Наслїдком останнїх подїй на Українї утворено Правительство, яке складаєть ся переважно з лїбералів. Теперішнє Правительство уважає себе тимчасовим і призначеним навіть на досить короткий час — до скликання українського парляменту. Не відомо, чи доживе воно до сього, але у всякім разї до того часу в нїм зайдуть ще значні персональні, а може й партійні зміни. В теперішнїм мінїстерстві соціялїстів-революціонерів, соціялдемократів, а навіть соціялїстів-самостійників очевидно нема. Соціялїстам-федералїстам їх зїзд заборонив також брати участь в теперішнїм Правительстві.
Про більшість Правительства — кадетів треба передусїм сказати, що сама назва їх є анахронїзмом і може бути джерелом деяких непорозумінь. Ся назва походить з часів царизму, коли кадети обстоювали конституційну монархію, і тепер є такоюж перестарілою і позбавленою конкретного змісту, як і назва партії "октябристів".
Пореволюційні подїї на Українї не лишили ся без впливу на українських лїбералів, котрі, як показуєть ся тепер, відбули величезну національно-полїтичну еволюцію. По вибусї революції соціялїстичні партії все більше випирали кадетів з поверхнї полїтичного життя. На Українї лїберали були крім того лише додатком своїх центральних російських орґанїзацій і се сильно перешкаджало їм зростати ся з українським життєм і пристосовувати свою програму й дїяльність до місцевих обставин. В останнїх місяцях обставини сильно змінили ся. Большевики ґрунтовно знищили лїберальні орґанїзації й позбавили їх полїтичного виливу, як на російське життє, так і на українські періферійнї партії. На Українї пануваннє большевиків тривало відносно лише короткий час і по увільненню України від большевицької анархії лїберали дуже скоро відновили свої орґанїзації й почали підносити голову, але тепер вже в деякій мірі самостійно без вказівок від російського центру. Безнадїйна анархія і терроризм большевиків у Росії примушують лїбералів на Українї постарати ся здобувати собі тут хоч вузшу, але безпечнїйшу вітчину.
Присутність військ центральних держав впливає, розуміється, на розвиток соціяльно-полїтичних відносин на Українї, але се не може ще очевидно змінити напрямку сього розвитку. Полїтичний переворот у Київі наступив на превеликий жаль значно ранїйше, ніж селяне могли на власні очі переконати ся про цїлковиту нїкчемність і утопійність земельної реформи соціялїстів-революціонерів, але боротьба проти соціялїзації землї почала ся майже від самого вибуху революції й ставала-б тим безнадїйнїйшою для прихильників земельного соціялїзму, чим довше вона провадила ся-б. Боротьба землевласників проти соціялїзаторів землї й цїла реставрація земельної, а почасти й деякої иншої, власности є тою реальною соціяльно-господарською основою, на якій відбуваєть ся зріст і еволюція українського лїбералїзму. Те, що в Правительстві держави, основаної на приватній власности, лїберали займають поважне місце, є цїлком природним явищем, але до того, що на місце наскрізь соціялїстичного Правительства прийшло Правительство лїбералів, причинили ся переважно соціялїсти-революціонери з їх демаґоґічно-утопійною програмою. Лїберальне теперішнє Правительство є реакцією попереднього, але кожда реакція улягає почасти чинникам, проти яких вона направлена, й таким чином утворюєть ся посереднїй стан. В данім разї він був би коалїційним Правительством. Поки ж прийде Правительство, зложене з усїх українських партій, треба старати ся, щоб і теперішнє додержувало принаймнї основних засад української державности, обовязкових для кождого Українського Правительства, як соціялїстичного, так і лїберального. Що Правительство Василенка-Лизогуба уважає сї засади для себе обовязковими, показують заяви його представників про те, що вони стоять на точцї погляду самостійної Української Держави. Оскільки заява Василенка зроблена від імени цїлої його партії, а вона наймаркантнїйшою точкою перебутої партією еволюції. Правда, як виявило ся на зїздї кадетів у Київі, Василенко та Ржепецький в більшій мірі ведуть в національній полїтиці партію за собою, ніж ідуть за її програмою, але коли партія акцептує участь своїх членів у Правительстві, тим самим вона акцептує і засади, на яких стоїть се Правительство. Українські міщанські партії мусїли таким чином стати, як і соціялїстичні партії, на точку погляду самостійности Української Держави.
