Квиток в один бік

Вихід в український прокат німецького дитячого фільму «Джим Ґудзик і машиніст Лукас» навіяв спогади з дитинства і примусив подумати про проблематику створення кіно для дітей тими, хто вже виріс з дитячих штанців.

 

Насправді дуже важливе питання – як для дитини зробити щось таке і так, щоб їй сподобалося? Легко, коли це щось матеріальне, і ти маєш на це гроші – просто питаєш і потім купуєш. А як бути з художнім твором, з кінофільмом? І як з ним бути зараз, коли радянсько-українське минуле загуло, і, скажімо, «Пригоди Елекроніка» є неактуальними і не сприймаються, а «Пригоди невловимих месників» – нарешті, самим часом, визналися злочином пропагандистської системи совка? Новітні хитромудрі коміксові виверти американської Фабрики мрій фактично заповнили увесь Божий світ, а разом з ним – і фантазію дітей з різних країн, вміло пропонуючи універсальні історії й найвищу, сучасну якість їх втілення. Здається, місця для спрощеного, без надмірності спецефектів й інтенсивного руху, вже не залишилося, адже як можна протистояти Ахіллу, з його еллінською красою і напівбожественною спритністю? Та у кожного є своя п’ята, вразливе місце, не захищене абсолютом; бо і абсолюту нема, і людська фантазія безмежна та вільна у своєму розширенні. «Джим Ґудзик і машиніст Лукас» – це прикметний анахронізм, атавізм і феноменальний приклад свого серед чужих. Такого не очікуєш побачити, особливо в проміжку між сіквелом «Суперсімейки» та «Людиною-мурахою і Осою». В акурат мов між Сциллою і Харибдою! Але саме цей конфлікт і цікавий, ви вже пробачте за таку кровожерливість…

 

В чому конфлікт? В тому, що «Джим…» виглядає марсіанином поруч з марвелівськими і піксарівськими креатурами. Тихенький, уповільнений, сором’язливий і не такий яскравий, він повністю і цілковито поступається голлівудським взірцям кіно для дітей, як черепаха поступається Ахіллесу. Та не даремно є теорія про те, як черепаха таки долає свого супротивника. Чим? Отим, чим бере дитина перед дорослим: безпосередністю, простотою, чесністю і навіть слабкістю. Наприклад, один з героїв фільму, напів-дракон, – це чудо дитячого світу, слабеньке і смішненьке, і гарненьке передусім своїм намаганням справити враження сильного і страшного дракона. Та й сам Джим – хлоп’я відчайдушно некреативне і неартистичне – хлопчик та й хлопчик, не актор, а, здається, твій сусід (з тою лишень різницею, що не викаблучується і не матюкається). Просто веселий, просто усміхнений, просто мрійник – простий, словом. Як і Лукас, здоровезний, вічно замурзаний, але добрий як святий Миколай і безвідмовний, як дідусь. І весь фільм такий самий – класично казковий, без, тепер звичної, актуалізації, політики, насильства – без дорослості. Він дитячий в прямому сенсі розуміння.

 

 

Таких фільмів зараз не роблять. Певно, діти подорослішали. Або поспішають стати дорослими. Або їх такими роблять батьки і весь світ. Все одно, чому – так є. Реальність з її технократією, нав’язуванням змалечку ознак цивілізації з комп’ютерами і телефонами на чолі, суттєво пришвидшили розвиток будь-якого віку. І, до речі, навантаження – складність і кількість уроків, по дві, три іноземні мови – тут теж відіграють не аби-яку роль: діти швидше стають підлітками, підлітки – дорослими. Вектор розвитку і першість в цьому помінялися місцями – тепер люди намагаються встигнути за розвитком технологій, при цьому не розуміючи, що вони по дорозі втрачають. А гублять вони найцінніше – дитинство. Як у Кларка в романі «Кінець дитинства»: людство зникає не тому, що його фізично знищено, а тому що ті діти, які залишилися, перестали бути дітьми, а нові вже не народжуються. «Джим Ґудзик…» з того дитинства, яке вже нам не повернути. І хто його знає, чи це погано… З огляду на клас малюнку, розумність тексту і кайф від споглядання-слухання «Суперсімейки», ти розумієш, що це краще, ніж «середньовіччя» «Кота Леопольда», «Аленького цветочка» чи «Опять двойка» та інших подібних анахронізмів.

 

 

В принципі, говорячи про дитяче кіно з позиції дорослого, ми говоримо про якийсь міф, про неіснуючі речі, і, крім того, без можливості їх переказати. Адже те, що сприймалося нами в ніжному віці, не може сприйматися так само зараз, бо не можливо проаналізувати інформацію вже одного разу проаналізовану і у спосіб, вже не можливий для перевірки. Ще більше проблем виникає, коли цікаве нам в нашому дитинстві не є цікавим нашим дітям. Що, зрозуміло, через технічний бік, суттєво кращий зараз, ніж тоді. А з іншого боку – технічна неоковирність, яка і зараз повсюдно присутня у сучасному українському кіно і кіно загалом, не може нівелювати душевного тепла, присутнього, скажімо, в «Капітані Крокусі» чи «Академії пана Ляпки». Втім, і «душевність» є сильно детермінованою категорією, оскільки набір знань і моральних цінностей, як інструменту для сприйняття і розуміння витвору мистецтва, наразі категорично і принципово змінений. Якщо радянські «Кортик», «Макар-слідопит» і «Друг мій, Колька» раніше сприймалися позитивно і з захопленням, тепер ні на йоту не мають такого сприйняття. І все завдяки іншій системі координат, вбудованій в голови і душі радянських дітей, чого в теперішньому світі, принаймні в Україні, на щастя, не існує. І слава Богу! Бо час змінився, до дітей ставляться більше як до дітей, а не як до маленьких дорослих, і пропаганда любові є, і любові загалом більше. А актуалізація якщо й присутня – насправді, і в кожному фільмі й мультфільмі – має дидактичне підґрунтя і направляє дитину в гуманістичному напрямку. Наприклад, в тій таки «Суперсімейці-2» жінка наділяється всіма можливими правами, чого за радянських часів не мала, або її роль там обмежувалась пилянням чоловіка («Бревно») або носінням суконь («Троє з Простоквашеного»).

