Я таким художником не хочу бути, щоб усі кричали браво,

бо це відволікає від краси, його Творця.

Я вже йду на Суд Божий при такім красивім, створеним Богом Світом,

Хіба я маю час абстракцією займатись? Я маю час на то? Дні мої пораховані…

–  то була б зрада інтересів  Господніх.

Богдан Сойка. Жовтень 2017р.

Тоді, восени 2017-го року, я і не знав, що моя зустріч з Богданом Сойкою буде останньою. Вона, здавалось, тривала якихсь чверть години, бо я не встиг багато запитати, а те, що він мені розповідав – було дріб’язком порівняно з тим, що міг ще розповісти. Нині, прослуховуючи диктофонний запис, бачу, що це було понад дві години такого собі «бліц-інтерв’ю», де відомий львівський художник та педагог розповідає про свій шлях у мистецтві, але найголовніше – шлях до власної досконалості: як людини, художника, вчителя та християнина.

Той, хто чув слова Богдана Сойки без контексту його життя – думав, що розмовляє з диваком, геть відірваним від сучасності: він захоплювався співом птахів, грав на кількох музичних інструментах, жертовно «возився» з десятками своїх учнів, малював у задоволення та без уваги на мистецьке середовище. Але найдивніше – Богдан Сойка, певно найстарший з учнів Карла Звіринського, ніколи не ставав на шлях модернізму. Надзвичайно багата внутрішня культура цього митця увібрала перш за все чимало з домашнього виховання, де високі категорії віри та знання не були насильницьки  «імплантовані» – до всього мусів дійти сам і робити це усвідомлено. Богдан Сойка був непримиренним ворогом моди, тому апріорі стояв в опозиції до суспільних смаків.

Його слова про вчителя Романа Сельського – геть не подібні на ті, що пишуть в каталогах мистецтвознавці. Богдан Сойка цінував патріарха львівської малярської школи не за «французьку культуру» і не за ефекти барви і світла» – Сельський вмів слухати учня, і промовляти так, що малярська грамота ставала мовою щоденного спілкування.

З розмови з Богданом Сойкою: «Сельський не робив свідомо середовища навколо себе, і не навчав приватно нікого: прикладом наслідування була його самовіддана праця, він нічого не приховував. Школу рисунку Сельський мав, як мені здається, глибшу і досконалішу аніж ті, хто його наслідували. Інютін, М.Кристопчук, М. Андрущенко, Є. Безніско і я чотири роки вчилися виключно в нього – рисунку і живопису. Я зараз дивуюся, що взяв інше поняття рисунку ніж ті, інші хлопці: він вмів вилускати з учня притаманне його особистості, вмів покерувати… Ну а деякі дуже «повірили» Сельському, почали його наслідувати: «….є карпатські гори, є контур, є там хмарка обрисована, квітка стирчить… Але то виключно його був світ –  світ самовідданого трудоголіка.

Як зараз памя’таю: Сельський «розжував» мені, як малювати руку: «…той палець так пішов, той    довший, той коротший, – любив, щоб то було докладно: різниця пальців, нахил…. Був страшним   противником умовності. Дуже багато було зла в сліпому наслідуванні Сельського: не можна починати з того, до чого прийшли імпресіоністи. Від того часу школу Сельського примітивізували, не розуміючи його стилю і філософії».

Інтер’єр старої хати за методом Сезана (навчальне завдання Звіринського), 1960-ті рр.

Важливим етапом у житті Богдана Сойки стало також герметичне середовище  Звіринського, і він у тому колі був не просто учнем. З усіх п’яти учасників першого підпільного гуртка Звіринського мав найкращу академічну базу, легко розумів методи європейського авангарду, тому майже завжди був взірцем досконалого вислову. Деякі завдячували йому за це, бо радо допомагав і мав від того неймовірну радість: «Ця графічна культура моїх ранніх естампів походила також від моїх друзів, я вчився в них, перш за все у Богдана Сойки» – згадує відомий майстер художнього скла, академік Андрій Бокотей.    

