Карби

МАЛИЙ ФЕЙЛЕТОН.

(Не вільно передруковувати).

У пригорщі брав би тото зелене село, лелїяв би як дрібненьку, запашну отаву, гладив би як паву.

Дивіть, хитаєть ся межи горами гей дубова колиска у віночку, чічки розкидає.

Хотїв би тоті чічки позбирати, вітрови не дати, в садочку посадити. Та скілько разів рука за ними посягне, стілько разів мерця підіймає.

Сухі, надмогильні квітки на цминтарних, струпішілих хрестах.

А хоч би їх позлїткою золотити, не повеселїють.

А хоч би їх росою росити, не покраснїють.

Лиш би їх до серця тулити, лиш би ними серце крівавити.

———

Най би раз сонце на каміннім вершку сїло, най би на тото село подивило ся.

Студені, чорні долонї його обтулять, нїмі лиця його стрівожать. Хмарами його обсотають, ожеледию зажеледять.

У пазуху ховав би тоті хмари, коло серця їх грів би.

Коби влазили ся, коби серця не розмняцкали!

———

Плачі горами стелять ся, дугами гори уперізують. Буйні вітри ними грають ся. Тут були, тут нема: сьпіванки жалібні.

Зоря росою їх змиває, гей мід спиває.

Таке тото село тихоньке, таке зарошене!

Деревище¹) у мокрій ямі межи нїмими могилами.

———

Ану беріте та голубіте його, ану пестїть та обіймайте!

Лиш варуйте ²) серце, бо воно вам серце покервавить, глїбоко покарбує.

Дьидя ³) гримав кулаком у стіл і погрожував Петрикови, що його утопить, бо пустий, бо хоче багато їсти.

Петрик ховав ся дїдови під придїлок і шепотїв синими губками, що не боїть ся дьидї, бо піде з дїдом.

На то дьидя мякнув і відпускав його дїдови :

— Хоть беріт 'го у пазуху, а хоть у торбину, я вам не бороню. Віна менї не дали-сте, чим їх нагодую?

Дїдові руки дрожали, як Петрика гладили.

— Не журіт-си, небожєта, тото чемний онука, буде мене слухати, буде бабі помагати.

А неня плакала.

Під гору взяв дїд внука на коркоші, аби не покотив ся на долину як яблуко. Баба стояла вже навперед хати і визирала годованця.

— Ходи д' бабі, Петрику, ходи борше, лиши дїда!

Відтак завела його у хату тай денцївку⁴) дала і казала, що буде на припічку спати ніжками до печі. А дїд казав, що купить йому велику сопівку на вісїм пальцїв.

— Тай бриль касьтровий тобі куплю, а баба павами обтичьит!

Петрик роздивлював ся по хатї і бачив образи, стіл, грядки й полицї тоті самі, що у дьидї. Лиш комин був иньший: кафльовий, мальований. Дїд посадив його на колїна і уважав, аби в печи горшки не позбігали. Показував пальцями мальованих стрільцїв на коминї тай росказував, як вони Татарів та богачів різали, смолою обкапували. І обіцював, що справить йому пушку і топорець зробить.

Десь так через тиждень прийшла неня відізнати, що її дитина робить. А Петрик такий біленький, такий вичесаний гей голубець. Розповідав нени, як йому добре у дїда. Хвалив ся, що разом з дїдом і бабою на лавицї обідає й разом вечеряє. Показував сопівку і постільцї дублені та онучки черлені тай питав ся ненї, чи вже великий, чи не міг би Татарів та богачів стріляти, як отті стрільцї на коминї.

Тай дїд і баба його хвалили, а неня радувала ся.

На храм вуйни і вуйки з чужих сїл посходили ся, Петрикови обарінки давали, називали чемним леґінем.

— Файного, дїду, онуку маєте, коби здоров був!

— Тото у мене ґосподар, дїда в вечір роззуває, люльку дїдови запікає.

— Ой нї, то бабина дитина, менї горшки сокотит, з окропу пінку збирає.

Хлопяче, блїде личко румянило ся і ховало ся за бабину опинку.

