Вже сьоме літо наше наукове товариство проводить мандровані конференції у Карпатах слідами класиків української літератури, яких тут більше, ніж де-інде. «Гуцульський світ Гната Хоткевича» ми відкривали для себе у Криворівні, де слобожанин написав знамениту «Камінну душу», та Красноїллі, де заснував унікальний Гуцульський театр. У Головах рухались «Від Ивана до Петра» – від незабутнього сонцепоклонника «Діда Иванчіка» до однойменного роману його внука Петра Шекерика-Доникового. Півторастолітній ювілей Лесі Українки відзначили «Дорогою на Буркут», де поетка пила цілющу залізну воду. Конференцію «De libertate!» (до 300-річчя головного українського мандрованця Григорія Сковороди) вивершили на горі Піп Іван, де усвідомили і назвали себе Гуцульським мандрованим університетом…
Сьоголітня ж мандрована конференція «Всюди буйно квітне Черемшина!» (до 150-ліття співця Гуцульщини, корифея Покутської трійці) відбувалась у Снятині, Кобаках, Делятині – трьох знакових топосах Марка Черемшини. Відбувалась 12–14 липня, а не місяцем раніше, як, приміром, цьогорічна Всеукраїнська наукова конференція «Творчість Марка Черемшини і українська культура ХІХ – початку ХХ століття» (Івано-Франківськ – Снятин), як і всі попередні вшанування письменника, вимірені 13-м червня – датою, вказаною у всіх довідкових джерелах, починаючи з 1930-х років. Нам, натомість, важило ствердити правильну дату народження Марка Черемшини.
Учасники конференції. Світлина Віктора Мартинюка
«Бажана дата є правильна…»
«З дєді Юрія і нені Анни прийшов я на світ 13 липня 1874», – писав у «Моїй біографії», а в листі до Миколи Зерова повторно наполягав: «Бажана дата є правильна: я родився 13 липня 1874 р. в Кобаках, повіт Косів»¹. Бажана тут у сенсі – запитана. Готуючи вступну статтю для видання Черемшининих творів у «Книгоспілці», літературознавець перепитував у письменника дату його народження, позаяк вже тоді ходила версія 13 червня, базована на метриці та атестаті...
Звичайно, Зеров прийняв як правильну дату 13 липня. І тоді, 1925 р., і за рік по смерті прозаїка, у статті «Марко Черемшина й галицька проза» (1928), котра, на думку незабутнього Івана Денисюка, є найкращою з усього, написаного про Черемшину. І так само Андрій Музичка, автор першої монографії про гуцула-покутянина «Марко Черемшина (Іван Семанюк)» (1928), означає дату його народження 13-м липня… А чи, може, мав проігнорувати «Мою біографію», яку Черемшина зготував на його прохання?
Музичка заклав основини наукового вивчення життєпису Марка Черемшини; Зеров, відповідно, – наукового видання та інтерпретації його новелістики. Якби ці перспективні дослідники продовжували жити й творити; тобто, якби в 1930–50-ті роки в українській науці й загалом Україні замість сталінського терору панувала нормальна, креативна, цивілізована атмосфера, то й у численних довідниках, підручниках, академічних та інших історіях літератури Черемшина продовжував би приходити на світ 13 липня 1874 року. Однак обох учених було грубо вилучено з наукового процесу: Зерова знищено фізично, Музичку заслано в Казахстан; і всі оті підручники, чи то пак наручники, вже не брали до уваги ані їхніх досліджень, ані епістолярії.
Ба більше, гірше: якби біографи Черемшини спробували уточнити дату його народження, зіславшись на листа до «ворога народу», то, звичайно, мали би проблеми, і немалі. Ставити їм на карб те, що саме в ті десятиліття утвердилася неправильна дата народження письменника, було б неетично.
Та от настала хрущовська відлига, чесні імена репресованих літературознавців було реабілітовано, дослідники отримали доступ до архівів, прочитали, і що ж… У виданні 1960 року Олекса Романець наводить цитовані вище уривки з «Моєї біографії», листа до Зерова (про «бажану дату») і дає такий коментар: «Очевидно, описка або помилка, бо за метричними записами Іван Семанюк народився 13 червня 1874 року. Ця дата підтверджується і атестатом зрілості письменника: “Іван Семанюк, народжений 13 червня 1874 в Кобаках в Галичині“».
