На Купала, на Івана

 

I.

 

Хоть Купало, хоть Лопушник, але це є справедливий Іван.

 

Відьми в ночі на раду скликає, муш­ками світить перед русалками, рікою вінки долів пускає, лісами любість підкидає.

 

Тай полонинами ’д ґаздам присі­дається.

 

Нашіптує Іванові Шепитарюкові у стаї при ватрі на полонинці на во­лоськім боці:

 

„Зійди-ко, тезку, на другий бік у село ід своїй ґаздини, бо тот ревізор білявенький не годен через ню ні спа­ти, ні їсти!"

 

Шепитарюк не похочує маржину па наймита лишати:

 

„Як вона ґаздиня, то ревізорові ха­ти не відтворит, а як вона ніхтолиця,¹ то її я не всокочу.“

 

Але святий швидко перебиває:

 

„Не сокоти, брате, жінки тай збу­дешся єї молодої. — Пташка паруєть­ся з пташков, мушка з мушков, риб­ка з рибков, самець у лісі із самич­ков, а ти слюбну жінку лишив саму на подушках під джергами² тай ліну­єшся єї у таке велике свято відозна­ти?³ Спамятайся, тезку, і сідлай коня та перебіжи нічма Черемош, як реві­зори муть спати, тай розвеселиш мо­лоду жінку і мені завтра покладеш свічку на вівтарі!”

 

Шепитарюк хмарить чоло і переду­мує ще раз:

 

Молодиця Мочернакового роду, чей не подивиться на лєнку,⁴ чей не по­соромит роду. У неї робота жде на роботу, нема коли пустим требувати. Так коби хоть образ, а то кривоустий.

 

Але той ревізор не з-добра наймив собі на найближчім ґруни хату, не з-добра вечерами на гармонії грає.

 

Грай собі, зайдею, фартушанкам своїм, а моя ґаздиня твої гри не чує. А ти що против неї?

 

Таже у неї цвіт у личку горить, а ти як надута кишка.

 

На твою кушкату,⁵ закривлену твар не кине голубим оком моя Марічка, не покладе своєї весни під твоїми грузькими обцасами.

 

То годна та дужя та красна у ме­не ґаздиня, то душа моя...

 

Ще тепер мені жаль, що не згань­бив я мельничку за мою ґаздиню:

 

Насипав я у кіш на-раз мливо, а во­на підсміхається.

 

„Не разуйте, Йванку, лиш питлюй­те, брачіку, бо ваші гості разового хліба в рот не возмут...“

 

„Які гості?" питаю, а вона вже від­рікає:

 

„Ніби ви не знаєте, таже тот при­садкуватий ревізор кривоустий, тот Збишко Прушковський, що за вашою ґаздинею пропадає.

 

„Тот теребилюлька від граничарів?"

 

„Той-той зеленюк із Попадюкового ґруня".

 

„А як-же він пропадає?"

 

„Каже, що навіть аби угинув, то від­бере вам вашу ґаздиню".

 

„Та-ж то не квітку урвати!"

 

„А такий дараба того питає?"

 

„А я де?"

 

„Ви, Йванку, граєте полонинами та зимарками⁶ на волоскім боці, а зеле­нюк попід вікна: добрий день душко."

 

„А ви тото чули?"

 

„Ей-га, чи лишень тото? Ти — ка­же він — молодичко зриваєш мені очі, ріжеш моє серце. У чім, — каже — красна квітко, ти личко своє іскупа­ла, що воно мене з розуму ізводит? Увесь широкий та довгий край, — ка­же — я перезнав, переслідкував, а та­кої як ти не надибав. Ой возму я те­бе, — каже — файна квітко, тай у свій край пересаджу, щоби ти там ме­жи Прушковськими цвіла, їм і мені на славу!"

 

„А моя що йому відповіла?"

 

„У личко червоніла і сміялася."

 

Десь та смучя⁷ мельничка серед се­ла сидит тай усе чує тай знає...

 

Іванів вівчар Дмитро приніс овечий подій у стаю⁸ і божився, що зараз дістане від свого ґазди тютюну повну люльку, бо має йому щось важне ска­зати.

 

Шепитарюк став його про тоту важ­ність допитуватись, але вівчар не пускав з себе пари, доки не учув у жме­ні маркотку. Тоді розповів він ґазді, що у явірнику здибав його тот низь­кий, кривоустий зеленюк-ревізор і ка­зав ґазді переказати, що його ґазди­ня робит завтра за його дєдю обід і хоче, аби єї ґазда сеї ночі збіг у се­ло до хати. Тай казав, аби ґазда пе­реходив хітар Копилашевим плаєм, а він сам там буде на варті і ґазду ми­ром перепустить через Черемош.

 

Шепитарюк ніби сварив вівчаря за тото, що його здурив і за-дурно вигулив⁹ жменю тютюну, але в середи­ні був вдоволений, бо під вагою тої новини рішився поїхати конем до своєї ґаздині і відсвяткувати свого тай дє­- девого патрона обідом і поминками за дєдеву душу, аби дєдьо і сего року знав на тім світі, що доброго сина та добру невістку лишив у своїм дво­рі, на талані своїм.

 

„Однак щось мене отік¹⁰ спирає, але я таки збіжу долів, а ти, Митри­ку, пантруй ватри і трембіти!

 

Шепитарюк осідлав коня, натерхав скоромою у бесагах і пропав у Ко­пилашевім плаю...

 

II.

 

Ніч срібна, найсрібніша.

 

Місять везе у срібній чайці голого Купала-Івана над Горґанами, а зорі прижмурились із стиду й у лісі по­розбігалися боками.

 

Небо гей на морі піна.

 

А з тої піни срібна роса паде на ліси, на гори.