 

Якось більш-менш можуть пройти мультфільми на кшталт «Таємниці третьої планети» – бо це фантастичний жанр, розповсюджений і популярний, і російські прізвища досі – не зважаючи на війну! – сприймаються без жаху. «Жив був пес» дивляться із захватом, хоч знятий він й російською. «Мауглі» – вже важче, бо він заходить на територію екшну, а тут «Рапунцель», «Відважна» чи «Артур та мініпути» дадуть 100 очок фори. І вже ніяк не сприймаються москальські «Ну, постривай», «Бременські музиканти» чи тим паче «Крокодили Гени», наразі з усім решту занесені до трешу в усіх сенсах. Так само це стосується колись приємних фільмів «Москва-Кассіопея», «Пригоди Буратіно», «Мері Поппінс» і серіалу «Гостя з майбутнього». Педагогічна, настановча манера радянських виробників, як правило підпорядкованих партійним вимогам втовкмачувати «чесноти радянської людини» з уставу КПРС вже з дитячого садочку, залишилася в минулому. Хоча з’явився новий підхід, який рясно зацвів в Голівуді. Але про це – в іншому матеріалі. 

 

Дитяче кіно і анімація загалом, без звертання уваги на радянські аналоги, набули значення винятковості. І більшою мірою мова про фільми. Зробити оригінальний і адекватний продукт – неймовірно важко. Перша причина – вимога широкої аудиторії, яка могла б охоплювати і 5+, і 14+. А написати такий сценарій спроможні небагато людей. Ще менше режисерів можуть це поставити. І вже розповсюдити на весь світ – одиниці дистриб’юторів. Гігант Walt Disney знайшов іншу, свою золоту жилу – комікси від студії Marvel, купив її, додав анімацію студії Pixar, так само колись ним куплену, і налаштувався поновити весь свій спадок, починаючи від «Попелюшки», «Красуні і чудовиська» та «Книги джунглів» і закінчуючи «Білосніжкою» та «Дамбо». Втім, впевнений, душа дитини прагне нового, самобутнього, повного справжнього польоту думки. Як у випадку з «Безкінечною історією» Вольфганга Петерсена, «Польотом навігатора» Рандела Клейсера або «Один вдома» Кріса Коламбуса.

 

 

«Джим Ґудзик і машиніст Лукас» грає на цьому ж полі, хоча сильно програє вищеназваним з команди зірок. Бо спрощує своє завдання до мікро-міри. Причому це стосується не технічного боку, не спец-ефектів, з ними, як раз, все краще, ніж у багатьох. На драконах це особливо добре видно, які виглядають максимально правдоподібно, не поступаючись своїм колегам з голлівудських «Дракон Піта», «Ерагону» чи навіть «Гри престолів». Програш «Джима…» через ставку лише на найменших – таким чином визначення «для сімейної аудиторії» звучить неправдиво. Розповідь ведеться настільки монотонно і невибагливо, а актори так вже по-аматорськи грають – головним чином, виконавець ролі Джима, – що над вечір чи перед сном іншого снодійного не треба. І це попри славу і якість першоджерела, книги німецького письменника Міхаела Енде, написаної 1960 року, перекладеної на 33 мови і визнаної одним з найбільших бестселерів в царині дитячої літератури. Більше того – роман відразу, вже 1961 року, був екранізований у вигляді 5-серійного телесеріалу, 1970-го був поставлений як телефільм, а 77-го і 98-го – у вигляді двох різних за стилістикою анімаційних серіалів.

 

Книжки Міхаела Енде українською

 

Нове втілення фантазій Енде, що писав спершу для себе, виглядає тінню фантазії, і загалом, бажання мандрувати – з огляду на мандри Джима та Лукаса – не викликає. Чому? Добре питання. Гадаю, на початку 60-х фільм утворив би протилежні емоції, гадаю, це була б радість і щастя на обличчях і дітей, і дорослих. Та наразі потуги творців породжують лише подив. Без злості за втрачені майже дві години. Бо фільм позитивний як веселка, що негативною не може бути апріорі. Втім, більше сказати доброго практично нема чого. Лаяти – не піднімається рука, як зачепити хворого. Критикувати – не хочеться так само. Але що ж тоді можна сказати? Ніяково посміхнутися, погладити по голові, і сказати, що такого вже не роблять. Лише для того, аби погладили по голові.

 

Хочеться вірити, що сценарист і режисер, оператор і композитор, вся знімальна група, потужна німецька Studio Babelsberg і американська Warner Bros., працювали у своє задоволення і з прагненням породити задоволення в душах глядачів. Хочеться вірити, що передусім в душі маленького глядача радість вони таки випестили, а дорослі лише цього не второпали, бо повернутися в дитинство не можливо, як і дитині пояснити дорослому, чому так і не інакше.  

 

Міхаель Енде

12.07.2018