На нашу думку, атестатом підтверджується «описка або помилка» у метриці, а не властива дата. Чи ж важко у римській сімці (VІІ) загубити одну рисочку, перетворивши її на шістку (VІ)? А чи замість Juli (липень) написати Juni (червень)? Саме такого недогляду припустився писар, що укладав метрику, а той, котрий відтак писав атестат, просто продублював його «описку або помилку». Одна буквиця, одна рисочка, а відлуння – на 150 літ!
Часто доводиться чути: та яка там різниця, питання суто «технічне». Але застановімось: про що насправді оця колізія? Про букви і цифри, а чи, може, про те, кому слід вірити більше: формальному папірцеві, а чи живій людині, якої той папірець безпосередньо стосується?
Питання екзистенційне, якщо не епохальне: «двадцатий вєк – бумажкі вєк: бєз бумажкі ти букашка, а с бумажкой чєловєк». Утім, тут немає потреби занурюватись аж надто глибоко, нагадуючи про усі аберації формально-бюрократичного підходу до розв'язання проблем; про те, скільки людських доль, живих справ та ініціятив ламались об залізобетонне: «Є документ!» (дарма, фальшивий чи справжній). Ні, немає потреби, бо документа… немає!
Чернівецький історик Микола Гуйванюк у пошуках отієї метрики, з якої все почалося, нещодавно перелопатив усі архіви, де вона могла бути. Не віднайшов… Зате виявив автографи творів, під якими письменник, даючи короткі дані про себе, власноруч зазначав дату свого народження: 13 липня. Скрізь її перекреслено олівцем і надписано: 13 червня. Черемшина олівцями не користувався, дату виправили працівники архіву, а чи хтось «компетентний» з їхнього дозволу. Вочевидь, керувались тією самою логікою, що й літературознавці за совєтських часів. Тобто вірили не письменникові, а писарям…
Колись, працюючи над есеєм «Карби і кафлі Марка Черемшини» (у кн.: Переступний вік / українське письменство на зламі ХІХ–ХХ ст. Львів – Івано-Франківськ, 1998), я звернув увагу на те, що головного героя автобіографічної новели «Карби» Марко Черемшина назвав Петриком. Мабуть, хотів акцентувати: Петрик, бо уродився на Петра, наступного дня по Петрі (13 липня). Це «поетичне» потвердження правильної дати неабияк мене захопило; аж забув про старий та новий стилі та відповідне зміщення церковних свят, до якого оце звикаємо… Заспокоїла Іванна Стеф’юк, повідомивши, що Марко Черемшина святкував за старим стилем, аби не солідаризуватися з окупаційною польською владою. Відкриваю «Щоденник», і справді: «7 січня. Різдво. Сонце сходяче видно…». Отже, св. Петра наставало для нього 12 липня, напередодні правильної і бажаної дати його народження!
У розвиток теми, за свідченнями так само п. Іванни, «сучасники Марка Черемшини (зокрема його дружина Наталя та друг Микола Фірманюк) згадують, що у моменти сентиментальні письменник запрошував до себе хлопчика-сирітку Петрика, пригощав його щедро і просив грати на сопілці. Хтозна, може, бачив у тому Петрикові себе дітваком… У Кобаках ходить між людьми також переказ, що у дитинстві майбутній письменник був дуже хворобливим, тож над ним здійснили обряд ”продажу через вікно”. Цей обряд спрямований на те, щоб обманути смерть. Дитину символічно “продають” через межовий простір (вікно) і при цьому дають їй нове ім’я. Можливо, при хрещенні первісток Анни і Юрія Семанюків отримав ім’я Петрика, а вже в обряді його назвали Іваном? Утім, “документів” про це нема».
Існує ще один «ненауковий» (за совітів сказали б «антинауковий») аспект аргументації того, що точна дата народження для Марка Черемшини була дуже важливою; чи то пак, не могла такою не бути. Письменник з неабияким пієтетом ставився до Юрія Федьковича – буковинського гуцула, який «зайняв перше місце обіч безсмертнього Тараса»² (себе Черемшина, до речі, теж іноді називав буковинським гуцулом), а ще близького приятеля й духовного наставника свого батька Юрія Семанюка (гостював у нього в Кобаках, гостив у себе в Сторонці). «Твори Федьковича були улюбленими в сім’ї Семанюків, читалися з великим захопленням. Любов до них Марко Черемшина зберіг на все життя, під їх впливом формувався і сам як письменник»³.