Зробити ся самостійниками примусили лїбералів не лише полїтичні обставини даного моменту, які спонукали їх перебрати провід в державі, але й инші соціяльні та економічні чинники постійнїйшого характеру. В резолюції кадетського зїзду зазначено, що вони беруть участь у Правительстві з огляду на небезпеку анархії, але можна припустити, що вступаючи до Правительства, кадети сподївали ся від сього порятунку і для земельної власности прихильників своєї партії. І оскільки приватній власности буде загрожувати небезпека з боку російської анархії, самостійницькі тенденції українських лїбералів безперечно будуть зростати. Так само, як біля соціялїстів-революціонерів гуртували ся донедавна широкі верстви населення, котрі, як показало ся незабаром, з соціялїзмом нїчого спільного не мали, так і біля кадетів гуртують ся тепер напріжнороднїйші ґрупи власників всякого роду, які побоюють ся, коли не скасування, у всякім разї значного обмеження прав власности й зі справжнїм лїбералїзмом властиве нїчого спільного не мають. Кадети стали на чолї цїлої української буржуазії, — в тім їх і теперішня сила й слабість. Партія кадетів у недалекій будучинї примушена буде розвалити ся: лїва частина її буде шукати порозуміння з соціялїстичними ґрупами, а права з партіями, які стоять правійше кадетів. Вже тепер починають ся поріжнення між кадетами й представниками українського великого капіталу, незадоволеними як соціяльною, так і національно-полїтичною полїтикою кадетів. Але своє історичне завданнє — орґанїзації української буржуазії кадети поки-що всеж-таки роблять і в тім їх головне теперішнє значіннє.
Економічний чинник в теперішній консолїдації й українїзації заможнїх кляс на Українї виступив дуже яскраво в промові Ржепецького на кадетськім з'їздї, в якій він вказав на необхідність негайного відокремлення українських фінансів від російської фінансової руїни, котра загрожує обезцїнити й українські паперові гроші. Те, що відноситься до фінансів, може відносити ся і до багатьох инших галузей державного господарства. І сї господарські сепаратистичні чинники в українсько-російських відносинах будуть зростати тим більше, чим більше буде кріпнути й розвивати ся господарське життє України. А тим самим зростатиме і свідомість національно-полїтичної окремішности в рядах української буржуазії. Маючі кляси на Українї приходять, хоч і иншими шляхами до тоїж самої цїли — до признання необхідности самостійної Української Держави, до якої українська демократія прийшла значно ранїйше, проголосивши одностайно самостійність України. Українське громадянство закінчує свою клясову, соціяльну будову, — в сїм полягає головна вага теперішнього моменту.
Той ненормальний стан річей, при якім українська нація обмежувалася на самих лише демократичних верствах, зникає. Українська демократія провадитиме тепер боротьбу не проти національно чужих, а проти своїх власних маючих кляс. Але національна еволюція української буржуазії ще досить далеко від свого кінця, тому її національно-полїтичне завданнє української демократії ще не скінчене. Вона все ще лишаєть ся заборолом національно-полїтичних ідеалів української державности й повинна боронити її від русофільських тенденцій деяких кругів українського лїбералїзму.
Російські традиції української буржуазії все ще досить значні, як се показує напр. останній кадетський зїзд у Київі. Українські лїберали вже відірвали ся від берега російської державности, але, не зважаючи на зусилля своїх правительственних провідників, усе ще не приплили й до української.
Кадети ухвалюють в резолюції свого зїзду вірність засадам своєї старої партії, а одночасно розбивають найголовнїйшу з них — неподїльність Росії — рішеннєм взяти участь в Правительстві самостійної Української Держави. Вони хочуть боронити сю державу від анархії, а разом з тим дають привід до найзавзятїйшої національної боротьби в межах України домаганнєм зрівняти російську мову в правах з державною українською мовою. Се жаданнє є нїчим иншим, як випливом самих лише російських традицій і москвофільських тенденцій деякої частини українських лїбералів. Прикладу двох рівних в правах державних мов не маємо в жадній европейській державі. На Українї се може мати тим менше місця, що тут Росіяне не творять компактної більшости на жаднім кавалку української території, а в цїлій державі творять зникаючий відсоток цїлого населення.
Дві державні мови затримували-б страшним способом цїле державне та провінціяльне українське дїловодство, вносили-б тертя і національну боротьбу в кожду інституцію і причиняли ся-б до того, що українські урядники не володїли б добре анї українською анї російською мовою. Запропонувати зробити російську мову державною могли лише горожане України, які не мають найменшої поваги до власної держави, й треба дивувати ся, що цензура, лишаючи досить таки білих плям в українських часописях, перепустила сю протидержавну постанову кадетського з'їзду. Оголошеннє української мови урядовою в Мінїстерстві війни ще не є вичерпуючою відповідю на протинаціональну постанову кадетського зїзду. В справі державної мови не повинно бути жадних сумнївів і хитань. Найменше, чого Українцї можуть жадати від кождого свого Правительства, се те, щоб воно державні інтереси ставило понад партійними.
Українські лїберали прийшли через необхідність взяти участь в Українськім Правительстві до фактичного признання української державности теж саме Правительство повинно провадити їх і далї по шляху національної еволюції, а разом з тим Правительство повинно уможливити вступленнє до нього демократичним партіям, національно-полїтична програма яких прибрала вже міцні державно-національні форми.
[Вістник полїтики, літератури й життя]
26.05.1918