«Перші лінії світанку
вимальовують серце республіки,
що б̓ється
в промислових околицях міста»
Аттила Могильний
Навскіс б̓є червоний промінь, зазираючи в бокал, пірнає в піну, ледь-ледь димить цигарка, ми говоримо про поезію у тихому прохолодному закутку Львова. «Богдане, я хочу розповісти вам свій сон», − говорить поет, я роблю великий ковток і – слухаю історію, в якій навалено стільки метафор, що запросто вистачить на збірку. Та одна, що її повідав мені Володимир Кауфман, контрапунктова, стала наче вирізьбленим візерунком, крізь який можна читати його тексти: «Я стою, і тут раптом мені з грудей вивалилося серце, і – хляп ось так на бруківку». І я так чітко бачу як цей м̓яз впав, і бризки довкола.
А потім згадую Александра Чакса (1901 – 1950 р.р.) його збірочку «Серце на тротуарі» в перекладі Юрка Садловського, поета, який практично у нас не проговорений, не відчутий. Латвійський поет міста, поет гострих, темних, надламаних вулиць Риги, поет бруківки і продажних ніжних жінок: «Афіші, афіші – душі міст − ∕ яскраві, крикливі, мов панчохи кобіт, − ∕ криваво-червоні, чорні і жовті − ∕ на кожному розі, біля кожного стовпа і брами ∕ кидаються на мене, як оті розпусниці опівночі». Це і називається лінією тяглості, коли серце, що у сні випало з грудей молодого поета ось тут, у нашому часі, опиняється на бруківці Чакса.
Можна зробити цілу студію про те, якими поетами оживало місто як об̓єкт художньої оптики. Причому тут йдеться про місто важке, депресивне, закрите, що поглинає людину своїм темним мороком відчаю і потаємної неминучості. Людина в такому місті наче звір, якого загнано в клітку і яка б̓ється там, намагаючись видертися з неї, але врешті-решт вона, як і всі решта, опиняється в холодній і вологій землі. Це місто, яке дали нам Герман Брох, Йозеф Рот, Луї-Фердінан Селін, Євген Пашковський, Олесь Ульяненко, Каміла Хосе Села, вони показали нам його саме таким у якісних формах своєї прози. Жанрово-родова альтернатива цього тематичного блоку прозирає через поезію, яка має свою традицію розгортання подібних тем. У нас це Ґео Шкурупій з його «свистком» заводів, який не бадьорить, закликаючи до роботи, а вносить лиш смуток, його заводський гудок більше нагадує таборову сирену, яку вмикають, коли стається втеча. Щось дуже в̓язке і хлипаве зависає в тонах його поезії.
Слід згадати тут вірші Аттили Могильного, хоча вони з циклу до циклу дуже різні за темпом свого оглядання на світ. Це тексти з такими несподіваними асоціаціями, зі зчепленнями таких картин, неначе колажова метода, де накладені різні часи, різні настрої, різні люди, що, просякнені один одним, дають ефект творення сакрального часу і такого ж простору. Де звичайна кав̓ярня, київське сонце стає місцем візії буремних років Франції. Це крик життя, що видирається з горла історії, її власне і транслює поет:
«1. Кав̓ярня на вулиці Паризької комуни»
Квітень,
повітря – дзвінке, як скрип кочетів,
і вітер
знімає куряву над асфальтом,
ніби вода
піниться під зеленими веслами.
(Ця кав̓ярня
схожа на альтанку в сосновому лісі,
яскраво освітлену сонцем.)
Сісти на підвіконня,
поставити поруч чашку з кавою
і згадувати
прозорі вулички Подолу,
де трамваї плавно вистукують на коліях,
виїжджаючи з ранкового сонця,
наче розповідають,
як повільно перезаряджали карабіни
сірі від утоми хлопці,
якими вела ідея Франції
наказала: «Вперед, діти!»
Пронизливий час – так можна назвати часові протинання Аттили Могильного, який може в «тут і тепер» бачити колишню красу, бачити генетичні візерунки, що приходять до нас з далеких віків красивими жінками, веселим сонцем, спокоєм і тугою дня: «Холодний шурхіт дощу за дверима ∕ і сонна жага півдня в кав̓ярні, ∕ де тільки кельнерка ∕ з голубими очима ∕ половецької княжни».
Місто Аттили Могильного – це здебільшого місце сили, яка народжується з любові. Це дуже прості слова, глибокі своєю нескладністю, подані в такому ритмі, який не шокує, не викликає зупинку дихання від несподіванки завмирання чи кулеметного темпу, поезія з циклу «Місто»: «День, коли вікна відчинимо ∕ і побачимо сонце, ∕ що золотавим порохом ∕ заливає будинки. ∕∕ <…> так раптово торкнулося нас ∕ щемливе відчуття рідного ∕ по крові, по духу, по силі». Ці відкриті інтонації заворожують ясністю сказаного, силою подуманого. Та все ж місто у цього поета може бути іншим – глухим до болю, з темним антуражем, захеканим подихом закоханих: «В той час, коли осінь, ∕ коли листя і клоччя газет ∕ шарудять цілу ніч у порожніх скверах, ∕ ми стаємо жорстокіші, ∕ а наші почуття − ∕ глибшими».
