Образки з гуцульського житя Марка Черемшини.
— Пс-с-ст! уже йде!
— Куда?
— До нас.
— Де?
— Пс-с-с-ст! Онде, вже на Приймаковім перелазї. Васи’, скоч ше на під.
— Чого?
— Накрий термітев одежину, привали каменем дошку!
— Вже привалив.
— То скинь кожушину, бо возме.
— Нї, я втечу.
— Неня сховала опинку?
— Сховала.
— А єма єк?
— Попелом притурусив, не заздрить.
— Дє'!¹)
— Шо?
— Дайте ше свій капелюх менї.
— На, тїкай!
За вориням показала ся фіґурка вся в чорному одїню, а на голові шапка з чорно-жовтою мотузкою на долїшнїх краях і з кругленьким ґузиком на передї. Ґузик виходить понад рівне дно шапки. Під лївою пахою подовгаста книга, в правій руцї бук. За фіґуркою йдуть два люди. Один несе спору вязку мужицького плахтя та одїня, другий голїруч.
— Дома Курило Сївчук?
Тиша...
— Курило Сївчук дома? — грімкійше крикнула фіґурка.
— Чіму-би не дома, проше ласки божої тай панцкої — відозвав ся з низенької, майже безвіконної хати хрипливий, придушений голос. Слїдом за тим скрипнули чорні, закурені двері і випустили на двір чоловіка середнього росту. Його худе, поморщене лице, кучма нерозчесаного волося, сухоребрі груди, що їх не обіймає собою темна, латана сорочка, витерті, червонаві холошнї і худокості, босі ноги говорили самі за него, щó він є. Він не потребував представляти ся. На його стан зложили ся віки нужди і випятнували на ньому грубими буквами: мужик.
— Я дома, проше ласки божої тай — повтаряв Курило Сївчук, схиляючи ся в низ.
— Чому не відзиваєш ся, як тебе кличуть? — сердито спитала фіґурка.
— Та єк-же нї? Я дома, проше ласки...
— Будемо тебе забирати за податок.
— Що-ж дїяти, проше ясного пана тай здикуторя.
— Худобу маєш?
— Маржинки дасть Біг, проше пана! Вже давно не кушіли-сми скороми.
— Що-ж маєш рухомого?
— Хороми!?²) Ей де! Хоромів нема, проше пана, штири голі стїнї тай по всему. Бідно си дїє, пишний та годний та чємний панчіку!
— Брешеш! Присяжний! ходїм до середини.
— Або-ж я спираю ласкавого пана?
Пан екзекутор штовхнув палицею в двері, що до половини вже були отверті. Двері заскрипіли і відхилились аж до самої стїни. Екзекутор зігнув ся і переступив поріг, за ним увійшов присяжний, а відтак Сївчук. Другий присяжний лишив ся із своєю вязкою на дворі і прилагоджував посторонки на новий пакунок.
— Деж твої річи? — питав невдоволений екзекутор.
— Бідно си дїє, ясний та добрий панчіку, штири стїнї тай... Самі здорові, видите, Бог би вам дав панованє!
— Я нїчого не виджу.
— Га! нїчьо-ж-бо й видїти панцким очам: біда тай клопіт!
— То твоя жона?
— То, проше ласки пана, жінка.
Курилиха Сївчучка, що доси стояла неповорушно в чорній сорочцї без опинки, поступила один ступінь близше ід чоловікови свому і глянула на скісь екзекуторови в очи.
— Нїчьо нема, файний та добрий панчіку, без опиночки ходжу.
— Таки нема нїчьо, хоч гинь — додав Сївчук.
— Де-ж ви спите?
— Шінуючи чєсну голову панцку тай сьвіті образи тай нас ірщених,³) ми спимо на земли, а дїти на лавици.
— На чім спите?
— Таки на земли.
— А подушки де?
— Га! Подушок дасть Біг, на кулацї спимо.
— Брешеш!
— То, шьо очі видють, то є; я не спираю шукати.