Так от, початки цього формування припадають на дитинство та отроцтво малого Семанюка, яке збігається з останнім періодом життя Федьковича, а Буковинського Соловія тоді найбільше займало вже не красне письменство, а фахові студії з астрології (найбільший з трактатів «Апотелесмата, або Книга Декретів» налічує 896 сторінок)⁴. «Я поставив собі за мету найґрунтовніше опанувати суть астрології всіх цивілізованих народів давнього та нового часу і після десятирічного виснажливого дослідження котре так багато коштувало мене, досяг нарешті результату, який значно перевершив мої сподівання, тож з усією сміливістю можу стверджувати, що доля людини, її майбутнє безумовно піддаються вивченню, якщо тільки не висувати з цього приводу тих безглуздих вимог, з якими підходили астрологи середньовіччя…»⁵ – писав буковинський планетник, у перервах між писанням теоретичних трактатів складаючи гороскопи для окремих осіб. Малий Семанюк ще не міг претендувати на такий привілей. Але й не зацікавитись рухом астральних тіл, яке так займало його кумира, не міг так само⁶. А що є вихідним пунктом і запорукою точно складеного гороскопу? Звичайно ж, саме твій, а не інший, зодіякальний знак; правильна (і єдина) дата народження.
12 липня. Снятин
Наша мандрована конференція почалася у Будинку культури міста Снятин, де ми взяли участь в урочистій академії та церемонії нагородження лавреатів премії імені Марка Черемшини. Цьогоріч ними стали: Володимир Никифорук (краєзнавець, поет, публіцист, головний редактор альманаху «Ямгорів»), Уляна Маляр (Гундер) (авторка і ведуча художньо-документального проєкту ARTПерсона), Надія Стефанюк (покутська народна майстриня); Богдана Фроляк (композиторка, лавреатка Національної премії України ім. Тараса Шевченка).
До слова, вже 6-й рік ця подія відбувається саме 13 липня (а не червня), насамперед завдяки науковій співробітниці Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини Іванні Стеф’юк. Із нині сущих найбільше для Марка Черемшини робить саме вона: ґрунтовно опрацювала архіви й видала повне зібрання спадщини (включно з творами і листами, не друкованими за совєтських часів) «Райська птиця» (2024), а раніше, разом з Русланою та Петром Кірєєвими, – збірник «Марко Черемшина у спогадах, документах і матеріалах» (2014), власну монографію «Людина і світ у слові Марка Черемшини» (2019), низку наукових та популярних статей. До речі, вона родом з Кобаків, а живе у Снятині; тобто аби пізнати поета, їй не доводиться (як ото нам) їхати в його край, вона сама є тим краєм!
Райська птиця та сирні коники. Світлина Оксани Левицької
П. Іванна на правах ґаздині запросила нас на гостину до літературно-меморіального музею Марка Черемшини, облаштованого у приміщенні його адвокатської канцелярії. Музей тими днями, до речі, відзначав своє 75-ліття. Крім чудової екскурсії, ми прослухали мінілекції «Дещо цікаве про міщанські традиції Снятина», «Наталія Семанюк у музичному житті громади», оглянули виставку від Василя Савчука «Історичні фото Снятина» та малярські роботи переможців ювілейного пленеру на честь Марка Черемшини… Ми поклали квіти до могил Івана й Наталі Семанюків і подалися на захопливий променад старовинним покутським містечком. Його справжніми перлинами виявились музей ґеніяльного скульптора Бориса Гуцуляка та панорама з оглядового майданчика біля «костелу Матінки Божої з гори Кармель». Тут стає очевидним, що таке властиво Покуття – долина Прута, що заходить у кут перших пасем карпатських гір.
