектуал, стільки знаєш і робиш, а тобі так фатально не пощастило. Не переймайся занадто, все минеться, все утрясеться. Ще будеш щасливим». Це приблизно передана думка, аж ніяк не дослівно. І мене його слова підтримували, та й підтримують далі, що там казати.
Останні кілька місяців Яркового життя мені довелося доглядати за ним. Не так щоб цілоденно, звичайно, бо на мені маса обов’язків була і є. Але кожного підвечір’я (а деколи ще й обідньої пори) я приходив до них у помешкання на бічній Саксаганського, щоби хоч чимось допомогти. Дружина Юліана та донька Натка вже не мали сили, щоби піднімати свого найріднішого, аби його погодувати й дати прийняти ліки. Бо вже й спини в них боліли, не могли собі дати раду. То й звернулися до мене, знаючи про нашу дружбу. І от я щодня під вечір приходив, піднімав Ярка, садовив його на ліжко, щоб він міг зручніше підкріпитися. Деколи садовив його на крісло з коліщатками, щоб трішки проїхатися по квартирі, поглянути на робочий стіл із комп’ютером, на стелажі з книжками тощо. Зранку і в обід приходив вряди-годи хтось інший допомагати, або ж жінки якось самотужки надривно давали собі з тим раду. Тиждень-другий приходив зі мною Мирон Ґудз. Час до часу приходили зі мною й інші його (я деякі мої заодно) колєґи. Я цим не хизуюся, боронь Боже. Просто я одразу ж відгукнувся на прохання допомогти, не міг вчинити по-іншому. Вчинив по-християнськи і по-дружньому, бо як же ж інакше.
Анатолій Момот, Богдан Келеман, Мирон Ґудз, Іван Лучук, Ярослав Гнатів, Любомир Яремчук. Червень 2013 р. (світлина Йосипа Марухняка)
І от того злощасного 11 липня 2015 року збираюся я вже десь о п’ятій під вечір до Ярка, а тут дзвонить мені Натка, що тато вже помер. Я моментально прибіг. Швидка допомога (вже лише формально, щоб констатувати кончину), міліціонер (з яким я ходив і до відділку потім), транспорт у морг, все решта. І похорон, вже у Миколаєві над Дністром, рідному місті Ярослава Гнатіва. Коли я провідую могилу мого діда Павла Сенатовича, який похований у Миколаєві, то йду і до Яркової могили.
Нехай і тоді, коли Ярослав Гнатів у потойбіччі вже розміняв дев’ятдесятку, про нього пам’ятають усі, для кого він був дорогим. Нехай пам’ятають усі, хто з ним так чи інак стикався на життєвому шляху. А він і далі продовжує жити у своїх книгах, у своєму колосальному доробку.
Іван Лучук, Ярослав Гнатів, Любомир Яремчук. Червень 2013 р. (світлина Йосипа Марухняка)
30.10.2017