Безхатьки як покликання

Безхатько, «бомж», вкрай неохайна і часто буквально смердюча людина. Ми таких сахаємося, зараховуємо до деморалізованої частини суспільства. Такі є скрізь – навіть в країнах багатих, із високим рівнем соціальної захищеності, бо такий спосіб життя часом є свідомим вибором людини, яка врешті живе так, як собі хоче, вони – безхатьки за покликанням. Втім більшість – це все ж ті, кому дорога у соціум просто закрита, бо припустилися в своєму житті таких помилок, які годі виправити самому. Таким потрібна допомога, і є серед нас ті, хто готовий її надавати. Для них безхатьки – це теж покликання, але у зовсім протилежному сенсі…

Про роботу львівського осередку допомоги безхатькам «Оселя» знаємо багато. Нині розповімо про спільноту взаємодопомоги «Наша Хата», яка розташована у передмісті Дрогобича і яку вважають одним із найпрогресивніших притулків для безхатченків в цілій Україні.

Центр заснований у 2009 році за підтримки БФ «Карітас» СДЄ, але нині працює автономно. Цей дім був побудований з абсолютної руїни. На сьогоднішній день «Наша Хата» – це потужне місце, для тих, хто передусім втратив не лише житло, сім’ю, роботу, а й власну ідентичність. Посеред просторого мальовничого лісу існує  окремий світ людей, які попри найскладніші труднощі знайшли у собі сили, аби розпочати відлік життя наново.

У «Нашій Хаті» на сьогоднішній день мешкають 39 компаньйонів, з них шість жінок і двоє маленьких діток. Ранок у «Нашій Хаті» починається з сніданку, я приїжджаю сюди близько полудня, і мені люб’язно пропонують перекусити разом. Тетяна – одна з мешканок, котра віднедавна живе у спільному домі, нарізає до столу білий хліб. Тетяні 38, у неї є донька, котра наразі у дитячому будинку «Оранта» у  Дрогобичі. Сама ж жінка говорить, що залишилась без власного дому через проблеми у родині.

Оксана – соціальна працівниця спільноти, каже, що її особистими мотивами роботи з такою категорією людей є перш за все бажання послужити комусь у житті, проте вона не розцінює свою працю як опіку над кимось, радше як взаємодопомогу одне одному. Тобто усі компаньйони для Оксани є повноцінними колегами по роботі і аж ніяк не підопічними.

«Бути нарівні з усіма, хто  в «Нашій Хаті». Цих переваг нас вчать наші іноземні партнери із міжнародного руху «Емаус», – розповідає Оксана, котра працює тут вже два роки.

Оксана також каже, що коли лише починала працювати у «Нашій Хаті», то не дуже усвідомлювала важливість того, що тут відбувається. Проте з часом відбулось переосмилення і кожен прожитий у цій спільноті день ще більше мотивував. Особливо тоді, коли  бачила результати своєї співпраці з компаньйонами. Оксана здебільшого займається адміністративною роботою. Проте  спільна праця і відпочинок  – це пріоритет для усіх, незалежно від обов’язків в структурі спільноти.

«Я ніколи не була геть відсторонена від бездомних людей. Благодійність у моєму житті була частково присутня. Щоправда, ніколи не знала, що зможу з такими людьми працювати, налагоджувати контакти, а не лише допомагати» – розповідає соціальна працівниця.

Для директора спільноти Василя Голода ця сфера діяльності стала стилем життя.  Він не лише  формує стратегію розвитку команди, а й передусім сам є її частиною. Починав він свою роботу тут як волонтер.

«Робота у команді з такими людьми, звісно, не з легких. Кожен із них має свій характер, темперамент, свої амбіції та принципи. Всі вони дорослі люди. Буває навіть дуже складно. Але, тим не менш, коли назріває певний конфлікт чи серед компаньйонів, чи серед працівників, його вирішують абсолютно усі на загальних зборах» – розповідає Василь Голод.

Люди, які мешкають у «Нашій Хаті», з тих, що мають багато негативного досвіду, і який, очевидно, час від часу вибухає. Проте залучення до фізичної праці та інших обов’язків в спільноті дозволяє їм почуватись вільніше, а отже, повернути втрачену повагу до самих себе.

Цікаво, що більшість компаньйонів залишається жити у «Нашій Хаті» до кінця свого життя.  Дехто з них, звісно, намагається повернутись до соціуму, проте це мало кому вдається – почати життя «з нуля» в наших реаліях зовсім не просто.  Відтак, як розповідає Оксана, часто люди, котрі нібито відчувають силу жити самостійно, через деякий час знову повертаються. Особливо важко тим, кому за п’ятдесят, бо у такому віці вкрай важко знайти роботу. Є випадки, коли дехто шукає родичів, і якщо пощастить, починає поволі жити повноцінним життям у суспільстві. Та існує ще одна проблема виходу «в люди» – це безперервний страх залежності. У «Нашу Хату» потрапляють здебільшого люди із алкогольною чи наркотичною залежністю, часто після ув’язнення. Страх повернутися до минулого їх переслідує постійно. Як стверджує Оксана, лише 15% з них знаходить в собі відвагу адаптуватись до життя у суспільстві.