Тетяна Ястремська і Данило Ільницький. Світлина Віктора Мартинюка
А далі було занурення у стихію Покуття душею і тілом: купання у водах Прута, яке перетворило на рай 36-градусне денне пекло, а на все ще спекотливий вечір накинуло оксамитовий флер. Той літній вечір ми провели у неподалеких від Снятина Іллінцях – малій батьківщині талановитого й поки що маловідомого прозаїка, літературного учня Марка Черемшини й Василя Стефаника, учасника легендарної львівської «Дванадцятки» Василя Ткачука, якого у 28 років перемололи жорна Другої світової війни. Земляки пам’ятають про нього: при місцевій школі є музей, яким опікуються Людмила і Роман Шихови (мати і син), подружжя Калини Шпанюк-Мельничук та Олексія Шпанюка. Вони ж учинили нам зворушливу гостину при ватрі. Літературний перформанс та бесіду про життя і творчість Ткачука підготували Діана Горбань і Данило Ільницький тут же, у місці сили, яке він любив і з якого мов на долоні – Заболотів, Трійця, а за ними Карпати і сонце на вечірньому прузі… «…Лагідний зір спирав то на жінчину голову, то на колосках. А за ними у вільхах сонце догоряло» («Золоті дзвінки»). Рівно у цю хвилину сонце зайшло і «в нас»… Почувалися в художньому просторі Ткачукової новели. Розуміли, для чого проводимо наші любі мандровані конференції.
Діана Горбань читає новелу Василя Ткачука на тлі заходу сонця в Іллінцях. Світлина Віктора Мартинюка
13 липня. Кобаки
Переночувавши в гостинній садибі коло Старих Кутів, ми поїхали у Кобаки, де в хатчині дєді Юрія й нені Анни (тепер тут невеличкий музей) Іван Семанюк народився рівно 150 років тому, й ані місяцем раніше!
Дистанційне благословення від отця Василя Зеленчука. Світлина Віктора Мартинюка
На обійсті першим ділом відшукали точку, де є найкращий мобільний зв’язок. Мандровані конференції ми традиційно починаємо з благословення місцевого пароха, та цим разом у ньому не було потреби, бо ми мали священника свого, мандрованого! Нас благословив нововисвячений капелан, [тепер вже] отець Василь Зеленчук, наш багатолітній криворівський колега і побратим, дослідник Гуцульщини й уособлення її духу, один з ініціаторів Гуцульського мандрованого університету. Василь сказав саме ті слова, із такою ж, як завше, безмежною щирістю. Лишень цим разом не у звичнім обрамленні гір, а на тлі безконечного українського степу… Ключові слова: вітер, онлайн, старлінк, ностальгія, любов, Карпати…
Василь Зеленчук. Презентація книги “Ґруні та й ґражди” на торішній мандрованій конференції в с.Перехресному. Світлина Христини Волощук
Поставили на прокошену траву під тінистими ясенами довгі старовіцкі лавиці та й прослухали отакі наукові бесіди (доповіді) та причинки (повідомлення): д.ф.н. Микола Легкий (Інститут Івана Франка НАН України) Творчість Марка Черемшини в контексті доби fin de siècle (кінця віку, зламу століть); д.ф.н. Наталія Мочернюк (Прикарпатський національний університет ім. В.Стефаника) Баладні новели Марка Черемшини; к.ф.н. Світлана Кирилюк (Чернівецький національний університет ім. Ю.Федьковича) Марко Черемшина й Іван Синюк: дві «новели» в контексті літературної історії; к.ф.н. Олександра Салій (Львівський національний університет ім. І. Франка) Марко Черемшина і Микола Зеров: точки дотику; студентка Анастасія Соломійчук (ЛНУ ім. І. Франка) Марко Черемшина й Перша світова війна. Актуальні перегуки; студентка Христина Шмирко (УКУ) Літературна репрезентація світовідчування гуцулів; к.ф.н. Ростислав Чопик (ЛНУ ім. І. Франка) Карби і кафлі Марка Черемшини.