На відміну від поезій про місто Александра Чакса, який бачить лиш тугу, темінь, латвієць заворожений жіночими тілами, що співають ним, Аттила Могильний бачить глибші призначення людини, які сховані від людського ока. Він вміє передати радість, що стугонить в серцях міщан. Натомість Чакс приречено депресує. Його місто таке:
«Я мешкаю в стінах самого центру,
де сад –
один горщик з квітами на дзиґлику в кімнаті
та жмут минулорічного вересу у вазі
Нема тут річок, більших за ринви,
озер, більших за калюжі,
де, гріючись на сонці,
брьохаються дітлахи з підвалів.
Лиш дещиця від природи:
якийсь кавалок апельсинової шкірки
на тротуарі
та зігнилий редис у смітнику на подвір̓ї.
А ночами
замість солов̓їв попід моїми вікнами
витьохкують на вітрі вивіски
і коти нявчать на дахах…»
Тему міста свого часу активно підхопив Сергій Жадан. Попри веселу іронію у його прозі, в поезії ми зустрілись з зовсім іншим, сказати б, понурим сучасним містом. Я насамперед зараз говорю про збірки «Ефіопія» та «Вогнепальні і ножові». Світ у них зсунутий в безнадію, закритий, без просвітку, замкнений на слабкій та безвольній людині, що заплуталась в собі, що б̓ється крилами, наче метелик в павутині.
Львівська молода поезія, точніше, її певна частина, також схоплює те, що зависає в повітрі – темпи і настрої вулиць, емоції людей, що поруч об руку йдуть, емоції скупчень і самотності. Мова зокрема йде про тонких ліриків − Володимира Кауфмана та Ростислава Кузика, які щойно починають входити у свою літературну добу впевненими кроками, сильними образами, вже сформованим раннім голосом своєї поезії. І в ній вони пишуть про те, що поруч, про себе, про місто, про акварелі життя, що триває поруч, про мрії, що збуваються і що ніколи не приходять. Слід сказати, що у цих двох поетів доволі подібна техніка письма в питомій частині доробку кожного зосібна. Станом на тепер, не можу сказати, як буде далі, але їхні голоси можна було би назвати певним дуетом у львівському поетичному континуумі. Лиш з одним уточненням – світ в поезії Володимира Кауфмана більш мінорний, темнавий, аніж у Ростислава Кузика. Це серця, що б̓ються в тривозі за свою пам̓ять, за свої мрії, за свого Бога, та не відчувають зворотних енергій. І це мовчання довкола призводить до тихого, голодного самотою стану, в якому поет пробує увійти на сходинку вище, на сходинку поетичної метамови:
«/піврозпад/
щось клубочилось в темряві
стукало
мов сон у двері свідомості
зростало
блимало незбагненним світлом
мов очі померлого
приходило до мене
мов спогад
мовчало
мовою вологою та чорною
ніби земля
вростало у мене
і ходило слідом
ховаючись в тіні
так ми і стояли іноді
по різні сторони світла
по різні сторони
дзеркала
чужі та безмовні
і коли перший із нас
вимовив слово
другий вже спав
у земляній норі
так і не згадавши жодного слова
спав
і бачив
лише
беззвучні сни»
(Ростислав Кузик).
Ще один приклад поезії, в якій можна побачити спільні сторони, що виростають з одного тематичного ядра між поезією Александра Чакса та Ростислава Кузика. Це місто, що породжує сум, воно постає в поезії, що фіксує ненастанну журливу пісню бруківки, бруківки, на якій лежать розпластані серця:
«/нічне/
у такі ночі гучнішими стають
пісні марноти
що линуть із уст
захмелілих чоловіків
і чутно стає
як уві сні говорять померлі
у такі ночі
народжуються найкращі сни
вистигаючи повільно
як найстаріша зоря
а поки ніч непомітно минає для тих
хто серцем до неї торкнувся
вранці
сумні двірники підмітатимуть місяць надбитий
і свої захололі сни»
(Ростислав Кузик)
Дуже близькими до поезії Ростислава Кузика своїми образами, ритмами та почуттями, що народжуються в старому місті, є тексти Володимира Кауфмана. На перший погляд вони можуть видатися геть дисгармонійними. Але, як казав Геракліт: «Гармонія, яка не є очевидною, сильніша за очевидну». У цьому випадку я говорю і про верлібр також, про який чомусь знову заговорили, піднявши наверх теми, що вже давно відшуміли. Про те, що за верлібром ховається страх бути тривіальним. Якщо це добрий верлібр, то як він може бути тривіальним? Вибір форми належить до внутрішнього голосу і не більше. І це проблема, коли суто теоретично пробують затулити одну форму іншою. В цих випадках працює лиш практика. Про поезію Володимира Кауфмана я вже коротко писав у статті «Жива вода поезії. Історія читання одного вірша». Але він росте далі, розпрацьовує теми, увиразнює письмо. Та все ж так чи інакше, ці поети тримаються в колі тем, що оговорені їхніми талановитими попередниками:
«ніч із Площі Ринок»
завтра
пташка буде літати німа
з неї я випив весь спів
коли не зосталось вина
в цю ніч
постановив собі
красти серця у цілого міста
щоб ніхто не міг кохати нікого
в цю ніч
спалюю терня колюче в полях
бо повії через поля
додому вертатимуть
вдосвіта»
(Володимир Кауфман)
Завжди були є і будуть поети, які вміють слухати місто. Вони різні, їхня настроєвість також дуже відмінна, як і їхні голоси та форми поезії. Вони можуть бачити тут все – святість церков, колір мертвого опалого листя на бруківці, тужливий сум залізничних колій, звабливу спину вечірньої повії і денний шум вулиці. Все це – велике Місто, що висить в просторі слова, схоплене для нас поетами.
11.07.2018