У вівторок, 19 червня, у лікарні “Феофанія” в Києві внаслідок важкої хвороби помер український письменник і політик, народний депутат кількох скликань, перший голова Народного руху України, володар державної нагороди "Герой України" Іван Драч.
Про смерть Драча повідомив голова Національної спілки кінематографістів Сергій Тримбач.
"Помер уранці. Значить, не нажився... Був йому 81 рік. Душа великого Поета, Кіномитця, Громадського діяча відлітає од нас..." – написав Тримбач на своїй сторінці у Facebook.
Пан Сергій розповів, що ще вчора розмовляв із дружиною Івана Драча Марією Михайлівною. "Надія лишалась, одначе ж сталося, як сталося", – додав Тримбач.
З його слів, Іван Драч заповів поховати його у рідному селі, у Теліжинцях на Київщині, поруч із могилою свого сина Максима.
Іван Драч народився 17 жовтня 1936 року.
Перша літературна публікація – вірш "Ми за мир!" (1951 рік).
Поки жив на Тетіївщині, викладав російську мову й літературу в семирічці села Дзвеняче, працював інструктором у комсомолі.
Після служби у війську подався на навчання в Київський університет. Не довчився – виключили через політичні погляди. У вересні 1961-го відновився на заочному відділенні.
Після навчання працював у газеті "Літературна Україна". Закінчив Вищі сценарні курси в Москві.
У 1960-х зблизився з українськими дисидентами, виступав проти репресій. На 1966 рік припадає драматична сторінка в житті Драча, котру йому згодом неодноразово згадуватимуть уже в роки Незалежної України – під тиском совєцького режиму Іван Драч написав відкритого листа, в котрому каявся за зв'язки з дисидентами.
"…Не любить Іван Федорович про все це розповідати, але одного разу я у нього все-таки випитав, як же він витримував політичних екзекуторів з Київського міськкому і Ленінського райкому партії столичного Києва? Не буду переповідати деталі, лише скажу, що непросто це йому було пережити і протриматись, коштувало це чимало нервів, а про приниження вже й годі згадувати. А я б докладно про це згадував, щоб зрозуміліше було тим, хто схильний обвинувачувати Драча у політичному конформізмі, чого вартував йому "конформізм". Так, писав поезію про про партію, про Владіміра Лєніна, але навіть з надрукованих у цьому томі документів видно, що виробляли з ним ті, хто називав себе "лєнінцамі"”, – писав Юрій Шаповал.
Іван Драч продовжував писати, творив кіносценарії для Кіностудії імені Олександра Довженка. З початком "пєрєстройки" з нову поринув у громадсько-політичну діяльність.
На І з'їзді Народного руху України за перебудову 7-10 вересня 1989 р. був обраний його головою. Із 28 лютого по 4 грудня 1992 він був співголовою НРУ разом з В'ячеславом Чорноволом і Михайлом Горинем.
Навесні 1990 р. вперше обраний народним депутатом. Депутат II і IV скликань.
У 2000-2002 рр. – голова Держкомітету з інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України.
Премії і нагороди: премія ім. Шевченка – 1976 рік; державна премія Совєцького союзу – 1983; ордени князя Ярослава Мудрого V, IV, III ступенів – 1996-2011 рр.; Герой України – 2006.
Збірки: "Соняшник" (1962), "Протуберанці серця" (1965), "Дихаю Леніним" (1965), "Балади буднів" (1967), "Поезії" (1967), "До джерел" (1972), "Корінь і крона" (1974), "Київське небо" (1976). "Дума про вчителя" (драматична поема, 1977), "Сонячний фенікс" (1978), "Сонце і слово" (1978), "Американський зошит" (1980), "Січнева балада 1924 року" (1980), "Шабля і хустина" (1981), "Драматичні поеми" (1982), "Київський оберіг" (1983), "Соняшник" (1985), "Теліжинці" (1985), "Храм сонця" (1988), "Противні строфи" (2004/2005).
Автор сценаріїв фільмів: "Криниця для спраглих" (1964), "Камінний хрест" (1968), "Пропала грамота" (1972), "Вечори на хуторі біля Диканьки" (1983) та інших.
19.06.2018