Бесіда Світлани Кирилюк. Праворуч – Анастасія Соломійчук та Олександра Салій. Світлина Віктора Мартинюка
Микола Легкий, Ігор Цісельський, Діана Горбань, Данило Ільницький, Марічка Кошелінська-Мартинюк. Світлина Віктора Мартинюка
Наталія Мочернюк та Софія Філоненко. Світлина Віктора Мартинюка
Ольга та Ростислав Чопики. Делятин. Світлина Оксани Левицької
Тут же відбувся круглий стіл (чи то пак зелена галявина) на тему: «Чим/ким/яким є для мене Марко Черемшина?» Найцікавішим питанням виявилась ґенеза псевдоніма: чому саме Черемшина? Особисто мені (Р. Ч.) відповідь на нього бачиться на перетині головного рядка знаменитої пісні Миколи Юрійчука/ Василя Михайлюка «Всюди буйно квітне черемшина» (якої Марко Черемшина, звісно, не чув) та зізнання письменника в «Моїй біографії», що завше прагнув «буйно жити» і «щоб люди могли на мене здатись». Цвіт черемшини межи гуцулів загалом і для Йвана Семанюка зокрема асоціювався насамперед з буйністю – яруванням життя, «даром ліричного квітування», що є справжньою візитівкою ідіостилю письменника, зовні наче й прозаїка, та поета в душі (за М. Зеровим), гуцула-вітаїста, котрий любив «поезію писану і неписану [писати по-гуцульськи – різьбити, – Р. Ч.], мальовану і немальовану» й чия творчість є сублімацією чи не всіх народних мистецтв Гуцулії. Це особливо буйно виявилось у новелах еротичного циклу «Парасочка» (1920-ті роки), де душа Черемшини, оплакавши вбите Село і заклявши Танатос, прославила Ерос, бо запрагла Села живого. Тоді письменник народився вдруге, вийшовши з тіні геніяльного трагіка-побратима, переставши бути учнем «школи Стефаника», яким його подавала прижиттєва й радянська критика і шкільна програма. Якщо в ранній збірці «Карби» фігурують дерев’яні («гей полінця сухого дерева», «як поламані патики» чи «бервена») карбовані бадіки, яким «гріх си пише» (карбує) за найневиннішу спробу полегшення життєвого тягаря (різьба) і яких, отаких, Черемшина оплакує у наступному циклі «Село вигибає» (голосіння), то у циклі «Парасочка» на авансцену виходять герої, чия поведінка відповідає стилістиці та сюжетам гуцульських кафлів – кадрів буйного, кольорового, гедоністичного, повнокровного життя, про яке малий Петрик мріяв, розглядаючи в дідовій хаті «кафльовий, мальований комин», яке асоціював із втраченим раєм дитинства і яке пригадав, пишучи цикл «Парасочка», повертаючи до Себе…
Звичайно ж, саундтреком нашої конференції була «Черемшина». Її ми співали всюди і завжди, нею починали і нею завершували, однак її буйне звучання не заглушило ще й іншої звукової доріжки – двох чарівних скрипок, що зійшлись того дня ув обійсті Семанюків. Перша – від Анни Ватаманюк-Проскуріної, народної скрипальки і майстрині силяння ґерданів з Вижниці. Під час перформансу-силянки «Сон сирного коника» вона тихенькою грою супроводила поезію в прозі Марка Черемшини «Ґердан», яку читала Іванна Стеф’юк, а відтак розгорнула перед нами свої ґердани… Було на що подивитися! Другу ж скрипку ми привезли з собою. Належала скрипалеві та музикознавцеві, дослідникові народного скрипальства Косівщини Яремі Павліву. Цим разом ще й і Вижниччини: п. Анна і п. Ярема сотворили майстерний дует, на тлі якого пані Іванна прочитала ще й «Райську птицю» – заборонену за совєтських часів казку Марка Черемшини про… україно-російські стосунки.
Іванна Стеф'юк, Ярема Павлів та Анна Ватаманюк-Проскуріна. Світлина Оксани Левицької
У райської птиці були два сусіди. «Один мешкав від заходу, а другий від сходу. Любови між ними ніякої не було, бо й ніяково їм любитись було. У кожного иньша вдача, та й тільки. Сей, що від заходу, лагідний та, як мід, солодкий. Кожного поратує, кожному у пригоді стане. За те й любили єго всі, і прозивали єго Медом. Не такий був другий сусід. Палкий, зависний самолюб – весь світ бажав би пожерти. Всякий споглядав на него, мов на несамовитого. Звідси й прозвали єго Гадиною»⁷.