— Шо поцтиве, а шо мудре, най си тєкне.⁵) Я вже нераз кажу бабі: коби ше нам люди не наврочили нашого парубка!

— Нївроку, нївроку!

— А йди-ста, Петрику!

— Йди небоже, поцулуй вуйну в руку.

— Файно, рости великий!

— А цесу вуйну, а цесу? А тепер вуйків! Кажу вам така дитина, що аж!

По харчунку дїд дальше веселив гостий своїм внуком.

Петрик ще нїколи не бачив тільки незнакомих очий, що би на него дивили ся. Обминав їх як вогнисте промінє, від котрого паленїв і розтоплював ся. Вуйни досягали його руками і гладили як біле курятко, аби зі собою освоїти. Але він як слиж висував ся з під долонь і утїкав під стіл тай заслонював ся звисаючою скатертию. Тодї усї хвали переходили в легкі докори, а з годного леґіня робила ся бабина дитина. Бабине приговорюванє не могло його вигулити з дучки, аж доки дїд не сїв на порозї і не заграв гуцулки в сопівку.

— А тепер дїд тобі каже, аби‘с йшов гайдука данцувати, най вуйки та вуйни видют!

На дїдове слово хлопець несьміливо попід боки брав ся, підскакував і присїдав навприсядки, плескав землю ручками.

— Гей-гоп, гопача!

— Який данцівник годний!

Худокосте, захмарене, дїдове лице яснїло під сивим гей вишневий цьвіт волосєм, а його веселість перелїтала і на лиця усїх гостий. Вуйни розбезпечувались і підсьпівували довгими, крутими голосами, а вуйки підтуптували ногами. Та коли данцівник відтанцював своє, дїд заводив такої жалібної, що усї гостї на долину голови спускали, як птахи дощем зіпрані, а баба глїбоко зітхала. Петрик писнїв на вид покорченої і засумованої старінї і як кіт крадьки надслухував, бо хотїв дізнати ся, хто тому винен. Але не міг дослухати ся свого, бо старіня падькала ся та нарікала на тяжкі роки, а дїд згадував вправдї давні, лїпші часи, та кривдував ся на теперішні так, як кождого вечера перед бабою кривдуєть ся. Руки собі заломлював і казав, що уся Гуцулїя на старцїв переходить. Аж як прийшла бесїда про дїдового зятя і доньку та про їх дїточок, вхопив Петрика туск за серце і витиснув на верх сльози, як росу на голубих чічках.

Не багато хибувало до того, щоби на голос був не розплакав ся, але баба погрожувала йому, що відведе назад до дьидї і що там дадуть йому чиколонки ⁶) їсти. Тай тим дїточий плач загатила, туск у серце потановила⁷). А гостї казали йому соромити ся за таке мягке дїточе серце.

— Поки'с у дїда, то не плач, небоже, те тот чєс не прийшов на тебе!

На Великдень баба убрала Петрика як паву і провадила з дїдом до дьидї у гостї. По дорозї писанки з пазухи виймала, людським дїтям за простибі⁸) роздавала.

— А як ми, Петрику, загинемо, то ти будеш за дїдову тай бабину душу давати, будемо менше карбів мати.

Петрик нераз уже бачив у селї похорони, чув голосні, жалібні плачі а в купі з ними й бесїду про карби, котрих навіть старші люди лякали ся і на яких згадку сумно зітхали, як перед чорною, зловіщою тучею або чумою жахали ся. У його хлопячій уяві виступали ті карби темними, неясними, страшними ворогами його старінї, вуйків і тїток і усього великого села.

— Не бійте си, дїдику тай бабко, як купите менї стрільбу, то я тоті карби вистрілєю шо до лаби!

II.

Стало ся так, що дїд не діждав ся помочі із свого внука. Як лишень Петрик виходив свої роки до шкоди, поховали дїда, а дьидя забрав сина від баби і передав у чужі руки, у місто до школи.

— Коли’с не гарен ⁹) робити, то ґаздов не будеш, письма бери-си!

От-так як би буря зірвала ся і з рісного, зеленого саду відчімхала молоденьку галузочку у ярі тай у млаку межи лози загнала.

Як би на тому місцї велика, кервава рана лишила ся і передїлювала одно житє і одно тїло на дві нерівні части.