Працівники розповідають, що випадки, коли люди приходять у «Нашу Хату», але одразу йдуть звідси геть, – теж не рідкість. Залишаються ті, хто свідомо прагне позбутися статусу «брудного безхатька» і «мерзенного маргінала».

Ясно, що причиною зневіри таких людей частково є їхня соціальна незахищеність, але це також і особиста історія кожного з них.

Мене запрошує до спільного столу компаньйон, котрий представляється «Шуріком». Літній чоловік пригощає тарілкою свіжої зупи. Багато жартує. Сьогодні вони з компаньйонкою Тетяною головні на кухні – готують їжу на всіх. Засадами в спільноті є рівність, солідарність та взаємоповага одне до одного. До куховарства беруться як і жінки, так і чоловіки. Готують за графіком, якого не порушують.

Спільнота живе тим, що сама заробляє на себе, оскільки «Наша Хати» має  десять гектарів землі. Вирощену ярину та городину споживають, а надлишки продають. Ще одна стаття доходу – благодійна крамничка, яка розташована у сусідньому Стебнику. І це, по суті, єдиний «блошиний ринок» у містечку, де відвідувачі можуть знайти усе:  від старих книжок до якісного одягу.  Мені, наприклад, якось пощастило придбати там книжку Франка «Захар Беркут» іспанської мовою.

Та пріоритетом для «Нашої Хати» є все ж майстерня з переробки меблів.  Тутешній мешканець Тарас – лідер спільноти. Власне він започаткував цю справу, любить майструвати і має на раз по кілька замовлень на оновлення та переробку меблів.

Окрім фізичної роботи, усі учасники багато працюють над собою. Леся – психолог. Вона приїздить у спільноту декілька разів на тиждень і намагається поговорити з кожним мешканцем. Власне проблема втрати самоідентифікації та людської гідності залишається гострою і найскладнішою для цих людей. Тож самість – це також і воля, а отже, прагнення до  самореалізації, до безперервного обов’язку щодо себе, своєї сім’ї та країни, але це також свідоме розуміння того, ким ми є і ким можемо стати. Це прийняття самого себе таким, яким ти є. Власне пошук свого «я» чи свого внутрішнього щастя відбувається у спільноті «Наша Хата», де з людьми, які втратили зв’язки із зовнішнім світом, говорять про любов та довіру передусім до самих себе, а вже згодом і до навколишнього.

Леся, як і директор спільноти, починала свою роботу в «Нашій Хаті» як волонтерка, згодом, каже, «затягнуло», тобто вона відчувала постійну потребу приходити і бути тут.

Віктору 52 роки, він опинився у «Нашій Хаті» через алкоголізм. Чоловік розповідає, що  випивати почав тоді, коли  у нього загинула дружина і двоє дітей під час бойових дій у зоні АТО. Віктор  приїхав у Західну Україну з Маріїнки, Донецької області. Сьогодні почувається суттєво краще, часто працює у майстерні, а ще разом з іншими учасниками раз на тиждень вивозить гарячі обіди у центр Дрогобича для тих, хто також потребує допомоги. Щоправда, зізнається, повністю залишити «Нашу Хату» і продовжити жити у суспільстві – ще не наважується. Боїться, що там, за межами спільноти, занадто багато спокус для нього. Тим не менше, Віктор тренує у собі бажання перемоги над собою, аби вистояти в майбутньому, яке чекає на нього за стінами спільноти.

Сюди, до спільного дому, потрапляють абсолютно різні люди. Мешканка Оля – проживає у «Нашій Хаті» всього два тижні. Вона тут з маленьким сином. Сама Оля не дуже хоче розмовляти, але від інших мешканців дізнаюсь, що жінка стала жертвою домашнього насильства. Чоловік її бив, йти було нікуди. Але коли наважилась прийти у «Нашу Хату», її емоційний стан суттєво змінився на краще. Ще одна молода мешканка – Анна, їй 24, і у неї теж маленький хлопчик, котрий тривалий час не розмовляв. Але підтримка психолога та медичне обстеження у «Нашій Хаті» допомогли малюку заговорити і адаптуватись. Анна – сирота, яка виховувалася в інтернаті. Вона теж стала жертвою насильства з боку чоловіка. Каже, що в «Нашій Хаті» їй по-справжньому добре. Найстаршому компаньйону 62 роки, він  із Запоріжжя,  мешкає у спільноті вже сьомий рік.

«Наша Хата» співпрацює із міжнародним рухом «Емаус Європа» – найпотужнішим у цілому світі у боротьбі із бідністю, яку заснував легендарний  Анрі Груе, більш відомий в історії Франції як Аббе П’єр, котрий під час Другої світової війни допомагав євреям. Згодом цей рух допомоги поширювався у світі як знак солідарності з  тими, кого ми називаємо «іншими». Тож до «Нашої Хати» чи не кожних два-три місяці приїжджають іноземні волонтери, які живуть тут та допомагають спільноті. Цього року спільнота «Наша Хата» подала заявку на право стати повноцінним учасником міжнародного руху «Емаус» – і має усі шанси до руху приєднатися.