 

А з того неба Купало любість по землі сіє.

 

А де тота любість упаде, там бі­лий вогонь з землі виростає.

 

А за тим білим вогнем темна хмар­ка тінь розстелює.

 

Бо любість одно крило біле, а дру­ге темне має.

 

А як той вогонь забрив у Чере­мош, тоді чорна тінь із берега йому межи-очі з дубелтівки плюнула.

 

Луснув стріл у зворі¹¹, погас во­гонь у броді, розбігся смертельний гомін лісами...

 

Купало на небі обіздрівся і золо­тим пером записав котрусь душу у свої книги...

 

Як оком кліпнути, нетлінні нявки¹² урвали танець над рікою, а чугай­стир шпурнув арідникові¹³ плитою у його чорні ребра.

 

 

Черемош ударив скоками у скали, а скали застогнали...

 

Ліси похитали головами й згійка­ли¹⁴ на тоту чорну тінь, що з бере­га стрілом найсрібнішу ніч прострілила...

 

 

III.

 

Хоть Купало, хоть Лопушник, але це є справедливий Іван.

 

Бере тай сонцем зарінки сушить. Лісами холоди віником вимітає, у де­ревині соки переварює, запахами в перекотах¹⁵ дише.

 

Муху роями на сонце випускає, маржину у зелену ліщину загонить, бжілку на солодкі меди веде.

 

Птахам яєчка у гніздах вигріває, дівчатам ягоди у кошелі мече, дітво­ру грибами в росу гулить¹⁸, зіллю силу дає, папоротин цвіт збирає.

 

Мисливцям звір множить, орлам зайчиків на конюшинці показує, ри­барикам рибку підкидає.

 

Полонинами молока в бербениці наливає, скором пряче ід Петрі.

 

Скали розпікає, гаддє на камінню гріє.

 

Барабульку тай кукурудзку з землі за чівку на сонце витягає.

 

Вітри в печерах запирає, аби світ був тихий та запашний та ясний.

 

Бере тай дівчаткам личко красить, молодицям в очі принаду насипає, аби були гожі, як Шепитарюкова ґаздиня, тота, що зеленого ревізора з розуму ізводить.

 

Тота, що очима потинає...

 

В церкві жінки Іванів вівтар зіллям убирають, гей до слюбу:

 

„Гей, Іванчіку Божий, Іванчіку чор­нобривий, роздай діти межи молодиці, аби-с мав що ерстити,¹⁷ аби-с мав де у кумах бувати.

 

Лиш Шепитарючки тут не видко. Віді¹⁸ вона святим не требує, бо пиш­на та красна над усю челядь.

 

Але перед Івановим вівтарем горить Шепитарюччина свічка, а вона сама ходить ід ґаздам і ґаздиням і шепо­том запрошує їх чемними словами на обід за душу чоловічого дєдя. Навіть панотець прошений. Будуть ґазди і ґаздині харчувати, будуть за панотцем молитви відмовляти. Буде покій­никові душа радуватися.

 

І святий Іван межи челяддю та ме­жи свічками упріває.

 

А панотець, — що приязно службу править, що красно говорить:

 

„Дивіться, — каже — люди: сонеч­ко пражить землю тай випражує з неї ягідку і рожу, а з тебе, хлопе, не год­но виправити навіть вужевки. Але не готу вужевку, що ліси і дараби вяже, але тоту вужевку, що усіх хлопів у один нарід вяже.“

 

„Най-же цес нарід каїться, най свою країну шанує."

 

„Най хлоп хлопа тримається, най свою віру держить."

 

„Най молиться за всіх Іванів, що за цю землю зі світа пішли."

 

Нарід їсть панотцеві слова і росте високо.

 

Та лишень закінчив панотець Боже слово, а церква заметушилася.

 

Став мир до дверей пхатися, стали люди виходити, бо пішла погана чут­ка, що до трупарні коло церкви при­везли шандарі мерця пороти.

 

Нарід глотиться, а шандарі кольба­ми у груди.

 

„Ба кого ви, паничіки, в трупарню поклали."

 

Шандарі здвигають плечима.

 

Але челядь прилипла до стін і через шпари розпізнала:

 

„Таже то твар Шепитарюкова."

 

„Ба варе котрого?"

 

„Івана Іванового."

 

„Цього, що напротив Паладюкового ґруня?“

 

„Того самого."

 

А Шепитарючка, як тото почула, та як не заверещить, аж трупарня здріг­лася:

 

„То його убив ревізор кривоустий."

 

„Брешеш жінко", боронили шандарі.

 

„Бігме, кривоустий, ґазду мені стра­тив!"

 

Тай скочила понад кольби до тру­парні, як громом підкинена.

 

Трупарня із жалю тріскає. А нарід ломить собі голову і руки.

 

Вийшов панотець з церкви, а шан­дарі його хап попід пахи тай просто до міста.

 

„Та защо нам панотця берете?"

 

„За його казання."

 

________________________

¹ Нікчемниця.

² Шерстяна ряднина.

³ Відвідати.

⁴ Людина в міській одежі.

⁵ Носату.

⁶ Холодна хата без печі на полонині.

⁷ Проклята, чортова.

⁸ Житло пастухів у полонинах.

⁹ Видурив.

¹⁰ Ніби.

¹¹ Порослий лісом яр.

¹² Лісові русалки.

¹³ Чугайстир — добрий дух. Арід- ник — злий дух.

¹⁴ Згійкати — кинути ганьбою на когось.

¹⁵ Згромаджені покоси.

¹⁶ Вабить.

^¹⁷ Хрестити.

¹⁸ Мабуть.

 

 

[Назустріч, 1935, ч.13, с.2]

 

 

07.07.2020