Намагав ся той біль переболїти, тоту рану загоїти.

Гнув ся до долу як лоза від вітру, мовчав як маленький гріб, а очима крадьки папоротиного цьвіту шукав.

Болю не переболїв, рани не загоїв.

Тріпав ся як птах у клїтцї і ще дужше калїчив ся. Обезсилений падав і дивив ся на відтяте житє, на молодість яснокрилу тай як злодїй до свого села перекрадав ся.

Бачив леваду могилами укриту, червоною луною забагрену; чув жасні стони карбованих кистяків голих, пізнавав їх і плакав.

Здрігав ся і прокидав ся зі зболеним, карбованим серцем.

Сам себе не пізнавав у панськім плахтю і люди його не пізнавали.

Соромив ся кождого кроку і утїкав від людий. А на фериї прилїтав Петрик до дому.

Баба з радощів у долонї сплескувала, до неї говорила:

— Ти у Бога шіслива, шо таку дитину маєш. Аді йкий пишний, панцке лице має!

А як Петрик у недїлю стояв у церкві коло дяківського крилоса, то баба його очима пасла та усїм кумам у бабинци за нею шепотом розповідала.

— То на сьвітї поцтива дитина, у великих школах учьиє си, мене у руку цулує. Так письма бере-си, шо паничів учьит і старіни ґрейцїр посилає. То велику голову має!

А як куми звели до того бесїду, що він головою не вдав ся анї у свого дьидю, анї у неню, лиш таки свою бабу, то вона не могла з радощів говорити, і хиба потакувала головою тай обома сивобровими очима мірила Петрикову голову.

Ґазди обступали Петрика і випитували ся його про всячину, а баба зараз десь з боку ставала і помагала внукови відповідати на завдані питаня.

— Тото любєтка, не наша голова до такого розуму, ей-де!... тото очима траба-би їсти.

Бадіки хотїли її приперти, аби так хлопця не перехвалювала, але баба сїпала Петрика за рукав і кликала до дому, а бадікам не давала ся переговорити.

— Нас хоть би у тїме хто гупав, то нїчо не вигупає, ой не вигупає, любєтка!

На танци леґінї брали Петрика межи себе, називали стриженим урльопником і просили, аби танцював польки. — Дївчата підсьмішкували ся, здвигали плечима, із стрижаком танцювати соромились.

— А де твої, Петрику, пави?

— Де топорець карбований?

— Де твоя стрільба, Петрику?

Аж баба не втерпіла, ганьбити їх мусїла.

— Нїби він на вас дивит си, нїби ви протів него? Ше таку приведе біленьку паню, шо будете єї в руку цулувати. Йкої нужди шкірите си?

Дївчата ще дужше сьміяли ся, бабині слова на-кпи брали. Лиш чорнобрива Калина Несторієва не відзивала ся, жалем серце обсотувала, сумом твар запишнювала.

Отїк¹⁰) нагадувала собі, як з Петриком вівцї пасла, сьпіванки співала, прошивки йому вишивала, на сьвєтвечір оріхами частувала.

Отїк ловила тоті слова, котрими колись Петрикова баба до неї лебедїла, своєю невісткою називала. Наче за мерцем, за Петриком банувала.

По слотливім тижни баба веріткою накривала ся, із внуком у лїс гриби збирати вибирала ся.

Бродили травами обоє по колїна зарошені. Глипали через окіп у камеру і бачили гриби, як густу росаду. Переступили і збирали.

Надійшов злїсний. Розкричав ся на бабу, відобрав кошіль і вхопив за верітку. Баба спирала і відпрошувала ся як дитина. Злїсний трутив її так, що вона упала. Петрикови лють бесїду відобрала, стояв як сьвічка. Злїсний глянув на нього і, кидаючи кошіль тай верітку, усьміхнув ся: „Встидзь се пан зе старов хлопков ґжиби збіраць, пан ґімназияста!“

І пішов далї.

Баба приходила до себе й радувала ся верітцї тай кошилеви, наче-б дістала їх в дарунку від злїсного, а рівночасно била ся у груди і йойкала ся та нарікала сама на себе, що один карб більше заробила.