Завдяки матеріялам, які вперше опублікувала у «Райській птиці» Іванна Стеф’юк, ми довідались, що русофобія Марка Черемшини не була недостатньою. Зокрема в одному з листів до легендарного отамана УСС Сеня Ґорука письменник бажає своєму найкращому приятелеві, «коби-сь лишень здоров був та дальше побивав московську дрянь», і описує жахіття московської окупації, що відкрилися по звільненні Снятинщини: «Ми в Снятині витерпіли два московські дикі наїзди … і живемо по них, гей в раю. Про те, що Снятинщина витерпіла під москалями, можна би цілі томи писати … Всі наші українські товариства москалі понищили-спалили … В читальні міщанській бюст Шевченка розбили і лайном людським зогидили. В Красноставцях, як оповідають, могилу Шевченка розрили і зогидили. Взагалі звірились на всім, що українське, і можеш уявити собі нашу радість, коли ми їх позбулись. Гейби чоловік наново на сьвіт народився, так себе чує по такім дикім наїзді московських паліїв та рабівників, котрих сморід, наче кагла, душив через місяць Снятинщину»⁸. Детально цю актуальну тему розкрила в своїй бесіді снятинчанка Настя Соломійчук, яку ми назвали «маленьким хаймерсом» черемшинознавства.
А далі була кава з сирними кониками – улюбленими смаколиками малого Йванка Семанюка… А ще далі – розкішна купіль у Черемоші, по якій – компаративний аналіз купання у двох головних ріках «чарівного краю Черемоша й Прута»… Й набування на Німчицькім перевалі… І вечеря в садочку, в тихому куточку, коли повернули домів.
14 липня. Делятин
У тих краях побутує вираз «у Снєтин через Дилєтин». Означає приблизно те саме, що у Львові «йти з дому до школи через Високий Замок». Але в нашому випадку та дорога (через Нижній – Середній – Вижній Березови – Лючки – Чорні й Білі Ослави) була і коротшою (ніж через Коломию), й нещодавно відремонтованою, і найбільш мальовничою, адже в’ється верхами, ґрунями і полонинами, проминаючи фантастичні гірські пейзажі. В Лючках ми залишили бусик на автостанції, розписаній у стилістиці косівських кафлів, і пішли на недільну Службу. Гадали: станемо в куточку, побудемо коротко, та й поїдемо далі, бо у Делятині, в краєзнавчому музеї, нас чекає його директор Андрій Мисюк. Однак вийшло «трішки» инакше.
У розмові з місцевим парохом о. Михайлом з’ясувалося, що у церкві немає хору, а частина наших мандрованців (Марічка Мартинюк-Кошелінська, Наталія Басс, Марія-Мирослава Ізбенко) – учасниці камерного хору Divino Аmore, що при львівському храмі св. Климента Папи (Марічка ще й регентом!). Словом, о. Михайло запросив на крилос і не було на те ради. Відспівали цілу Службу, а по ній у колі вдячних краян Галини Лазарович, Павла Уграка та ін. – іще й «Черемшину»… Всюди, буйно, натхненно, і знов, і знов…
Настрій п. Андрія був зовсім не таким, як місяць тому, коли ми приїжджали сюди у розвідку. Тоді він аж світився од ентузіазму й півтори години прецікаво розповідав про своє улюблене дітище. Як відроджував занедбаний музей, заснований далекого 1961 року з ініціятиви учителя Тимофія Антонюка у приміщенні колишньої адвокатської канцелярії Миколи Лагодинського. Як поповнював його експозицію, перетворивши зі скромної меморіяльної кімнати Марка Черемшини (по закінченні Віденського університету той прахтикував тут помічником Лагодинського у 1906–12 роках) на великий краєзнавчий музей історії Делятина. Чимало уваги вділив доньці Лагодинського, передчасно згаслій письменниці Ярославі Лагодинській-Кучковській, знаній у літературі під псевдонімом Леся Верховинка (вдячні делятинці Олександр Жарівський та професор ЛНУ Михайло Гнатюк перевидали її твори книгою «До Делятина на крилах мрій»). Та особливо розкішною була розповідь п. Андрія про надзвичайно цікавого художника Осипа Васьківа, чий доробок (понад 600 картин) йому з численними пригодами та містичними перипетіями вдалося знайти у Львові й повернути в Делятин. Ми вмить закохалися в творчість неймовірного Васьківа, експоновану презентабельно, з любов’ю і смаком (про неї та її автора на «Збручі» свого часу писали Тарас Прохасько й Тарас Возняк), і вдруге поспішали до Делятина, вже у повному складі, на крилах мрій про таку ж, як і місяць тому, екскурсію… Та ба, неможливо вдруге вступити в ті самі прути-черемоші…
Осип Васьків та Андрій Мисюк. Світлина Оксани Левицької
Ні, п. Андрій, як і тоді, розповідав цікаво, «в повному обсязі», але якось дистанційовано, час від часу кидаючи дивні шпильки у наш бік… Ми спершу думали, що то через наше півгодинне запізнення (у нього ж, як сам повідомив, «кожна хвилина розписана»), та відтак з’ясувалося, що все значно серйозніше: що вже кілька поколінь Мисюків мають давню пізьму до Марка Черемшини і Миколи Лагодинського, а про її причину навіть писалося в «Ділі»!
