Під таким заголовком помістила N. fr. Presse статью, додаючи, що статья походить "від одного руского посла до ради державної". Статью подаємо дословно:
Від коли за часів польского панованя руска шляхта а також велика частина руского міщаньства, в наслїдок змагань польского духовеньства, именно ордена Єзуїтів, перейшла до римскої церкви а тим самим, позаяк та церков має в Польщи виразний характер національний, заразом також і до польскої народности, — майже нїколи цїлком не уставали льокальні заходи, щоби Русинів златинізувати. Вкінци удало ся в 1865 р. архіепископови Литвиновичеви виєднати у папского престола конкордат, котрий заказував римо-католицкому і так само грецко-католицкому духовеньству наклонювати до переходу приналежних до иншого обряду або приймати в свою церковну громаду. Але зі сторони руского духовеньства давались чути і дальше жалоби, що польске духовеньство не придержує ся точно конкордату. Рівнож за поведенє властей правительственних піднесено сего року в соймі жалобу в одній интерпеляції, що ті власти сприяють переходови з греко-католицкого обряду а противно роблять трудности при переходь з римо-католицкого обряду.
Галицкі Русини, котрі сто лїт пізнїйше анїж инші Мало-Русини, именно аж в рр. 1690 до 1710, приняли церковну унію з Римом, старають ся з великою печаливостію хоронити чистоту свого обряду і застережені та в папских булях (Климентія VIII, Венедикта XIV) кілька разів признані права своєї церкви. Они як-раз за-для довгого і гіркого досвіду стали ся недовірчивими і побоюють ся через принятє латиньских "прищіпок", які по части нароком, по части без наміру в их грецкій обряд втискають ся, щоби их церков не була цїлком златинізована. В тім взглядї старо-Русини, яко консерватисти, а також за-для того, що і в обрядї хотять як найменше віддалитись від Россіян (котрих они уважають за один нарід з Русинами і котрих язик старають ся у себе завести) идуть єще де-що дальше анїж більше поступові молодо-Русини або, відповіднїйше сказавши, рускі націонали. І так в першій половинї шістдесятих років пробули деякі священики, именно пізнїйшій посол до ради державної, о. Наумович, привернути обряд греко-католицкої церкви назад до первістної чистоти, але зарядженя улюбленого і з національним пересвідченєм митрополита Яхимовича та єго наслїдника, строгого, автократичного Литвиновича, зробили конець сим змаганям, идучим в неоднім за далеко.
Так само ревно привязані галицкі Русини до свого церковного устрою і взагалї до всего, що стоїть в звязи з их церквою. Они хотїли би бачити свою церков по можности самостійну і независиму та жахають ся всякої инґеренції в єї внутрішні справи. Длятого велике огірченє настало між всїми русинами, коли в 1882 р. их одинокій духовний чин, Василіяне, був відданий під догляд вельми незлюблених Єзуїтів, котрим поручено також вихованє василіяньских новиків. Побоювано ся, що се зміряє до дальшої лятінізації і польонізації Русинів, тим більше, що рік перед тим чисто польскій і з Єзуїтами в многім споріднений орден Змартвихвстанцїв отворив у Львові интернат для рускої молодежи а при тім був субвенціонований значними сумами від галицкого сойму, помимо сильної опозиції руских послів. Але як протести самих Bacилiян, так і вислана в 1885 р. до цїсаря руска депутація, котра предложила пропамятне письмо, не мали нїякого успіху. Дїйстно вже тепер показує ся вплив роботи Єзуїтів в ультрамонтаньскім дусї, якій зачинає проявляти ся у одної части руского духовеньства замість питомої рускому народови простої реліґійности і толєранції. Неспокій Русинів ще збільшив ся, коли в 1885 р. галицкій видїл краєвий зарядив доходженя, чи би не можна в рускій церкві заступити юліяньскій калєндар грегоріяньским, бо в тім змаганю Русини серед теперішних обставин добачають дуже небезпечний крок до латінізації. Однак рускій епископат заняв становище неґативне і сей неспокій уступив.
В дуже бурливім часї, коли переведено процес о зраду державну против деяких пpoвoдиpiв старо-руского сторонництва, против згаданого о. Наумовича і бувшого проводиря угорских Русинів, гофрата Добряньскої, коли відтак митрополит Іосиф Сембратович, котрий не сповнив надїй покладаних на него, і два крилошане були приневолені до уступленя та коли остаточно віддано Василіян орденови Єзуїтів — переняв керму львівскої архіепархії теперішний митрополит Сильвестер Сембратович. Єго становище супротив Русинів було зараз з самого початку дуже трудне, бо єго уважано мужем довіря тих вcїx кругів, котрі перевели згадані реформи против Русинів. Коли-ж він опісля дав наклонитись правительству, за-для спаралізованя як старо-руских так і молодо-руских змагань, видавати власну (пізнїйше за-для браку симпатії між Русинами упавшу) ґазету, а при виборах до ради державної в 1885 р. підпирати Русинів приятних правительству і Полякам против кандидатів руского комітету виборного — повстала досить сильна опозиція против него. Тимчасом поправляли ся постепенно відносини між митрополитом а Русинами. Коли-ж 25 падолиста 1890 р. в соймі молодо-Русини сформулували своє національне, реліґійне і політичне становище та в своїй проґрамі зазначили між иншим удержанє своєї національної самостійности не лиш супротив Поляків, але також против Россіян і кріпке встоюванє при греко-католицкій реліґії, а тота проґрама була повитана приязно правительством і декотрими польскими бесїдниками, тогдї станув митрополит рішучо по сторонї молодо-Русинів. Але проголошенє тої проґрами було дуже неприємне старо-Русинам, бо оно з одної сторони противне их тенденціям, а знов з другої сторони они добачали в тім аліянс з правительством в свою некористь і виповідженє им війни. Тож они старали ся, приєднати для себе митрополита в борбі, якої можна було надїяти ся, обох партій. Однак их заходи розбили ся, а митрополить заняв навіть в соймі рішуче становище против них. Вправдї ще пізнїйше повторились ті заходи, але рівнож без всякого успіху, та закінчились цїлковитим розривом.