А Петрик чув, як в його серце новий карб врізував ся.

III.

Ще листєчко з дерев не попадало, ще богацька бараболя у купинах не дійшла, ще коноплї у мочулах¹¹) не вимочились, як Петрикова баба забагла умирати.

Смеркало.

Крилаті, темні тїни на стїнах сїдали і мов сїльські гробарі над гробом ждали.

А сьвітло їх у закутки заганяло.

— Буду гинути, Петрику!

Неня сьвічку в руцї придержувала і сплаканими очима потакувала, що баба буде гинути.

— Що вас болить, бабко?

— Усе тїло болить, небоже, бабу.

— А немож-би лїкаря привезти?

— Ей-де, небоже! Прийшов час, тай нема куда. Богачі кличуть, та що з того? Або ми маємо відки?

— Чемна дитина! — шепотїла баба і намагала ся піднести руку, аби погладити внука.

Дрібні сльози розплили ся по її набресклому, восковому лицю і потавали в ньому, як краплї роси на перегорілому пластї сїна.

— То баба хочут, синку, аби'с з ними на смерть попрощьив-си, — відгадувала неня бабину волю.

Петрик вхопив бабині руки, цїлував і плакав.

— Просщьий мене, Петрику!

— Най Біг простить, бабко.

— І другий раз!

— Най Біг простить.

— І третий раз!

— Най Біг простить.

Тиша пролетїла через хату сльозами обмита.

Баба по стелинї наляканими очима водила, руки підіймала і як-би рій мух від себе обганяла.

— Карби! карби! — простогнала тяжко, мов-би через горло важку, велику колоду перетручувала.

— Тото небоже, бабі карби уже привижьиютси.

Петрик мимохіть глипнув на стелину, але кромі закурілих, давних сволоків не бачив нїчого.

Баба примикала очі і перехилювала в долину голову тай гей-би ховалась перед падучою з гори скалою.

— Любко-бабко, не бійте ся нїяких карбів, ви ще подужаєте.

Баба була-би внукови перечила, але не могла, а замісць неї ненї говорила:

— Тото, синку, перед смертев кождому карби показуют-си, на душу чікают. Тобі дав Біг таку долю, шо учьиєш-си у школах тай будеш великий розум мати, будеш тим паном. То ти меш кібзувати ¹²), шо гріх, а то нї, за-шо карбує-си карби. А ми, синку, невчьині, не знаємо. А хоть знаємо, то у бідї не памнїтаємо, шо робимо, а то все йде на душу. Шо хріх, то все карб на палици у пана-Бога тай на души карб. Як душа на тот сьвіт приходит, то єї карби уже пораховані, уже муки терпіти має. Видиш, небоже, шо коло нас бідно дїєси, тай вже є, вже тото у Бога карбовано. А за кождий карб траба кару приймити. Коби-то ми бідували, коби-сми сокотили-си.

— Карби! карби! — стогнала баба й руки випручала.

— Небійте-си, ненько, Біг з вами! Ше дїтий лишьиєте, ше за вас молити-си будут тай пан Біг умалит вам карби, — як могла, потїшала донька бабу.

— А може Господь даст, шо мій Петрик на попа вивчьит-си, то буде за вас служби правити, будут вам карби даровані.

— Будут вам, бабко, карби даровані!

Бабині очі останнїй раз подивили ся приязно і ласкаво на Петрика, як на одинокого рятівника і помаленьки ледом замерзали.

А бабині карби зірвали ся і роєм за душею гнали, з хати вилїтали.

Навкруги лїси глухо шуміли, трави тремтїли, до землї стелились.

Бабина душа вибігала на верховітя дерев, перескакувала з листка на листок, стручувала росу і тріпотїла голими, порубаними крильцями.

Бояла ся з карбами ще дальше д’ горі летїти, але вітер займив її силоміць.

За нею розбігли ся жалібні плачі і тужливий голос трембіти тай сїльських дзвонів, але не могли єї здогонити.

Вертали ся назад голими ножами і викроювати у Петриковім серцю карби, котрі нїколи не загоять ся і не заростуть панським салом.

___________________