Зокрема 19 жовтня 1910 р. у новинці «Нечуваний скандал в судівництві» повідомлялося, що суддя делятинського повітового суду Хвойка, провадячи «карні розправи о звичайні образи гонору», засудив Марію Мисюк (бабусю п. Андрія), котра перебувала на останньому дні вагітности, до 15 діб арешту «мимо її горячої просьби, аби судия позволив їй на відбутє кари аж по родах» (зі слів п. Андрія, польська графиня, зобачивши вкотре вагітну Мисючку, риторично спитала, хто ж буде годувати оту дитину пс…го роду? На що гуцулка відповіла: «Чей не ти, с.ко бездітна»). Тої таки доби жінка «на арештантській причі без помочи лікаря або акушерки серед тяжких болів і мук повила дитину». Чоловік засудженої (дідусь п. Андрія) подав скаргу до окружного суду, «однак безуспішно». Розслідувати скандал було доручено М. Лагодинському та І. Семанюкові (Маркові Черемшині). 1 падолиста за їхнім підписом у «Ділі» з’явилось таке повідомлення:
«…По засягненню зовсім певних, бо на зізнанях свідків, які були присутні в критичній хвили в суді, опертих інформаціях, сконстатували ми, що в згаданім случаю п. судиї Хвойці ані злої волі, ані нелюдяного обходженя з засудженою, ані вкінци жадного недбальства не можна приписати. Іменно засуджена Мария Мисюк ані не просила судиї о відроченє відбутя кари, ані не сказала йому, що находиться в послідній стадиї вагітности, а судия через те, що засуджена була убрана в довгий кожух, не міг єї стану запримітити. В часі родів була присутна акушерка, а також подбано для засудженої о поміч лікарську, і засуджена вже на третий день вийшла з арешту. З сего виходить, що прикрий для засудженої і єї родини факт відбутя родів в арешті завинила сама засуджена через свою неосторожність, а незгідне з правдою представленє факту в часописях могло мати свою причину лише в легковірности родини засудженої, яка не була присутня в критичнім моменті в суді, та повірила відтак кольпортованим сплетням. Отсе виясненє подаємо задля висвітленя правдивого стану річи. Делятин 30. жовтня 1910. – Д-р М.Лагодинський, Д-р І.Семанюк»⁹.
У родині Мисюків понині вважають, що такий вердикт було зумовлено корупційною складовою: пани домовились між собою, чей і не задурно… П. Андрій іде навіть далі, ставлячи під сумнів реноме І.Семанюка як «мужицького адвоката», народного заступника. І не приховує, що головним об’єктом експозиції краєзнавчого музею для нього є виставка Осипа Васьківа, а меморіальна кімната Марка Черемшини – то так, прибудова, додаток… Складалося враження, що дух письменника почувається тут немов «у комірному».