З розмови з Богданом Сойкою: «Звіринський дійсно хотів вчити і збирав навколо себе молодь. Був у його товаристві тоді такий отець Борис, монах, ми задавали йому питання… Я тоді сповідував йогу, мені то було цікаво, а Карло спитав: що ви в тій йозі таке знайшли, чого немає у християнстві?  Карло був правий і добре переконаний. Він виріс у глибокій вірі.  

Ті формальні завдання, що виконували під його наглядом – не було самоціллю. Експериментували з формою Сезана,  Пікасо. Навіть кілька взірців з того періоду у мене ще залишилось. Шо там було духовного в тих плямах? Безперервні пошуки форми не можуть бути ціллю… це може продовжуватись до безконечності. Питається, що воно дає до глядача? Проте, як вправи – кращого методу я не знаю. От як би я вмів рисувати як Мікелянджело – то був би безмежно щасливий».

«Місто», 1970-ті

Покоління кінця 1950-х, до якого належав Богдан Сойка, мало стати живим матеріалом «індустріального чуда», багатого на нові технології  та з цінностями пересічного пролетаріату. Проте сільська галицька молодь, що того часу приїздила здобувати Львів, мала інколи більший кругозір, аніж пересічний викладач наукового комунізму у вишах міста. Богдан Сойка самотужки шукав духовних орієнтирів: вивчав ведантизм, практикував йогу, але невдовзі прийшов до Христа, ґрунтовно і назавжди.

З розмови з Богданом Сойкою: «У 1961 – Зіхерман Шандор із Закарпаття вправляв йогу на перервах у нашому інституті. В людей була тяга до пізнання, хотіли намацального бога.. І східна філософія то дозволяла. То було якось після студій: …я сиджу в позі лотоса після довгих медитацій. Наступає озаріння, мороз по шкірі, легкий трепет, зміна ауричного світла… І коли то спало, я цикнув пальцем «Спідолу», а звідти: «Ти, которий сідішь возлє прійомніка, што сдєлаєш с распятим Ісусом?» Після довгих медитацій таке почути – інакше не сприймеш, як пряма вказівка до дії десь згори. Яку роль буде грати з тобою Ісус? Ніхто, ні Брахма, не Крішна, ні Конфуцій, ні сотні інших не розпиналися заради мене ганебною смертю, і з тортурами не відійшли з цього світу. Мені так виглядало, що всі «духовні вчителі» приліпляли Ісуса до своїх теорій. Я цікавився іншими містиками, в тому числі і християнськими, але дійшов до висновку, що то все фальшиве…»

Ілюстрація роману «Останній Джек», кінець 1960-х

Увесь навколишній світ Богдан Сойка сприймав як земний рай, подивляв з краси його природи, в людей віднаходив навіть те позитивне, що вони самі в себе не помічали. До останнього дня не міг зрозуміти: чому люди так стрімко прагнуть все це знищити? Його перша візія апокаліпсису з’явилась ще в студії Звіринського, коли той дав перечитати фантастичний роман польського письменника «Останній Джек». Там сюжет був зав’язаний на подіях ядерної катастрофи, і Богдан Сойка роками осмислював це передчуття втрати Землі. Мабуть тому все життя малював портрети, квіти і пейзажі. Дружина Неоніла була для нього «Джокондою», квітник біля хати – воротами Раю, а янівські горизонти – перспективою життя.

Портрет дружини, 1970-ті

Час, в якому жив Богдан Сойка, не досліджений до кінця. Багато персоналій з його оточення і фактів сьогодні є в інформаційному полі нової кон’юнктури. Остання розмова з Богданом Сойкою демонструє його погляд на вже відомі факти. Він був справжнім професором, проте нетитулованим та необвішаним привілеями. Волів померти не в славі, але в любові – посеред учнів. Так воно і сталося. Світ його не зловив!