Екзекутор перейшов ся скорим ходом по хатї і стукнув палицею в один, другий і третїй кут. Він бачив, що йому нема що звідси взяти: під передньою стїною довша дошка на трьох стовпцях — то лавиця; під примежньою стїною коротша дошка на двох стовпцях — то „стіл“ ; на серединї хати яма на ватру присипана попелом — то піч. Бачив се добре, але з привички „шукав“. По хвилинцї зупинив він свій погляд на стїнї, що під нею стояв „стіл“. Там висїв образ. Тло його чорне, закурене, тільки темно-жовтаві пасмужки нагадували лице, голову і ясність над головою якогось сьвятого. Одні лишень рами, що видко вийшли з під майстерського, гуцульського долота, додавали йому поваги і приманювали око. Сївчук узрів, що „пан“ вдивлює ся в образ, і почіхав ся в голову.
— То я́кісь ка́вал балва́на, — пробуркотїв сам до себе екзекутор.
— Нї, проше пана, то не Палагна, то сьвітий Николай.
— Але рами ладні.
— То ще мій прадїд їх різьбив.
— Звідки ти маєш той образ?
— То таки, проше пана, з дїда-прадїда.
— Присяжний! Здойми той образ!
— Та єк-же це, панчіку? Спадайте на рани божі, лишіть сьвітого, — просив Курило.
— Спадайте на рани божі, пишний та файний пане здекуторю, комісарику наш любий, — голосила Курилиха.
Присяжний не ждав, зняв хутко образ і винїс на двір. Тільки порох закурив ся і павутинєм обведений простокутник лишив ся на тому місцї, де стояв образ.
— Та єк-же без образа в хатї, проше ясного пана? — падькав ся Курило.
— Не осоружте нам хату, комісарю чесний, — заводила Курилиха.
— Шко́да ґада́ня! Ще й хата піде на лїцітацию, як не заплатиш податку; я права не скасую, — гримнув пан екзекутор і вийшов на двір.
— Присяжні! До Гриця Саїна!
Пішли...
На дворі вже добре вечеріло, коли Курилиха Сївчучка з маленькою донькою Анничкою розкопувала серед хати яму і видобувала з неї „начінє“: два глиняні горшки, пять деревляних ложок, стільки-ж червонявих мисочок і кулешінник. Юрко відвалив камінь з пригннлої тертицї на даху і витягав із задненого поду одежину та подавав Василькови і Петрикови, що бігцем заносили її в хату.
— Вже все, Васильку? — питав батько синка, котрому подавав постоли з онучами.
— Все, дєдику! Ваш сардак тай сорочка, ненин кіптар, опинка тай сорочка, наші кожушинки тай сорочічки, обі верітцї, вузлик муки, бербеничка з огірками, Анничина фустка тай ваші, адї, постоли.
— Йди-ж принеси води на кулешу, а я напрєчу дров з Петриком.
— Добре, дєдику!
Тодї, як богач Приймак видоїв своїх шість овець і нїс в дійницї скором до хати, сидїли його сусїди Сївчуки за „столом“ тай доїдали горячу кулешу і мисочку огірків, а серед хати дотлївало в ямі вугля.
— Нене, я піду спати, прокажіть очєнаш, — просила мала Анничка, що накормившись дрімала при „столї“.
— Вклєкни, синку, тай склади ручки.
Анничка клякнула, зложила ручки і піднесла свої оченята д’ горі в те саме місце, де стояв доси образ. Там була гола стїна. Вона повела оченятами по всїх стїнах, а образа не найшла. Допитливим поглядом дивилась вона нени в очи, а відтак проговорила жалісно:
— Ненько! Де сьвітий Николай?
Василько й Петрик глянули на стїну і собі заголосили :
— Дєдику, ненько, де сьвітий Николай?
Важко вчинилось Юркови; він споглядав на жінку, а жінка споглядала мовчки ла него. Зітхнули тяжко і відповіли дїтям обоє разом:
— Сьвітий Николай у гартї! ⁴)
— Взяв здекутор?
— Аєкже, небожєта: сьвітий Николай у гартї!
________________
¹) Дє, скорочено замісь дєдю — тату.
²) Хороми = сїни.
³) Ірщені = хрещені.
⁴) В гартї = на складї фантів т. є. в громадській канцеляриї.
[«Лїтературно-науковий вісник», т. 6, 1899, кн. 5, с. 172—176]
15.05.1899