Ми були заскочені таким status guo. Досі конференція проходила у піднесеній, романтичній тональності, а під саму завісу отакий драматичний пуант. Чи він має «спростувати» усе, що читалося й зналося про Марка Черемшину? Приміром: «Бідним уділював безплатної правової поради, заступав і боронив їх не тільки перед судом у Делятині, але також перед окружним судом, де кінчалася справа в разі відклику» (Василь Равлюк). «Заступаючи адвоката Лагодинського, Черемшина вів переважно справи гуцульські в суді. Гуцули, довідавшись, що Семанюк (Черемшина) також гуцул (з Кобак) допомагає землякам безкоштовно, не бере грошей, з’їжджалися до Делятина з усіх гір. Ніхто з них не казав, що йде до адвоката Семанюка, а коротко до Івана. Гаркавий розказував, що нерідко перед судом влітку до схід сонця ранесенько збиралася юрба гуцулів з гір. Між ними були обов’язково такі, що грали на цимбалах. А на сопілці майже кожен гуцул грає ще змалку. І починалась музика. Одні підспівували, а другі йшли в танці. Суд – поважна інституція, тому реагував на галас, спів і танці гуцулів як на спробу вплинути на розгляд судових справ. Часом доходило до того, що суддя викликав поліцію, щоб утихомирити гуцулів. Закінчивши розгляд справ у суді, Семанюк запрошував “усю Гуцулію” до ресторану і за свій рахунок влаштовував їм смачну вечерю. Черемшина в такі години почував себе щасливим. У жартах, коломийках, оповідках і співанках він зачаровував гуцулів, своїх найдорожчих братів, яких гаряче любив. Він для них жив, був їх другом і оборонцем» (Михайло Голинський). Коли перейшов до Снятина, «від того року його особа і його адвокатська канцелярія зробилися центром в повіті і в місті українського життя в його найрізноманітніших формах, і до кінця його життя той центр лишився» (Василь Стефаник). А коли вмер, «всі села повіту зібралися тоді до Снятина, щоб поклонитися прахові письменника, свого організатора і оборонця» (Василь Костащук)¹⁰ тощо.
Не гадаю, що ці свідчення щось могло б переважити, перекреслити, а чи кинути на їхню щирість тінь недовіри. Підбиваючи підсумки на зеленому моріжку біля делятинського музею, ми подумали: а воно ж добре, що все склалося саме так!
Патос вбиває культуру – натомість провокація пробуджує драйв, викликає непідробний інтерес до питань, здавалось би, давно з‘ясованих. Завдяки родинній історії Мисюків ми відчули те, що називають «живим зв’язком поколінь»; але не в патосно-романтичному, а в правдивому, реалістичному вимірі; побачили, як «працює» в житті те, що для побутової свідомості замикається в схоластичних рамцях підручників/хрестоматій. А власне для цього й проводимо свої мандровані конференції.
Аби повертати наших класиків до життя. Аби вони народжувалися вдруге, втретє, устоп’ятдесяте і були-набувалиси поміж нас. А ми – поруч із ними.
Виглядаючи майбутні мандри. Світлина Віктора Мартинюка
________________________________
¹ Черемшина Марко. Райська птиця. Зібрання творів [оповідання, публіцистика, переклади, листи, щоденники]. – Брустури: ТОВ «Дискурсус», 2023. С. 474, 595.
² Там само… – С. 504.
³ Юрійчук М. Марко Черемшина і Юрій Федькович // Покутська хрестоматія. – Снятин: «Прут Принт», 2008. С. 324.
⁴ Див: Ковалець Л. Юрій Федькович. Історія розвитку творчої індивідуальності письменника. – Київ: «Академія», 2011. С. 330.
⁵ Цит. за: Андрухович Ю. Дезорієнтація на місцевості. – Івано-Франківськ: «Лілея-НВ», 1999. С. 20.
⁶ Прикметним свідченням цьому є стаття Марка Черемшини «Мужик-астроном», присвячена двохсотліттю народного астронома Івана-Юрка Паліцша. Див: Черемшина Марко. Райська птиця… С. 516–517.
⁷ Там само… – С. 18.
⁸ Там само… – С. 566–567.
⁹ Виясненє [роз‘яснення з приводу судового процесу] // Діло. 1910. 1 падолиста. Ч. 244. С. 6–7. Рубр.: Оповістки.
¹⁰ Марко Черемшина у спогадах, документах і матеріалах / авт.-упоряд. Р. Кірєєва, П. Кірєєв, І. Стеф’юк; за ред. В. Карого. – Чернівці: Друк Арт. 2014. С. 64, 99, 67, 61-62.
01.08.2024