Однак помимо проголошеня програми руских народовцїв не наступила сподївана зміна дотеперішної системи против Русинів, бо що найбільше змінилась лиш єї форма. Длятого і дальше удержалось недовірє Русинів як що-до політичних і національних так і що-до церковних змагань их противників, а що-до послїдного то і скріпило ся ще в наслїдокь деяких обставин. У всхідній Галичинї, де лиш цїлком поодиноко римо-католицкі селяне живуть, котрі звичайно уживають рускої мови, будують ся по селах з незвичайною ревностію і поквапностію костели; латиньскі ордени монаші, именно жіночі, поселюють ся численно між руским населенєм і переймають в свої руки вихованє рускої молодежи в римо-католицкім і польскім дусї; в деяких околицях жалує ся руске духовеньство на ревність в навертаню і аґрессивне поведенє латиньского духовеньства, при чім их духовна власть не важить ся дати нїякої достаточної охорони. Именно наклонено минувшого року цїле село Тучапи, ярославского повіту, помимо згаданого висше конкордату до переходу з грецкого на латиньскій обряд. Вість, що римскій престол затвердив той перехід, викликала сильне зворушенє між Русинами. Добачувано в тім підпиранє латиньских тенденцій навертаня і нарікано на замало рішуче виступленє руского епископату, котрий повинен був не допустити до того рішеня римскої курії.
Помимо того рішили ся рускі народовцї на запросини митрополита (до старо-Русинів розіслано лиш мало запросин), святкувати торжество папского ювилею, але они застерегли собі при тім, що при маючім опісля наступити паломництві до Риму жалї Русинів будуть предложені папі та попросить ся о зараду. Одна часть старо-Русинів, котрі крім загальних нарікань Русинів мали на оцї ще свої интереси партійні нарушила по части се торжество, котре відбувалось 19 лютого в Народнім Домі у Львові, демонстрацією против митрополита і папи.
Тимчасом в паломництві до Риму взяли участь молодо- і старо-Русини. Але відповідь папи на руску адресу зробила на всїx Русинах в краю дуже прикре вражінє. Недобачено в нїй дїйстної сердечної прихильности, а чуло ся в нїй за много напімнень і осторог. Болесно вразила згадка про передачу василіяньских монастирів Єзуїтам яко примір папскої печаливости а ще болестнїйше заповіджене зближенє грецкого обряду до латиньского; з огляду на аґрессивне поведенє польского духовеньства уважано чудним, що як раз до руского духовеньства звернено зазив до згоди з польским духовеньством. Загально приписувано сю промову папску впливам противників Русинів. Говорено, що в Римі що-до рускої квестії дїлають два напрями, один приязний Русинам бувшого делєґата папского на синод провінціяльний, якій відбув ся в 1891 р. у Львові, монсіньора Чяски, а другій противний Русинам кардинала Лєдоховского. І коли одна часть Русинів клала у вину се принятє руских путників, між котрими впрочім не було виднїйших осіб, окрім ворожих впливів єще лиш малому впливови митрополита та єго не досить рішучому виступленю, — то инші, котрі суть противниками митрополита за єго національне і політичне становище, використали сю обставину до ширеня вістей, котрі що правда вже і перше не раз по части розходились, мов би в Римі уложено вже пляни що-до греко-католицкої церкви і митрополит, за-для своєї надто великої преданности до Риму і щоби Русинів тїснїйше звязати з Римом, прирік своє співдїланє в тих плянах. Між иншим мали би завестись важні зміни в греко-католицкім обрядї; руска семінарія духовна у Львові, де виховує ся по-над двіста питомцїв, мала би передатись Єзуїтам або так званим реформованим, с. є. вихованим від Єзуїтів в их дусї Василіянам; у руского духовеньства мав би завестись целібат, і т. п. Що сі вісти безосновні, се заявив митрополит, вернувши з Риму, публично кілька разів, між иншим також одної депутації львівских Русинів.
Але що Русини дїйстно мали поважний неспокій що-до своїх церковних і політичних интересів, вказує як раз та депутація, в котрої имени посол Романчук поставив митрополитови конкретні і спеціяльні питаня та просив виразно о успокоююче заявленє. Той неспокій вправдї на разї усунений, але може при найблизшій нагодї на ново виринути і так довго цїлком не щезне, доки політика правительства і римского престола супротив Русинів не буде вповнї ясна і прихильна і доки змаганя противників Русинів не перестануть мати вплив більше децидуючій, анїж всї представленя найбільше приязних державі Русинів.
Виступати лиш з рішучими зарядженями против можливої чужої аґітації, цїлком не вистане і не принесе успіху; тепер пора, щоби наступили і позитивні зарядженя в хосен Русинів. Єсли рускій нарід буде вдоволений, єсли єго рівноправність буде переведена, тогдї нїякі аґітації не найдуть у него почви, а всякі можливі деструктивні змаганя будуть знехтовані самим народом.
_______
Пос. Олександер Барвіньскій просить нас зазначити, що статья, поміщена в N. fr. Presse під заг.: Zur ruthenischen Kirchenfrage in Galizien (von einem ruthenischen Reichsrathasgeordneten) — котру подаємо в переводї нашим читателям — не походить з-під єго пера.
[Дѣло]
29.06.1893